Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1897 р. / «Вигнанець» Франко

«Вигнанець» Франко

Іван Франко

Кілька днів тому у видавництві «Бібліотека Мрувки» з’явилися «Obrazki galicyjskie» Івана Франка, частина 1-ша, з передмовою під назвою «Nieco o sobie samym». Одразу ж після виходу книжки спершу руські, а потім і польські щоденні часописи забили у дзвони. Працю д-ра Франка оцінено нарівні з горезвісною «Крашанкою» Куліша, автора названо ренегатом; не хочемо називати тут інших епітетів, котрі не надаються до друку і котрими так енергійно розкидається незрівнянний «Dziennik Polski».

За віщо ж гнів? Ось автор у згаданій передмові, подаючи зразок своєї автобіографії, висловлює кілька – як сам каже – зізнань, кілька своїх поглядів на українські проблеми, і висловлює у формі, справді у нас оригінальній і, як виявилося, дуже й дуже незрозумілій для наших панів газетних політиків. «Не люблю русинів!» і «Не люблю Руси», – каже автор, і ось вам готовий ренегат, ось вам горезвісний зрадник Вітчизни, ворог Русі, яка будувалася загальними силами руської інтелігенції і нахабно-брехливими послідовниками любові та згоди між двома народами.

«Не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, невважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, нераз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру».

Так пише д-р Франко, і ось справжній доказ зради, ось слушна нагода назвати автора зрадником. Так твердять панове критики, забуваючи додати й те, що написав двома рядками нижче той самий д-р Франко: «Кажу про інтелігенцію, не про селян».

Маленька помилка! Але вона змінює суть справи. Що ж випливає з того, що д-р Франко говорить лише про інтелігенцію, її називає русинами і її не любить? І чи слушно не любить? Хто лише ближче знає руські стосунки, хто пізнав цю так звану руську інтелігенцію, хто пригледівся до її політики, той може лише поаплодувати авторові.

Кого він має любити? Адвокатів, котрі до нитки обдирають селянина в ім’я патріотизму, священиків, котрі не кращі від них, урядників, які соромляться свого походження, словом, інтелігенцію, яка знає селянина лише з естради публічних зібрань, яка, якщо й зробила щось, то певно щось негативне або таке, що псує й опізнює селянський рух? А селянський рух – це єдиний рух руський.

Кого має любити? Кількох хитрунів, які свавільно прибрали до рук руську політику? Тих, які роками сварилися й жерлися між собою і довели до того, що їх повага в очах народу зійшла до нуля? Чи їх має любити д-р Франко?

Але ж хіба всі з руської інтелігенції такі? Усіх ненавидить автор? Ні! Бо в тому ж місці каже:

«Розуміється, знаю між русинами декілька винятків, кілька осіб чистих і гідних усякої пошани», і якщо й є кілька особистостей, то ці особистості дуже нечисленні. Отже, нема і ще раз нема за що їх любити. Але чому називає їх русинами, словом, що служить усьому народові? І тут має рацію: повторює лише саме їхні слова, вони самі видали собі патент на всеруськість, вони, котрі політикували, не питаючи народу, чи він потребує їхнього непроханого опікунства. Побиває їх їхньою ж зброєю і добре, слушно це робить!

«Навіть Руси не люблю!» – пише, отже, автор. Згідно з моральністю панів писарчуків, прокляття на нього! Прокляття, попри те, що в тому ж рядку він додає: не люблю «так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти». Бо їх любов – ніяка не любов, їх послуги – то вовчі послуги, отож гріх, ще й смертельний, мав би д-р Франко, коли б любив Русь їх любов’ю.

Він не любить минулого Русі, ні її історії, бо в це минуле від миті, коли чвари і суперечки князів привели татарів та уярмили народ, коли згодом козацькі війни знищили той народ, а в підсумку нічого для нього не зробили, аж до моменту, коли політику взяли до своїх рук екзаменовані педагоги, – усі вели політику для своїх особистих інтересів, а народові – «на погибель!». Любити цю історію, сповнену сліз, селянської крові та недолі, викликаної анархією, безпорадністю, пихою? Вболівати над нею? Але любити її важко, бо важко любити те, що нас болить, що принижує.

Не любить д-р Франко Русі як націю «обважнілу, неслухняну», не любить її блудів, але боїться за її майбутнє, для якого не бачить жодних підвалин, і боїться слушно, дуже слушно! Бо якщо та політика піде столітнім уторованим шляхом, то майбутнє переважить смутне минуле. Невже ж нічого не любить автор? Звичайно, любить

«руський народ, бо вигляд того руського народу, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який, хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів»,

отже, варто працювати для цього народу. А хто хоче працювати і хто працює стільки років, як автор, а працює, як сам каже (воно й для нас не таємниця), серед тисяч більших чи менших шпильок, – той любить народ, для якого працює.

А цей народ – то справжня Русь, отже, любить її д-р Франко, і любить піднесеною любов’ю, любов’ю кільканадцятилітньої праці без власної користі, без власного «я», без особистих видів, любить чистою, піднесеною, великою любов’ю. Не любить минулого, але вболіває за нього, що є другим доказом його любові до народу. Але навіщо автор підняв усе це тепер? Навіщо шмагає руську інтелігенцію, чи для власної помсти? Хоч би й робив це через цю низьку причину, мав би на це право, бо мстився б не лише за себе, а й за десятки пропалих руських талантів, котрі група руської інтелігенції жбурнула під ноги і потоптала.

Та ні! Вислови д-ра Франка – то слушний «протест проти цілого руського народу, котрий з кожним днем приходить до переконання, що його політики», за винятком кількох особистостей, про які автор згадує, – «то політики власних амбіцій, то найменші знавці народних потреб, а найгірші з цього приводу його опікуни, якщо не ще гірше».

У зв’язку з гвалтом у руській і польській пресі, з почуття обов’язку ми змушені були з’ясувати цю справу, до якої в майбутньому, можливо, ще повернемося.


Примітки

Вперше надруковано польською мовою в газ.: Monitor. – 1897. – № 21. – 23. V. – S. 1 – 2, під назвою «Banita Franko», без підп. Авторство: Возняк М. С. Велетень думки і праці. – К., 1958. – С 289.

Подається за першодруком у перекладі.

«Monitor» – польська щотижнева газета, виходила у Львові в 1896 – 1914 рр.

«Бібліотека Мрувки» («Biblioteka Mrówki») – серійне видання класиків світової літератури. Упродовж 1869 – 1939 рр. вийшло 356 томів.

«Крашанка» Куліша – мається на увазі «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року» П. Куліша, видана у Львові 1882 р. й пройнята духом примирення між українцями й поляками. У ній порушено дражливі проблеми українсько-польських стосунків, звинувачено козацтво, шляхту, католицьке і православне духівництво у взаємному розпалюванні ворожнечі.

«Dziennik Polski» – польська щоденна газета, виходила у Львові впродовж 1869 – 1906 рр.

Микола Легкий

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 45 – 48.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 837

Модифіковано : 18.01.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.