Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Дещо про польсько-українські відносини

Іван Франко

Відповідь п. Т. Романовичу на статтю «Хатні справи українців»

У № 226 газети «Nowa Reforma» депутат Т. Романович опублікував статтю за своїм підписом під назвою «Хатні справи українців», спрямовану майже виключно проти моєї особи. Початок статті виглядає, щоправда, як ніби відповідь по суті на поставлене мною на одному з передвиборних зібрань запитання до шановних послів лівого напряму щодо їхніх поглядів на українське питання, але дальша, більша частина статті цілком сходить з визначеного на початку шляху. В моєму виступі я закинув послам лівиці, котрі в підході до української справи не мають широкої самостійної програми, а навпаки, приєднуються до тактики тих, які на словах нерідко заявляють, що люблять українців, поважають їх, а як дійде до діла, то борються проти всіх українців під приводом, що вони москвофіли. Підкресливши важливість українського питання для національної справи поляків, я застерігав від надто поверхового підходу до того питання, від надто легковажного вживання термінів «порядний українець» і «москвофіл», бо дуже часто таке розрізнення довільне і не може бути об’єктивно обгрунтоване.

У зв’язку із специфічними проявами галицького москвофільства я назвав його домашньою суперечкою поміж українцями. Маючи на увазі, що боротьбу з ним визнав завданням, яке має здійснюватися передусім силами самого українського народу. Дуже шкодую, що дальший хід зборів не дозволив мені ширше викласти свої погляди на різні прояви москвофільства, особливо галицького, щодо яких потрібні різні форми боротьби. Зроблю це тепер не стільки заради відповіді Т. Романовичу, який це питання у своїй статті збуває загальними фразами, скільки заради важливості самої справи.

Український народ, що налічує близько 20 мільйонів і займає великі простори від Сану до Кубані, перебуває у вкрай ненормальному становищі. Історія останніх сторіч склалася так нещасливо для нього, що він відстав від своїх сусідів щодо розвитку як політичного і суспільного, так й інтелектуального. Поділений на дуже нерівні частини між двома могутніми державами, в одній з яких усіма засобами політичної влади і адміністративного свавілля утримується на рівні вегетування такою мірою, що навіть його мова там є недозволеним плодом. У другій користується, щоправда, опікою конституційних законів, але, позбавлений імущих і впливових верств, надто мало може з неї користати.

Австрійська конституція є par excellence класовою конституцією, конституцією для привілейованих класів. А що імущі і шляхетські верстви у Східній Галичині зараховуються переважно до польської народності, то і конституційні доброчинства у переважній частині вийшли на її користь. Справді, на папері українці отримали рівноправність, але життєва практика показала зовсім інше. Українцям незабаром довелося переконатись, що конституція – це тільки грунт, гірше або краще оброблений, який сам, без пильної праці і боротьби, не дасть хліба. Переконалися, що за кожну установу, на яку теоретично мали право, треба було вести довгу і важку боротьбу, що кожну п’ядь політичної території треба було відвойовувати, інколи цілими роками. А сил, придатних для такої боротьби, для такої праці, було так мало!

Чи ж дивно, що зайняті цією важкою щоденною боротьбою нечисленні сили української інтелігенції, яка ослаблювалася майже щоденним дезертирством доведених до відчаю і кар’єристів, ледве з нею справлялися і занедбували справи ширші, загальнонаціональні, звужували свій кругозір, ниділи в жалюгідній загумінковості? Чи дивно, що в таких умовах галицькі українці не створили блискучої літератури, не дали здібних вчених, не створили промисловості, здатної до конкуренції на світовому ринку? Чи дивно, що навіть такі елементарні справи, як правопис і літературна мова, ще залишилися неусталеними, неопрацьованими? Навіть саме питання про суть української народності, про її самостійність по відношенню до польської і російської народностей, про її межі, умови її цивілізації і її майбутнє не перестало ще бути предметом суперечок, догмою, у яку одні вірять, а другі не вірять, тезою, яку одні підтримують, а другі заперечують різними аргументами?

Гадаю, що ніхто не дивуватиметься цьому, якщо врахує фактичне становище українського народу, тягар завдань, які у світлі цього становища падають на галицьких українців, непропорційність їхніх сил перед обличчям тягаря. Адже ця частка українського народу має виконувати життєві функції за весь народ, повинна утворювати стільки цивілізаційного капіталу, скільки його потрібно на покриття бюджету національного життя усієї Русі-України. І що фатальніше: найбільша частина цього народу є повністю паралізованою, не може ні людьми, ні капіталами допомагати у цій праці галицьким українцям такою мірою, як цього було б потрібно.

А тим часом у самій Галичині внаслідок різних обставин боротьба за політичне існування стає для галицьких українців з кожним днем важчою, з кожним днем менше дає надій на успіх. Досить згадати хоча б постійне підвищення плати за навчання, що разом з впровадженням шкільної форми і подорожчанням продуктів та помешкань чинить вже тепер майже неможливим доступ до середньої і вищої освіти селянських дітей, а систематично впроваджуваний целібат духовенства повинен зменшити також і з цієї сторони приплив нових поколінь української інтелігенції.

Я далекий від думки все це приписувати якійсь «польській інтризі» або виводити з того якісь закиди проти польського суспільства. Добре знаю, політика – це гра сил, що в ній мало місця для сентиментальних почуттів і прагнень. Бажаю лише, щоб поляки належним чином зрозуміли становище українців. Бо хіба ж у світлі викладених тут фактів не буде нормальною річчю, що часом сумнів може закрастись у душу навіть найпалкішого українського патріота? Що спостерігаючи безплідність, малу результативність і марність зусиль невеликої купки людей, спостерігаючи, як всупереч їм на кожному кроці випереджають нас конкуренти з одного і другого боку, як ми запізнюємось у найкардинальніших справах, він подумає собі: чи не краще кинути цю безнадійну боротьбу за самостійність народу і приєднатися до сильніших, багатших, краще організованих сусідів?

Ось те фатальне «бути чи не бути», перед яким споконвіку стоять українці, активні або пасивні свідки тієї боротьби, яка точиться на їхній землі між польськими і московськими впливами. Це психологічний грунт як українського полонофільства, так і москвофільства. Без сумніву, на цьому психологічному грунті в різний час і в різних умовах виростають дуже різні квіти. Придивімося тільки до різновидностей галицького москвофільства.

Безсумнівно, що поки Росія залишається безпосередньою сусідкою Австрії і поки всі європейські держави вважають за відповідне користуватися такими засобами боротьби, як шпигунство і взаємне кидання собі колод під ноги, доти в Галичині є і будуть платні російські агенти, чи проїздом, чи свої, тутешні. Не будуть ними українці, то будуть поляки (на зразок Гендігерів), не будуть поляки, то будуть німці, євреї, цигани. Ці москвофіли, а швидше слуги кожного з російських урядів, його агенти і агітатори, не є чимось специфічно українським, як не є вони чимось специфічно польським чи австрійським.

У Росії є подібного типу австрофіли, чи германофіли. Це міжнародна хвороба, боротьба з якою є справою насамперед зацікавлених урядів, яким такі особи найбільше шкодять. Що суспільства, серед яких такі особи діють, повинні якнайбільше ними бридитись і реагувати супроти них так, як того вимагає звичайна чесність. У такому значенні москвофільство, як і усяка підлість, всяка продажність і деморалізація – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним.

Чи я будь-коли сказав хоч слово на захист такого москвофільства? Ніколи! Про таке москвофільство ні у моєму запиті, ні у відповіді, який на нього дав п. Гольдман на зборах у ратуші, ні у тій відповіді, яку дав п. Романович у «Nowej reformie», не йдеться. Тут мова йде про специфічне галицько-руське москвофільство, на яке поляки почали нарікати ще в 1848 р., яке справді не без вини правлячих у Галичині польських сфер від 1848 р. дотепер мало певні успіхи. Повторюю, не без вини польських сфер, – з одного боку, правлячих і керуючих, а з другого боку, польських сфер, що називають себе демократичними, голосних на фрази і дволичних у своїх ділах. Таке москвофільство більше подібне до секти, ніж до політичної партії.

Покійний Драгоманов порівнював їх з сектою охохохів, яку так назвали за постійне зітхання: «ох! ох! ох!». Наша москвофільська секта зітхає до Росії, якої, як правило, не знає, до національної єдності з великим російським народом, про який не має поняття, до російської мови, літератури, на якій не читає. Нерідко ця секта зневажає свою рідну українську мову; намагається писати ламаною російською, або швидше церковною, перемішаною з українізмами і полонізмами. Ця секта нерідко зітхає за православ’ям як за єдиною національною всеруською вірою, не маючи поняття, чим є сучасне казенне російське православ’я.

Я був би не гідним зватися українцем, якщо б появу й існування цієї секти назвав чимось корисним, бажаним для розвитку українців. Від початку своєї літературної діяльності я намагався боротися з цією сектою, але робив це не пустими аргументами, бо знав, що ці люди аргументів не слухають, а позитивною працею, літературною і науковою, бо тільки праця здобуває грунт, привчає поволі людей до незвичайного для них раніше способу мислення, а в багатьох замість сумніву і розпачі породжує бадьорість і почуття віри у власні сили, в майбутнє власного народу.

Чи я чогось у тому напрямі добився, не моя справа судити. Але відверто мушу сказати тільки те, що якщо галицькі поляки мали дотепер щирий намір боротися з таким москвофільством, то не лише зовсім нічого не добилися в тій боротьбі, але тільки сприяли – напевне, несвідомо – його зростові. Пан Романович так патетично говорить про цю справу:

«Ми не можемо визнати домашнім, внутрішнім спором питання, чи українець стоїть на національно-українському, чи на всеросійському грунті. На мій погляд, домашнім спором поміж українцями є боротьба між тими українськими таборами, які визнають окремішність Русі від Росії, не відрікаються від своєї національної мови, свого національного духу, своїх звичаїв, а відрізняються чи то в соціальних справах, чи в питаннях політичної тактики.

І можу ствердити, що польська партія, до якої я належу, не втручалася ніколи до спорів між Романчуком, з однієї, а Барвінським та Вахнянином, з другої сторони. Бо тут борються між собою українці, з яких одні нині стоять за опозиційну політику, другі – за те, щоб знову з допомогою покірності і підлеглості урядові намагатися отримати щораз нові здобутки для української національності. Але хто виступає під гаслом «одна мова і одна віра від Карпат аж до Волги», хто українську мову перетворює на російську, хто (як один невдалий кандидат на минулих виборах) в ім’я цього гасла приймає православ’я і намагається його поширювати серед уніатського люду, хто у виданнях для української людності ширить обожнювання царя, – з тим слід боротися як з ворогом Польщі і Русі.

І якщо справжні українці борються з цим смертоносним напрямом, то ми, поляки, без різниці партій, маємо право і обов’язок стати на боці українців проти москвофілів, які хочуть згубити свою власну народність. Це невтручання до внутрішніх справ між українцями, це законна боротьба з ворогом, просте здійснення обов’язку самооборони. Виконуючи той обов’язок, польська демократія зовсім не виступає проти засади, згідно якої відносно українців діє на основі справедливості. І визнання національних прав, так само як не порушує засад справедливості й волі той, хто відштовхує від стріхи своєї або брата свого злочинну руку, яка підкладає до тої стріхи вогонь».

Правда, як то гарно, як справедливо, як прекраснодушно! На жаль, є тут певний гачок. Пан Романович намагається визначити русинів – комільфо. І що ж він каже? Отож каже, що на симпатію в його очах заслуговують «українці, які, визнаючи окремішність Русі від Росії, не відрікаються від своєї національної мови, своїх звичаїв, свого національного духу». Маю я право запитати пана Романовича, чи він або будь-хто з його партії вміє докладно визначити ту мову, ті звичаї, той дух, які мають бути прикметами sine qua non справжнього українця. Чи пан Романович настільки знає мову, звичаї і дух українського народу, щоб могти нав’язувати себе в судді і в кожному даному випадку рішуче стверджувати: цей українець справжній, а цей ні? А якщо пан Романович себе не вважає компетентним у цьому питанні, то хто тоді має таку компетенцію? Кому в кожному конкретному випадку він повірить на слово?

На жаль, дотеперішня історія польсько-українських відносин у Галичині показує, що у таких конкретних випадках зникають усі подібні делікатні дистинкції, а бере верх первісний брутальний інстинкт. Адже останнім словом тої історії є акція центрального комітету для Східної Галичини, та сама пам’ятна акція, за яку політично відповідальне і те угрупупання польської демократії, яке очолює п. Романович. З фразою про москвофільство на устах цей комітет наносив удари по кандидатурах усіх без винятку українських фракцій, які, користуючись словом п. Романовича, «зараз стоять за опозиційну політику».

Справді-бо, того топтання волі і прав українського люду, якого припустилися тоді на користь кандидатів центрального комітету, не пояснює ніяка турбота з приводу москвофільства. Адже ж у так званих демократичних часописах, не виключаючи і «Nowej reformy», найбільша частина опозиційних українських кандидатів, незалежно від того, чи вони були радикалами, чи народовцями, фігурували як москвофіли: до них зарахували і д-ра Олесницького, і селян Гурика, Дякова, Остапчука, і народовця д-ра Горбачевського, і радикала д-ра Дорундяка. Чи це свідчить про докладну поінформованість в українських питаннях? І люди, які мають таку інформацію про склад українських партій і фракцій, претендують на право виносити вирок, хто справжній українець, а хто ні.

Скільки ж то тисяч разів поляки і українці на спільних бенкетах і зустрічах говорили про братерство і виголошували тости на тему «кохаймося!» Але ганебно мало зроблено для здійснення іншого, не менш важливого гасла – «пізнаймося!» Хай пан Романович чесно нам скаже, скількох він знає поляків у Східній Галичині, особливо членів своєї партії, які б уміли добре говорити, читати і писати українською мовою, які мають хоча б сяке-таке поняття про українську літературу, про інтелектуальне і партійне життя українців? Ми такого не знаємо ні одного.

А навіть і того мало було б для вироку про справжнє чи несправжнє українство, бо для цього слід було б пильно стежити за всім, що відбувається в українських сферах, тримати руку на пульсі всього національного життя українців. А хто з галицьких поляків може сказати про себе, що він це робить? І все ж, так архімало знаючи українців, їх мову, їх літературні тенденції, так багато поляків претендує на право опікуватися українцями, давати їм батьківські поради й вказівки, які нерідко відзначаються таким знанням справ, що можуть викликати тільки сміх. Адже ми чули у ратуші, як пан Гольдман, кажучи про москвофільство українців, покликався на популярні книжечки товариства Качковського. Отже:

1) пан Гольдман виробляє свій погляд на підставі слів іншої особи, а сам навіть не в стані перевірити їх слушність;

2) існування літературно-віросповідного москвофільства вважає доказом існування організованої москвофільської політичної партії, з якою боротися належить теж політичними засобами.

Таке саме фальшиве коло бачимо і в наведеному вище міркуванні пана Романовича, з тим тільки додатковим твердженням, що «поляки мають право і обов’язок стати на боці русинів проти москвофілів». «Вашими б устами та мід пити», пане Романович, – відповім вам українською приказкою. Але скажіть-но, прошу, де і коли поляки виконали це своє право, цей свій обов’язок? Довгі десятки років, від 1860 р., у Галичині боролися між собою в лоні українців напрями українофільський і так званий святоюрський на ниві літератури і шкільництва, але поляки, крім платонічних заяв, ніякої допомоги в тій боротьбі не надали українофілам (нинішнім народовцям), а проект польсько-української угоди, запропонований народовцем Лавровським, так само був викинутий на смітник, як і москвофільські пропозиції.

Спроба «протегування» українців шляхом заснування прислужницького органу «Русь», до якого було залучено кількох здібніших галицько-українських письменників (Горбаля, Климковича, Вол. Шашкевича), замість підтримки цього напряму принесла йому тільки велику шкоду, бо дискредитувала кількох здібних молодих працівників, назавжди зламала їм письменницьку кар’єру. Дотації українському театрові, парі часописів і бурс такі дрібні, що нема підстав говорити про їх позитивний вплив на розвиток українського письменства; втім, цих дотацій, що даються з бюджету краю, не можна вважати якимсь специфічно польським подарунком для українців. А поза тим хай пан Романович покаже хоч один факт допомоги, яку дали б поляки, зокрема члени його партії, порядним українцям у їх літературній та політичній боротьбі з москвофілами.

Пан Романович свято обурюється, що в Галичині є люди, які намагаються писати по-російськи, славлять царя, схиляються до православ’я тощо. У цьому випадку є дві можливості: або ці люди чинять щось злочинне і повинні каратися законами, або роблять щось таке, що їм вільно робити, а в такому разі для відвернення їх від подібних симпатій нема іншого способу, як лише відібрати їм грунт, на якому виростають такі симпатії. А виростають вони з двох причин: або із зневаги до селянина, до селянської мови (української) і з прагнення «бути панами» (таким було старе святоюрство і того роду москвофілів маємо ще й тепер досить), або з почуття незадоволення сучасним становищем в Галичині, яке змушує людей фрондувати москалями і москвофільством, як це роблять, наприклад, молодочехи і взагалі значна частина австро-угорських слов’ян.

І якщо з москвофільством першої категорії найуспішніше бореться українське українофільство, особливо радикально-прогресивне, яке проголошує любов і посвяту для простого люду, нагадує, що українська інтелігенція, яка виросла з праці й поту того люду, передусім має обов’язок прикласти свої сили й розумові здібності до піднесення його із злиднів, до поширення освіти рідною мово ю, – то з москвофільством другої категорії найефективніше могли б боротися власне поляки, ставлячись до українців справедливо, політично, згідно з своїми корінними національними інтересами. А чого вимагають польські національні інтереси? Це ж бо легко зрозуміти, ще легше відчути.

Українці, незважаючи на стільки років зусиль, незважаючи на працю кількох поколінь і кількох геніальних одиниць, ще й нині стоять перед фатальним питанням: бути чи не бути. Пригноблені в Росії і абсорбовані повільно, але стало у російське суспільство, вони і в Галичині не можуть розвиватись так, як було б треба. Припустімо, що ті нечисленні українські діячі, які нині в Галичині несуть на своїх плечах український національний розвиток, зазнаючи найрізноманітніших перешкод, складуть зброю і не знайдуть послідовників, що ж тоді трапиться? Очевидна річ, українська народність буде мати на вибір: потонути в московському чи польському морі.

І як гадає пан Романович: після того, що чинили галицькі поляки з українцями від 1848 р. і ще раніше, багато українців захоче злитися з поляками? Думаю, що й сам він не обманює себе надто рожевими надіями щодо цього. А якщо так, то хіба кожне послаблення української національної течії в Галичині й на Україні не означає одночасного посилення московитизму? І навпаки, чи кожне посилення українського національного руху як у Росії, так і в Галичині не означає зменшення шансів московитизму на поглинення Русі, а з нею і Польщі?

І якщо поляки так багато і так голосно говорять про свого «споконвічного ворога», то чи не повинні відчувати обов’язок усіма силами підтримувати той елемент, який самим своїм існуванням, самим своїм натуральним зростом і розвитком спричинює велике послаблення саме того ворога? І допустивши, що і в самих межах Росії цього робити не можна (хоч і там могли б певною мірою), то хіба і в самій Галичині відповідне ведення (не вирішення!) української справи не повинно становити складову частину програми усіх польських щиро національних партій і особливо партії, що називає себе демократичною?

Пан Романович найвищим виразом свого розуміння польсько-української політики в Галичині вважає «справедливість і визнання національних прав». Цього замало! Українці слушно можуть сказати п. Романовичу та його прибічникам: «Справедливість знайдемо в суді, визнання національних прав маємо і в шмерлінгівській конституції». У перекладі на практичну мову таку засаду можна передати українською приказкою: моя хата скраю, я нічого не знаю. Ні, поляки, особливо польські демократи і патріоти, повинні здобутися на щось краще. їм повинна світити провідна зірка: створити з теперішньої Галичини на грунті свободи й прогресу точку притягання для решти Русі-України, створити або допомогти у створенні тут такого живого вогню, промені якого несли б світло і животворне тепло аж ген за Дніпро, на Дон, на Кубань, де живуть мільйони українців, які досі не можуть повірити, що десь там, за горами, за ріками, є українські школи, університетські кафедри, українські національні й наукові установи.

Тут сухою справедливістю нічого не вдієте, бо тут не йдеться про злочин чи цивільний спір. Теоретичне визнання прав із застереженням, що той, хто визнає, має право наперед вирішувати, – хтось справжній українець чи ні, тут не тільки не допоможе, а й збільшить жаль і огірчення. Тут треба, кажучи словами п. Щепановського, господарювання у великому масштабі, з широко обдуманим планом, з мудрою, істино патріотичною і ясною провідною думкою. Дипломатичні трюки на зразок єзуїтсько-василіанської реформи або баденівської угоди не доведуть ні до чого, крім послаблення і без того слабих українських сил, деморалізації і дискредитації осіб, які в іншому випадку могли б бути дуже корисними для українського суспільства. А результат буде один: ослаблення українського національного руху і посилення московитизму. Повторюю ще раз: українське питання настільки важливе для поляків, і саме в Галичині поляки так багато можуть для нього зробити, що його занедбання або спотворення може дуже помститися в майбутньому.

Треба піднятися понад бюрократичну рутину, понад пусті і ні до чого не зобов’язуючі фрази, треба не обмежуватись оборонною позицією, «захистом польських інтересів» шляхом пригноблення і деморалізування всіх українців, а взятися за позитивні дії зі своєї сторони з тою провідною ідеєю, що сильна і прогресивна Русь, яка відчуває підтримку від поляків, буде їхнім природним союзником.

А якщо поляки розумною і щиро національною політикою допоможуть галицьким українцям зрости в силі, то можуть бути певні, що українці у своєму власному національному інтересі будуть підтримувати поляків у їхніх аналогічних прагненнях; водночас можуть бути певні, що сильний і здоровий дуб швидко обтрусить з себе брудні нарості й гриби, які процвітають на хворобливому й порохнявому дереві. Як би мала виглядати ця польська програма з українського питання, не мені вирішувати. Щонайбільше можу висловити тут особисті погляди, якими керуюся у своїй власній літературній публіцистичній діяльності.

Як селянин за походженням і симпатіями, як радикал – поступовець за переконаннями, я незламно переконаний, що нам, як українцям, так і полякам, народам, що позбавлені самостійного державного існування, розірвані поміж кількома державними організмами і у деяких з них терплять, крім загального соціально-економічного гніту, невіддільного від теперішнього суспільного устрою, також політичну неволю, більше того, піддані з різних сторін брутальним спробам викорінення, нема іншого шляху порятунку, як піднімати всі народні маси до національної і суспільної свідомості, до участі в цивілізаційному житті, а отже, до боротьби за ніколи не старіючі права людські, політичні й національні.

Знання, талант, маєток, позиція і впливи не повинні, на мій погляд, бути привілегіями, що звільняють піл праці в цьому напрямі, а навпаки накладають більше обов’язків, які слід виконувати, відчуваючи тяжку відповідальність перед народом і всім його майбутнім. Маючи перед собою таку мету, не дивно, що не можу погодитися на шляхи, які ведуть або в протилежному напрямі, або навіть у тому самому, але манівцями, серпантинами, а не прямо. А отже, не можу пристати до будь-якої форми так званого консерватизму, який, у перекладі на мову конкретних явищ, означає у нас панування однієї нечисленної привілейованої верстви з систематичним пригнобленням і кривдою або, в найкращому випадку, водінням на прив’язі і триманням у положенні немовляти тих народних мас, що їх найповніше усвідомлення і перетворення в громадян вважаю найкращою, єдиною гарантією майбутнього як України, так і Польщі.

З тієї самої причини мені недостатній демократизм і лібералізм, який від кінця XVIII ст. зумів чудові теоретичні гасла «вільності, рівності і братства» наповнити змістом, повним суперечностей, обманів, бруду, егоїзму і фальші, і який у нас в Галичині виглядає наче стебло, вкрите листям і навіть багате квітками, але зовсім без плодів. Недостатній мені цей демократизм головно у зв’язку з його дивною схильністю до принципових поступок, до постійного звертання з прямого шляху на практиці при ілюзорній сталості доктрин. У зв’язку з його охотою замикатися в шкаралупу тихої праці за столом і скромністю бюрократичних ідеалів, у зв’язку із загальною тіснотою його суспільних обріїв, які роблять його просто безсилим і несамостійним у змаганні з переможним у нас шляхетським консерватизмом.

І просто вже жаль, і обурення викликає в мене вигляд галицьких «демократів», які відверто кокетують з тими, кого принципово називають своїми противниками і в той же час на догоду цим противникам кидають каміння осуду або й навіть брехні та наклепів на той ще слабкий, котрий робить тільки перші кроки, селянський і робітничий рух, польський і український народний рух, який я з своєї точки зору, попри всі його недоліки, всю його слабкість і спорадичність, вважаю найбільшим цивілізаційним здобутком, найвищим національним досягненням, яким можуть похвалитися історія Польщі й України протягом останнього двадцятиріччя.

Що різні так звані помірковані програми не знайдуть у мені свого прибічника, того не потребую довго мотивувати. Я прибічник поміркованості, але тільки в засобах, в способах діяти й говорити; але ніколи не в суті справи, там, де поміркованість означає половинчатість цілей, аргументування ідеалів або, що гірше, де вона просто маскує відсутність сталих принципів або запалу до справи, визнаної слушною і святою. І якщо через слабкість я мав би згрішити, то краще вже хай згрішу надміром запалу, відсутністю поміркованості у словах і діях, ніж тою ілюзорною мудрістю поміркованості, не холодної і не гарячої, про яку вже Христос сказав: «Тому що ти не був ні холодним, ні гарячим, виплюнуть тебе уста мої».

Я вважав необхідним сказати це, щоб вияснити, з яких позицій написана моя стаття «Die Bauernbewegung in Galizien» у № 51 віденського тижневика «Die Zeit», що стала приводом статті п. Романовича. З цієї викладеної тут точки зору я схарактеризував галицькі партії, як польські, так і українські. Що я у тій статті різко висловився про польську інтелігенцію, а точніше про перелічені там її категорії, про шляхту, про так званих демократів (а трохи навіть про соціал-демократів), які в окремих випадках, хоч і з різних позицій, виступають проти мужика, це факт. З своєї точки зору вважаю це річчю, що не виходить за межі законної критики, тим більше, що на підтвердження такої загальної характеристики я навів там цілий ряд фактів.

Пан Романович міг проаналізувати ці факти, довести, що в них було неправдивого, перебільшеного або перекрученого: він того не зробив, а навівши мій загальний погляд, відразу тріумфально вигукує: «Записавши таким чином усіх поляків (підкреслення п. Романовича) до однієї категорії – «der Schlachziz», він малює нас перед очима усього закордону такими, ніби ми ніколи не припускали, щоб така освічена людина була здатна на таку полум’яну ненависть і такі фальсифікації». Отже, передусім фальсифікацією є твердження, начебто я усіх поляків в своїй загальній характеристиці зарахував до категорії «Schlachziz», бо в кожній фразі, в кожному розділі я старанно визначаю, яку частину інтелігенції, який табір, яку течію маю на увазі, і залишаю шляхті те, що шляхетське, а псевдодемократам те, що псевдодемократичне.

Далі, чи виявлення чиїхось недоліків, навіть зображення їх чорнішими барвами, ніж вони дійсно є (дай боже, щоб я щодо цього припустився якнайбільшої пересади!), становить вже доказ ненависті? А врешті, яке то відношення має до справи, що свою критику я вмістив у німецькому часописі? Якщо вона брехлива і безпідставна, то для мене однаковий сором, чи я вмістив би її у «Zeit», чи у «Gazecie Sokalskiej», – якщо ж грунтується на правді, то чи гадає п. Романович, що польські або чиїсь інші національні інтереси вимагають затаювання недоліків і зловживань, що затаєне зло швидше і краще загоїться і що, незважаючи на наше затаювання, сусіди не знають, де хто сидить? На мій погляд, ні польське, ні українське питання не є біржовим гешефтом, який вимагає скритності, не є службовою таємницею і не потребує ні в чому і ніколи боятися світла і думки всього цивілізованого світу. Як добірний приклад полеміки п. Романовича наведу повністю такі слова його статті.

«Згідно нього (тобто моєї скромної особи), все, що діється в Галичині, спрямоване тільки на те, щоб здерти з селянина шкіру, все спрямоване тільки на егоїстичні цілі каст або одиниць, усі патріотичні гасла є облудою і брехнею. Брехня, згідно нього, і лояльність щодо Австрії. «Шляхтич, – пише д-р Франко, – польський патріот. Водночас він добрий австрієць. Без сумніву! Адже це австріяцтво йому дуже вигідне». Але «під тою утилітарною шкаралупою ще не завмерли ідеали незалежності Польщі», – доказом того, на думку автора, є стаття графа Тарновського про книгу пана Козьмяна.

Схарактеризувавши програму Тарновського щодо того, щоб, тримаючись здалека від конспірацій і повстанських забагань, з допомогою праці зберегти й примножити спадщину предків і таким чином йти до кращого майбутнього, д-р Франко далі пише: «Як бачимо, мета завжди та сама, тільки відсунута в дальше майбутнє, але й засоби не нові. Відтоді, як настала конституційна ера, поляки в Галичині навчилися тими засобами досконало користуватися». Чим керується автор, публікуючи це в німецькому віденському часописі, аж занадто ясно. На щастя, у Відні вже добре на тому знаються, а що більше там уже зрозуміли, що поляк може без облуди залишитися вірним своїм національним ідеалам і щиро стерегти й підтримувати державні інтереси Австрії».

Таким я виглядаю у змалюванні пана Романовича, – а які ж були насправді мої твердження. Отже, передусім констатую, що перше речення наведеної цитати – повна власність пана Романовича і що у моїй статті нема нічого, що хоч трохи було б подібним до твердження, ніби «все, що в Польщі діється, спрямоване тільки до того, щоб з селянина здерти шкіру, все спрямоване тільки до егоїстичних цілей каст або одиниць, усі патріотичні гасла є облудою і брехнею». Категорично стверджую і посилаюся на друкований і кожному доступний текст моєї статті, що нічого подібного там я не сказав.

Я закинув там шляхті, яка вважає себе цілою польською нацією, що під прикриттям національних інтересів служить своїм власним кастовим інтересам, що назовні проголошує засади автономії, а в краї урізує автономію громад. Мав я в тому рацію чи ні, можна дискутувати, – я лише констатую, що говорив там про шляхту. Далі я згадав про австрійський патріотизм шляхти і про станьчиківське гасло узгодження того патріотизму «з незгаслими ідеалами самостійної Польщі». Чи тим самим я видав якусь таємницю? Чи ці ідеали становлять секрет, з яким поляки мусили б критись перед чужими? А при тому годилося б пам’ятати, що одна річ – ідеал незалежності, а зовсім інша – дивакувата комбінація того ідеалу з «трилоялізмом».

Маючи на увазі таку комбінацію, я легко іронізував над станьчиківською формулою узгодження ідеалів самостійної Польщі з гаслом «при тобі стоїмо і стояти бажаємо», іронізував не тому, що теоретично ця формула недоречна – навпаки, я визнав, що вона ganz in Ordnung, але іронізував я насамперед тому, що люди, які так сильно дбають про «уславлення імені польського», водночас прагнуть не допускати широких народних мас до участі в громадському житті, до вищої освіти, на ниві праці цивілізації, а отже, начебто стараються до оздоблення фасадів будівлі, але одночасно ослаблюють і підкопують її фундамент. І тут знову можна б дискутувати, слушні мої погляди чи ні, але допускати, що тільки «ненависть» могла мені продиктувати такі думки, це, здається мені, щонайменш передчасне.

Те, що я далі сказав про галицьких «демократів» і що п. Романович спрямовує проти мене як гармату найважчого калібру, я проаналізую нижче, а тепер ще раз запитаю п. Романовича, де в моїй статті він знайшов твердження, ніби все у Галичині спрямоване на обдирання селянина, що всі патріотичні гасла є облудою і брехнею?

Адже ж навіть за тією шляхтою, яку я (на думку п. Романовича) так ненавиджу, я визнав «незгаслі ідеали самостійної Польщі», а керівників польської селянської партії називаю «гарячими польськими патріотами». Навіть панам демократам я ніде не закинув, що їх патріотизм є брехнею і облудою. Але я їм закинув дещо інше. Послухаймо, як цю справу зображає пан Романович. Цитує він з моєї статті такі ось речення і такий ось дає до них коментар:

«У цьому пункті (тобто щодо утилітарної політики) консервативна шляхта стала вчителем і виразником усієї польської інтелігенції. Так вони діють всі, як і ті, що присягають на вірність старому демократично-конспіраційному (??) катехізмові. Конспірації і демократія – це розвага, добра для тостів і промов на урочистостях, – в практичному ж житті вони сміливо крокують шляхом органічної праці, тобто шляхом полювання за посадами, шляхом протекцій, гонитви за синекурами, прислужництва і непотизму».

«І такою, згідно тверджень цього пана, є вся польська інтелігенція! Вона вся зраджує, брехливо твердить про патріотизм, а насправді вона прислужницька, ганяється за синекурами, йде шляхом протекцій і непотизму – вся! А про органічну працю д-р Франко пише в іншому місці, що селянин відчуває її тільки як живодерство й обдирання шкіри (Schinderei und Hautabzieherei), а щоб довершити міру наклепів, «польською зброєю» називає «інсинуацію, наклеп і нацьковування».

Перепрошую, пане Романовичу! Ваш пафос зовсім не на місці. Ви дозволили собі маленьке скорочення мого тексту. В німецькому оригіналі читаємо: «Der conservative Adel ist in diesem Punkte der Lehrer und Wortführer der gesammten polnischen Intelligenz in Galizien».

Навіщо шановний пан у своєму перекладі пропустив два останні слова? А, бо в такому разі вже якось менше випадало б патетично вигукувати: вся польська інтелігенція! А далі, як то шановний пан з моїх слів зробив висновок, що «вся інтелігенція» зраджує патріотизм? Ніде я не сказав, що утилітарна політика означає зраду патріотизму, а панам демократам закинув іншу дрібницю – зраду демократизму. У цьому є певна різниця. І повертаючись ще раз до тої «всієї інтелігенції», з самого контексту наведених паном моїх слів видно, що це простий lapsus calami, бо я виразно кажу там про дві категорії польської інтелігенції, про консервативну шляхту і панів демократів, але добре відомо, що ці дві категорії ще не вичерпують всього складу польської інтелігенції – навіть у самій Галичині.

Признаюся, що я обійшовся неґречно з гаслом «органічної праці» не тому, що я прибічник якоїсь неорганічної праці, а тому, що під тим гаслом довгий час протягували і досі ще протягують до нашого суспільного життя багато елементів неорганічних і навіть дезорганізаційних. Може, це неправда? Пан Романович міг би мене в цьому пункті просвітити й навчити, але так дуже обурюватись не було чого. Гасло «органічної праці» і зловживання ним не є чимсь виключно польським ані виключно демократичним.

Не зовсім точне і те, що мені далі підсуває п. Романович, начебто в іншому місці я пишу про «органічну працю», що «селянин відчуває її тільки як живодерство й обдирання шкіри». У моїй статті відповідне речення звучить:

«Народ сходиться на збори, обговорює політику і то не високу й широку, але докучливу політику свого щоденного життя і своїх повсякденних інтересів, про податки, екзекуції, регуляцію рік і повені, про мисливський і рибальський закон, про вади автономічного життя і про велику брехню «органічної праці», яку народ з свого низького і темного становища на диво сприймає тільки як живодерство й обдирання шкіри».

Здається, є, певно, різниця між моєю і його стилізацією цього речення. Різниці цеї не буду докладніше коментувати, бо про що тут йдеться? Про констатацію, як сприймає селянин всі названі здобутки цивілізації. А якщо про це йдеться, то стверджую без самохвальства, що я буду більше компетентним щось про це сказати п. Романовичу, ніж він мені.

Але мій боже! Я припустився ще одного важкого злочину. «Польською зброєю» назвав «інсинуацію, наклеп і підбурювання». Справді, слова потворні, дикі! На жаль, щось є у наших галицьких відносинах, що їм відповідає, що я у своїй статті докладно пояснив, а пан Романович мудро промовчав. Тому вважаю доречним відтворити тут хід думки, що привів мене до поєднання цих слів.

Схарактеризувавши початки селянського руху в Галичині, я перейшов до перешкод, на які той рух наштовхнувся.

«Передусім пробували його взяти на приманку «содіяльної гармонії», а коли це не вдалося, кинулися до проголошеного саме тоді (близько середини 1870-х років) з консервативної сторони гасла «благородної інсинуації». Це гасло було проголошене спершу для боротьби з демократами-конспіраторами і було затавроване демократами як найбільша підлість. Але незабаром як консерватори, так і ліберальні демократи однаково визнали це гасло добрим для боротьби з селянами».

Чи я помилився? Чи галицькі псевдодемократи з консерваторами не чинили інсинуацій на селянський рух, як «заколотницький», «анархічний», «ворожий державі й церкві»? Чи не кидали безпідставні і бридкі підозри на учасників і керівників того руху? Чи мало наводити приклади? Ні, не робитиму цього. Говорячи далі про українські партії і характеризуючи так звану угоду, я констатував, що ту саму зброю, яку перед тим поляки вживали щодо самих себе, тепер вживають проти себе українці. І якщо і тим разом для скорочення речення я вжив вислів die alten polnischen Waffen, то кожному, хто читає мою статтю послідовно, буде ясно, що зброя та названа «старою» і «польською» тільки стосовно попереднього уривка, в якому визначено час і спосіб її створення і сказано, як її вживали галицько-польські партії щодо себе. Мабуть я не кинув наклепу на весь польський народ або навіть на всю польську інтелігенцію.

Те, що у своїй статті в «Zeit» я не змальовував стосунків у Галичині рожевими барвами, це цілком слушно. Що я не пошкодував тяжких звинувачень щодо шляхетських консерваторів і так званих демократів – визнаю. Але що я з щирою симпатією писав про польського селянина і про ту частину польської інтелігенції, яка щиро і несхибно стає на захист його інтересів, це, сподіваюся, визнає кожний, хто без упередження прочитає мою статтю. Що я польського патріотизму чи то в шляхти, чи у демократів, чи у селян не принижував, також може кожен встановити із тексту моєї статті. І тому зроблений мені закид, що я горю ненавистю до всієї польської інтелігенції, більше мене болить, ніж обурює.

Вихований у польських школах, вигодуваний поруч з іншими і польською літературою, я почуваюся сполученим з польським суспільством такими узами, розрив яких дуже багато мені коштував би. Стількох я маю між поляками друзів, які мені довіряють, так багато радісних і сумних спогадів мене з ними пов’язує, так багато їм завдячую і так щиро в міру можливості готовий віддячуватися, що приписування мені ненависті до всіх поляків звучить у моїх вухах неначе якась вістка з іншого світу. Як українець люблю над усе свій народ і свою народність і прагну в міру своїх сил і можливостей служити їх піднесенню і збагаченню. Але неблагородними, нечесними способами погорджують навіть для досягнення такої мети, а неблагородним, нечесним і просто дурним способом було б кидання образ на народ, у якому я хотів би бачити опору розвитку і самостійності мого власного народу.

А яку ж благородну зброю вживає проти мене п. Романович. Кінець його статті в «Nowej Reformie» – неоціненний документ, і він заслуговує, щоб його навести тут повністю:

«Коли д-р Іван Франко на зборах виборців міста Львова мені і моїм сеймовим колегам давав лекції патріотизму, деякі польські виборці обдаровували його голосними оплесками. Хай же сьогодні довідаються, кого і що заохочували їхні тодішні оплески – хай довідаються, що той промовець думає про всю польську інтелігенцію! З-під його радикальної оболонки ще, можливо, ніколи так бурхливо не вибухала ненависть до поляків, як у цій статті, в якій усю польську інтелігенцію він закидав такими образами, такою отрутою дихнув на неї, що тільки в найбільш нам неприхильних московських органах можна зустрітись з чимсь подібним. І тепер стає ясним, чому д-р Франко так гаряче протестував проти «втручання поляків у домашні суперечки українців».

Він так само буде протестувати проти всього, що так йому ненависним полякам може служити захистом або користю, буде так само радити їм усе, що їм може пошкодити. Але у цьому виступі шефа українських радикалів маємо новий доказ того, як необхідно полякам відрізняти українця від українця, брата, якого обороняти, від ворога, з яким слід боротись. І то тим більше, якщо той другий впихається поміж нас таким способом, що вже може мати вплив на наші польські справи. Торкаюся тут прикрої, бо певною мірою особистої справи.

Той же д-р Франко, який до нас палає такою ненавистю, такі на нас кидає образи, є членом редакції польського часопису, головним редактором якого є Генрик Ревакович. З огляду на політичну позицію редактора це дуже сумно і боляче, а з огляду на національну справу, якій прецінь польська газета має служити, дуже небезпечне Не моя справа втручатися в душу п. Реваковича, але я вважав, що моїм обов’язком було підняти голос перестороги. Хай він дійде до тих, хто засліплений спільністю радикальних переконань, уявляють собі, що, не ображаючи свого польського патріотизму, можуть стояти на одній політичній платформі з д-ром Іваном Франком.

І нехай ті, чия це справа, вирішать, чи можна, чи годиться давати вплив на польський часопис і щодня давати місце в польському часописі тому, хто нас так ненавидить, хто перед лицем чужих кидає на всю польську інтелігенцію такі страшні і такі потворні образи, як це учинив д-р Франко у статті, надісланій віденському «Zeit». Польський часопис має служити польській політиці, інакше втрачає сенс існування».

Що маю сказати на це? Таке закінчення статті пана Романовича нагадує мені звичай давніх скульпторів, які на п’єдесталі статуї вміщували свій портрет. У цих словах пан Романович дав портрет себе всього, дав малюнок своєї принципової фізіономії, своєї партійної тактики. Утвердивши себе самого в переконанні, що моя стаття була подиктована ненавистю до всіх поляків, до цілої польської інтелігенції, пан Романович денунціює мене перед польською патріотичною громадськістю як ворога поляків, який дихає отрутою ненависті і обкидає образами всю польську інтелігенцію.

Наскільки така денунціація відповідає моїм дійсним провинам, я намагався вияснити вище; тут же зауважу тільки один дивний збіг симпатій. У моїй статті я закинув галицькій шляхті, що вона дуже схильна вважати себе цілістю польського народу, а польських демократів обвинуватив, що у найважливіших справах вони, незважаючи на теоретичні суперечки, йдуть слідами шляхти. Пан Романович у своїй статті дав докази, що демократи його покрою також і в тому йдуть слідами шляхти, що схильні вважати себе і свою фракцію за весь народ, за цілість польської інтелігенції.

Після моєї статті в «Zeit» п. Романович зрозумів, «чому д-р Франко так гаряче протестував проти втручання поляків у домашні суперечки українців». Бо, отже, був зв’язок між одною і другою моєю заявою. Бо, отже, і те, що я говорив у ратуші, було продиктоване тією самою ненавистю щодо поляків, якою дихає моя стаття в «Zeit». Я відіграв тоді і відіграю постійно щодо польської громадськості роль Валленрода: «протестую проти всього, що так дуже мені ненависним полякам може служити захистом або користю». Я не юрист, але мені здається, що приписування комусь вчинків огидних і гідних презирства називають наклепом.

А яка підстава тверджень п. Романовича? Чи я вчив львівських виборців патріотизму? Ні, тільки закидав так званим демократам, що недосить широко розуміють власні національні інтереси, підпорядковуючись центральному сеймовому комітетові і придушуючи вільне волевиявлення виборців-селян, в тому числі й українців. Чи це не валленродизм? Я просив посла Романовича докладніше мотивувати, чому він проти загального голосування, і критикував його проект виборчої реформи, заснований на цензі інтелігентності.

Я міг помилятися у тій критиці. Пан Романович, на жаль, не був ласкавий ані одним словом відповісти на моє запитання, але де ж тут з мого боку валленродизм? Чи, може, був валленродизм у внесеному мною протесті проти зловживань властей і різних «сфер» при правиборах? Якщо тоді я «протестував проти того, що полякам може стати корисним», то такого самого валленродизму припустився і п. Романович, який наступного ж дня у тому самому залі ратуші рішуче й урочисто приєднався до того протесту і як член центрального комітету урочисто заперечив свою участь у цих зловживаннях. У чому ж проявилася та «українська підступність», якою певний високий достойник галицької автономії таврував (упівголоса) окремі місця моєї промови у ратуші?

Ага! Валленродизм мій проявляється, на думку п. Романовича, найбільше в тому, що я «впихаюся між поляків таким способом, що можу мати вплив на польські справи». Я міг би просити у п. Романовича, щоб вказав мені хоча б тінь факту, де, коли і як впихався я в будь-яку польську організацію, роботу або товариство, де, коли і як я намагався добитись для себе якого впливу. Зі свого боку, я міг би дати п. Романовичу докази, що до багатьох польських товариств, організацій, колективних праць, куди мене запрошували поляки, я не хотів вступати, віддаючи перевагу тихій літературній і науковій роботі. Якщо, незважаючи на це, мої слова, писані чи сказані, мали або мають якийсь вплив на людей, то має бути в тих словах щось більше, ніж отрута ненависті, збірка фальсифікацій і образ.

Помиляється п. Романович і тоді, коли називає мене шефом українських радикалів. Я справді зараховую себе до української радикальної партії, належу до числа її засновників, брав участь у виробленні її програми, і дальший ріст і розвиток цієї партії лежав і лежить мені на серці, але з сучасною організацією тієї партії мене об’єднують дуже слабкі і нечисленні зв’язки; шефом партії я ніколи не був і не є.

А як маю я назвати закінчення статті п. Романовича, оту апострофу до Г. Реваковича, щоб в ім’я польських національних інтересів усунув мене з редакції «Kurjera Lwowskiego»? Чи це благородний, принциповий спосіб боротьби з політичним чи національним противником? Полеміст, який принижується до такого рівня, щоб нацьковувати шефа на одного з його співробітників, не повинен був так дуже обурюватись на ті слова моєї статті в «Zeit», в яких подібне нацьковування я назвав як один з тих видів зброї, щодо яких галицькі псевдодемократи дуже обурювалися, коли їх застосовували проти них, але яких вони не соромляться вживати у боротьбі з своїми противниками, особливо слабшими.


Примітки

Вперше надруковано польською мовою у виданні «Tydzień. Dodatek literacko-naukowy» «Kurjera Lwowskiego», 1895, № 284, 13 жовтня, під заголовком «Nieco o stosunkach polsko-ruskich. Odpowiedź р. Т. Romanowiczowi na artykuł «Domowe sprawy Rusinów».

Подається за першодруком в українському перекладі.

…на одному з передвиборних зібрань… – Мова йде про передвиборні збори, що відбулися 10 вересня 1895 р. у львівській ратуші, на яких виступив І. Франко.

…послам лівиці… – Мова йде про ліву групу польської селянської партії 90-х років XIX ст. в Галичині («Stronnictwo Ludowe»),

Австрійська конституція… – Йдеться про австрійську конституцію 1867 р., яку І. Франко називав «свинською» конституцією, підкреслюючи її яскраво виражений класовий характер.

…на зразок Гендігерів… – Гендігер Юзеф – провокатор, який виказав царській поліції значну кількість діячів російського суспільно-політичного руху.

Гольдман Бернард – касир кредитного банку, депутат галицького сейму від магістрату м. Львова. 9 і 10 вересня 1895 р., виступаючи на передвиборних зборах у Львівській ратуші, він піддав «критиці» москвофільство. У відповідь І. Франко заявив, що не мав би нічого проти цього, «якщо б під виглядом боротьби з москвофільством не поборювали життєвих інтересів і розвитку щирих українців» («Kurjer Lwowski», 11 вересня 1895 р.).

…центрального комітету… – Йдеться про передвиборний комітет, шляхетсько-буржуазне керівництво якого, як відзначив І. Франко, чинило всім українським кандидатам перешкоди під час виборів у галицький крайовий сейм.

Гурик Йосиф (1853 – ?) – селянин з Угринова Нижнього, депутат галицького сейму від Станіславського повіту.

Дяків Тиміш – селянин с. Вербіж Рудківського повіту, депутат галицького сейму.

Остапчук Дмитро – селянин зі Збаразького повіту, депутат галицького сейму.

Горбачевський Антін – громадський діяч народовського напряму, юрист.

Дорундяк Михайло – громадський діяч, член радикальної партії, посол галицького сейму, юрист.

Товариство Качковського – тобто «Общество им. М. Качковского», культурно-освітнє товариство «москвофільського» напряму, засноване 1873 р. в Коломиї, 1876 р. переведене до Львова. Назву одержало від прізвища москвофільського діяча Михайла Качковського (1802 – 1872).

…проект польсько-української угоди, запропонований народовцем Лавровським… – Мова йде про проект польсько-української угоди, підготовлений українським ліберально-буржуазним культурним діячем Юліаном Григоровичем Лаврівським (1821 – 1873) в 1869 р. За незначні поступки на користь класових інтересів українських поміщиків і буржуазії він йшов на співробітництво з польською шляхтою і буржуазією.

«Русь» – українська реакційна газета, виходила двічі на тиждень у Львові в 1867 р.

Горбаль Кость (1836 – 1903) – український громадський діяч в Галичині, педагог і журналіст, редактор народовського журналу «Нива».

Климкович Ксенофонт Григорович (1835 – 1881) – український письменник, перекладач і публіцист, редактор журналу «Мета».

Шашкевич Володимир Маркіянович (1839 – 1879) – український письменник, син М. Шашкевича.

Молодочехи – чеське-буржуазне політичне угруповання (1874 – 1918). Домагалося автономії чеських земель у складі Австро-Угорщини шляхом перетворення її на Австро-Угро-Чеську монархію.

…шмерлінгівській конституції. – Мова йде про так званий лютневий закон, підготовлений урядом барона Антона Шмерлінга і введений у дію 26 лютого 1861 р. імператорським декретом. Нерідко в історичній літературі він називається конституцією. Закон мав яскраво виражений нейтралістський характер і був спрямований на посилення позицій урядово-бюрократичних сил.

Дипломатичні трюки на зразок єзуїтсько-василіанської реформи або баденівської угоди… – Йдеться про реорганізацію уніатського чернечого ордену василіан єзуїтами на підставі булли папи Леона XIII, починаючи з-1882 р., а також -про так звану «нову еру» – політичну угоду найреакційнішої частини «народовців» на чолі з Ю. Романчуком та О. Барвінським із австрійським урядом, який представляв намісник Галичини Казимир Бадені (1846 – 1909), і польською буржуазією.

…стаття графа Тарновського про книгу пана Козьмяна. – Мова йде про рецензію: Tarnowski St. Stanisław Koźmian o roku 1863. – «Przegląd Polski», t. V. Kraków, 1895, с 497 – 556; Koźmian S. Rzecz o roku 1863, t. 1 – III. Kraków, 1894 – 1895. Козьмян Станіслав (1836 – 1922) – польський громадсько-політичний діяч, публіцист консервативного напряму, режисер і директор краківського театру (1871 – 1885).

Валленродизм – термін, який означає застосування підступу й зради як методу боротьби. Виник унаслідок хибного трактування ідейного змісту поеми А. Міцкевича «Конрад Валленрод».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 46, ч. 2, с. 258 – 279.