Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Селянський бунт

Іван Франко

Недавно всі газети повідомили, що в с. Замостя Вижницького повіту на Буковині селяни збунтувалися проти нового дідича, щоб не дозволити йому заволодіти двірськими землями. Для втихомирення бунту староству довелося викликати до села роту війська. Початок і хід справи такий.

Власником Замостя був Андрій Гафенко, стара нежоната людина. До селян він завжди ставився добродушно, і, як говорили, у всій Буковині не було дідича більш доброзичливого, як він. Так, Гафенко дозволяв селянам брати дерево для опалення з двірського лісу, а молодожонам давав матеріали для спорудження хат і господарських будівель. При цьому дотримувалися звичаю: можна було брати з лісу стільки дерева, скільки хто міг винести на плечах або привезти санчатами; якщо ж комусь хотілося мати цілу фіру дерева, то другу фіру мусив доставити на панський двір. Молодожони збиралися на так звану толоку для вивезення матеріалу з лісу, і, отже, чим більше з’їжджалося фір, тим більше вивозилося дерева. Крім численних грошових оплат, селяни мали від Гафенка ще й ту вигоду, що в лісі могли пасти худобу.

Зрозуміло, що за такі добродійства Гафенко також вимагав від селян різних послуг, наприклад, щоб висапати йому кукурудзу або взагалі толокою допомагати в господарстві. Коли одного разу селяни не хотіли вийти працювати на толоку, Гафенко розпорядився закрити ліс, і тоді селяни довідалися, що ліс та пасовище в ньому є власністю пана, і мусили підкоритись.

Коли в [18]60-х роках при вирішенні сервітутного питання Гафенкові припала третина громадської толоки, він подарував громаді цю частину, так що громадська толока становила 90 моргів і доходила аж до панського лісу чи, швидше, чагарника, бо ліс у тому місці був цілком винищений. Та селянам хотілося мати від Гафенка ще більше, і вони постійно його просили, щоб той подарував двірський чагарник аж до місця у лісі, що звалося Таборище. Гафенко спершу не хотів на це пристати, але, врешті, написав на клапті паперу, що після його смерті громадська толока має сягати аж до Таборища, і вручив той папірець війтові Волошинюку.

Неписьменний війт звернувся до священика, щоб той прочитав йому папір, який, зрештою, не був формальним документом, і віддав йому назад. У селі панувала загальна радість, що пан записав чагарник громаді. Було це досить давно, бо після Волошинюка, який помер і десь запропастив згаданий папір, вже проминуло п’ять інших війтів, але є свідки, що такий папір існував.

У 1884 р. Гафенко склав заповіт і, виготовивши кілька його примірників, роздав на сховок місцевому священикові Ілясевичу, своєму племінникові Флондору, що став основним його спадкоємцем, і посесорові Богосевичу. Коли 1891 р. Гафенко помер, священик прочитав у церкві заповіт, з якого селяни довідалися, що Гафенко призначив своїм спадкоємцем Флондора, а до того вчинив ряд записів на різні цілі; на будівництво у Замості мурованої церкви 30 000 золотих, 4 000 на муровану школу, 10 000 на встановлення стипендійного фонду ім. Гафенка, 10 000 золотих для громади Замостя, кільканадцять тисяч на допомогу бідним, а також для окремих осіб і слуг, всю свою худобу окремим селянам у Замості і т. п. Усі ці записи становлять близько 84 000 золотих. Та громада була занепокоєна тим, що у заповіті жодного слова не сказано про даровизну громаді чагарників «аж до Таборища».

Коли новий дідич Флондор прибув до Замостя, він заявив, що не дозволятиме безплатно вирубувати ліс і користуватися його пасовищем, бо записи такі великі, що йому стала б невигідною уся спадщина. Проте якщо громада візьме на себе сплату записів, то він охоче усе дозволить. Громада обурилася, тим більше що єврей Мошко Тернер, до якого селяни мали велике довір’я і пестливо називали «Мошечком», намовляв їх чинити опір, а якось навіть публічно вигукнув: «Люди, якщо так, то – з сокирами до лісу!»

Порадившись, селяни, однак, почали, збирати по 20 – 50 центів з двору і, зібравши 150 золотих, пішли з Мошком до чернівецького адвоката. Повернувшись, всі почали пасти худобу в лісі. Флондор викликав комісію зі староства, в результаті селяни заплатили йому за втрати і одержали наказ не пасти худобу в лісі без дозволу дідича. Відтоді між громадою і Флондором почалися чвари. Раніше на лісових луках селяни косили сіно, тепер вони не хотіли наймати їх у дідича, а коли той наказав загнати своїх коней і випасати траву, юрба селян пішла до лісу, вигнали коней і загнали їх на панське подвір’я, твердячи, що поки не закінчиться суд, ніхто не сміє пасти худоби. Розуміється, Флондор не послухав і далі випасав у лісі своїх коней. Для сапання кукурудзи, яку дідич посіяв на галявині в чагарнику, він не міг дістати наймитів із Замостя, тому запрошено людей із сусіднього села Вілявче. Замостяни вирішили не пустити вілявчан до села. Староство вислало двох жандармів, і в їх присутності вілявчани посапали кукурудзу, та вночі хтось її повиривав і викосив.

Гнів селян обернувся і проти місцевого священика. Вони вирішили, що запис Гафенка про даровизну чагарника має бути у нього, але він не хоче його віддати. Якось увечері зібралося у дворі священика близько 200 чоловік і вчинили таку сварку, що старша панна, родичка священика, тяжко захворіла – виявилися ознаки божевілля і мусила кілька місяців лікуватися у Чернівцях.

Приводом останнього інциденту було те, що Флондор хотів побудувати в лісі хату для лісничого. Матеріал, який він наказав повезти до лісу, селяни завернули на панське подвір’я і заявили жандармові, що ні в якому разі не допустять будувати хату. Збудження було велике. Один селянин сказав: «Як в 1866 р. Бенедека підкупили пруссаки, він завів наше військо у великі яри і наказав стріляти незарядженими патронами, – так і Флондор підкупив писаря й священика. Йдіть із киями і приведіть сюди старого священика та його зятя; ми їх живцем закопаємо в землю, щоб знали, як фальшувати заповіт Гафенка і записувати Флондорові всю толоку».

Жандарми повідомили про стан справ староство. Староста приїхав у село, та не міг переконати людей. Вони нічого не хотіли слухати; найбільше обурювалися жінки, вони «наскакували» і «чвиркали» старості прямо у вічі. Староста викликав із Чернівців роту війська, і почалися арешти. Арештували кількох селян, однак головні ватажки і Мошечко втекли і тільки через якийсь час самі з’явилися до чернівецького суду. Селяни по три місяці сиділи у в’язниці, а Мошечка за два тижні відпустили на волю, бо ніхто з селян не хотів на нього свідчити – суд визнав його цілком невинним. На суді одного селянина засуджено на два місяці, двох на місяць, а чотирьох звільнено. Військо стояло в громаді дев’ять днів і відійшло лише тоді, коли громадська рада підписала заяву, що не буде жодних заворушень.


Примітки

Вперше надруковано польською мовою в газ. «Kurier Lwowski», 1892, № 28, 28 січня, с. 1 – 2, під назвою «Bunt chłopski», без підпису.

Подається за першодруком в українському перекладі.

…в 60-х роках при вирішенні сервітутного питання… – І. Франко мае на увазі боротьбу селянських мас Східної Галичини і Північної Буковини в 60-х роках XIX ст. проти ліквідації сервітутів – прав на користування лісами і пасовищами, які після проведення аграрної реформи 1848 р. майже повністю перейшли у власність поміщиків. За користування ними селяни змушені відробляти або платити. Селянська боротьба мала найрізноманітніші форми, головними з яких були легальні сервітутні процеси, масові виступи селян проти поміщиків і їх влади, діяльність селянських послів у галицькому крайовому сеймі. Одним з виявів такої боротьби став виступ у с Замості 1891 р.

Як в 1866 р. Бенедека підкупили пруссаки, він завів наше військо у великі яри і наказав стріляти незарядженими патронами… – Несподівана поразка Австрії у війні з Пруссією в 1866 р. стала приводом для чуток про зраду австрійських генералів, зокрема командуючого австрійським військом у битві при Садовій Л. Бенедека.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 46, ч. 2, с. 95 – 98.