Пропало
Детлеф фон Лілієнкрон
Переклад Івана Франка
1
Перша битва скінчилася. Переможець стояв табором на побойовищі. Дим з незчисленних огнищ вився під безхмаре нічне весняне небо. Десь далеко, між польовими вартами і патролями, лускали рідкі вистріли.
Осторонь від властивого побойовища бовванів лісок, облитий ясним місячним світлом. Серед нього стояв одноповерхий домик, мабуть, лісничівка. Перед домиком стелився великий травник, обрамований двома стежками, висипаними шутром. На другім кінці вільного простору, якраз напроти фронту будинку, виступала на широкій підставі з піскового каменю Версальська Діана, немовби тільки що виринула з лісової гущави.
Тут була гаряча боротьба. Двері і вікна були пошматовані; скрізь по стінах – сліди куль. Побиті гранатири, з виразом болю і лютості на лицях, забризкали травник своєю кров’ю. Один оперся [о] підставу Діани. Його карк вигнувся взад; напівотворені очі вдивлялися в неї. Староітальська богиня показала німецькому воякові дорогу до Вальгалли.
Кілька кроків перед своїми вояками, от-от перед розбитими дверима, лежав простертий молодий офіцер. Бліде лице було нахилене набік. З-під шолома висунувся між запалі очі кучер густого чорного волосся. Права рука держала ще міцно шаблю, як при житті. Ліва була притиснена до серця. Тільки одна крапля крові капнула йому з рани на руку і блискотіла при світлі зір, мов рубін, насаджений на маленький золотий перстень на четвертім пальці.
Весняний супокій. Тихо так, мов камінь заліг на гробах. Тільки десь колись дихне вітер, зашепочуть гильки, не то сумовито, не то байдужно; се шуміла вічна пісня смерті – резигнації,
2
Та сама весняна ніч укривала також ліси і поля, міста і села в північній часті нашої вітчини. В маленькім містечку все вже поснуло. І в великім, подібнім до замку, домі міського начальника все було тихо. Вікна були позаслонювані рулетами. Тільки в партері два вікна, що виходили на сад, були широко відчинені. Перський ковер покривав поміст кімнати. На круглім столі перед софою Стояла лампа і ярко освітлювала кімнату. Напроти вікон висунено фортеп’ян. В нічних сумерках розливалася «Імпровізація, As dur, op. 142, ч. 2» Франца Шуберта. Середній уступ відіграно занадто швидко, занадто пристрасно; було в тій грі щось, мов тривога і неспокій. Швидко прогомоніли остатні акорди малого, гарного твору. В далекій далечині чути було спів. Раз – виразніше, раз – слабше. Се співали вояки, маршируючи шляхом до границі, де сими днями вибухла війна.
Ось до неї виразно долітають слова:
Гей, нічия ж то смерть не краща,
Як та вояцька в бою наша!
В кровавім бою
В чистому полю –
Ніхто там не плаче за тобою.
Хто на постелі мре-сумує,
В темну країну сам мандрує;
Тут я не дбаю,
Кумпанів маю –
Скошені, мов сині цвіти в маю.
Вона слухала, дух у собі запираючи. Уста розкрилися трохи. Очі побільшали. На чудовому личку визначилася тривога і турбота.
Б’ють барабани, банда грає, –
Весело вояк умирає!
В кровавім бою
В чистому полю –
Ще й безсмертну славу собі має!
Слабше, слабше доносилися остатні слова пісні:
В кровавім бою
В чистому полю –
Ще й безсмертну славу має! –
чулося їй ще раз виразно.
З чолом, низько похиленим, з зажмуреними очима, – оттак вона вислухала остатніх тонів. А тепер довкола неї – тихо, самітно. Звільна підійшла до фортеп’яна.
Гей, нічия ж то смерть не краща,
Як та вояцька в бою наша!..
Вона грала і співала сю стару гарну вояцьку пісню. Коли скінчила, права рука довго ще лежала на клавішах. Як часто він співав їй сю пісню своїм чистим, спокійним голосом! Вона акомпаніювала йому. А потім він з запалом оповідав їй про народні і вояцькі пісні. Як вояки самі собі укладають мелодії, зразу лиш трохи перемінюючи старі церковні та народні мотиви. Як майже у всіх вояцьких піснях основний настрій – м’який, поважний; як усі вони навіяні тугою за рідним селом, не раз – зовсім несвідомою.
Нічний метелик літав довкола світла. Вона встала і підійшла до вікна. Горішньою поверхністю лівої руки оперлася о стіну і сперла на неї голову. З великих сірих очей ринули сльози невпинно.
Десь-колись зашумить вітер, зашелестять гильки, не то жалібно, не то байдужно. Се шуміла вічна пісня резигнації смерті.
Примітки
Назва оригіналу: «Verloren».
Вперше надруковано в журн.: Літературно-науковий вісник (далі ЛНВ). – 1898. – Т. 2. – Кн. 5. – С. 208 – 210.
Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 2. – С. 84.-.86.
Джерело перекладу: Liliencron Detlev von. Kriegsnowellen. – 2-te Auflage. – Berlin: Schuster und Loeffer, 1895 (2). – 269 S. Ця збірка «Воєнних оповідань», видана готикою, знаходиться за № 5984/2 в особистій бібліотеці І. Франка (ІЛШ). Тут уміщено й оповідання «Verloren» (s. 1 – 7).
Подається за першодруком.
Версальська Діана – скульптура давньоримської богині Місяця і полювання, знаходиться у передмісті Парижа – Версалі (резиденції французьких королів у 1682 – 1789 рр.), відомому палацово-парковому ансамблі у стилі французького класицизму XVII – XVIII ст.
Вальгалла – у староскандинавській міфології палац бога війни Одіна, куди потрапляють загиблі в бою воїни, де вони продовжують попереднє героїчне життя.
Шуберт Франц (1797 – 1828) – австрійський композитор. Творець романтичної пісні-романсу, лірико-романтичних симфоній, фортепіанних мініатюр лірико-психологічного змісту.
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 177 – 179.