Паяц

Детлеф фон Лілієнкрон

Переклад Івана Франка

Ми облягали велику кріпость.

Я отримав наказ опівночі з трьома підофіцерами і тридцятьма людьми запалити фільварок La Grenouille, що лежав перед самою лінією наших постів. Раз там усаджувався неприятель, раз – ми. Вічна була шарпанина. Тепер треба було зробити їй кінець.

О десятій вечір наказав я «Antreten», а за годину, завідомивши найближчі таборові сторожі про поручене мені діло, я вже був перед крайнім постом.

Ну, як би то сказати? Так якось немовби я в тій хвилі був далеко від землі, в повітрі, геть поза обсягом нашої планети, у всесвітнім просторі. Ми були самісінькі, нікого не видно, не чутно. Я попросив комендантів табірної сторожі, щоби не висилали повзучих патрулів у поле перед постами, щоби не було якої помилки, а тепер довкола нас глухо і німо.

Місяць був у третій квадрі. Старий «вуйко» був такий чемний, що сховався за хмари. За сю чемність я післав йому рукою поцілуй. Було темно, та знов не так дуже, щоб усе аж тонуло в пітьмі.

Далі… Пст… Кицька на ловах… Ані брязнути!.. Обережно, обережно, помалу, повзком, зразу – довго ровом, потім – попід парканом, щж за мужем, часом – «рачки», часом одним скоком півпeрек гостинця. Пст! Знов напочіпки, як до присюдів у танці. Гов… Далі наперед! Що се там? Довго на місці… Нічого… Знов далі… «Взад податися, тихо!.. Маєр, не сопи так!» – Далі… Пст!.. Стій!.. і – довго на місці… Тихесенько: «Сержант Барраль!» – «Ось я, пане ляйтнант!» – «Не верещіть так!.. Ганзен, за мною». Один приповз до мене… «Далі наперед!» Я – все напереді. Револьвер – напоготові. Шаблю, як зайву, я відперезав у шатрі. За мною сержант Барраль і капрал Ганзен.

Далі… Ані мур-мур!.. Кицька на ловах… Не бряжчати!.. «Стій!» (Тихенько подаюся взад, один на другого – гур-гур!) «Тихо, драби!»

Перед нами, ось-ось перед нами, мов із землі, вискочили: замочок La Grenouille і дві офіцини, все – серед великого саду.

Чи там є ворожа залога?.. Стій!.. Глибока тиша. Здається, чути б, якби китайський цісар і його найясніша мати цісарева в Пекіні чихнули.

Я повзу сам наперед… Що се? Барикада, щоб тебе чорт! Назад. Шепотом: «Наперед!» Знов ми – при барикаді. Починаю дряпатися вгору. Легко, легко… Кождої хвилі може мене ворожа куля залоскотати попід ребра. Неприятель, може, побачив нас і тільки жде, аж ми всі будемо в лапці. Щось хруснуло. Се я насеред барикади зав’яз чоботом між спиці колеса. Удалось мені вилабудатися. Моя коменда дряпає вслід за мною. Ну, всі ми перелізли, стоїмо на подвір’ї. Ворога нема.

А тепер усе мусить зробитися мигом. Я беру Барраля і десять людей і розставляю їх перед будинками для забезпечення тих, що мають доконати підпалу. Заперши в собі дух, я вслухуюся в пітьму. Обік мене ліворуч стоїть Барраль, праворуч – Ганзен. На хвилину виринає місяць. Я зирнув на Барраля, зирнув на Ганзена: їх лиця бліді мов стіна, але напружені. Ганзен шепче стиха: «Пане ляйтнант! Пане ляйтнант!» Що таке? «Ось спаги [Турецькі вояки з Африки, що служили в французькім війську. – Ред.] перед нами» – «Що ти верзеш, Ганзен!»

Ще не палає пожежа. Аж ось блиснуло в кріпості перед нами, і, мов даний знак, пролетіли понад нашими головами геть до табору величезні гранати. Вони лишають по собі довгі огнисті смуги. В люках каземат мигоче тут і там синє світло.

Ось підлетіла одна-одинока зелена ракета, там, о півмилі дальше, друга – пурпурово-червона. А все те так тихо, так тихо…

Та ось за нами вибухає полум’я… здержувані крики… Свиня заквичала жалібно. «Ганзен, скоч-но зараз там і заколи ту свиню, щоб ані голосу не подала!» – «Слухаю, пане ляйтнант!»

Шарах! Шарах!..

Моє поручения сповнене. Я замельдував куди треба. «А знаєте вже, що Гельмсдорф сеї ночі тяжко ранений відломом граната», – мовить мені полковник. «Ні, пане полковнику, не чув про се. Чи рана смертельна?» – «Не знати ще. Я велів занести його до Дубса, куди не доходять гранати».

Гельмсдорф – мій щирий приятель. «Позвольте мені, пане полковнику, поїхати до нього на пару годин». – «Навіть прошу вас, поїдьте. А як вернете, то прошу мене сповістити, як йому там». – «Слухаю, пане полковнику!»

Довкола огнища дому в Гран-Дубсі застав я стару бабусю, що їй засіялися вуса, а уста шептали молитви, двоє дітей і понурого господаря. Всі вдивлялися в полум’я. Се – свої, хатні. Не мовлячи ані слова, батько підняв великий палець правої руки і показав позад себе – на двері. Я ввійшов. На широкім французькім ліжку лежить Гельмсдорф. Заснув. Його лице сіро-жовтаве. Він не рушається. При ліжку стоять три лікарі і дві сірі милосердні сестри з Німеччини. Шпитальний помічник, держачи обіруч велику миску, повну аж до самого краю крові (або, може, винної поливки), власне, спішить до виходу. Через плечі у нього перевішені рушники, намочені в пурпурі. Червона маса (може, винна поливка) загусла і трясеться, мов студенець, і набирає чимраз темнішого кольору; на середині вона аж темно-синя.

Лікарі виходять на остатню нараду. Один із них, що досі мав рукави від сурдута і від сорочки, закочені вище ліктів, тепер випростовує їх знов і защіпає гудзики. Я попросив сестер – рідний краю, цілуй кождий крайчик їх одежі! Се твої ангели в часі війни! – щоби спочили на хвилю; я посиджу коло хорого.

Молодому офіцерові відірвав відламок граната все м’ясо з правого уда. Я сам – коло нього. Я прикляк коло його ліжка, взяв руку сонного в свою і притулив своє чоло до неї. Мої думки – се молитва, се гаряче благання до Бога: Не бери його до себе! Се мій одинокий, мій найліпший приятель!

Ось я встаю, але не випускаю його руки. На його лиці мигонить щось, мов слабенькі блудні огники. Якась тінь пробігає по ньому. Неначе тінь птаха, що пролетів десь високо. Він спить так спокійно; віддих іде так мірно, правильно.

На столику край його голови світиться лампа. Вона закрита умброю. На умбрі, оберненій до мене, танцює паяц у шапці з дзвіночками; стуленим вахлярем він б’є невеличкий бубен. Його лице погане-препогане.

Я дивлюсь і дивлюсь на лампу, без руху, щоб ані найлегшим шелестом не збудити раненого. Його рука все ще спочиває в моїй. На мене налягає непоборима втома.

Ті безконечні польові варти, моя команда остатньої ночі, страшенні напруження, цілоденні лежанки в мокрих ровах для ненастанної оборони, всі ті враження в молодому серці… в часі битви… Не можу… вже… держати… голови… Вона… клониться… клониться…

А передо мною танцює і скаче паяц, гей же і гопса! От розгулявся дурний катюга! Широкий його рот ще розширився поганим усміхом. А я танцюю за ним, мушу повторяти кождий його рух.

Але я не хочу. Але все-таки мушу… Потвора зупинилася, спочиває. І я стою, мов заклятий. Паяц похиляє голову. Чого йому треба? Чи придивляється кротові, що порпає нору в землі? Чи придивляється, як росте квітка? Чи стежить, куди біжить комашка? Він моргає на мене. Їду за ним, заглядаю в глибокий, великий гріб. А з гробу простягаються до мене тисячі голих рук, в щупаковато-сірій барві, з пальцями, позакорчуваними судорогою. Такі руки видав я не раз на полях битви.

А паяц сміється, регоче і вивертає кізли, мов у цирку, і регоче і показує вниз. Мені хочеться побити його. Та я… не можу… руши…тися… з мі…сця… Псе!.. Проклятий!.. Закрий!.. Закрий!..

Нараз я буджуся. Я спав, мабуть, не довше п’ятьох мінут. Зриваюся на рівні ноги. Рука мойого товариша все ще спочиває в моїй. Боже мій, що се таке? Вона вогка, липка, не холодна, не тепла… ще крихітка остатнього тепла, мов у вистиглій печі… Його лице на лівім боці трохи скорчилося… його очі… «Гельмсдорф! Гельмсдорф!» – кричу я і кидаюся на нього… Відчинилися двері. Милосердні сестри входять стиха, лагідно… Одна, старша, нахиляється до мене… Обнімаю її, як син – рідну неньку. Вона говорите до мене так сердечно, лагідно, спокійно, говорить таким рівним акцентом. І на її груді я хлипаю, мов десятилітній хлопчина.

Примітки

Назва оригіналу: «Der Narr». Вперше надруковано: ЛНВ. – 1898. – Т. 2. – Кн. 5. – С. 216 – 220. Під цим оповіданням підп.: З німецького переклав Іван Франко.

Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 2. – С. 95 – 100.

Джерело перекладу: Liliencron Detlev von. Kriegsnowellen. – 2-te Auflage. – Berlin: Schuster und Loeffer, 1895 (2). – S. 89 – 99.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 185 – 188.