Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

II. Звичайний чоловік

Іван Франко

– А, як ся маєте, пане Маріане?

– Спасибі, спасибі! Увіде. А ви як?

Пан Маріан, із яким власне я вітався по досить довгім небаченні, був від кількох літ моїм, хоч не дуже близько, знайомим. Я пізнався з ним у гірськім селі Л., де він проводив вакації у свойого брата, що мав там власний дім і, як письменний чоловік, робив службу громадського писаря. Пробуваючи кілька неділь у Л., малолюднім гірськім селі, я був майже змушений познайомитися з паном Маріаном, як із одним із немногих інтелігентних людей у цілій околиці, з якими чоловік, що не мусить день у день займатися фізичною селянською працею, міг поговорити, проходитися або заграти партію преферансу. А що я власне тоді вступав у той період життя, коли наклін до обсервування людей, до в’язання їх мови та поступків із їх думками, характером та темпераментом починає найсильніше розвиватися, тож не диво, що моя увага звернулася також на пана Маріана.

Він належав до тих людей, яких буденна поверхова класифікація називає «звичайними». Ні одіжжю, ні голосом, ні зверхнім виглядом, ні привичками – нічим взагалі сей чоловік не вирізнювався з-посеред маси тих людей, яких видаємо, з якими розмовляємо та ведемо різні діла день у день і по котрих у нашій пам’яті лишається зовсім неясне, сіре, безбарвне враження. Тому-то й звикли ми висловляти те враження такими словами, що, хоч ніби зовсім зрозумілі, мають якнайменше значення, і мовимо:

– Та що, звичайний собі чоловік.

І мені також зразу ані в голову не прийшло розбирати поняття «звичайного чоловіка», так сильно зрослося воно в мене з певною групою неясних вражінь. І пана Маріана, зараз по першій розмові з ним, я зовсім несвідомо втягнув до тої самої рубрики, – така млява, нецікава та банальна була та розмова. Аж один зовсім не особливий, та не зовсім щоденний припадок, якого я був свідком, здер відразу заслону з моїх очей і спонукав мене уважніше роздивляти ту масу незначних фактів, яку обіймаємо назвою «звичайні речі». Сей випадок був ось який.

Раз якось вечором, ідучи вулицею здовж села, я проходив попри хату, в якій жили Маріан та його брат. Вона стояла коло самої дороги, відграничена від неї глибоким ровом, через який провадив місток із смерекових кругляків. Перед входом стояли дві старі косматі верби, що майже зовсім закривали вбогу малу хатину, нічим не відмінну від інших сільських хат. Із тої хатини долітали до мойого слуху уривані, дуже голосно та сердито вимовлювані слова:

– А коли ж бо мені належиться! – чути було голос Маріана.

– А коли ж бо я не маю! – відповів його брат.

– А мені що до того? Я мушу мати, та й годі!

Брат мовчав.

– Продай корову! Адже маєш їх дві, – мовив Маріан.

– Але ж, чоловіче, чим же я буду жити взимі! Стілько мойого всего достатку.

– О, так, ти собі тут будеш уживати, а я там, у Львові, гину з голоду.

– Уживати! – підхопив брат Маріана, немов під вражінням болючого удару. – Уживати…

Затих на хвилю, а потім додав:

– Нехай тобі того бог не пам’ятає! Аби тобі ніколи не довелося уживати так, як я уживаю!

– Е, ти вже в почуття лізеш, бога покликаєш! Але ні, братку, не здуриш фарбованими лисами! Знаємося на тім.

Сухий, наружливий сміх Маріана донісся до мойого слуху. Я пішов, не бажаючи далі слухати тої прикрої розмови. Хоч ледве від кількох день знав я Маріана, серце якось болюче стиснулося в мене, і я почув щось ніби гірке розчарування.

– Гм, а той чоловік видавався таким лагідним, спокійним, тихим, – а воно от що! Дивна річ.

Коли другого дня я зустрівся з Маріаном, він знов був, як звичайно, чемний, лагідний, згідливий, звичайний чоловік. Але тепер уже мені було занадто мало сього означення. Мій ум, подразнений учорашньою сценою, працював, порівнював, розбирав кожде слово, кождий рух Маріана, і загадка «звичайного чоловіка» помалу почала вияснятися мені.

Поперед усього я завважив, що всі так природні на селі серед інтелігентних людей розмови про політику, літературу або наукові питання дуже нудили Маріана. Він слухав їх мовчки, з самої чемності, а скоро тільки трапилася нагода, зараз відходив. Далі завважив я, що до карт, а особливо до газардових ігор мав Маріан дуже велику охоту і що при картах з ідеальним супокоєм і без знаку втоми міг просидіти цілу ніч. Я завважив, що при зеленім столику лице його оживлялося і в нього являвся дар мови, не звичайної товариської, але тої уриваної та конвенціональної, картярської. Коли в звичайній розмові він був дуже маломовний, за зеленим столиком Маріан оживав, хоч ані лице, ані голос його не зраджував внутрішньої гарячки; зраджував її тільки незвичайний блиск невеликих сірих очей і мимовільні, несвідомі рухи рук, що від часу до часу стискалися в кулаки, немов хапаючи щось. Не раз, стоячи за кріслом Маріана і придивляючися тим несвідомим рухам його рук, я задавав собі питання:

– Який же то огонь горить у нутрі того чоловіка?

Пізніші події та спостереження дали мені відповідь на се питання.

– Як же вам ведеться у Львові? – запитав я його раз у ході розмови.

– Увіде, – відповів він. – Остатнього року мав я дві добрі лекції, – можна було вижити сяк-так.

– Ну, а брат допомагає вам дещо?

– А мусить, – відповів він. – Щоправда, за кождим разом крутиться і в’ється, що не має відки, але все те пусті вимівки. Я не дам заблахманити собі очей.

– Ну, а може, справді не має відки? – закинув я. – Бодай ізбоку не видно нічого. Хатина мізерна, поля мало, одежа на нім неабияка там…

– Е, що мене то обходить! – з лагідним усміхом відповів Маріан. – Адже ж він тут писар на три громади, може з хлопів дерти, скілько влізе, а мені там ні з кого нічого вдерти.

Мені зробилося якось холодно, коли я почув такі терпкі слова, сказані з таким супокоєм, з такою майже дитячою байдужістю, немовби «дерти» в понятті Маріана було щось так природне та конечне, як дихати або їсти.

– Ну, – відказав я, – скілько мені здається, з тутешніх хлопів небагато й удерти можна. Всі тут такі вбогі та нужденні, що аж страх.

– То так тілько здається, – відповів спокійно Маріан. – А втім, не бійтеся, – додав з усміхом, – хто хоче вдерти, той і з голої липи лика вдре.

І він при сих словах, як при добрім жарті, розсміявся голосно, що в нього рідко траплялося.

Іншим разом ми зговорилися якось про львівських товаришів Маріана, з яких деякі були знайомі також мені з давнішніх літ. Я забув сказати з самого початку, що Маріан так само, як і я тоді, був слухачем Львівського університету.

– Знаєте припадком пана М.? – запитав я Маріана.

– О, чому би ні! Ще досі винен мені п’ять ринських. Треба буде допильнувати його, скоро приїде, аби віддав, бо він, знаєте, до брання скорий, а до віддавання звичайно нема його дома.

– Не знаю, чи нема там у Львові мойого товариша Антона К. Давно я бачився з ним, а рад би побачити його тепер.

– То студент філософії, Антін К.? – запитав Маріан.

– Так, той сам.

– О, знаю його також. І сей від півтора року винен мені також 10 ринських. Ховається передо мною. Я вже й рукою махнув на свій довг.

Я питав його за чергою ще про кількох товаришів, і показувалося, що Маріан знав майже кождого з них, і що майже кождий із них був йому щось винен, – сей 10, той 5, той менше ринських, аж до кількадесятьох крейцарів.

– Що ж то, – запитав я здивований, – то ви хіба займаєтеся випозичуванням грошей?

– А так, потроха, коли трафиться. Розуміється, на добрий процент, бо студенти – то все непевні довжники.

Мені знов зробилося холодно. Я перервав розмову, хоч знав, що і в тім, що чув від Маріана, не було нічого незвичайного, і що майже в кождій гімназії бувають ученики, що потихеньку займаються випозичуванням грошей, чи то зароблених лекціями, чи одержаних від родичів, товаришам, розуміється, на добрий процент.

От так помалу мені вияснювалася загадка вдачі Маріана. Мене перестав разити контраст між його молодим віком і тим спокійним цинізмом, із яким він виконував свої вчинки, та так виразна вже в нього febris aurea, що проявлялася в кождім його слові та руху. Чим стане колись сей чоловік, коли та жадоба зисків і золота опанує весь його мозок і розвинеться в цілій повноті? Се питання насувалося мені не раз, коли я згадував Маріана.

Та аж коли скінчилися вакації і ми з Маріаном вернули до Львова, мав я нагоду наочно бачити, до якої міри сильна була в нім та гарячка. Цілими днями він бігав по місту чи то з лекції на лекцію, чи то ловлячи своїх довжників. Можна було здибати його на найрізніших вулицях, і все в поспіху, як ішов кудись з напруженим зором, немов бажаючи зайти на умовлену хвилю і немовби від його приходу залежали бог зна які важні справи.

– Що чувати, пане Маріане?

– Добре, добре! Тілько вибачайте, не маю часу.

– Куди ж так спішно? Що вас гонить?

– Прощавайте! Прощавайте! Мушу поспішати.

Оскільки я міг завважити, школа та шкільні заняття не цікавили його зовсім. Чи вчащав на університет, на який був записаний, сього я не міг знати. За весь час моєї знайомості з ним не чув я від нього ані одної згадки про школу, професорів або науку. Раз у раз занятий був грошовими справами або лекціями. Говорив іноді, що, якби тільки трапилася йому лекція на селі, поїде туди, а потім пристане до війська.

Отак минуло кілька місяців. Десь серед зими я перестав стрічатися з Маріаном. Питаю його товаришів: від місяця вже не бачили його в університеті. Питаю в його помешканні: від місяця вибрався і, мабуть, виїхав кудись. Куди? – ніхто не знав сказати. Минуло пару тижнів, і я вже почав забувати про Маріана, коли здибався з одним студентом університету, також знайомим Маріана, що якийсь час разом із ним жив у одній кватирі.

– А знаєш, яку штуку встругнув наш Маріанко?

– Ну, яку? Не знаю нічого.

– То ще раз хлопак! Спекулянт, яких мало.

– Але ж говори, що таке?

– Прийшов до мене лист від одного знайомого з села. Пише, що такий а такий обиватель [В галицько-польськім язиці те саме, що в українсько-російськім поміщик. – Прим. І.Ф.] пошукує домашнього вчителя для двох синів, чи то студента університету, чи хоч би ученика гімназії, але тільки відличного. Умови прекрасні: ціле вдержання і 400 ринських річно, не числячи надзвичайних дарунків. Мене якось не було дома, а мій Маріанко розпечатав лист, прочитав і зараз же написав лист до обивателя, приняв умови, післав свідоцтва, а по кількох днях, одержавши запросини, махнув на село. Я навіть не знав ні про що, не одержавши адресованого до мене письма. Аж учора той сам знайомий пише мені, запитуючи, чому я не поїхав сам, але дав таке корисне місце іншому, хоч, – додає, – з нього там усі дуже задоволені. Правда, порядний товариш!

Від того часу минуло два роки. Я не чув нічого більше про Маріана, та за різними життєвими клопотами та турботами зовсім перестав цікавитися тим молодим спекулянтом. Аж недавно припадком я здибався з ним у кав’ярні, де мало місце привітання, наведене в початку оцього оповідання.

Маріан за ті два роки значно відмінився, виріс і змужнів, а його лице покрилося темнуватою, майже олов’яною барвою, що визначає людей, яких ум раз у раз займає якась idée fixe і які для неї готові посвятити все. Кождий рух, кожде слово Маріана свідчило про те, що се в нього вже не гарячка, а постійна, вироблена й уставлена прикмета характеру.

Хвилю оба ми мовчали, а потім я почав розпитувати його, як йому поводилося.

– Добре, – відповів з виразом цілковитої певності себе. – Місце маю дуже добре, їда порядна, а крім річних 400 ринських, іще різні обривки. Чоловік запомігся троха.

При сих словах він засміявся тихим горляним сміхом.

Я зирнув на нього уважніше, і справді він виглядав добре, одежа на нім була елегантна і з досить дорогої матерії. Все на нім свідчило про життя в достатку та в вигоді.

– Ну, а багато заощадили? – запитав я жартуючи.

– Багато не багато, а все-таки зо дві тисячі. Гроші складаю в касі ощадності, хоч то бестійство – процент малий. До війська мене не приняли, тому хочу записатися до торговельної школи. Сею дорогою надіюся скоріше доробитися чогось, ніж університетськими студіями.

– А що ж ваш брат? Як йому поводиться?– запитав я.

– А чорт його знає! – відповів Маріан, раптом впадаючи в сердитий тон. – Не навідуюся до нього вже від двох літ, та й він до мене не писав нічого. Остатній раз я написав йому письмо, жадаючи своєї пайки нашої батьківщини, але не одержав від нього ніякої відповіді. Мусить чоловік давати собі раду в житті, як може, але своєї частки я йому таки не дарую.

При сих словах він знов засміявся сухим горляним сміхом, немов лихвар, певний того, що його «кавалок» не пропаде.

Ми розсталися.

«Бестійство», «процент», «не дарую», «обривки» та «тисячі» –оці слова бриніли мені в голові по моїм розстанні з Маріаном. Се «звичайний собі» чоловік, то, значить, таких людей у нас багато вже серед молодого інтелігентного покоління. У них тільки й думки, тільки й мрії – добитися чогось, не дарувати, а то й урвати. І що то буде, коли вони доростуть, розвинуться, діб’ються сили? Чи вистане цілої нашої «святої Русі» на відповідні «кавалки» та «обривки» для них? Холодна тривога на хвилю проняла мене при думці про будучність. Але зараз же прийшла й розвага, що се – конечна фаза суспільного розвою, яку зусильна праця духу може повернути на добро. Розуміється, у таких людей, як Маріан, само собою навіть не виникне в душі питання про загальне добро, про працю для люду та службу для поліпшення його долі. Сама думка про такі ідеї в їх очах – дитинство, смішне та неприличне для розумного чоловіка. Але се тільки одна переходова фаза в розвою суспільності, за якою сила духу та ідей, гуманності та братолюбія мусить узяти своє.


Примітки

Вперше надруковано польською мовою під назвою «Człowiek zwyczajny» у тижневику «Tydzień literacki, artystyczny, naukowy i społeczny» 1878, № 58, с. 347 – 349, як другий нарис циклу «Rutency. Typy і portrety galicyjskich «ludzi».

В українському перекладі ввійшов у збірку «Рутенці» з такою авторською приміткою: «Друковано в польськім оригіналі в львівськім тижневику «Tydzień…», rok V, т. VII, ч. 58, виданім дня 6 жовтня 1878 р., стор. 347 – 9. Переклад писано в днях 13 – 14 грудня 1912 р.».

В українському перекладі нарису характеристика Маріана доповнена деякими сатиричними рисами. Додано заключне речення.

Подається за збіркою «Рутенці», с. 15–24.

у гірськім селі Л.селі Лолині (нині Долинського району Івано-Франківської обл.

Обставини написання нарису докладно прокоментовані [Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. – Льв.: 2004 р., кн. 4, с. 221 і наступні].

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 21 – 28.