Відповідь шкаралупників

Іван Франко

На нашу статтю про загальні збори Товариства імені Шевченка «Діло» відповіло так… оригінально, що варто кілька слів присвятити цій відповіді.

«У нас є двоякі товариства, – пише «Діло», – одні, так би мовити, загальнонародні, інші – партійні. До перших належать «Народний дім», Інститут Ставропігійський, «Галицько-руська матиця», до других, наприклад, «Просвіта» і Товариство імені Шевченка. До загальнонародних товариств усі організації мають рівне право, але до партійних не можуть мати права навіть у теорії. Товариство імені Шевченка належить до товариств партійних народовців, а тому право вступити до нього має, звісно, тільки народовець; ні поляк, ні москвофіл, ані радикал навіть мовити не сміє, що має право на вступ до числа членів народовського товариства; не може й нарікати, що його туди не прийнято».

Оминаємо вже принципове безглуздя такого аргументу, безглуздя, яке полягає в тому, що таким способом «Діло» підтинає ноги своїй власній партії, розвінчуючи саму назву «народовці». Бо якщо ці товариства «народові», то вони повинні бути «загальнонародними». Назвати ці товариства партійними – означає знехтувати їх «народним» характером і лити воду на млин москвофілів, які вже з великою сатисфакцією підхопили це визнання «Діла», підкреслюючи, що

«тільки «староруська», чи москвофільська, партія має загальнонародні товариства, партія «Діла» таких товариств не має і мати не може, якщо вона зійшла з народного фунту і представляє партійні інтереси, а навіть суто особисті».

Але облишмо безглуздя цього аргументу, а запитаймо: чи опирається він на правду? Рішуче твердимо, що ні.

Ані «Просвіта», ані Товариство імені Шевченка у своїх статутах не мають нічого, що б їх визначало як товариства партійні. Навпаки, саме «Діло» кілька днів тому опублікувало відозву керівництва «Просвіти», закликаючи всіх людей доброї волі, які люблять свій народ, до спільної праці. Практика в обох товариствах також заперечує це твердження: і до одного, і до другого приймалися і народовці різних відтінків, і москвофіли; щодо Товариства імені Шевченка, то в ньому засідає, наприклад, п. Хойнацький, директор Ставропігійської книгарні, а також д-р Сельський, який належить до радикалів. Річ очевидна, що оте безглузде аргументування «Діло» створило собі ad hoc, щоб виправдати неприйняття до товариств осіб, незручних для зграї, що править ними донині і вважає їх своєю вийнятковою власністю. Цікаво, що на це скажуть українці, які, даючи гроші на Товариство імені Шевченка, не мали наміру створювати інкубатор для розплоджування галицько-руського шкаралупництва, а хотіли створити українське загальнонародне наукове товариство, чи, як само «Діло» писало кілька днів тому, осередок наукового життя для всієї України-Русі.

Аби гідно вивершити свою аргументацію, «Діло» обкидає болотом особу І. Франка, доводячи, що він – відступник в українській справі і з цією метою ставлячи його на одну дошку з П. Костецьким і О. Марковим, нарікаючи на те, що така людина має до своїх послуг два видання, в яких може зганяти свою злість на бідних народовцях, і додаючи такі характерні слова:

«Як нам відомо з цілком певного джерела, власники «Кур’єру» не вимагають від п. Франка боротьби проти народовців, а попри це віднаходимо там стільки того добра!»

Добре-то каже німець: «der Schelm denkt wie er selbst ist». П[ан] редактор «Діла» вважає, що кожна редакція організована так, як редакція «Діла», де жоден співробітник не може ступити кроку без цензури головного редактора, а той головний редактор ніколи не має своєї думки, а лише нюхає, звідки вітер віє.

Сміємо запевнити п. Белея, що в інших редакціях, і зокрема в редакції «Кур’єра Львівського», існує річ, може, й не відома в редакції «Діла», але практикована скрізь: порозуміння співробітників у принципових питаннях і автономія у трактуванні частковостей. Якщо п. Белей уважає, що співробітники і співвласники «Кур’єра» принципово проти такого трактування руської справи, яке є в «Кур’єрі», то дуже помиляється; якщо ж його слова мають лише значення інсинуації, значення побожного побажання, щоб так було і щоби співвласники «Кур’єра» спробували обмежити свободу слова свого колеги, то вибрався він на хибний шлях і виявив лише свій власний спосіб мислення.

Додамо врешті, що твердження про немилосердні виступи «Кур’єра» проти народовців є цілком неправдивими. Навпаки, що б народовці коли не вчинили доброго, порядного і корисного для загалу, ми підносили завжди з найбільшою готовністю і не перестанемо цього робити і надалі. Те саме робив і п. Франко, коли ще був кореспондентом «Prawdy» i «Kraju», незважаючи на постійні образи народовців, які ніколи не могли стерпіти слів вільної критики.

Далі «Діло» подає ряд вигадок, приточених до І. Франка і до руської справи. Подаємо їх тут за порядком:

1) П[ан] Франко назвав у «Народі» програму Романчука «евфонічно охрещеною обіцянкою посад і авансів». («Діло» у свій час страшно обурилося з приводу цієї назви і запитало п. Франка: «якщо він має дрібку честі, аби розповів, коли і де п. Романчук обіцяв кому-небудь посади й аванси». П[ан] Франко одразу надіслав до редакції «Діла» відповідь, у якій, згідно з видрукуваним в самому «Ділі» текстом, навів слова Романчука, виголошені на зборах «Народної ради» 1890 року, де п. Романчук, обіцяючи зміну урядового курсу щодо русинів, виокремив як головні положення для цієї зміни 6 пунктів, 5 із яких промовляли якраз про посади й аванси для русинів. Знаємо з достовірного джерела, що п. Белей, отримавши цю відповідь, спершу тримав її кілька днів у себе, згодом дав її комусь здібнішому від себе, щоби доробив до неї «приправу з хроном», врешті побачив, що вона «непристойна» і вирішив не друкувати її взагалі).

2) «Як привітав «Народ», редактором якого є п. Франко, новостворене товариство «Дністер»?» Як привітав? – запитає цікавий читач не лише в «Кур’єра», а й у «Діла», адже редакція нічого на це не відповідає. А привітав так – додамо для пояснень, – що, спираючись на слова самих засновників «Дністра», висловив сумнів, чи посеред русинів знайдуться здатні до ведення цієї справи люди, і побоювання, щоб оце нове підприємство не спричинилося до нової компрометації русинів. Чи, може, «Народ» зобов’язаний був співати хвалебні гімни і впадати в телячі захоплення?

3) Народовці, будучи толерантними (чи лише тому?), запросили п. Франка у комітет із видання творів Шевченка, «і чого ж діждалися? Скандалу, пліток!» Яких? – запитає здивований читач, адже редактор «Діла» й цього разу не подає жодних фактів.

А факт був такий: Товариство імені Шевченка призначило п. Франка членом комітету для здійснення повного видання творів Шевченка. П[ан] Франко, хоч і дещо здивований тією честю, яка несподівано, без жодних попередніх домовленостей, спала на нього, прийняв на себе цей обов’язок, поєднаний із чималою працею, працював у комітеті, вчасно виконував запропоновану працю, чого інші члени, за винятком д-ра Огоновського, не зробили, розпочав іншу доручену йому працю, але довідавшись приватно, що з-поза комітету, з кола тих товариств, які дають кошти на нове видання Шевченка, робляться спроби пообтинати тексти творів великого поета відповідно до партійних поглядів народовців у «новій ері», висловив протест проти цього в «Народі».

Це й був увесь скандал. Після цього «скандалу» комітет зібрався ще двічі, обговорив подальшу працю і раптом дізнався про свій розпуск. Ото був справжній скандал, але не з боку п. Франка.

4) П[ан] Франко вдарив у «Кур’єрі» «Народну торговлю», яка не має нічого спільного з політикою. Але також не має й нічого спільного з Товариством ім. Шевченка, – додамо. Зрештою, як саме вдарив? На основі цифр, знайдених у «Ділі» та «Червоній Русі», критикував баланс цієї організації. Чи це вже й злочин? Правління «Народної торговлі» заперечило згодом ті цифри на основі свого звіту, не поданого членам у належний час. Та якщо цифри які п. Франко знайшов у часописах, були помилкові, – не його вина. Він їх з пальця не виссав.

Як головний аргумент «Діло» подає й те, що п. Франко належить до радикальної партії, а члени цієї партії в «Академічному братстві» не прийняли студентів-народовців і змусили їх утворити нове товариство «Ватра». Що відповісти на таку мудрість? Чи п. Франко мусить відповідати за все, що роблять люди, які належать до тієї ж партії, що й він? У «Народі» той вчинок молодих студентів-радикаліа був осуджений досить суворо. Врешті, про утворення «Ватри» і про вигнання народовців із «Академічного братства» можна говорити багато, але наразі волимо мовчати.

Цікава річ, що «Діло», яке в той час із великим обуренням осуджувало цей вчинок молоді, сьогодні з таким запалом боронить аналогічний учинок старих, які пішли в науку до молодих.

Ще одна деталь. «Діло» пише: «П[ан] Франко, вступаючи до Товариства ім. Шевченка, міг би й наперед знати, що прийнятий не буде». Засвідчую, отже, що з цього приводу порозумівся з одним членом Товариства, який щонайтвердіше запевнив мене, що буду прийнятий. Ото й усе щодо фактичного з’ясування цієї справи.

Примітки

Вперше надруковано польською мовою в газ. Kurjer Lwowski, 1892, № 84, 24 березня, s. 2 – 3, під назвою «Odpowiedź szkarałupników», за підп.: Iw. Franko.

Подається за першодруком у перекладі.

Костецький Платон Іванович (1832 – 1908) – український публіцист і літератор у Галичині, редактор «Зорі Галицької» (1855 – 1856); у 1860-х роках перейшов на пропольські позиції.

Пан редактор «Діла»… – І. Белей.

«Дністер» – страхове товариство у Львові, засноване 1892 р. з метою забезпечення від вогню, крадіжок, пограбувань. Засновниками були К. Левицький, В. Нагірний, С. Федак та ін. Існувало до вересня 1939 р.

«Нова ера» – українсько-австрійсько-польське порозуміння 1890 р. в Галичині.

«Народна торговля» – перша установа споживчої кооперації у Західній Україні, заснована у Львові 1883 р. з ініціативи В. Нагірного та А. Ничая з метою стати центральним складом сільських і маломістечкових крамниць (громадських і приватних), підготувати й виховати їхній персонал, постачати гуртом закуповуваний товар з перших рук і привчати українське населення до своєї торгівлі. У 1939 р. радянська влада націоналізувала майно «Народної торговлі».

«Червоная Русь» – громадсько-політична москвофільська газета, виходила тричі на тиждень у Львові протягом 1888 – 1891 рр. як продовження газети «Новый пролом». Головними редакторами були О. Марков та І. Пелех.

«Ватра» – товариство студентів, які відійшли від «Академического братства»; існувало продовж 1892 – 1896 рр. у Львові.

Микола Легкий

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 273 – 277.