Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1897 р. / З новим роком (1897)

З новим роком (1897)

Іван Франко

«З Новим роком, з новим щастям!» – отсим бажанням звикли потішати себе наші люди. В остатніх роках чимраз частіше приходиться при тім бажанню меланхолійно хитати головою і додавати: «Еге, нове щастя, та зі старими дірами!»

Та що діяти, будемо й ми вірні старому звичаєві і побажаємо нашим землякам з отсим Новим роком дечого такого, що могло би сповнитися без чуда Божого і без інтервенції заграничних держав, коли б тільки добра воля та добрий розум. Знаю добре, що, говорячи про добру волю і добрий розум наших коханих земляків, я входжу на поле мрій і фантазій, та для мене як поета се поле не заборонене. Мрії, то мрії.

Не всегда ж нам слезы горькие

Лить о бедствиях общественных, –

як писав колись Карамзін. Попробуймо, мов стрілець за прудким зайцем по добрій пороші, побігти на хвилю за крилатою думою і уявити собі, що би то було, якби…

Візьмім головну річ. Усі партії в Галичині, всі політики признають, що з усього, що робиться у нас на політичнім полі, найважнішою, найбагатшою наслідками є праця над політичним і громадським освідомленням народу, є та політична і соціальна агітація, яку ведуть потроху всі партії (особливо в хвилях потреби, перед виборами) та яку найсистематичніше, найбільше свідомо і з найширшою, правдиво по-європейськи поступовою програмою веде русько-українська радикальна партія.

Та треба признати, що й вона веде її слабо, прихапцем, спорадично, що робить її не загал партії, а пару одиниць, напружаючи до крайності свої сили, жертвуючи багато зі своєї кишені, наражаючи своє здоров’я і свою свободу. Один із найкращих агітаторів, С. Вітик, від 18 падолиста сидить у слідчій тюрмі; на другого, П. Новаковського, сиплеться процес за процесом і за дрібні неформальності при скликуванні віч його засуджують на грубі грошові кари, котрі швидко мусять зруйнувати його і без того мізерний стан маєтковий.

Те саме діється і з д. Остапчуком, і іншими радикальними агітаторами; не тільки власті, але і «сполечна єрархія» поводиться з ними, як з ворогами під час війни, і не щадять їх, де тільки можуть їм шкодити. І треба подивляти енергію, незломний характер і силу святого запалу у тих людей, що мимо тих жертв і своїх слабих сил не падають духом, але ведуть далі своє діло. Одно хіба може нам пояснити се явище: їх піддержує те прийняття, яке знаходять серед народу, під курними сільськими стріхами.

«Що мені процеси й засуди! Байдуже! – говорив мені Петро Новаковський. – Але коли бачу, як люди по селах при моїх промовах плачуть, то в мені аж дух росте».

Еге ж! Росте дух і повинен рости у кожного, хто бачить, як сквапливо шукає наш люд іскри просвіти, поради й науки, як ловить кожде щире слово, як горнеться до боротьби за справедливість. Та рівночасно плакати хочеться кровавими слізьми, коли бачиш, як мало, страшенно мало ми, русини всіх партій, хочемо й можемо дати тому народові, як усі наші заходи коло його піднесення дилетантські, мізерні, як наші ради не раз дитячо наївні або глупо зарозумілі, як мало ми при всіх своїх зусиллях уміємо заслужити на його довір’я, потягти його за собою, як мало вміємо й самі між собою і разом із народом бути зорганізованою, дисциплінованою силою, а не безладним стадом!

Погляньмо лише на польське людове сторонництво в західній Галичині. В протягу остатніх 3 літ, при всій тісноті своєї програми, воно відразу обхопило всю західну Галичину, звело першу завзяту битву з противниками при виборах до сейму в р. 1895 і хоч у значній часті повітів упало, то проте зі здвоєною силою почало працювати далі, і з кінцем 1896 р. побідило майже у всіх повітах при виборах до рад повітових, а в 1897 лагодиться до нової побіди при виборах до Ради державної.

Сей знаменитий зріст завдячує сторонництво не тільки агітаційній діяльності д. Сталінського, що раз у раз їздить по повітах, промовляє в протягу року на яких 150 зібраннях, знає особисто кожного інтелігентнішого селянина в західній часті краю, знає потреби і бажання людності і час, вільний від поїздок, уживає на те, щоб зібрані спостереження та жадання визискати як теми для дальшої агітації, збирає в тій цілі дані і з нових статистичних, і інших публікацій і т. д.

Се фаховий агітатор, і без такого агітатора немислимий людовий рух польський, особливо в перших початках. Та польські «людовці» змоглися в силу не самою тільки агітацією Сталінського. До сього причинився і «Przyjaciel Ludu», вміло редагований д. Вислоухом і його жінкою, звісною популярною писателькою, і цілий ряд гарячих та талановитих діячів на провінції, і то як із-посеред освічених селян (назву тільки двох найвидніших, Якова Бойка і Вуйціка), так із-посеред інтелігенції (д-р Міколайський, д-р Данец і др.).

Люди ті не тільки роблять у партії і для партії, але поносять для неї таки чималі матеріальні жертви; передом тут іде провідник партії, посол д-р Леваковський. От тим-то й не диво, що партія та в короткім часі здобула Західну Галичину і вже тепер лагодиться в похід на Східну Галичину. І я певний, що вона здобуде і її, коли до того часу русини, а головно радикали (на інші руські партії дуже слаба надія), не розвинуть такої діяльності, щоб польські людовці не мали тут з ким боротися і не потребували вишукувати своїх ворогів у східногалицьких гніздах.

А коли русини не зроблять сеї роботи по-своєму, то польські людовці будуть її робити по-своєму, і навіть тепер уже роблять потрохи, бо їх видання в досить поважнім числі розходяться по Східній Галичині. А в такім разі національні інтереси русинів певно не здобудуть великого блиску, і руські патріоти будуть мати повне право кричати про новий утиск безталанної Русі вже не панами, але хлопами польськими. Та дарма, дурного і в церкві б’ють, а наша преславна нація така вже вдалася, що не тільки чужі пани, але навіть чужі хлопи (польські та німецькі) й чужі пролетарії (жидівські) для неї небезпечні й грізні.

Значить, конечна річ нам – не одиницями, не партіями, а всім народом, усіма силами подумати над тим, щоб завести і піддержувати в Галичині, на Буковині, на Угорській Русі, де тільки можна, систематичну, не дилетантську, свідому політичну роботу: усвідомлення, підношення і організування мас народних.

Агітація повинна стояти на першім плані. Народ треба розворушити в ім’я його інтересів, його наболілих потреб, у великій часті краю треба тільки піддержати, усвідомити, накермувати те розворушення, яке вже є. Для сеї праці треба спеціальних людей, котрі би за цю працю мали удержання, могли всюди їздити, всюди бути, де треба. На Східну Галичину треба би таких людей бодай трьох, а одного на Буковину.

Та за агітацією повинна йти пропаганда, систематичне освічування народу у всяких, а головно в політичних справах: популярна література, брошури, газети, духова страва для читалень, та обік того правильно зорганізована евіденція праці у всіх повітах, правна оборона селянства супроти всяких кривд, зорганізоване і фахове інформування селян і міщан про всякі справи, починаючи від господарських (таких, як еміграція, парцеляції дібр, ціни продуктів, умови зарібків у різних сторонах краю), а кінчачи на адміністративних, автономічних та політичних. Усе те вимагало би знов двох-трьох людей, підготовлених і спеціально відставлених до тої праці.

Люди знайшли би ся. Вони є, не раз самі напрошуються на роботу, та що ж! Серед наших партійних роздорів стрічають усюди недовір’я, підозріння, дрібничні сумніви або просто нехіть. А тим часом час іде, справи народні комплікуються, робота робиться чимраз тяжчою, а нагода, раз занедбана, не вертає вже більше.

П’ять, шість тисяч річного бюджету в руках одного тямущого чоловіка (борони Боже, не товариства!), котрий би сам добре зрозумів потреби хвилі і, засягнувши поради людей, близьких до практичної праці, з усіх партій мав можність попросту ангажувати людей для такої чи іншої праці публічної, особливо такої, яка би заповнювала люки в дотеперішній роботі наших освітніх товариств – п’ять, шість тисяч річного видатку, розумно оберненого на цілі для всіх ясні й корисні, і справа політичного виховання нашого народу за кілька літ посунулась би геть наперед, і ми мали би в Галичині й на Буковині сильну, свідому, зорганізовану хлопську, людову партію, мали би вироблених агітаторів-мужиків, мали би популярну політичну літературу і не потребували би стидатися перед іншими народами ані боятися їх конкуренції.

Се одна моя мрія, що так і мулить, так і проситься під перо. А ось і друга.

З усього того, що тепер робиться в Галичині, крім праці над усвідомленням і політичним згуртуванням мас народних, найвартніші, по-моєму, ті початки систематичної праці наукової, яку зорганізував при Науковім тов[аристві] ім. Шевченка проф. М. Грушевський і яка вже тепер здобуває і товариству, і цілому нашому народові признання – звісно, не дома, не серед широкого загалу русинів, а поза границями нашого краю, там, де люди займаються наукою і цінять наукову працю.

Я чув із уст проф. Ягича слова гарячого признання для тої, хоч і як поки що скромної праці, і слова здивування, як се Товариство ухитряється при таких мізерних фондах продукувати так багато. А з уст одного польського вченого я чув заяву, що те, що тепер робить Товариство ім. Шевченка, – се перший примір такої дружньої праці не тільки в історії галицько-руського, але загалом у історії українсько-руського духового життя.

І справді, одиноку паралель можна пришукати хіба в короткій та плідній праці Юго-западного відділу Географічного товариства в Києві 1873 – [18]76 років. Прикро се сказати, та що ж, коли правда: від декого з освічених галицьких русинів я чув такі думки: «Все те, що робиться в Тов[аристві] ім. Шевченка, то для нас люксус, робиться властиві pro foro externo, не випливає з наших домашніх потреб і в грунті річі для нас зовсім байдуже і непожиточне. Бо навіть із того, що інші будуть хвалити наші наукові видання, для нас, властиво, ніякого реального пожитку не буде». І се говорили ті самі люди, котрі потім страшенно обурювалися, коли я назвав їх аргументи аргументами анальфабетів!

Я не буду доказувати, який невірний, поверховий сей суд. Скажу тільки одно: наша підростаюча молодіж сяк чи так буде мусила розжувати ті наукові видання. Те, що нині для старших поколінь мертвий капітал, для молодших станеться насущною духовою стравою, ляже в основу нової, ширшої, національної і гуманної освіти. Тільки сею дорогою, переваривши ті наукові здобутки, ми можемо вийти з епохи дилетантства і безплідного політиканства і ввійти в епоху дозрілості та практичної політики.

А що й повага та пошана у посторонніх не така пуста річ, як се говорять наші мудреці, се не потребує доказу: брак такої пошани і поваги лежав і досі лежить колодою під ногами кожного русина, котрий попробує в якім-будь огляді виткнути ніс поза тісні межі свого рідного сміття.

До мрій на тему оживлення, піддвигнення і розширення тої наукової, а попри ній і літературної, роботи мене спонукали дві річі. У найновішій (січневій за 1897 р.) книжці німецького журналу «Byzantinische Zeitschrift» (стор. 313 – 314) я вичитав ось яку новину:

«Румунська семінарія в Липську. Історія румунської семінарії показує виразно, що й для науки так само, як для війни, поперед усього треба грошей. Не бажаючи анітрохи вменшувати заслуги д-ра Вайганда (директора тої семінарії), треба поперед усього піднести, що незвичайно швидкий і сильний розцвіт сього інституту в першім ряді завдячити треба щедрим засобам, які дає на нього кор[олівський] уряд румунський.

Семінарія ся заснована для піддержування студій над історією, мовою і літературою румунською, а заснована в Липську для того, щоб молоді вчені, котрі там докінчують свої студії, могли вигідно користуватися багатими науковими засобами, які є по бібліотеках німецьких університетів. Від Великодня 1895 до Великодня 1896 р. в румунській семінарії працював 21 член. Рік-річно видає семінарія том своїх праць».

Як вам се подобається? 21 молодих учених підготовляється до наукової роботи коштом уряду невеличкого краю! А що ж робить велика соборна Україна, щоб піддержати бодай той слабенький огник наукової праці, який у нас зажеврів по 60 літах нашого «відродження»? Чи дала хоч одному з наших молодих учених можність віддатися науковій праці без журби за хліб насущний? Засновано одно-однісіньке товариство для плекання літератури й науки, та й те протягом 17 літ припадало снітиєм, а коли врешті ввійшло на свою властиву дорогу, знайшлися людці, що бажали-таки накинути на нього ярмо, тобто обов’язок – підпирати всякі «незалежні» (т. є. політичні) видавництва.

А хіба ж неможливо було би заснувати у Львові всеукраїнську наукову семінарію і посилати туди для студій або бодай для докінчування студій молодих учених і з України? Історики знайшли би тут багатий архівний матеріал, при добрій волі зложилася би й незла бібліотека не тільки українських та польських, але й інших слов’янських книг; для філологів галицько-буковинські та угро-руські діалекти дали би дуже вдячне поле для студій (гляньте лише, з яким інтересом студіює угро-руські наріччя швед Олаф Брох !), а й історики літератури могли би тут не одне скористати, хоча тут знов конечне фундування стипендій на поїздки до Росії, де є неперебрана сила рукописів.

Значить, хоча Львів і не є таким центром для наукової праці, якого би треба бажати (навіть не таким корисним, як Київ), та проте тут одиноке місце, де наукова праця може мати щиро національний характер, де здобутків її не треба проводити в публіку краденим способом або фальшувати для догоди цензурі. А блисне краща зоря для України в Росії, то раз устроєну і введену в рух машину легко буде передвигнути на інше місце, корисніше для її розвою. Та як би се піднесло духа! Скільки би сплодило щасливих думок і продуктивної праці!

Або візьмім літературу. Правда, тут справа наша не стоїть так погано, як на полі науки. Маємо громадку белетристів, хоч і не першорядних, та все-таки талановитих людей, що силкуються придивлятися життю, входити вглиб явищ, вироблювати мову, вдосконалювати техніку літературну. І публіка потрохи привикає читати своїх белетристів, хоча далеко ще до того, щоб могла ними одними вдовольнятися, і мусить хапати чужих.

Та проте який же, загалом беручи, сумний і невеселий стан тої нашої белетристики в її, так сказати, домашнім життю! Ось послухайте, що про се пише д. Маковей, також талановитий белетрист, загнаний у службу до політичної газети несимпатичного йому напрямку. З кінцем минувшого року він видав і розіслав до всіх наших письменників друкований лист, із котрого виймаю тут кілька уступів.

«Всі ті русини, котрих незавидна доля заставила бути письменниками і людьми науки на нашій Русі, всі робітники, працюючі пером для скріплення культурного розвою і слави руського народу, з довголітнього власного досвіду знають, що за свою роботу не находять навіть моральної нагороди, а не то матеріальної.

Коли ж наперекір словам Шевченка, котрому здавалося, що можна писати «не для людей і не для слави», фактом є, що пишеться і працюється лише для людей і для слави (нехай ніхто з нас, що за свою письменницьку роботу не збирає капіталів, не удає скромного і не каже, що так не єсть), – то всі наші письменники, люди науки і адепти до тих занять мусять глибоко застановитися над теперішніми відносинами, серед котрих їх робота маловажиться, а загалом інтелігенції й зовсім ігнорується, як щось зайве, як непотрібна розривка.

Треба доконче застановитися над тим, бо в чім же мають наші письменники находити вдоволення і одушевления до дальшої роботи, коли всі обставини складаються так, що їх роботою загал не інтересується і не подає надії, що колись буде інакше думати.

Розваживши наші обставини, ми бачимо, що весь інтерес публіки і вся енергія її звертається з елементарною силою лише в бік політики, що публічне життя крутиться лише коло кількох послів, що світогляд публіки незвичайно вузький, що в її публічнім вихованню нема рівного інтересу і до інших проявів культурного життя.

Остатні події на зборах Товариства ім. Шевченка подали нам новий і дуже значний доказ на се, так що пора нам прозріти. Для партійних потреб політичних жертвується долю інституції наукової, не подаючи їй натомість ніякого забезпечення на будуче. Видавництва наукові уважаються чимось зовсім маловажним у порівнянні з хвилевими потребами однієї партії, а, властиво, кліки політиків.

Відколи у австрійських русинів почалося сяк-так свідоме життя, відтоді ніколи не було у нас рівноваги в вихованні публічнім; усі громадянські діячі звертали свою увагу передовсім на політику. Певна річ, політика має на цілі витворення корисних обставин, серед яких міг би нарід розвиватися; але й се певна річ, що подання суспільності самих корисних обставин не рішає ще справи розвою народу, котрий сам мусить працювати. Поляки під Росією жиють уже від сотні літ у некорисних обставинах, та проте духове життя в народі польськім ведуть вони, а не австрійські поляки.

Числячи наше свідоме життя від появи «Русалки Дністрової», ми, русини в Австрії, за цілих шістдесят літ яких видали письменників і учених? Скільки з них жиє досі в пам’яті загалу? Котрі праці пережили їх? Кромі кількох, усі інші вже й тепер забуті, загалові зовсім незнані! Працювали в обставинах таких, що не могли сотворити нічого великого, хоч багато з них було, безперечно, талановитих і охочих до праці.

В остатніх часах стрічаємо по часописах і книжках кільканадцять нових імен письменників і учених з-поміж молодших австрійських русинів. Се в більшій часті люди ідеї й праці, з намірами якнайліпшими. Як приймає загал, а хоч би сама наша інтелігенція, їх старання й їх працю? З яким інтересом відносяться до них? Чи з таким, щоб вони в тім находили охоту до дальшої праці?.. Приймається їх працю байдужно або з маловаженням!

Так, на полі письменства і науки ми, австрійські русини, за шістдесят літ свідомого життя того доробилися, що ціла нива культурного життя лежить облогом, що багато талановитих сил марнується, нидіє серед апатії інтелігенції!

Що ж се за знак? Невже годиться всім тим, що хотіли би жити для письменства і науки, дивитися спокійно, як публіка ігнорує їх, а запрятує всі свої думки вчинками кількох політиків? Невже можна їм працювати без надії на який-будь успіх? Для кого працюють і пощо?

Не йде о те, щоб маловажити задачі політики: іде о таке виховання загалу, щоб він чув інтерес і до всяких інших об’явів культурного життя, а не лише до самої політики. Тимчасом на таке тепер не заноситься. Скличете одне незначне агітаційне віче, заслужите собі зараз на увагу часописів і публіки; напишете повість або наукову розправу, загал прийме вашу роботу мовчанням, хоч би ви на неї посвятили цілі літа праці. А часописи, рахуючи на уподобання публіки, або згадають кількома словами, як зветься ваша праця, або промовчать.

Чи ж нема на се ради? Чи взагалі не треба шукати на се ради, а полишити публіку на волю судьби та на виховання політичним агітаторам, що для культу кількох політиків із сеї чи тої партії жертвують найсвятіші інтереси народу? Чи ті, що працюють, вічно як непотріби мусять уступати на десятий план перед політичними горлачами, що в житті ніякої розумної статті не написали, а не то більшої праці? Чи в нас і на будуче ефемерні успіхи політичної агітації має ставитися вище понад праці, що творять гордість і славу народу, що жиють довгі а довгі літа?

Звісна річ, треба на таке лихо шукати ради. Якої?

Як політики опанували наші періодичні і щоденні видавництва і стараються о се, аби в них вічно говорилося про їх поступки, так усі ті, що працюють на полі письменства і науки і пишуть не для власної забави і не на вітер, лише уважають свою працю культурною і доконче потрібною, мусять опанувати передовсім наші щоденні видавництва, щоби в них ширити виховання таке, яке потрібне для зрозуміння і належного оцінення їх праці. Інакше шкода буде їх труду й заходу, коли ледар-агітатор стане народним героєм, а вони будуть жити разом зі своїми працями в забутті, в переконанні (котре скорше чи пізніше набудуть), що змарнували свій вік на даремну працю.

Коли хочемо власного розвою, то мусимо утворити корпорацію, не на статутах основану, а на розумінню власного інтересу. Ніхто не подбає за нас, коли ми самі себе і свою роботу будемо маловажити. Говорім і пишім про свої роботи так, як говоримо і пишемо про роботу наших політиків. Заінтересуймо публіку собою! Не даймо нікому маловажити свою працю, але заразом і берім її поважно!

Треба би нам старатися видобувати праці старших і луччих письменників із забуття, видаючи їх окремими виданнями, а молодшим виробляти фірму, подаючи оцінки їх поодиноких праць, загальний огляд їх літературної діяльності, видаючи окремими відбитками їх більші праці і організуючи розпродаж книжок».

Ніде правди діти, уваги д. Маковея про сумний стан нашої літератури, про ефемерну вартість її плодів, про перевагу політичних інтересів над літературно-науковими у публіки зовсім вірні, хоча подані ним проекти, як запомогти сьому лиху, ледве чи доведуть до цілі.

Щоб письменники опановували щоденні видавництва – сього годі жадати. Щоденні видавництва служать щоденним, громадським та політичним інтересам і завсігди будуть і мусять бути в руках фахових журналістів, політиків чи репортерів; письменники, літератори і вчені тут або зовсім не показуються, або гостять дуже рідко.

Щоб письменники говорили і писали про свої роботи (очевидно, один про роботи другого) – се не то що не доведе до цілі, але навіть не дуже й пожадане. Як же легко тоді з письменницької корпорації зробити кружок для взаємної адорації, а по дорозі до сеї мети розгубити і провідні ідеї, й охоту до дійсної, важкої праці, а зате набратися смаку до пустої реклами та самохвальби.

«Заінтересуймо публіку собою!» – радить д. Маковей і знов попадає пальцем у небо. Мені зовсім не бажається, аби публіка інтересувалася мною, моєю особою, та цікаво, аби інтересувалася тими ідеями, які я голошу, тими питаннями, які мене займають, тими людьми, відносинами й чуттями, які я малюю в моїх творах. А коли вона буде всім тим інтересуватися, т[о] є[сть] коли я своїми творами зацікавлю її, підсуну, так сказати, палець під її серце, то вона, певно, буде читати мою книжку і купувати її.

Значить, не собою, не письменниками повинні ми зацікавити публіку, а розбуркати в ній ідейне, духове життя, бажання освіти й поступу, бажання естетичних вдоволень – ті основні точки всякої літературної продукції. А се в першій лінії залежить, очевидно, від письменників. Будьмо поперед усього самі людьми в повнім значенні того слова, характерними і щирими, освіченими і гуманними, стіймо на свічнику, тоді світло наше не сховається від очей людських і яснітиме без штучної реклами і самохвальби. Для сього треба поперед усього власної невтомної праці, обсервації й аналізи, та дуже багато доброго могли би вдіяти періодичні з’їзди руських письменників з усіх закутин нашого краю.

Пізнавши себе особисто, порозумівшися і щодо ідейних, і щодо практичних умов нашої праці, ми тим самим покладемо першу основу до розбудження того письменницького esprit du corps, якого нам не стає, будемо ділитися одні з одними своїми думками, досвідами і планами, оживимо конкуренцію, та, може, з наших розмов назріє й не одна практична думка, що потрафить звести нас ближче докупи і підняти загальний рівень нашого літературного життя.

Скликування таких з’їздів має в своїм статуті Товариство ім. Шевченка і вже раз, власне за почином д. Маковея, носилося з думкою скликати такий з’їзд в р. 1894. Справа тоді розбилася, бо, мабуть, не була ще дозрілою. Чи не далось би тепер зробити з неї щось практичніше? Мені мариться в першій лінії зав’язання дійсної, на статутах опертої, корпорації руських письменників з фондом для взаємної запомоги і для забезпечення вдів і сиріт по них. Таких практичних справ знайшлося би ще кілька, і для таких справ скликаний з’їзд найшвидше удасться.

Читаєш такі речі, міркуєш про них сюди і туди, і все на одно натикаєшся: до всього треба спеціального чоловіка, двох людей, трьох людей. Люди знайшли би ся, робота б ішла, та нема грошей. І стидно зробиться, коли подумаєш, що живемо в віці капіталізму, коли по інших краях люди дають мільйони на заведення зносин між Землею й Марсом. Невже ж ми одні не тільки нещасні, але й жебраки між народами? І починаєш марити з оловцем у руці, оперувати фантастичними цифрами…

Ось візьмім, що на всю соборну Україну знайшлося 1000 людей, що згоджуються випозичити (не дарувати!) безталанній неньці по 1000 гульденів, і у нас набирається мільйон – національний український залізний фонд. Як правдиві українці, ми робимо діло конспіративно, не закладаємо банку так, як познанські поляки, а кладемо наш мільйон по різних банках на процент. Візьмемо так, що з нього маємо річно 40 000 г[ульденів] процентів.

Так ось, ми вживаємо сю суму в такий спосіб, що через перших 34 літ тільки 10 000 повертаємо на справи народні в роді таких, про які натякнено вище, а 30 000 іде на сплату вкладчиків – ми звертаємо їм їх капітали, починаючи від менших вкладчиків (бо, може, знайдуться й такі, що дадуть по 2, 3 або й 10 тисяч).

За 34 літ мільйон буде сплачений цілком (звісно, без процентів), і капітал увесь лишається чистий, се значить, що відтоді вже не 10, а 40 тисяч може йти на національні потреби. До завідування сим фондом вибирають зразу вкладчики комітет нехай із трьох мужів довір’я, а там – ну, та годі марити! Краще, може, подумати про нав’язання зносин між Землею й Марсом!


Примітки

Подається за публікацією в «Житє і слово» (1897, т. 6, кн. 1, с. 1 – 12).

Вітик Семен Гнатович (1875 – 1937) – український громадський, політичний і профспілковий діяч. Член-засновник української Соціал-демократичної партії. 1892 р, познайомився з Франком. Був секретарем Русько-української радикальної партії, яку очолювали Франко і Павлик.

Новаковський Петро (1859 – 1945) – селянин, громадсько-політичний діяч Перемищини.

Остапчук Яцко (1873 – 1959) – громадсько-політичний діяч у Галичині й на Закарпатті, до 1897 р. – член Української радикальної партії, пізніше – Української соціал-демократичної партії.

…польське людове сторонництво в західній Галичині. – Йдеться про першу самостійну народну партію «Сторонництво людове», утворену 1895 р. під час виборів до Галицького крайового сейму.

Сталінський Ян (1867 – 1947) – польський громадсько-політичний діяч, один із засновників партії «Сторонництво людове». Тривалий час був офіційним редактором журналу «Przyjaciel ludu» (1889 – 1914). Неодноразово обирався послом Галицького крайового сейму й австрійського парламенту.

Вислоух Болеслав (1855 – 1937) – польський публіцист і громадський діяч, редактор львівських періодичних видань «Prawo ludu», «Przyjaciel ludu», «Kurjer Lwowski». Був одним із керівників селянської партії Галичини («Польська людова партія», або «людовці»).

Бойко Яков (Якуб; 1857 – 1943) – селянин із Західної Галичини, польський громадсько-політичний діяч. Обирався депутатом Галицького крайового сейму (1895 – 1914) і австрійського парламенту (1897 – 1914). Один із засновників партії «Сторонництво людове».

Вуйцік Францішек – посол Галицького крайового сейму від польської селянської партії «Сторонництво людове» (від Краківського повіту).

Леваковський Кароль (1836 – 1912) – засновник польської народної партії «Сторонництво людове» у Галичині.

«Юго-западный отдел Русского географического общества» («Південно-західний відділ Російського географічного товариства») – існував у Києві з 1873 до 1876 р. Взяв участь у роботі й виданні матеріалів експедиції в Південно-Західний край (1869), яку організувало «Русское географическое общество». У 1873 – 1874 рр. цей відділ товариства видав два томи «Записок».

«Byzantinische Zeitschrift» – німецький візантологічний журнал, що виходив у Лейпцигу з 1892 р. Засновник – Карл Крумбахер.

Вайганд Густав (1860 – 1930) – німецький філолог та етнограф. З 1894 р. – директор Інституту румунських мов у Лейпцигу, з 1896 р. – професор романсько-балканського мовознавства і етнографії у Лейпцизькому університеті.

Брох (Брок) Олаф (? – 1867) – норвезький лінгвіст і славіст, професор університету в Осло, дійсний член НТШ. Автор ряду описових праць про українські говірки – закарпатські і перехідні до словацької мови.

…д. Маковей, також талановитий белетрист, загнаний у службу до політичної газети несимпатичного йому напрямку. – Йдеться про співробітництво О. Маковея в газеті «Буковина» у 1895 – 1897 рр.

Алла Швець

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 819 – 831.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2147

Модифіковано : 14.01.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.