Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Селянський рух у Галичині

Іван Франко

В великім процесі ферментації та прояснювання, що відбувається на наших очах у Австрії, в переході від національно-політичного групування сторонництв до соціально-політичного займає Галичина ніяк не провідне, але все-таки характеристичне становище. Характеристичне остільки, що тут задля економічної відсталості середня верства, міщанство, розвинене дуже слабо, а задля свойого переважно жидівського характеру досі не виявило вповні своєї політичної барви.

Економічному противенству між великими посілостями та верствою селян відповідає в Галичині також національне противенство між поляками й русинами. Відповідає не так, аби всі власники великих посілостей були заразом поляками, а всі селяни в Галичині і довкола неї заразом русинами. Але наслідком дивовижного сплетення історичних подій та процесів вийшло так, що русини в Галичині зробилися виразно селянською нацією, отже разом із тим немов тим самим представниками та поборниками селянських інтересів цілої Галичини, а навпаки поляки, все одно, чи вони звуть себе консерватистами, поступовцями, демократами чи навіть соціал-демократами, не здужали ще й досі в своїм нутрі до разу перетравити старої шляхетської закраски і звертаються скорше чи пізніше, в тій або іншій формі, більш або менш рішучо проти селян. Одні з них шляхетським звичаєм уважають селян просто «робучим бидлом», інші демократичним тоном називають їх «політично недозрілими та потребуючими опіки», а ще інші, пройняті соціал-демократичними доктринами, бачать у них «ретроградний елемент», який чим швидше, тим ліпше повинен бути зовсім знищений, вихований для соціалізму, спролетаризований.

Ясність і прозорість сього ситуаційного плану від якогось часу замрачилася досить значно. Природний і неминучий процес різницювання довів до того, що з одного боку противенства заострилися, а з другого боку в національних відносинах виявилися деякі комплікації, які з певного погляду можна би вважати ретардацією (опізненням), але направду і остаточно можуть довести тільки до вияснення стану речей, до поглиблення противенств, до прискорення боротьби. Таких опізняючих елементів виявилося наразі два, і беручи на себе освітити їх повстання та їх діяльність у зв’язку з цілим політичним життям Галичини, маю надію дати читачам найскоріше ясне поняття про те, що тепер діється в Галичині і що може в своїм часі матиме також деякий вплив на інші краї монархії.

Ось селянин – ось шляхтич! Се перше, пануюче противенство в політичнім житті Галичини, ключ для зрозуміння не одної загадки, яка без нього лишається зовсім темною. Традиція кількох сот літ і ще не забуті події примішали до сього суспільного противенства ще особливу струю ненависті, недовір’я та погорди. Пригадаю лише криваві події р. 1846, бурі та розчарування р. 1848, протягнену на кілька десятиліть, часто криваву боротьбу за ліси та пасовиська. Все те відчужило галицького селянина грунтовно від шляхтича, а аграрній та соціальній політиці галицької шляхти надало особливе, вороже селянству тавро, яке чисто національними оглядами майже зовсім не буває ані злагоджене, ані обмежене. Польський селянин від польського шляхтича не дізнає ласкавішого поводження, як руський, і платить тому шляхтичеві такою самою ненавистю. Се пояснює нам багато дивоглядних фактів на всіх полях нашого суспільного життя.

І так, прим[iром], пани – польські патріоти, і польські селяни також. Довгий час вже колонізація Східної Галичини польськими селянами вважається заповітом польського патріотизму, бо польський елемент мусить і тут осягнути перевагу. Та проте діється досить часто, що шляхтич-патріот, який не може вдержатися на своїм маєтку і мусить продавати його, сю продаж та парцеляцію між мазурських (західногалицьких, т[ак] зв[аних] польських) селян уважає дохідним інтересом і витягає від них ціну далеко вищу від нормальної ціни грунту в тій околиці, так що свіжозаснована колонія відразу ступає на похилу дорогу до банкротства.

Шляхтич – патріот, що дбає про зріст та розвій польського народу, але він дивиться дуже нерадо, коли селянські сини тиснуться до гімназій та університетів, і нарікає в своїх органах на зріст «інтелігентного пролетаріату», під яким не розуміє незарібних марнотратних та зледащілих одиниць свойого власного стану, але переважно вчителів, лікарів, адвокатів, письменників і т. і., скромні початки самостійної інтелігентної верстви, які в данім разі могли би зробити кінець виключному пануванню шляхти в краю. І коли такий шляхтич дістане в свої руки завідування шкільництвом у Галичині, то, розуміється, він буде всіма силами перти до того, аби з занедбанням всяких педагогічних та наукових оглядів будучу інтелігенцію краю виховати в фальшиво патріотичнім, а властиво в односторонньо шляхетськім дусі, звільна та систематично робити з неї прихильників, слуг та охочі знаряди шляхетського панування.

Киньте лиш оком на галицькі шкільні та наукові книжки найновішої редакції! А рівночасно той самий польський патріот буде деморалізувати вчителів народу протекціями або знеохочувати їх переносинами ze względów służbowych, робити з них податливі, зате бездушні та безрозумні знаряди своєї вищої політики, буде проганяти з гімназії духа свобідної науки, а на його місце плекати малодушність, біготерію (фальшиву побожність), лизунство та шпіонство між товаришами, і се буде вважатися ідеалом правдиво національної шкільної системи. Шляхтич – національний патріот, але тільки з додатком, що нація – тільки шляхта.

Селянин, хоч би повний і як патріотичного польського почуття, ніколи не буде зачислений до нації [Високоінтелігентного і щиро патріотичного польського селянина та посла Якуба Бойка один шляхетський посол у Львівськім соймі після одної його промови, в якій ані словом не схиблено польському патріотизмові, але трохи втерто носа шляхетській буті та зарозумілості, назвав прилюдно bydlęciem]. Коли при виборі віддасть свій голос за шляхтича, то його назвуть ласкаво «poczciwy ludek», коли ж натомість осмілиться голосувати проти шляхти або виступити з опозиційною промовою, то його зараз назвуть гайдамакою, ворогом порядку та релігії і антинаціональним борителем. І ось у остатніх часах трапляється дуже часто, що цілу масу галицького селянства називають антинаціональною, називають власне представники невеликої, економічно та реально зледащілої меншості, поражені кастовим засліпленням, уважаючи себе не тільки цвітом, але навіть цілістю польської нації.

Галицький шляхтич – автономіст, а бодай його представники в раді державній раз у раз аж до втоми товчуть про «автономістичний принцип». Розуміється, в спеціально галицькім значенні. Сей шляхетський автономізм відноситься тільки до галицького сойму крайового, в якім шляхта має запевнену абсолютну більшість і панування. Охорона автономістичного принципу значить для неї забезпечення складу галицького сойму в його теперішнім виді; розширення автономії – се евентуальне розширення прав того сойму. Поза сим зачарованим кругом галицькі шляхтичі такі самі добрі централісти, як і всяка меншість, що вважає себе сотвореною для панування над різнородною більшістю. Що вони, йдучи вгору, мають нахил до централізму, доказує їх спілка з німецькими псевдолібералами в раді державній. Що, йдучи вниз, у внутрішній політиці Галичини вони ще більші централісти, доказує вся «автономістична господарка» в Галичині від р. 1868, яка в своїй основі не що інше, як повільне й систематичне общипування автономії громад на користь центральних властей. І зовсім природно! Адже ж розвій автономії громад був би також розвоєм селянства, зростом його публічного, його горожанської та національної свідомості, а сього панам шляхтичам якраз і не хочеться, бо се був би кінець їх пануванню.

Галицький шляхтич – польський патріот. При тім він також добрий австрієць. Розуміється! На своїм австрійстві він робить блискучі інтереси, так що з правдивою розкішшю кождий із них може повторяти слова гр. Адама Потоцького: Najjaśniejszy Panie, przy tobie stoimy i stać chcemy. Правда, австрійський патріотизм галицької шляхти має характер чисто практичний та утилітарний; сей патріотизм багато причиняється до «звеличення польського імені». Поляки, розуміється, тільки шляхтичі стають міністрами, високими урядниками та державними достойниками і можуть понад те зовсім автономістично господарювати в Галичині. Що під тою утилістаричною шкаралупою тліють не вигаслі ще ідеали самостійної Польщі, се ще недавно виказала зайвий раз дуже цікава суперечка.

З табору «консерватистів» появилася дуже простора тритомова партійна публікація, яка під покривкою представити історію останнього польського повстання у р. 1863, властиво, представила та мотивувала визнання віри та почувань консервативної польської шляхти. Із помилок, безумств та злочинів р. 1863 автор сеї книги Козьмян витягнув внесок, що політика повстань більше пошкодила, ніж помогла, інтересам польського народу і що відтепер треба держатися іншої політики, політики повільного, органічного розвою, органічної праці та утилітаризму для добра вітчини.

Думки Козьмяна представив глибше і розвинув докладніше інший провідник тої самої партії, президент Краківської Академії наук гр[аф] Ст. Тарновський у блискучо написаній статті. Майже сто літ змагалася польська нація в розпучливій боротьбі за відбудування польської держави. В тій боротьбі вона перетерпіла страшні нещастя, але заразом доконала найвищих діл духової праці, ідеального та етичного розвою, які тільки виказує польська історія. Задачею теперішніх і будучих поколінь треба вважати заховання та дальше розвивання тих інтелектуальних та ідейних скарбів, а при тім осягнення найвищої цілі, відбудування Польщі, для якої треба шукати іншої, практичнішої дороги: зректися конспірацій та забаганок повстання, по змозі якнайліпше згоджуватися з кождочасовим урядом, здобувати чимраз ширше поле для польської праці, польської культури та польських підприємств і таким способом не тільки заховати в цілості одержану по батьках спадщину, але ненастанно збільшувати її – настрічу ліпшій будущині.

Як бачимо, мета все та сама, тільки відсунена в дальшу далечінь. Та й способи не так-то дуже нові. Від часу конституційної ери поляки в Галичині навчилися досить добре володіти ними. Консервативна шляхта зробилася в тій точці вчителькою й речницею всеї польської інтелігенції в Галичині. Так роблять усі вони, навіть ті, що ще признаються до старого демократичного конспіраторського катехізму. Конспірації та демократизм – се для них розривка, добра при тостах та празничних промовах; у практичному житті всі чвалають відважно дорогою «органічної праці», се зн[ачить] погоні за посадами, протекції, захапування синекур, лизунства та непотизму.

От тим-то гасло, видане краківськими консерватистами, було справді виразом почувань і змагань усеї галицько-польської інтелігенції, чисто шляхетсько-польським та галицьким. Тим смішнішим і обридливішим був крик обурення, який підняли проти нього т[ак]- зв[ані] демократи і який дійшов до пірамідального вершка в реченні, яким панове Щепановський, Рутовський і Вітольд Левицький розпочали свій місячник «Przełom», де сказано: «Настав нарешті час зірвати з брехнею потрійної лояльності (zerwać z kłamstwem trójlojalności)».

Ті панове, що в ері Дунаєвського, а ще більше в ері Мадейського спекулювали на міністерські теки та на становища гофратів, здемаскували себе тепер самі як фарисеїв та брехунів і забажали відтепер жити виключно тільки для свойого «непохитного ідеалу», що, одначе, не перешкодить їм і надалі братії участь у австрійськім парламенті і любовно простягати руку до кождої будущої коаліції. На жаль, одначе, в Галичині діється щось таке, що може основно попсувати тим панам не тільки їх «органічну працю», але дати їм почути також усю гіркість відкинення, «брехні потрійної лояльності». Говорю про селянський рух, який, від кількох літ виростаючи чимраз сильніше, вже тепер, на думку панів консерватистів, а також на думку панів демократів, з відкиненою брехнею стався правдивим нещастям краю (klęską krajową).

Який же дух вступив нараз у той, досі так спокійний, терпеливий, добродушний «poczciwy ludek?» Сей «ludek», що так довгі роки бачив у шляхті, в суспільній єрархії, в «дідичнім проводі» свойого природного опікуна, заступника та защитника, – так принаймні думали про себе ті панове, – той народець, що при кождих виборах так любісінько давав свої голоси урядово-шляхетським кандидатам за чарку горілки, за шматок ковбаси або за кілька римських, який потім ніколи і на очі не бачив того свойого вибранця, ніколи ані слова не чув про його парламентарні або якісь інші подвиги, а при найближчих виборах знов віддавав йому знак свого найвищого довір’я за ту саму ціну, іноді хіба з причинком ударів кольбою від ц[ісарсько]-к[оролівської] жандармерії, – сей народець від кількох літ починає раптом немов будитися з глибокого сну, рухатися та видавати голоси, непривичні та страх неприємні для шляхетських ушей, що звикли до звуків найкращої суспільної гармонії.

«Народець» починає сотнями основувати читальні, виписувати часописи, і то ані не урядові, ані ті «людові», спеціально шляхетськими прислужниками фабриковані для оглуплювання народу, але якісь заказані, опозиційні! Він сходиться на зібрання, дебатує про «політику», і то не про ту високу та широку, до якої привикли польські шляхтичі, але про ту злиденну політику свойого буденного життя та буденних інтересів, про податки та екзекуції, про регуляцію рік та повені, про закони ловецькі, дорогові, лісові та рибацькі, про хиби автономічного життя та про ту велику брехню «органічної праці», в якій простий народ зі свойого низького та обскурного становища дивним дивом майже все відчуває тільки здирства та стягання шкіри.

І як завзято від самого початку все в Галичині, що було «правдиво польське», «правдиво народове», а властиво шляхотське, виступило проти того руху! Які докази витягано проти нього і якими способами войовано з ним! Зразу пробували приспати його свиставкою суспільної гармонії, а коли ся не помогла, підхоплено виданий саме тоді (се було в половині 70-тих рр.) із консервативного боку оклик благородного доносу (szlachetnej denuncyacyi). Сей оклик виданий первісно консерватистами для боротьби з конспіраційними демократами, і ті демократи зараз же наклеймували його як найвищу підлість. Але незабаром і консерватисти, і конспіраційні демократи признали сей спосіб однаково добрим для боротьби з селянським рухом.

Зразу денунціовано його як рух, ворожий правительству, і посипалися ревізії в читальнях та хатах хоч трохи освіченіших селян. При ревізіях жандарми забирали книжки та брошури, що пройшли дуже остру тоді цензуру, а їх посідачів, звичайно з ланцюжками на руках, мов злодіїв, воджено від села до села аж до міст, цілими тижнями держано в арештах, а коли нарешті судова власть не могла знайти на них вини і була змушена випустити їх на волю, чинено се з батьківськими упімненнями: «Бачиш, се наробила тобі читальня!» Не говорю вже про дрібніші докучання, прим., такі, що основателів читальні цілими десятками взивано до 4 – 8 миль віддаленого повітового міста на урядові терміни, а властиво на те тільки, аби пан ц[ісарсько]-к[оролівський] староста або ц[ісарсько]-к[оролівський] комісар міг особисто запитати кожного з тих господарів, чи підписав подання про зав’язані читальні власноручно, чи, може, хто намовляв його до того і т. ін.

Щоправда, ся благородна і правдиво конституційна тактика, ся війна проти просвіти селянства велася зразу і досить довго виключно в Східній Галичині. Велася тут не лише проти самого селянського руху, але також проти всякого національного руху руського. Укладено й виконувано далеко йдучі плани, з одного боку, аби руського хлопа вколисати до давнього сну, коли се вже було неможливо, розбудженого застрашити, зруйнувати і взагалі зробити нешкідливим, а, з другого боку, руську інтелігенцію, що складається головно з духовенства, вчителів та дрібних урядників, відвернути від народу та його інтересів або щонайменше зробити безсильною та німою.

І так із найдрібніших причин виточувано політичні процеси, раз за соціалізм, то знов за москвофільство, причім звичайно роблено масові ревізії по домах, забирано купами книжки та листи на вічне віддання, а в польських часописах усяких відтінків йшов ненастанний галас про державну зраду та небезпеку публічного порядку, хоча остаточно карні слідства по многомісячних зусиллях щонайбільше виказували якесь мізерне переступлення сього або того параграфа закону пресового або про товариства. Се нічого не шкодило. Та проте бідну, в її чинностях та почуттях обмежену і не дуже сильну характером руську інтелігенцію застрашено і відрізано в значній часті від усякого уділу в національнім житті. Для сеї цілі польська власть мала зрештою випробуваний спосіб у руках: всіх «неспокійних духів», се значить здібніших і характерніших урядників «że względów służbowych» переносити зі Східної до Західної Галичини і таким способом раз по разу доказувати того чуда, що ті одиниці зовсім незамітно щезали зі своєї природної сфери ділання.

Та для польських патріотів і сього було не досить. Лишалося ще руське духовенство, яке день у день та ненастанно мало зносини з селянами, могло вже задля свойого уряду й становища мати на них великий вплив і якого ні з яких службових оглядів не можна було перенести на захід. Аби обезсилити його діяльність, закидано йому протягом довгих літ прихильність до православія (schyzmy) і вжито для протиділання тій прихильності цілого ряду іноді зовсім дивоглядних способів: заборонено руським селянам ходити на відпусти до положеного близько галицької границі православного Почаєва; присилувано митрополита Йосифа Сембратовича до «добровільного» відречення від метрополії та переселення до Рима; заборонено ставлення, а навіть удержування «трираменних» староруських хрестів на церквах, на кладовищах та при дорогах тому, що вони буцімто схизматицькі, а такі хрести, що стояли вже здавна, велено жандармам усувати або обрізувати; нарешті обіжником намісництва поручено властителям та державцям більших посілостей, у значній часті жидам, та жандармам догляд над чистотою руського богослужіння.

З другого боку, підхоплено з запалом піднесену польським ксьондзом Калінкою думку виховувати руське духовенство в дусі римського ультрамонтанізму і для безженності та для повного відчуження від народної справи. В тім напрямі йде тепер робота з різних боків, єзуїти реформують руський закон василіян і можуть уже похвалитися місіонерами, що своїми проповідями потрафляють бідних селян, а особливо старих жінок, доводити до гістерії та релігійного божевілля. Молоді священики, висвячені в безженстві, поробилися справді гарячими заступниками католицизму та церковної карності, а посередньо також шляхетсько-польських інтересів у краї.

Се діло роздроблення руської інтелігенції увінчав теперішній намісник Галичини і будущий керманич (der kommende Mann) Австрії гр. Казимир Бадені довершеною в р. 1890 т[ак] зв[аною] русько-польською угодою. Кого і з ким він погодив, се не легко сказати. Одні говорили, що се угода русинів із правительством, та се очевидна дурниця, бо русини від р. 1772 належать до Австрії, не творять у австрійській державі жадної окремої сили ані організації і не потребували заключати з нею ніяких pacta convalita.

Не була се також угода з поляками, бо, по-перше, гр. Бадені не мав від польської нації ніякого мандату для заключения такої угоди, так само як не мав його і другий контрагент із руського боку посол Романчук, а по-друге, відносини між поляками й русинами, особливо селянами та селянським духовенством, лишилися при угоді такі самі, як були перед тим.

Так що ж се було? Ах, проста річ. Одну часть руської інтелігенції, а власне т[ак] зв[ане] народовське, або українофільське сторонництво, при помочі неясної обіцянки авансів, стипендій, посад і т. ін. позискано для того, аби «в інтересі гармонійного співжиття обох народностей у Галичині», отже, нібито в інтересі Австрії покинули своє дотеперішнє становище природних заступників інтересів селянства і дали взяти себе в волок польського шляхетського сторонництва. Д[обродій] Романчук, щоправда, пізнав се по трилітній пробі і відрікся від угоди, але зараз знайшлися три мужі, три професори – Барвінський, Вахнянин і Стоцький – готові станути на виломі сервілізму і провадити діло угоди. Старе польське оружжя – доноси, клевети та нагінки – пустили тепер русини проти русинів.

Нечисленна руська інтелігенція з нечисленними виїмками покинула тепер свою першу та найприроднішу задачу, оборону інтересів руського селянства, і позалазила почасти зовсім у шкаралупи своїх приватних інтересів або бореться за справи для народу зовсім чужі, байдужі або навіть ненависні. І се в той сам час, коли чимраз більше зубожіння та натиск публічних тягарів масами гонить селян із домів у чужину, до Північної Америки, до Бразілії, де-будь, аби тільки було «більше землі, а менше панів». От сей розкол та знесилення руської інтелігенції в боротьбі між шляхтою й селянством – се перша з тих ретардацій, про які я згадав на початку сеї статті.

Розуміється, навіть такими високополітичними штуками не можна було всю руську інтелігенцію відвернути від її першої та найсвятішої задачі – праці над піднесенням національної та людської свідомості руського народу. Одна часть сільського духовенства оперлася всім переслідуванням та нагінкам, а одна часть інтелігентної молодіжі, що вже перед тим пройшла була чистилище політичних процесів, арештів та різнородних переслідувань, утворила в літі 1890 р. руську радикальну партію, що виставила своєю програмою оборону економічних та суспільних інтересів селянської верстви, а також піднесення її самопізнання та її організацію для політичної та національної боротьби. Не зайвим буде додати, що помершого недавно у Софії в Болгарії проф. Михайла Драгоманова можна вважати духовим батьком сеї партії.

Повстання сеї партії прискорило довершення славутної угоди Бадені – Романчук. Тоді радикальна партія виступила енергічно до боротьби проти сього потерчати дипломатичного опортунізму, почала скликати народні віча, зав’язувати політичні та інші товариства і поборювала угоду консеквентно та витривало в часописах й брошурах. Найвищим тріумфом її можна вважати той факт, що вироблена нею програма поступового селянства з невеликими змінами лягла в основу цілого селянського руху в Галичині, як руського, так і польського.

Бо сей рух швидко виріс значно поза рами радикальної партії. В Східній Галичині потворилися нові осередки селянського руху, особливо в Стрию, під проводом адвоката д-ра Олесницького, які хоч формально не належали до радикальної партії, в основі держалися тої самої програми. Рівночасно і в Західній Галичині виріс опозиційний рух серед польського селянства так сильно, що при недалеких виборах до крайового сойму грозить затопити значне число шляхетських мандатів.

Польський селянський рух, оскільки видно в нім зорганізований, свідомо політичний рух, пізніший від руського. Се може виглядати дивним супроти загального погляду, що польський селянин культурно стоїть значно вище від руського. Се, одначе, легше буде зрозуміти, коли зважимо, що польський селянин у Західній Галичині не знайшов інтелігенції, яка захотіла би та була би здібна заступати його інтереси або зорганізувати його самого для їх оборони. Що з інтелігенції бачив довкола себе, се була поперед усього шляхта, в якій не вигасла ненависть супроти польських селян за різню 1846 р. і яка силою почуття солідарності, шляхетської класової свідомості мусила давити того селянина; а по-друге, латинське сільське духовенство, що хоч у значній частині виходило з селянського стану наслідком старої клерикальної традиції, звичайно стидалося свого походження, держалося здалека від селян, а зате тим радніше піддавалося впливам шляхти, коли ходило о те, аби вплинути на відносини селян до дворів.

Таким способом сталося, що польські селяни тільки здалека чули про руський селянський рух і в р. 1883 та пізніше висилали своїх делегатів на руські віча, але самі в себе не могли дійти до того, аби розпочати подібний рух. Додаймо до того, що в р. 1887 не було в Галичині ані одної польської людової газетки, яку б не видавав або якийсь духовний, або якийсь урядовий наемник шляхетської верстви. Тому можна сказати, що перед р. 1890 серед польського селянства в Західній Галичині було немало квасу та незадоволення, немало матеріалу для радикальнішого селянського руху, але властивого селянського руху не було.

Перша можливість такого руху явилася разом із появою першого, справді незалежного, прихильного до селянства, а до того поступовим духом надиханого польського часопису п[ід] з[аголовком] «Przyjaciel Ludu», якого основатель і дотеперішній редактор Болеслав Вислоух може вважатися дійсно основателем польського селянського руху. Сю честь признає йому вповні також шалена ненависть усіх сторонників шляхетського панування в Галичині. Д[обродій] Вислоух, хоч сам із старої литовської шляхти і гарячий польський патріот, зрозумів дуже добре, що виключне панування шляхти в Галичині не дає ніякої запоруки для будущини Польщі, особливо коли воно йде рука в руку з занидінням, оглупленням та здичінням польського селянського люду.

Руський селянський рух, якому він міг придивлятися досить близько, як також досить оживлена тоді соціалістична агітація між робітниками у Львові, певно, не лишилися без впливу на нього. Хоч сам не агітатор ані популярний письменник, зумів він незабаром ізпосеред польського селянства притягти до свойого письма здібних співробітників та агітаторів, таких як Шарек, Сквара, Вуйцік, Бойко та інші, яких дописи в «Przyjacielu Ludu» аж надто часто викликали вибухи ненависті у противників і буйні хвилі лайок та клевет.

Незабаром теж прилучився до Вислоуха Ян Сталінський, талановитий і завзятий помічник. Сталінський, молодий чоловік з університетськими студіями, сам селянський син і добрий знавець селянських відносин, – се вроджений агітатор, повен запалу для селянської справи та гарячого темпераменту, невтомний та невстрашимий. Він не задовольнявся співробітництвом у «Kurjerze Lwowskim» та «Przyjacielu Ludu», але почав об’їздити Західну Галичину, так що швидко пізнав наглядно майже кождий повіт, познайомився особисто з усіма визначними селянами та народолюбними польськими інтелігентами в роді адвокатів Жарського та Бернадзіковського, виступав на людових вічах, брав участь у їх розправах та писав кореспонденції, одним словом, зробився душею теперішнього селянського руху в Західній Галичині.

Провідним окликом сього руху зробилося тепер: не вибирати до сойму ані одного шляхтича як представника селян! І також ані одного ксьондза! Селяни повинні вибирати тільки селянина. Не правда, гарний знак безмежного довір’я, яке має «poczciwy polski ludek» до своєї суспільної єрархії? Змалювати здержаний або й нездержуваний гнів, який викликав сей оклик у рядах суспільної єрархії, – на се треба би зручнішого пера. Ще найлегші закиди були ті, що говорено про «antynarodowe knowania», про братовбійчі плани а нарешті про непотрібний баласт (тягар), яким будуть селяни в соймі. Селяни відповідали насміхом, чи панове графи, що в соймі говорять про «святість коршми» та «хлопську каналію», такі дуже потрібні та пожиточні члени сойму? Немногі селяни, що тепер сидять у галицькім крайовім соймі (між ними визначилися зразу, особливо Поточек і Крамарчик), оказалися, навпаки, дуже добрими і за добро своїх виборців дбалими послами і зовсім не тупоумними парламентаріями.

Але на доказах та проти доказів діло не стало. Суспільна єрархія має ще тепер власть у руках і не має охоти легким коштом позбуватися її. З якими трудностями мусить боротися селянська агітація в Галичині, про се можна би говорити дуже багато. Нехай вистарчить факт, що вже в протязі біжучого року (1895) більше як 20 людових зібрань у Західній Галичині заборонили власті, іноді з зовсім пустих, а навіть смішних причин. То будинок звичайно деревляний, у якім має відбутися зібрання, небезпечний від огню, то в поданні, яким прошено дозволу на зібрання, знайдено формальну помилку, то нарешті – і се найбільш улюблений спосіб – десь у повіті вибухла заразлива хвороба, хоч би лише черевний тиф або зараза писка та ратиць у свиней. Деякі людові зібрання розв’язано.

Що людові часописи власть старанно цензурує та конфіскує, розуміється само собою. Менше зрозуміле те, що польське духовенство кидає формальні клятви на незалежні селянські часописи, що читачів та передплатників ксьондзи в костьолах лають прилюдно, при сповіді відмовляють їм розрішення, хоча в тих письмах дуже старанно оминається релігійне питання, а в редакційних статтях і в селянських дописах може аж надто сильно показується релігійне почуття та непохитна вірність католицькій церкві та обрядові.

Найцікавіше явище те, що сим разом боротьба в Західній Галичині гарячіша, ніж у Східній. Панове шляхта хочуть показати себе безсторонніми. Хочуть показати всьому світові ad oculos, що в поборюванні селянського руху вони не знають різниці народностей і що польський хлоп їм так само ненависний на душі, як руський, скоро тільки поважиться стрясати з себе ярмо їх панування та опіки. А тепер на закінчення ще слово про другу ретардацію, про яку згадано було спочатку сеї статті і яка може трохи затемнити образ сеї боротьби.

Маю на думці становище галицького міщанства. Репрезентації 30 більших міст Галичини зібралися недавно на спільну нараду. На тій нараді озвалися нарікання на упослідження міст у крайовім законодавстві. Говорено про недалеку виборчу кампанію, і нарешті уложено й ухвалено резолюцію, по мислі якої міський комітет виборчий мав піти під команду шляхетського головного комітету виборчого і предкладати йому своїх кандидатів для затвердження. Міський виборчий комітет опублікував потім уже відозву, в якій для гарних очей наклеймовано селянський рух як протинародний та непатріотичний.

Органи шляхти не дали, одначе, взяти себе на сю принаду, але поставили міському виборчому комітетові дуже неприємну, хоч зовсім консеквентну альтернативу перед очі: або він згодиться признати зверхність шляхетського виборчого комітету, а в такім разі його власновільне виступлення – самозванство, або не захоче признати тої зверхності, а в такім разі він ані на йоту не ліпший від анархістичного (в Галичині значить се слово стільки, що проти шляхетського) селянського руху. Як виплутається міський виборчий комітет із сеї пастки, побачимо незабаром. У всякім разі, на мою думку, шляхта, як звичайно, покажеться податливою на словах, аби потім фактично при міських виборах здобути якнайбільше користі.

Отсі рядки були вже написані, коли в Західній Галичині скоїлися дві події, що наробили досить багато гомону, та обі можуть потрохи освітити та доповнити сказане тут.

Одна подія, се процес, який виточив римо-католицький парох, кс. Хмурович у Пшибишівці своїм парафіянам, мужеві і жінці Патерам, за мниму клевету, сповнену через те, що Патер, простий селянин, заскаржив кс. пароха до суду за причинене йому ушкодження тіла. Причиною бійки між парохом і його парафіянином була виборча агітація. Парох хотів намовити селян, аби віддали голоси за шляхетського кандидата, проти чого Патер запротестував скромно, але рішуче. Кс[ьондз] Хмурович зате показав йому двері свойого помешкання, а коли селянин виходив, дбалий о його душу душпастир побіг за ним і дав йому таку почесну кулаками та копняками, що Патер, старий чоловік, десять день був нездібний до праці. В процесі за чинну зневагу кс. Хмурович відперся свойого вчинку, але його потвердили заприсяжені свідки, і процес скінчився увільненням Патера та його жінки.

Сей процес кинув незвичайне світло на відносини польського духовенства до польського люду. Се духовенство, хоч у значній часті виходить із люду, сповняє, проте, вірну службу наганячів та защитників шляхти. Се й не диво, коли подумаємо, що воно не має властивої освіти, бо ж останки гімназіальної освіти та односторонні теологічні студії не можуть заступити дійсного новочасного образування, – не має також властивих горожанських інтересів, живучи в безженстві при досить великій дотації з релігійного фонду, а до того виховане без дійсних гуманних ідей.

Се духовенство або стрягне зовсім у грубім матеріалізмі вживання життя, причім, розуміється, не може йти рука в руку з бідним селянином, а радше жиє в добрім сусідстві з багатим та також до розкішного життя склонним шляхтичем, або почуває себе членом католицької ecclesia militans і сліпим знарядом у руках єрархії, яка так само або зовсім шляхетська, або зовсім віддана інтересам шляхти. Дуже мале число тих польських духовних, що почувають себе до обов’язку навчати простий люд, служити його інтересам та боронити їх; ті немногі добрі пастирі мусять, одначе, тепер, коли пристрасті розбурхуються чимраз більше, держатися тихо і нейтрально, аби не стягти на себе гніву своїх владик.

Друга подія в числі згаданих вище – се були збори делегатів польської людової (селянської) партії, що відбулися д[ня] 28 липня б[іжучого) р[оку] в Ряшеві. В зборах узяло участь більше як 80 делегатів. Головою зборів вибрано посла д-ра Кароля Леваковського. Збори приняли виборчу відозву, уложену редактором «Kurjera Lwowskiego» Генриком Реваковичем, у якій досадними словами розкрито головні хиби шляхетського панування в Галичині, а потім у 24 точках виставлено домагання, що мають служити кермою для будучої репрезентації селянського стану. Ті домагання далеко не революційні, навпаки, се такі елементарно людські та елементарно політичні жадання, як точне виконування існуючих вже законів супроти селян, охорони селян перед надужиттям урядників, усунення посередніх виборів, які навстіж відкривають двері виборчій корупції, охорона свободи печаті та зборів і т. п.

Із спеціально селянських домагань можна піднести хіба жадання реформи громадського устрою в тім напрямі, аби дотеперішній дуалізм – селянська громада і двірський обшар у Галичині досі творять окремі адміністраційні громади – звести і злучити двірські обшари з сільськими громадами одноцільною адміністрацією та поліцією. А проте який же галас підняла" услужна шляхті польська преса з приводу сих зборів! Як багато набалакано знов про анархізм, про бунтування хлопів та національну зраду. Щастя лише, що в селян сильні нерви та чиста совість і що такими криками правдоподібно не дадуть одурити себе при недалеких виборах до сонму крайового.


Примітки

Вперше надруковано німецькою мовою в журн. «Die Zeit», 1895, № 51, с. 177 – 180, під заголовком «Die Bauernbewegung in Galizien». Авторизований переклад статті польською мовою надруковано у польській газеті «Monitor», 1895, № 28 – 31, 12, 19 і 28 жовтня та 5 листопада під заголовком «Ruch chłopski w Galicji».

Подається за автографом перекладу на українську мову, здійсненим І. Франком у 1912 р. (ф. 3, № 718).

«Monitor» – польська прогресивна щотижнева суспільно-політична газета. Виходила у Львові в 1896 – 1914 рр.

…криваві події р. 1846, бурі та розчарування р. 1848… – Мається на увазі антифеодальне повстання в Галичині в 1846 р. і події буржуазно-демократичної революції 1848 р., яка зазнала поразки.

Бойко Якуб (1857 – 1943) – селянин з Західної Галичини, польський громадський політичний діяч дрібнобуржуазного напряму в Галичині. Обирався депутатом галицького сейму (1895 – 1914) і австрійського парламенту (1897 – 1914). Один Із засновників (разом з Б. Вислоухом, Я. Сталінським та ін.) селянської дрібнобуржуазної партії «Стронніцтво людове» (1895). Спочатку активний борець проти поміщиків, пізніше став співпрацювати з ними.

…не буде зачислений до нації. – Примітки до цих слів в німецькому тексті немає.

Потоцький Адам (1822 – 1872) – польський шляхетський політичний діяч консервативного напряму. З 1861 р. був депутатом галицького сейму і мав значний вплив на його діяльність; автор проекту звернення до цісаря, прийнятого сеймом 10 грудня 1866 р.

…д уже простора тритомова партійна публікація… – Праця краківського професора і громадського діяча консервативного напряму (групи так званих «станьчиків») От. Козьмяна (1837 – 1922) під заголовком «Rzecz o roku 1863», т. 1 – 3. Варшава, 1894 – 1895.

Тарновський Станіслав (1837 – 1917) – історик літератури, публіцист і громадсько-політичний діяч консервативного напряму, один з лідерів «станьчиків».

«Przełom» – політичний і літературний тижневик. Виходив у Відні в 1895 – 1896 рр. за редакцією В. Левицького.

…потрійна лояльність («трилоялізм») – політичний напрям, якого дотримувалася значна частина польських панівних, класів після поразки повстання 1863 – 1864 рр. Він полягав у відреченні від стремлінь до незалежності Польщі, продовженні лояльної політики супроти Австрії, Пруссії і Росії, які поділили Польщу. Справжньою метою його було зміцнення існуючого суспільного ладу і боротьба з наростаючим революційним рухом. В Галичині головними представниками цього напряму були польська консервативна шляхта і вищі урядовці, так звані «станьчики».

…в ері Дунаєвського… – тобто в період 1880 – 1891 рр., коли польський шляхетсько-консервативний (з групи «станьчиків») політик Юліан Дунаєвський (1822 – 1907) входив до кабінету міністрів Австро-Угорщини, очолюваного Таафе, як Міністр фінансів.

в ері Мадейського… – тобто в 1893 – 1895 рр., коли польський шляхетсько-консервативний (з групи «станьчиків») політик Станіслав Мадейський (1841 – 1909) як міністр освіти входив до кабінету міністрів Австро-Угорщини.

«Органічна праця» – лозунг, що пропагувався польською шляхтою і буржуазією в Галичині з 80-х років XIX ст. як курс на розвиток економіки, матеріальної і духовної культури польського суспільства. Фактично означав курс на зміцнення позицій шляхти у всіх галузях суспільного життя.

…руський закон василіян… – Уніатський чернечий орден, заснований на західноукраїнських землях з метою поширення унії і викорінення православ’я. Василівни використовували свій вплив на віруючих для посилення соціального і національного гноблення українського народу.

три мужі… готові станути на виломі сервілізму і провадити діло угоди. – Тут мова йде про внутрішні незгоди у таборі «народовських» політиків щодо угоди з польсько-австрійською адміністрацією Галичини 1890 р., яка означала на ділі рабське підкорення цих українських політиків польсько-австрійській адміністрації.

Вислоух Болеслав (1855 – 1936) – польський політичний діяч і публіцист демократичного напряму. Був одним з керівників селянської партії Галичини («Польська людова партія», або «людовці»).

Вуйцік Францішек – посол галицького сейму від польської селянської партії «Стронніцтво людове» з Краківського повіту.

Сталінський Ян (1867 – 1947) – польський громадсько-політичний діяч дрібнобуржуазного напряму, один із засновників селянської партії «Стронніцтво людове». Тривалий час офіційний редактор «Przyjaciela ludu», який виходив з 1889 по 1914 р. Неодноразово обирався послом галицького сейму й австрійського парламенту. У своїх поглядах був непослідовний, нерідко загравав з шляхтою.

Бернадзіковський Симон – посол галицького сейму від селянської партії «Стронніцтво людове».

Крамарчик Францішек – польський селянин, посол галицького сейму, згодом перейшов до урядового табору.

Ревакович Генрик (1836 – 1907) – польський публіцист і громадсько-політичний діяч буржуазно-демократичного напряму, редактор газети «Kurjer Lwowski».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 46, ч. 2, с. 242 – 257.