Чари полудня

Детлеф фон Лілієнкрон

Переклад Івана Франка

Між дванадцятою і першою йшла битва. На горбі, близько одинокого дому, що палав, полишений жильцями, стояв головний комендант, опертий обома руками на гудз сідла, стояв без руху отсе вже півгодини.

Штаб стояв заслонений за домом. З усіх боків, швидко один за одним прибігали і вибігали на мокрих конях ад’ютанти, ординансові офіцери і ординанси з донесеннями. Ординанси мали донесення, написані олівцем на карточках. Генерал всував ті чотирикутні карточки в торбинку при сідлі, навіть не прикликаючи до себе одним рухом руки нікого з офіцерів, що стояли за ним. Усе ще стояв без руху, тільки інколи прикладаючи люнету до очей або заглядаючи до мапи. Його великий темно-каштановий кінь жував ненастанно ліву трензлю і часом кивав головою.

Серед нас луснув гранат і розшарпав на кусники одного штабового капітана. Його кінь став високо на задні ноги, замахав у повітрі передніми копитами і впав на землю, страшенно пошматований. Ми всі мимовільно на хвилю розскочилися в різні боки. Один офіцер під’їхав до генерала, щоби сповістити його про смерть капітана, котрого він цінив дуже високо. Генерал остався без руху, тільки поплескав по шиї свойого коня, сполошеного страшенним лускотом, і об’їхав раз пологу вісімку.

Штаб стояв на тім самім місці. Страшенно покаліченого трупа прикрив штабовий ординанс різнобарвною ковдрою, що лежала перед палаючим будинком. Довкола тої ковдри лежали повикидувані з хати: млинок від кави, клітка з канарком, що цвіркотав і весело, не вважаючи на погане положення, дзьобав свою порозсипувану поживу. Далі перед домом лежали книжки, таці, жіночий чепець, побиті вази, образи, подушки, цигарниця з вишиваною торбинкою, гребінь, цукерниця і купа іншої домашньої посуди і всяких потрібних та непотрібних предметів. Зрештою, ніхто з нас не був ранений. Гранат мусив луснути на гудзі від сідла капітанового коня. Від часу до часу пробриніла якась блудна карабінова куля, підсвистуючи понад нашими головами. Ось одна вдарилась о паркан. Цуп! – стукнула злегка. Мов жовна дзьобом о дерево.

Генерал стояв без руху. Його поважне, задумане лице було бліде. Чим дужче працювала його думка, тим більше він панував над собою назверх. Ми, офіцери, раз у раз гляділи в люнети і перекидалися короткими увагами.

Ранені шкутильгали попри нас, або їх несли.

День був сірий, понурий, але вигляд тільки десь-колись спинювали тумани від вистрілів. Ми могли бачити виразно перед собою і справа, і зліва обопільні лінії стрільців і колюмни, що розбігалися, коли підходили під огонь гранатів.

Нараз уся наша увага звернулася на три піші батальйони на захід від нас. Вони йшли бік о бік вузьким видолинком, клубилися якось безрадно і не могли розвернутися. Нам здавалося, що вони марширували розпущеними колюмнами до середини, компанійних колюмн не могли сформувати задля стрімких стін видолинка. Мов з відра, сипалися на них гранати. І генерал побачив се. Він обернув голову до нас і кликнув мою назву. Майже одним скоком із свойого місця я був коло нього. «Ексцеленціє?» – «Бачите сей невеличкий горбик направо від нас?» – Він показав його, держачи люнету в руці. – «Там стоїть одно-одиноке дерево, бачите його?» – «Слухаю, ексцеленціє». Я заходився успокоювати свойого коня, що живо пер наперед. «Їдьте до 97-ої легкої батареї, нехай зараз займе там становище і палить. Зрозуміли мене?» – «До послуг, ексцеленціє». – «Їдьте самі з батареєю на горбик і виясніть шефові батареї ситуацію». – «Слухаю, ексцеленціє».

І вже я – в дорозі до батареї, що стояла тільки кілька мінут шляху від нас для спеціальної розпорядимості головного коменданта. Дорога була препогана. Треба було скакати через рови та окопи. Мій невеличкий гусарський кінь раз плив, то знов дряпався вгору насипами. Далі, далі! Що значать рови, хоч би й які широкі, що значать усякі завади в часі битви!

В кінці бачу батарею. Вже здалека махаю хусткою. Шеф батареї зрозумів се, видав команду; я зміркував се по руху і поранню, що зчинилося коло гармат. Потім полетів вихром до мене, в товаристві трубача. Ми зустрілися; його лице спалахнуло, коли я передав йому розказ – брати наперед. Трубач щодуху погнав уже до батареї, щоби від капітана передати найстаршому офіцерові наказ – вести за нами батарею якмога найшвидше.

Капітан і я пустилися тропом наперед, та так, щоби не відбігати занадто від батареї, що мусила переборювати багато трудностей терену. Я знав дорогу з ранішнього реконесансу. Ми мусили переїхати через вузький, короткий та глибокий вивіз, якраз настільки широкий, що одна гармата за одною могла проїхати. Їхати по дві в ряд не було місця. Наліво від того вузького провалу, навіть коли минути скалистий терен, було багно і мокрі сіножаті; ані артилерія, ані кіннота не могла там-туди рушитися; направо треба було б обгинати велике коліно і тратити багато часу. А батальйони! Батальйони! – не сходило у мене з думки. Там людей валить десятками. Коли б тільки наша батарея стала на своїм місці, то зараз французька артилерія мусить звернутися проти неї.

Горбик був досить довгий, так що гармати могли їхати в досить далеких відступах. Страти поменшали. Де те провалля, провалля? Довкола нас усе пусто, всюди руїна. Але далі, далі! Капітан і я, давши знак батареї, щоби поспішала за нами, скочили наперед, щоби швидко продертися на місце і виглядіти на горбі найкраще становище для батареї, коли приїде.

– Боже мій! – скрикнув капітан, зовсім не надто делікатний чоловік, коли ми скрутили в провал. – Боже мій! Але ж сюди проїхати неможливо! Тут повно ранених!

Нам показався страшенний вид. Навалені одні на одних, лежали в проваллі трупи і ранені, хоч їх і не було багато. Ранені почули здалека туркіт нашої батареї і з крайнім напруженням повідповзали на боки, щоби втекти смерті під колесами. Перед кількома годинами мусила тут лютитися скажена боротьба.

Неможливо! Тут проїхати годі. Але батальйони, батальйони! Капітан і я стояли кілька секунд безрадні; батарея повзла на задиханих, закурених конях ближче, все ближче.

Неможливо! Та ось на мокрому коні садить до нас молодий штабовий офіцер від головного коменданта. Його чоло обв’язане білою хусткою, на чуприну насаджена шапка якогось мушкетера. Правою держить поводи свойого коня, а лівою раз за разом обтирає собі кров, що з-під хустки ллється йому на очі. Він ледве вже дивиться. Здалека кричить зовсім охриплим голосом: «Батарея, батарея нехай заїжджає! Де та батарея? Ексцеленція дуже…».

Я скочив до нього, щоби підхопити його, він склонився, майже зомлілий, на гриву коня, пустивши поводи з рук; його рамена безсильно звисли довкола кінської шиї. Я не мав коли рятувати раненого, хоч би се був і мій рідний брат. От я гукнув на одного легко раненого, що сидів у рові і зав’язував собі скалічену руку, придержуючи один кінець хустки зубами. Ми оба зняли капітана генерального штабу з коня і злегка поклали на землю. Ще раз зирнув я на його бліде, закривавлене лице; напівзомлілий, він ще рушав губами: бат-бат-бат-бат… хотів сказати: «Батарея наперед!..». О ти, щира, люба душе!

Не було що тратити ані секунди часу, Я скочив назад до капітана. І він уже зважився. Значить, наперед!

– Не оглядатися! Не оглядатися! – крикнув капітан. Ми оба якмога найшвидше рушили наперед. Раз тільки я озирнувся. Колеса крутяться і скриплять раз високо в повітрі, то знов геть внизу, гармати і осі – раз скісно, то – знов криво, трупи і ранені в’ються під колесами, канчуки ненастанно лускають по кінських хребтах, лютість, розпука, прокляття, співи, крики. Ось батарея виїжджає на горб. У спицях коліс – волосся, мозок, кров, кишки, шматки уніформів. Та виїжджає з чудовою прецизією. Відпрягають. Набивають. Направляють. І: «Перша гармата – пали!»

Дим стелиться густо перед лафетами, ефекту не можемо бачити. Але вже по другім вистрілі просвистів над нами ворожий гранат. Се нашій батареї гостинець. Батальйони можуть розвернутися. Попрощавшися з капітаном, я поїхав назад до генерала, оминаючи страшливе провалля. Коли я замельдувався з поворотом, сказав мені головний комендант ласкаве слово. 1 я знов зайняв своє місце серед штабу.

А генерал усе ще стояв без руху. За нами роздавалися часті кавалерійські сигнали «тропа». Ми не могли бачити швадронів, але мені живо причувалося шлапання, сапання, брязкіт. Крики команди долітали до мойого слуху: га-гов… га-гов… І чимраз слабше і слабше: га-гов… Чулося все те, що чинить такими поетичними рухи кінного полку, а особливо коли сам чоловік є в ньому. Я чув усе те виразно, хоча довкола нас гоготіли ненастанні громи. Серед того грому роздавалися пискливо вистріли батареї, котру я отсе припровадив. Вона стояла недалеко нас. На просторі чотирьох миль клекотів карабіновий огонь, лопотів зовсім так, як кип’яток у величезному розпаленому кітлі.

Коні без їздців, волочучи поводи, часом з сідлами під животом, бігали довкола нас. Звільна причалапав мул і, зупинившися перед генералом, почав шукати трави на землі. На його хребті пришнуровані були два сідла з поруччями, а на кождім сидів неживий француз. Пришнуровані поясами, вони сиділи плечі до плечей, позвішувавши голови взад, так що лицями зазирали один до одного. Горішні губи були трохи підняті – бачилось, що сміялись один до одного.

А генерал як стояв, так стояв без руху.

Аж ось із правого крила надбіг шеф штабу, що стояв там для докладного перегляду. Їздець і кінь від ніг до голови забризкані були болотом. Полковник їхав, мабуть, скаженим галопом. З коня курилося; з-під рубців шабраки і за задніми вилицями стояла біла піна. Робив боками; здавалося, що от-от звалиться з ніг.

Ми придивлялися цікаво полковникові, коли сей зупинився коло генерала. Знати було по нім, що справа стоїть добре. Поки він говорив ще з генералом, то шукаючи і знаходячи щось на мапі, то показуючи пальцем на битву, надлетів з лівого крила ординанс. Його кінь був зовсім готов, не міг навіть вискочити на горбик і гепнув на землю разом з їздцем. Оба перекотилися, мов кулі.

Та в тій хвилі з сього клуба вихопився молодий офіцер від стрільців з гарними чорними вусиками і з чаком, поламаним при впадку. Він пролетів повз нас, зі сміхом крикнувши нам: «Добре йде! Добре йде!». Під час короткої дороги до генерала він видобув пару сніжно-білих рукавичок і силкувався понадівати їх на пальці, поки добіжить. Та тільки ліву встиг надіти. З тим самим усміхом, з яким гнав попри нас, здав рапорт головному комендантові, а сей приязно подав йому руку. Потім вскочив на невеличкого берберійського коня, якого тим часом зловив йому ординанс, прийняв від нас остатній шматок холодної печеної курки, який ще був у нас, і весело погнав геть, по дорозі жуючи м’ясо, а правою рукою силкуючись вигладити фалди свойого поламаного чака. Бачилось, що все те робило йому величезну приємність. Поздоров тебе, Боже, старий друже, коли тобі впаде до рук отсе писання! Правда, ти рідко коли читаєш вірші (я – також), та все-таки неможливе воно не є.

Генерал під’їхав до нас з-за згарища будинку, котрого дах і крокви, власне, з тріском завалилися, і запитав: «Має хто з панів ще не остатнє цигаро?» Йому подано цигаро. Потім ми обступили його довкола. Головний комендант дав декому з нас особисто розкази. Коли ми роз’їхались, несучи розкази «з усією силою рушати на місто», він галопом подався трохи далі наперед, щоби зайняти новий обсерваційний пункт. При пожарищі лишився один ординанс, йому поручено завідомляти всіх, хто прибуде з донесеннями, про нововибране становище генерала.

Чари полудня були зламані.

Примітки

Назва оригіналу: «In der Mittagsstunde». Вперше надруковано: ЛНВ. – 1898. – Т. 2. – Кн. 5. – С. 211 – 216.

Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн 2. – С. 87 – 95.

Джерело перекладу: Liliencron Detlev von. Kriegsnowellen. – 2-te Auflage. – Berlin: Schuster und Loeffer, 1895 (2). – S. 14 – 21. Це переклад розділу III («In der Mittagsstunde») новели «Adjutanenritte» (s. 9 – 29).

Подається за першодруком.

Берберійський кінь – порода коней, яких розводять у Північній Африці.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 179 – 185.