Із «Фантазій реаліста»

Лінкей

Переклад Івана Франка

«Phantasien eines Realisten von Lynkeus, Dresden und Leipzig» Під таким заголовком вийшла восени 1900 року книжка, яку сміло можна назвати одною з найвизначніших появ німецької літератури того року. При дивно простім, яснім та лаконічнім стилі книжка визначається великим багатством образів, глибиною та шириною філософічного погляду і тою внутрішньою гармонією, яка так рідко стрічається в новочасній літературі. Подаємо з сеї книжки в перекладі декілька образків, жалкуючи хіба, що не можемо подати саме найкращих і найцікавіших.

Іван Франко.

Тамерлан і Гафіз

Тамерлан здобув Фарс і відпочивав. Та ось прийшов один із його дорадників:

– Великий хане, ти справедливо вважаєш себе найбільшим, але тут живе годжа Могамед Шемс-еддін, на прозвище Гафіз, простий собі поет, і сей уважає себе більшим від тебе, бо в одній із своїх поезій мовить:

Якби гарний ширазький хлопчина

Взяв у руку серденько моє,

Я б за одну його бородавку

Самарканд і Бухару віддав.

– Покличте сюди Гафіза!

– Я здобув блискучим мечем найбільшу часть світу і покорив тисячі країв на те тільки, щоб звеличити понад усі інші міста Самарканд і Бухару, обі столиці моєї вітчини, а ти смієш віддавати їх за бородавку любчика?

– Пане світу, глянь лише на того, хто віддає, і ти зараз пробачиш йому.

– Се було вірне слово, Гафізе! Зажди і скажи мені ще ось що: по чім пізнати правдивого поета? Сарурі, мій дворянин, твердить, що він поет, бо вміє оповісти мені віршами про мої діла. Я не хотів би зробити йому кривди; що думаєш ти про се?

– Великий хане, чи хтось поет – се можна пізнати тільки з його поезії, так, як розум чоловіка – з його лиця; більше годі що сказати про се.

– Але ж Суді написав велику книгу про правила, яких ви, поети, повинні держатися? Ти смієшся?

– Се лиш хлопцям на пострах!

– Коли б мої надворні поети і вчені почули тебе, з тобою було б погано. А все-таки ти, здається, розумієш се діло ліпше від них. А тепер скажи мені ще одно: по чім пізнати, чи хтось вірний мені, чи ні?

– Вельможний пане, твій слуга стоїть перед тобою в найбільшій невідомості. Давно забута думка, виринаючи нараз у душі, один позирк жінки, один подув вітру може твойого приятеля зробити байдужим, байдужого – ворогом, ба навіть приятеля – ворогом. От тим-то скажу тобі лиш се: вір і будь обережний!

– Гафізе, ти не тільки поет, але також досвідний і мудрий муж. Жадай від мене, чого хочеш, я рад сповнити се тобі.

– Пусти мене, пане, і дай мені, як кажуть люди, займатися своїм дармованням.

– Ласкаво вволяю твою волю.

Битва в думках

Два чоловіки йшли гостинцем.

Усе мовчки.

Їх кроки були широкі і сильні, вони розтирали пісок під своїми ногами.

Се були два брати, вони йшли ділитися спадщиною.

І кождий пильнував, щоб другий ані на цаль не випередив його і щоб сам він ані на цаль не лишився позаду.

Вони йшли прудко, простягаючи ноги, і все – мовчки.

Старе й нове світло

Було вже дуже пізно вночі, коли один старий чоловік, вертаючи з гостини, наблизився до дверей свойого дому. На вулицях було зовсім тихо, і тільки декуди з вікон блимало ще світло; майже все спало. Старий вийняв тремтячою рукою ключ із кишені і, тішачись близьким спочинком і сном, устромив його в замок, обернув уважно і почав звільна відчиняти двері.

В тій хвилі надсунула з горішнього кінця вулиці криклива купа хлопців, а кождий держав у руці надзвичайно ярко-блискуче світло, настромлене на довгій жердці.

Гукаючи та викрикаючи, бігали вони безладно один довкола одного, поглядаючи при тім раз за разом на свої блискучі світла, і кричали ненастанно: «Ось вам нове світло! Нове світло! Ми роздобули нове світло». Потім бігали довкола вуличної лампи, що супроти ясних світел горіла якось мляво, піднімали, мов на наругу, свої світла аж до неї, а потім бігали по вулиці, мов одурівши.

Старому зробилося дуже маркітно.

– Чи бачив хто таких грубіянів! – воркотів він сам собі. – Серед тихої ночі такий галас, що будить сонних і пуджає спокійних, і пощо?.. Досі жили ми при старім світлі, і нічого собі; пощо нараз нове? І яке воно ярке! – При тім він заслонив собі очі долонею. – Аж очі болять від нього!

– Гей, ви, урвителі! – крикнув він до хлопців. – А не будете ви тихо? Чи тепер час галасувати по вулицях? Чи ви показилися?

– Але поглянь же старий, – крикнув йому один хлопець і, підбігши зі своїм світлом зовсім близько до лампи, наставив його обік неї для порівняння, – що скажеш про нове світло?

– Геть мені з очей, безсоромні гульвіси! – крикнув старий. – Не махайте мені поперед очі своїми крикливими світилами, бо мене очі болять. Геть відси, пустяки!

І він погрозив хлопцям піднесеною паличкою.

– Іди спати, старе світло! – закричали до нього хлопці і, пробігаючи повз нього в найшвидшім галопі, махали своїми світлами, вививали ними млинком і, гукаючи та викрикаючи, повалили на найближчу вулицю.

– Здичіла молодіж!.. У тих людей нема вдячності… Скромність пропала зо світу! – мовив старий, стаючи край дверей і позираючи вслід за буйними хлопцями, що вже зникли на розі вулиці. – А я піду до своєї тихої хати і ляжу спочивати.

I він увійшов до сіней, замкнув двері, витягнув ключ і, воркотячи, почав з трудом підніматися горі сходами.

Гафіз у шинку (редакція 1901 р.)

Одного дня, коли Гафіз сидів у винарні, ввійшов якийсь чужий подорожній, сів на килимку і попросив холодного напою.

Гафіз оглядав зразу гостя дуже уважно, потім розпочав із ним розмову і довго розмовляв із ним про його пригоди і бажання.

Притім чужинець оповідав таке, що звичайно оповідають тисячі людей, бо його пригоди були зовсім буденні; притім був се чоловік зовсім невчений і на Гафізові питання давав усе дуже глупі відповіді.

Та проте велів Гафіз подавати йому найліпші вина і найліпші страви, а потім, коли гість рушав далі, попрощався з ним, немовби прожив із ним усю молодість. Хазяїн шинку запитав його:

– І що ти, Гафізе, знайшов таке в тім подорожнім?

– Чи не пригадуєш собі Абу-Гаруна? – запитав Гафіз, а коли хазяїн відповів, що ні, мовив далі: – Абу-Гарун був одним із моїх найвірніших приятелів. Кілька літ тому він розстався зо мною і пустився на мандрівку по світі, і відтоді я не маю про нього звістки. Не знаю, де він(тепер, не знаю, чи добре йому ведеться. Ну, отсей чужинець такий подібний до Абу-Гаруна, що в першій хвилі я подумав, що се він сам. Правда, розуму і вченості у сього мандрівця нема, а у Абу-Гаруна їх дуже багато. Та хоч і як засмутила мене неприсутність мойого приятеля при виді сього чужинця, то все-таки сам вид його зверхньої подібності був мені великою потіхою. Сам вид подоби Абу-Гарунової був для мене таким щастям, що в подяку за се я велів сему чужинцеві подати страви і напою.

Поет Абу-Гарун оповідає про Гафізову смерть (редакція 1901 р.)

Халіф мовив до Абу-Гаруна:

– Отсе ми чули прегарні Гафізові пісні, і вони розрадували наші душі. А тепер оповідж нам, як зблідли його цукрові уста. Адже ж ти був приятелем сього Божого чоловіка і стояв при його смертній постелі.

І тут похилилися всі двораки, а навіть танечниці і співачки заслухались на Абу-Гарунові слова, а сей почав ось як:

– Коли Гафіз лежав на смертній постелі, то ми, його приятелі, стояли довкола його ліжка і з болю ледве могли встоятись. Було нас, може, двадцять чоловіка, старших і молодших; наймолодший його приятель – і не найгірший – мав ледве дванадцять літ.

Коли отак я бачив Гафіза на постелі і велике число його приятелів довкола нього, пригадалося мені нараз те, що сей великий муж сказав мені, коли ще ми, молоді й здорові, сиділи раз у винарні. «Слухай, – мовив він, – деякі люди говорять, що не можна мати більше правдивих приятелів, як одного. Не вір сим словам! Ті люди не розуміють значення правдивої приязні. Приязнь не така тісна, як любов, що вівдає себе одному чоловікові, а всіх інших і цілий світ має за байдуже. Вір Гафізові, він знає любов незгірш усякого іншого, а приязнь – ліпше, ніж усякий інший. Ми, приятелі, зносимо взаємно свої блуди і тішимося своїми добрими прикметами; свої дрібні суперечки ми забуваємо, а пригадуємо собі свої спільні втіхи; ми запомагаємо і боронимо один одного і розкошуємось у щасливім огляданні веселощів життя, любощів жінок і красоти поезії. Нас може бути стільки, як звізд на небі, і ніхто з нас при тім не стратив би нічого».

Сі слова воскресли в моїй пам’яті, і тут я знов зирнув на Гафіза. Він був уже такий ослаблений, що не міг говорити, але підвів крихітну голову і пильно-пильно оглядав своїх приятелів одного за одним. Що кождий із нас промовляв до нього в тій хвилі, не порушивши навіть устами, – се, володарю вірних, позволь мені промовчати; десять тисяч слів не висловило б сього. Оглянувши нас усіх, він хвильку лежав тихо і глядів просто перед себе, а потім у його очах показалися сльози, і він почав плакати і хлипати, як дитина. Ми не могли витримати, позакривали очі долонями, а сльози лилися по наших щоках. Коли ж ми повідіймали руки від очей і глянули на Гафіза, він уже ввійшов був у рай Всемогучого.

Се оповідання Абу-Гарунове так зворушило халіфа і дворян, і навіть танечниць і співачок, що вони мало не помліли. По хвилі король піднявся зі свого трону і кликнув:

– Тісно мені, що маю власть над вами. Невольники й невольниці, хто з вас хоче бути вільним, тому даю волю!

Але ніхто не захотів покинути його.

Смерть Абу-Гаруна (редакція 1901 р.)

Абу-Гарун звик був говорити: від чоловіка, що любить чужих жінок, не приймай запросин на обід, бо ніколи не можеш знати, чи ти йому не на заваді.

От якось Абдаллах, дуже поважний і багатий купець, що недавно прибув у те місто, почув про сю примівку Абу-Гарунову. Він післав до нього післанця і велів просити його до свого помешкання, бо має порадитись у нього в дуже важній справі, а судячи по тій примівці, яку він чув, мусить уважати його дуже мудрим чоловіком.

Абу-Гарун прийняв Абдаллахові запросини; а коли оба з’їли коштовний обід і почали пити, мовив купець:

– Досі я не мав того щастя товаришувати з вами. Але поети і мудреці – такі, як ви, – самою природою сотворені на дорадників усіх людей. От тим-то я маю таке довір’я втаємничити вас у свої найважніші справи і просити вашої поради, немовби ви були моїм приятелем від молодості.

Абу-Гарун запитав, що то за справа така, і Абдаллах мовив далі:

– Отсе вісім день тому, як я прибув сюди, щоб накупити товарів для мойого рідного міста. Одного вечора, коли я скінчив свої діла і йшов вулицею, здибав я жінку таку гарну, що мало не зійшов з розуму. Я пішов за нею, намовив її, та вчора, зазнавши вже кілька разів приємності її товариства, я довідався від неї, що вона заміжня. Зараз я пригадав собі вашу примівку і велів просити вас до себе і отсе запитую вас: чи могли б ви кинути каменем на любовника такої гарної, заміжньої жінки, коли б він наставав на життя її мужа?

Абу-Гарун відповів:

– Каменем на нього не кину, бо його попихає пристрасть, але кождого я остеріг би, щоб не попадався йому в руки.

Тоді Абдаллах живо схопився зі свого сидження і мовив з наругою:

– В такім разі, їй-богу, ви ліпше б були зробили, якби не були йшли сюди. Бо знайте: жінка, яку я кохаю, – се ваша жінка, а вино, яке я дав вам пити з отсеї фляшки, було затроєне!

Приятельки

Одна гарна пані попала в невилічиму недугу і по довгій хоробі чула, що надходить її кінець.

Вона веліла поскликати своїх приятельок, щоб попрощатися з ними. Ось вони всі позасідали довкола її ліжка, але недужа, хоч при повній свідомості, не могла пізнати ані одної з них!

Адже ж ціле життя вона ніколи не заглядала своїм приятелькам у лице, але, спустивши зір униз, усе тільки придивлялася їх сукням і осуджувала їх убори. Тож тепер, коли пані, сидячи коло її ліжка, оберталися до неї лице в лице, не могла, бідненька, похопитися і перемішувала одну з одною.

Година скону

В шпиталевій залі сидів молодий лікар, покликаний до нічної служби, бо декілька хорих було близьких смерті.

Було вже пізно вночі; тільки де-де горіли лампки і скупо освітлювали широку і високу шпиталеву залу, що, бачилось, простягалася в безконечну темряву. Дозорчині сиділи на кріслах, напівдрімаючи; дехто з хорих на ліжках перевертався то на сей бік, то на той; від часу до часу чути було охання та стогнання, потім знов залягала тиша, і таким способом у тій домівці посувалася ніч звільна далі й далі.

Лікар не смів спати; він оперся ліктем об маленький столик, підпер голову правою долонею і блудив очима по довгім ряді ліжок. Не вважаючи на отупіння наслідком цривички і щоденного пробування в залах, він сьогодні, перший раз відбуваючи нічну службу, дав себе опанувати важкому, понурому настроєві.

– Ось тут, – думав він, – бачу головну частину горя людськості. Там по вулиці люди ходять і їздять в усіх напрямах, куди кому треба, і не думають про те – не мають коли думати – що діється тут, що й на них прийде черга… Чую, як віз заїжджає перед браму шпиталю, дзвонять, відчиняють, глухо гуркочучи, віз в’їжджає на подвір’я. Що сталося тому бідоласі, якого, власне, тепер привезли сюди?.. Чи сей вид отут не гірший, як вид кладовища? Там біль не має вже ніякої подоби, тут у нього тисяча лиць, і яких страшних! Які гримаси! Скільки Медузиних голів вишкваряєтьcя до тебе! Одна страшніша від другої!

Один із безвихідно хорих заворушився. Лікар схопився швидко і підійшов до нього на пальцях, хворий пробубонів кілька незрозумілих слів і затих знов.

Якийсь час потім піднявся його сусід, на якого також страчено вже надію, підвів трохи голову, повернув и звільна сюди й туди, немов шукаючи когось, пробелькотів щось, мов крізь сон, і знов упав на подушку. Лікар вернувся до свойого стола, встав знов і зупинився потім насеред зали, не зводячи очей із обох безнадійно хорих. Знов ворухнувся перший і зітхнув глибоко, почав буркотіти, немов лагодився говорити щось, лікар підійшов до нього і запитав:

– Чого зітхаєте так дуже?

– Я нещасний! – відповів хорий уриваними словами. – Адже ж мій кінець близько!

А помовчавши, додав:

– Та ні, не того я зітхаю.

– Болить вас що? Чого вам хибує? Може, можу зробити вам пільгу?

– Так, мене болить дуже, але ви і вся ваша штука не в силі помогти мені! I знаєте, чого я зітхаю?..

Потім поворушився хорий сюди й туди і говорив далі:

– Бо мені… Бо мені все говорили і все клептіли: «Жий так, щоб усе готов був умирати…» – і я, нещасний… послухав сього!

Лікар витріщив очі і не міг прийти до себе з дива.

– Чого ж вам треба тепер? Успокійтеся і старайтеся заснути! – промовив він стиха до хорого і погладив, мов утихомирюючи, його покривало.

– А ось тепер я лежу тут, – говорив далі хорий, – і за кілька годин буде по всьому! Хто віддасть мені всі радощі, яких я позбавив себе? Хто [поверне] всі нагоди до щастя, які я лишив невизисканими? – І він почав голосно плакати. – Що я тепер? Чим був я все своє житія? Нерозумнішим від звіра, глупішим від каменя. Горе мені, пощо я народився на світ? Пощо жив я на світі? Пощо я постарівся? Пощо я мучився і чим турбувався?

Плачучи і стогнучи, попав він назад у своє попереднє отупіння, воркотів іще якийсь час незрозумілі слова і, бачилось, запав у сон. І знов залягла тиша в залі. По хвилі піднявся його сусід на своїм ліжку.

– Горе! Горе! – крикнув він у найбільшім переляку і випручав руки, немов боронячись перед чимось.

– Що таке? Що вам таке? – скрикнув лікар, підбігаючи щодуху.

– Горе мені, бідному грішникові! – відповів хорий. – Все життя своє бігав я за всякими розривками і ніколи не думав про кінець. Що буде зо мною по смерті?.. Усе я тільки заживав розкоші, про вічність не думав ніколи!.. Коли буде по мені, думав я, то й усьому буде кінець; я їв і пив, і кохав, і насисався всіх радощів життя, не дбаючи, що прийде потому. А тепер воно надходить – тепер наближається! Рятуйте мене! Поможіть мені!

І при тім він заверещав так страшно, що всі хорі попрокидалися і повставали на своїх ліжках.

Лікар покропив його холодною водою, дав йому понюхати оцту і зараз потім зробилося в залі знов тихо. Над раном оба ті хорі померли. А молодого лікаря зворушила ця ніч до глибини душі. Він ледве міг діждатися, поки над раном прийшов його зверхник. Сей, старий мудрий лікар і яко такий – чоловік з немалим характером, – був для всіх у домі, для хорих і для лікарів, як батько, з яким усі про все могли говорити одверто і засягати поради.

– Як вам здається? – запитав його молодий лікар. – По-мойому, обі сі сцени страшенні. Та суперечність не дає мені спокою. Жадному з тих обох не вмів я відповісти, бо кождий із них може мати рацію. А в такім разі нас, людей, попросту береться розпука.

Старий лікар відповів:

– Ви занадто трагічно приймаєте ті суперечності, бо й загалом занадто трагічно приймаєте цілу ту сцену. Останні хвилі не значать більше, але певно далеко менше, ніж які-небудь інші хвилі в нашім існуванні. Навіть конання серед мук не таке болюче, як багато інших болючих хвиль у житті. Адже ж ся хвиля – се тільки гола гранична точка, кінцевий пунктик – і нічого більше! Стережіться підсувати їй вище значення, вмовляти в неї самовільну метафізику! Ціле життя – ось що важне, його нехай кождий уладить собі так, як йому найліпше до вподоби. Ми живемо для життя, а зовсім не для години скону.

Від чого посивів Ляо-цзе

Лугами понад Синьою рікою йшов молодий Ляо-цзе, ведучи за руку хлопчика Чуанг-цзе. Хлопчик утішався зеленими листочками і різнобарвними квітками і мовив до Ляо-цзе:

– Коли земля вже зверху така прегарна, то яка ж вона мусить бути всередині!

Тоді Ляо-цзе копнув ногою чорну скибу:

– Ось поглянь усередину!

Хлопець заплакав, а молодий учений мовив до нього:

– Коли будеш мати більше знання, не будеш дивуватися тому, а коли проживеш більше літ, не буде се смутити тебе.

Коли ото Ляо-цзе в сумерках прийшов додому і ввійшов до своєї кімнати, сиділа на його кріслі дівчина з таким блискучим лицем, що Ляо-цзе, онімілий, зупинився при дверях і не міг відвести очей від неї.

Дівчина похилила личко, всміхнулася і мовила:

– Чому не велиш мені з мужеської кімнати йти до західного павільйону? Дівчатам не місце в домівці мудреця; чому не велиш мені йти до західного павільйону?

Ляо-цзе приложив праву руку до серця і поклонився.

– Чому не питаєш мене, що я за одна?

Ляо-цзе махнув рукою на знак, що се йому байдуже. Тоді вона всміхнулася до нього так чарівно, що його пройняла найвища розкіш, і він скрикнув:

– Всевишній дух Tao проблискує з тебе, через твої очі перепливає могутня струя на світ. Відчини своє нутро і позволь мені пізнати великого Tao.

Дівчина вхопила правою рукою своє лице, здерла нараз із нього всміхнену шкіру і, держачи її, мов чудову маску обік своєї голови, промовила:

– Ось поглянь усередину!

Ляо-цзе скрикнув голосно і вся кров застигла в його жилах.

Його ліве око бачило блискучу шкіру, принадні обриси і щоки, білі, як вишневий цвіт, його праве око бачило жили, м’ясні і криваве м’ясо. Потім дівчина знов притулила свою тіляну маску, так що з розриву не залишилось ані сліду; всміхаючись, вона притиснула її знов до себе, і її очі блискотіли так, як і вперед.

Тоді промовив Ляо-цзе:

– Пощо здерла ти свою шкіру на такі погані фалди?

Але дівчина не відповіла йому, її лице робилося чимраз більше поважним, потім вона піднялася з крісла, блиск у кімнаті погас, і Ляо-цзе стояв сам один у темній темряві; його чорне волосся до останнього волосочка побіліло, як сніг на Кіен-Ліні.

Що ж ти таке?

Коли в Візантіїї найстрашніше лютувала боротьба між Синіми і Зеленими, жив там учений, далекий від усяких теологічних і політичних суперечок, виключно зайнятий своїми улюбленими науками: філологією, граматикою і правознавством.

Відчужений від людей і заглиблений у абстрактні наукові питання, він не надіявся ніякої перешкоди, ніякого нападу на свою власність, ніякої небезпеки для свойого здоров’я або навіть життя.

Одного дня вибухла знов боротьба партій на вулиці. Розлютована купа Синіх вдерлася на вулицю, де жив учений, і шукала в кождім домі чи то прихильників, чи противників. Вони вломилися до його покою. Осяяний високими ідеями і любов’ю до правди, він станув перед ними.

– Може, ти Зелений?

– Ні.

Вони вже були певні, що він їх прихильник.

– Значить, ти Синій?

– Також ні.

– А коли та – ні се ні те, то згинь! – І вони вбили його зараз на місці.

Вдячний міхоноша

Із усіх міхонош на великім базарі в Дамаску найгірше поводилося молодому парубкові на ім’я Мустафа.

Не мав він дару звернути на себе увагу, так що купці майже зовсім не бачили його. Він був малий, без бороди, не вмів у відповідній хвилі натрутитися зі своєю послугою, так що роботу він одержував тільки тоді, коли всі інші міхоноші, навантажені пакунками, вже порозходилися.

Задля його непоказної постави і незграбності у всякій роботі, до якої брався, навіть інші міхоноші так само маловажили його, як і купці. І коли вони, не маючи роботи, звичайно, балакали проміж себе про всякі події в Дамаску, про халіфа і його двір, про жінок і свої сімейні справи, то при тім ані одним словом не оберталися до Мустафи, але лишали його самого на боці.

Маленький дохід, що ледве вистарчав на необхідні потреби життя, і поводження інших міхонош сплодили таку сумовитість у Мустафиній душі, що він рад був, коли міг вечором покинути своє місце перед базаром і податися додому, щоб там без перелину віддаватися свойому смуткові.

Він жив у дуже бідної вдови, хлопчик якої ходив іще до школи; отож, Мустафа сидів, звичайно, годинами на невеличкій скриньці, де містилося його вбоге майно, і при тім або глядів недвижно перед себе, або пробував вести з удовою яку коротку розмову, а інколи бувало й так – і се тішило його найбільше, – що хлопчик хоч на кілька коротких хвиль звертав на нього свою увагу,

Мустафа був зовсім невчений; от тим-то його зацікавлювало найбільше, коли хлопчик робив задачі, і він завсігди прислухувався дуже уважно, коли сей пробував читати із шкільної читанки.

Раз сидів міхоноша змов сумний на своїй скриньці, коли хлопчик узявся за книжку і силкувався голосно відчитувати з неї поодинокі речення. Та що він ледве ще вмів слебезувати, то стоїло се йому немалої праці відчитати щось плавно; завсігди треба було досить довгого часу, заким він здужав виговорити голосно в зв’язку ціле речення. Ось і тепер по довгих зусиллях хлопчик, нарешті, зложив отсе речення, яке й виголосив потім плавно й голосно:

«Недавно ще було твоє серце пригноблене, а тепер холодний напій освіжує твоє пригноблене серце».

Мустафа чуючи зразу поодинокі слова, поки хлопчик повторяв їх без наголосу, не звертав на них ніякої уваги; але тепер, коли ціле речення виступило в цілій своїй красоті, його опанувало якесь незвичайно радісне почуття, якого він досі не зазнав ще в цілім житті.

– Прочитай-но ще раз те речення! – мовив вік до хлопчика. Але сей відповів:

– Я вмію вже досить добре читати його, то пощо повторювати? Радше вивчу тепер друге речення.

Міхоноша попросив хлопця ще раз, щоб промовив те речення гарненько, голосно і виразно; а коли хлопець не хотів згодитися, а Мустафа сам не вмів читати, отже, був зданий на його добру волю, то хотів пообіцяти хлопчині якийсь дарунок, коли повторить речення. Та тут він пригадав собі, що сам ледве має з чого жити, отже, не міг би додержати своєї обіцянки. От тим-то він устав зі скриньки, пішов до хлопцевої матері і попросив її, щоб звеліла хлопчикові прочитати голосно те речення ще раз, бо він хотів би навчитися його напам’ять а почувши його всього лиш раз, не міг його похопити.

Вдова вволила його волю дуже радо, і хлопчик мусив повторити речення. «Голосна, виразно і дуже помалу!» – остерігав його швидко Мустафа, і хлопець прочитав іще раз: «Недавно ще було твоє серце пригноблене, а тепер холодний напій освіжує твоє пригноблене серце.

Міхоноші зробилося ще радісніше, ніж уперед, коли уперве почув був те речення. В нього вступила надія і якась певність, що йому трафиться щось дуже приємне, хоч він і не знав: чому? і не міг уявити собі: відки? Якийсь час він був так затоплений у тім радіснім почутті, що не завважував зовсім, що діялось довкола нього, і не чув також, як хлопчик уже мучився над новим реченням. А сей прочитав незабаром гарненько і плавно зі своєї читанки, тішачись, що зліпив нове речення, хоч і не розуміючи його ані крихітки, голосно і виразно:

«Коли честь чоловіка не заплямлена, то гарна кожда одежа, в яку він одягається».

Мустафа прокинувся від сих слів, мов зо сну, і скочив, зворушений, зі свого сидження. «Живенько прочитай іще раз!» – мовив він хлопчині і заглядав у його книжку, немовби таким робом міг ліпше чути або розуміти, і хлопчик прочитав речення удруге.

Міхоноша сів знов на свою скриньку, затулив лице руками і розплакався.

І знов він прокинувся зі своєї сльозавої радості, коли хлопчик у гарнім зв’язку прочитав нове речення:

«Я йшов дорогою і здибав дівчину, що жувала листки. "Чи се твоя страва?" – запитав я її. "Ні, – відповіла дівчина, – се листки рослини Каат, вони не страва, бо не годують, але роблять серце щасливим"».

Мустафа не міг здержати себе з розкоші; він приступив до хлопчика і вицілував його так сердечно, немов він сам уложив те речення, а коли дитина при тих поцілуях не знала, що таке з нею діється і почала голосно плакати, прийшла затривожена мати до покою, веліла міхоноші вияснити все, що сталося, і, успокоївши хлопчика, мовила до Мустафи:

– Що з тобою сьогодні? Яке щастя спіткало тебе? Може, який багатий купець обіцяв тобі завтра дати поплатну роботу? Чи, може, тебе зробили великим візиром?

– Ні, люба господине, – відповів міхоноша, – ніщо таке не сталося, та я й не можу вияснити вам сього. Одно тільки можу сказати: моє серце зробилося щасливим.

Вдова не зрозуміла значення сих слів і пішла знов до своєї праці на подвір’я; хлопчик, вивчивши сим разом усю лекцію, з великою радістю згорнув читанку, а Мустафа сів на свою скриньку, потонув у мріях і весь вечір не проговорив ані слова. Усю ніч він не міг заснути і годину за годиною роздумував усе тільки про те, хто властиво зложив ті гарні речення, що справили йому так багато приємності… «В усякім разі се мусить бути дуже дивний і добрий чоловік, – мовив він до себе. – Хочу пізнати того, хто заподіяв мені таке велике добродійство; розпитаю, де він живе, відвідаю його і подякую йому, бо так воно годиться».

А коли рано хлопець ішов до школи, попросив його Мустафа, щоб узяв його з собою, бо він хотів би ще перед шкільною годиною поговорити з його учителем про одно дуже важне діло.

Міхоноша і хлопець прийшли швидко перед учителів дім, а коли хлопець зараз хотів віддалитися, щоб побігти до своїх товаришів і побавитися з ними ще перед початком лекції, попросив його Мустафа, щоб уперед іще прочитав йому голосно напис, що виднівся над учителевими дверима. І хлопчик прочитав ось яку приказку:

«Не збуджуй сонного, бо відбереш його спокій, а може, позбавиш його найщасливішої хвилі його життя.

Не перебивай задуманому, бо відбираєш йому найліпшу розкіш, а позбавляєш світ його найвищого добра».

Коли Мустафа почув се, не мав відваги ввійти до середини. Хлопчик побіг геть, а міхоноша добру хвилю нерішуче ходив поперед двері. Вже хотів завернутися, коли се прийшла йому думка: «Як я тепер відійду геть, то ніколи не довідаюсь, хто зложив ті гарні приказки і не зможу подякувати йому, а в такім разі невдячність затроїть мені все життя». Ся думка додала йому стільки відваги, що він швидко вхопив за клямку і ввійшов до вчителевої кімнати.

В ній сидів старий-престарий дідусь з білою по пояс бородою; довкола скрізь попід стінами стояло повно книжок. Дідусь глядів у велику книгу, розложену перед ним, зовсім заглиблений у читанні, і його очі сяяли дивним блиском. Звернув свій зір на Мустафу і запитав:

– Чого хочеш від мене?

– Я, Мустафа, міхоноша з великого базару, – відповів сей, – і приходжу сюди, щоб розпитати у вас, хто зложив ті гарні приказки, які я чув учора, бо я дуже хотів би подякувати йому.

І коли Мустафа на дідусеве питання виголосив йому три речення з хлопчикової читанки, відповів учений:

– Ті приказки справді гарні, а зложив Шаманель.

– А де живе той Шаманель?

– Шаманель умер уже шістсот літ тому назад, мир духові його! – Почувши се, міхоноша дуже засумувався і мовив:

– В такім разі я не можу подякувати йому! І се буде гризти мене весь вік, бо що ж доброго зробив я Шаманелеві, який причинив мені так багато щастя?

– Шаманель і подібні йому, – відповів учений, – не жадають ніякої іншої подяки понад ту, щоб ми втішалися їх дарами. Правдивий поет ніколи не жадає більше.

– Поет? Поет? – скрикнув Мустафа. – Що се значить – поет? Про таких людей я ще не чував ніколи.

Дідусь помовчав хвилю і глядів на малого міхоношу з ласкавою усмішкою, а потім промовив:

– Так, як ти, Мустафо, служиш людям, розносячи купцям товари по місту, і своєю силою, і зручністю, яка є у тебе, приносиш користь світові, так служать і поети людям, видумуючи приказки і пишучи книжки, що радують серце читачеве. Радувати людей своїми писаннями – отсе зручність і покликання поетів. Таким був і Шаманель, і за свої добрі прикмети живе він, певно, блаженно в раю.

– В такім разі нехай благословить Всемогучий усіх поетів? – скрикнув міхоноша. – Бути поетом – се найкраще заняття, яке тільки може вибрати собі чоловік.

– А ти вмієш читати? – запитав тоді вчений.

– Не вмію. Один хлопчик відчитував мені ті приказки зі своєї читанки.

– То стань у мене на службу, будеш мені дуже придатний, – мовив учений. – Будеш держати в порядку мої книжки, будеш подавати мені ті, яких запотребую, і ставити інші назад на їх місце, бо мені вже се занадто тяжко, бо я старий і слабосилий. А поперед усього я навчу тебе читати й писати, а тоді ти й сам повишукуєш собі найкращі приказки і зможеш повиписувати їх собі і зложити докупи для свого вжитку. Тоді не будеш потребувати хлопця, щоб відчитував тобі, але зможеш усе гарне читати сам і перечитувати, скільки разів тобі сподобається.

Знаки сили

Один король, одержавши славну побіду, вертав додому і їхав на чолі армії вулицями своєї столиці. Перед військом вигравала музика огнисті мелодії, великі барабани торохтіли до такту, очі вояків блищали, народ радувався і йшов обік війська в тім самім такті, в якім грала музика. Навіть королівський кінь не міг опертися силі ритму і ступав по землі ногами відповідно до його правил. Се зацікавило короля; він обернувся і побачив, що вся величезна купа народу йде одним кроком, немов один чоловік. Се здивувало його ще більше, і різні думки почали миготіти в його голові. Та ось серед юрби він побачив одного чоловіка, що робив зовсім інші кроки, ніж усі інші, і все більше та більше лишався ззаду. Врадувало се короля, і він послав свойого офіцера, щоб дав знати сьому чоловікові, що король ждатиме на нього завтра в палаті. Сей відповів офіцерові:

– Коли такий королівський наказ, то вже ж мушу прийти. Але я сам не маю до короля ніякої потреби. А коли король має щось сказати мені, то по справедливості повинен би сам відвідати мене.

Найближчого дня сидів король у покою того чоловіка і мовив:

– Я ще ніколи не стрічав чоловіка, сильнішого від тебе. Я бачив тебе вчора, як ти, не дбаючи про мене, про моє військо і про могутнє слово музики, йшов собі своєю дорогою і своєю власною ходою, коли тим часом десятки тисяч бігли за мною, як стадо. Я шукаю такого чоловіка. Як зробив ти се?

Чоловік відповів:

– Я думав, і думання дало мені таку силу. Але я ще ніщо супроти іншого чоловіка, якого я знав. У його душі ані дощ, ані погода не робили найменшої зміни, і коли той чоловік глядів на природу, то для нього сонце було тільки сонцем, місяць – місяцем, мряка – мрякою, гора – горою; і всі вони не сміли промовляти нічого до його душі, коли він того не хотів.

– Приведи мені його!

– Він обдав себе високим муром.

Король задумався, а по хвилевій мовчанці вчений заговорив далі:

– Але й сей не дійшов іще до найвищої сили, він не міг іще бути однаково ласкавим для людей, без огляду на те, чи вони гарні з лиця, чи погані. А се без помочі жадної хоробливості осягнув досі тільки один-одніський чоловік.

– Хто се такий? І що сталося з ним?

– Ген за пустинею Гобі жив колись Кунг-фу-цзе. Він давав князям наймудріші ради, але вони не хотіли слухати його; він поривався направити, ощасливити людей, але йому закинули, що дбає тільки про власну користь. I Кунг-фу-цзе постарівся і вмер у нужді.

Король кинувся на диван і заплакав.

Знак свояцтва

Один подорожній зайшов до шинку в гірському селі і за їдою та питтям придивлявся кретинові, з яким декілька присутніх селян, мов із забавкою, виробляли найрізніші псоти. Один торгав його, не зраджуючись, то за одно, то за друге вухо, а коли кретин обернувся і витріщав на нього очі, приймав зовсім байдужий і спокійний вираз лиця. Инший затулював йому очі, третій кричав на нього і лаяв страшенно, немов направду дуже розсерджений на нього. І на все те глипів дурник так дивно і белькотів такими нелюдськими голосами, що селяни реготалися, не вгаваючи.

Надивившися на се добру хвилю і приглянувшися фізіономії, голові та цілому поводженню кретина, подорожній запитав сам себе, чи справді годиться таке сотворіння зачислити ще до людського роду? При такім браку розуму і всіх вищих дарів культури, при тілеснім каліцтві чей же годі буде признати його ще свояком людей.

За такими думками подорожній придивлявся ще хвильку жартам, потім покликав господаря, заплатив свій рахунок і почав не без труду надягати на себе тяжку зимову подорожню шубу. В тій хвилі прибіг живенько кретин – ніким не кликаний, – допоміг йому надіти шубу, і коли се сталося, глянув з таким добродушним усміхом і такою очевидною радістю з оказаної помочі чужинцеві в очі, що сей в тій одній хрилі забув усе попереднє і не бачив перед собою ані глупого лиця, ані дурацького сміху, ані дивовижної будови тіла: йому здавалося, що мало коли в своїм житті він бачив таке блискуче людське лице, таку добродушну, таку рідну його душі людину.

Сила хвилі

Один чоловік, ось уже звиш 60-літній, був усе принципіяльним противником подружжя. І не те що сам жив нежонатий, але надто так багато думав про сю справу і начитався у старих і нових письменників, що міг кождому, хто з ним говорив про женячку або питав у нього поради в тій справі, вияснити свої погляди дуже основно. А що про сю тему від найстаршої старовини аж до найновішого часу без кінця говорено і ще й досі говориться за і проти, а рішучого загальноприйнятого слова не можна було сказати, то сей чоловік через свою начитаність і запал, з яким збирав усі докази одної сторони, здобув собі таку діялектичну перевагу над кождим іншим, що потрафив його справді, звичайно, відговорити від женячки – розуміється, з виємком дійсно закоханих і тих, що вже наперед у душі мали сильну постанову оженитися.

Одного разу мав сей старий пан удатися в подорож до якогось великого, зовсім йому не знайомого міста.

Щоб у якнайкоротшім часі поробити якнайбільше орудок і якнайшвидше вертати знов додому, найняв там повіз і їздив вулицями, раз – сюди, раз – туди, де, власне, мав залагодити яке діло, а їдучи, завсігди укладав собі плани будущих переговорів. Коли прийшлось йому переїздити напівперек головну артерію містового руху, через що багато людей мусило зупинитися, побачив він даму, що також мусила ждати, поки він поїде; вона, власне, виталася з кимось і зробила легенький і незвичайно граціозний рух головою.

Повіз поїжджав зовсім близько неї, і старий пан, не можучи побороти враження любості всіх рухів її тіла, почув нараз острах, що вся ота поява за хвилину пропаде для нього навіки, вихилився з отвертого повоза до дами і запросив її, щоб сідала обік нього.

Повіз зупинився на хвилю. Дама кинула оком на чужинця, відразу розгадала і оцінила його, і сіла до повоза зовсім резолютно і з такою поставою, немов усе се натуральнісіньке діло. Пан, чисто оп’янілий від чемності сеї гарної незнайомої, що видалась йому немов зісланою з самого неба, наговорив їй зараз найпишніших компліментів, натякнув злегка на свої блискучі маєткові відносини і предложив їй заручитися з ним. Вона радо згодилася на все, і за декілька день відбувся їх шлюб.

По шлюбі

Вони побралися, а під час вінчання обмінялися обручками. Вона вложила йому обручку на його палець. Се було зроблено в одній хвилі і відбулося попросту і гладко. Він вложив їй обручку на її палець, та при тім сталося щось надзвичайне.

Коли він наблизився з обручкою, її вії були ще скромно спущені, а її палець, гарний кругленький палець, що звільна і делікатно заострювався, був трошечки скривлений і держався, мов у м’якій податливості.

Та ось жених наблизився з обручкою до кінчика пальця, так що доторкнувся його. Її вії піднеслись трошки, і вона гляділа з-під них лише стільки, що бачила обручку. Її палець тим часом випростувався, а коли по ньому обручка посувалася все далі й далі, вона знов помаленьку опускала вії, саме стільки, скільки було треба, щоб її зір міг слідити за обручкою в різних її положеннях і неначе стверджувати її присутність, поки в кінці обручка не зупинилася при насаді її пальця.

В тій хвилі вона нараз піднесла очі, всміхнулася і глянула щасливо женихові в лице. Її палець держався й далі випростуваний, а його кінчик досягав аж до грудей мужа; він не швидше спостеріг се, поки не почув його легкого дотику. А коли муж припадково відійшов трохи далі, то йому здавалося, що він ще чує палець на своїй груді. І справді, палець продовжувався, і то в такій мірі, що все ще міг потроху втискатися в його груди; при тім був він тепер напружений сильно і непохитно.

Чуття, якого дізнавався муж у грудях від того пальця, не було зовсім болюче, але все-таки робилося чимраз прикрішим; се було щось немов неприємне лоскотання. Тим то він хотів відсторонити палець; але куди тобі! Палець був, мов залізний, випростуваний і непорушний. І куди б не віддалився муж від своєї жінки, то палець завсігди продовжувався аж до нього, простягався просто і енергічно і держався на своїм місці, мов вилитий із міді; і обручка на ньому самохіть посувалася завсігди остільки наперед, що муж мусив раз у раз мати її виразно перед очима. Палець був тепер його власністю, мов член його тіла. Він втискався йому раз у раз у груди, показував йому ненастанно обручку і скорочувався або продовжувався в міру того, чи муж находився близько своєї жінки, чи був далеко віддалений від неї.

Світло філософа Мі-цзе

З вершка високої гори заблисло нараз велике світло. Людність долини не могла вияснити собі сього світла, та ось сказав один селянин:

– Я бачив недавно, що Мі-цзе йшов на сю гору.

Всі почали глядіти на гору, а вдивившися добре, побачили справді, як філософ устав із каменя, на якому сидів на вершку гори, і почав сходити вниз; і в тій самій хвилині погасло світло. Коли Мі-цзе проходив попри людей, виступив із купи старенький дідусь і запитав його:

– Чи велике світло виходило з твойого лиця? Які щасливі почуття наповняли твою величність?

– Багато літ тому один приятель витикав мені мої блуди, – мовив Мі-цзе, – і се я пригадав собі, сидячи там, на горі.

В альтані

Один чоловік, проходячи попри штахети саду, бачив у скляній альтані чоловіка з великим ножем, яким він виконував дивні рухи. Раз за разом він поступав два або три кроки наперед, піднімав ніж, придивлявся якомусь предметові, потім хитав головою і звільна відступав назад. Повторивши се кілька разів, сідав на стільчику, клав ніж обік себе і в задумі стискав голову долонями.

Боячись, що тут комусь грозить нещастя, переліз прохожий через штахети і підліз корчами аж до альтани, щоб придивитися, що там діється, і в разі потреби бути готовим до рятунку. А коли заглянув зблизька до альтани, побачив, що на диванику спала надзвичайно вродлива жінка.

Та ось чоловік знов розпочав свої рухи. Він наблизився, вдивлявся в жінку пристрасним поглядом і відсунув легенько хустку з її чудових рамен. Він обдивляв одно рам’я з усіх боків дуже уважно, зачеркнув близенько попри саме тіло пальцем лінію в повітрі, приблизив ніж аж до самого тіла, подумав – і, похитавши головою, відступив знов. Але по хвилі зблизився наново, легенько відгорнув жінці волосся з чола, знов притулив ніж до самого тіла, подумав і відійшов, хитаючи головою. І знов сів на стільчику і сумним та задумчивим поглядом вдивлявся в жінку.

Бачивши се все, чужинець подумав: або сей чоловік хоче допуститися вбийства і лише не може насмілитись, або він божевільний, і в такім разі сонній жінці грозить не менша небезпека. От тим-то він з великим лускотом розбив вікно, кинувся на мужа, вирвав захопленому знагла ніж і, держачи його цупко за руки, скрикнув до нього:

– Нещасний, що хочеш зробити?

Від галасу прокинулася жінка, протерла очі зо сну і розглянула ситуацію. Тим часом муж прийшов до себе і мовив до чужинця:

– Сядь спокійно, добрий чоловіче, і послухай, може, зумієш дати мені добру раду.

Чужинець глянув на нього зачудований, а сей говорив далі:

– Придивись лише отсій жінці! Чи бачив ти коли кращу? Се моя жінка. Так багато красоти на її тілі! Але внутрі вона погана, як ніч. Я не можу обійтися без красоти, а проте не можу любити її. Скажи, як я можу відлучити її красоту від її особи? Поможи мені видобутися з сього страшного стану!

Чужинець відповів:

– То ви думали, що відкраяти зможете ножем від неї її красоту?

– Або я знаю, як я дійшов до сього! Сто раз – не раз щось немов говорило в моїй душі: «Попробуй ножем! Позрізуй її красоти близенько при поверхні і відложи їх собі на бік…» Я не міг опертися тій думці, щось тисло і неволило мене піддатись їй… Чи вважаєш мене божевільним? Може, воно й так. Нехай роблять зо мною, що хочуть, моє життя й так – не життя.

Чужинець не відповів нічого і почав придивлятися жінці. Настала хвиля найглибшої тиші. Жінка вдержувала на лиці повнісінький спокій, але з її очей стріляли на чужинця найчарівніші погляди. Він почав тремтіти. Жінка побачила зараз, що се наслідок її красоти, і її лице заблисло від радості і гордощів. Нараз чужинець крикнув до неї:

– Безсоромна жінко, ти не варта жити! – і ввіпхнув їй ніж у саме серце. Ледве се сталося, муж крикнув до нього:

– Ти знищив мою красоту! – і вхопив його за горло й задусив. А потім вирвав ніж із жіночої груді і заколов сам себе.

Фізіологія рухів серця

Офіцери одної пограничної кріпості запросили офіцерів найближчого гарнізону одної з двох суміжних держав на спільну вечерю, щоб і сим робом дати видимий доказ теперішньої політичної приязні обох держав. А щоб усе мало ще більше політичне значення, наказав комендант кріпості, щоб офіцери при столі не відкладали шабель, але мали їх припоясані, як се звичайно діється при обідах на честь монарха. Сей наказ викликав усюди велику сенсацію і зробився темою дуже гарячих розговорів.

Коли всі отак сиділи при довгім столі, повстав комендант кріпості, щоб проголосити звичайний тост. Устаючи, він сильно шаркнув підошвами по помості, рівночасно зап’ятком чобота відіпхнув крісло сильно позад себе. Через незамітне порушення долішньої часті його тіла захиталася швидко й шабля, що висіла зовсім вільно і мусила з сильним брязкотом та дренькотом ударитися до ніжки стола і до крісла. Чуючи сей сигнал, зірвалися всі офіцери з наглим поривом зі своїх сиджень угору, зашаркали підошвами по помості і рівночасно, мов у найбільшій лютості, вдаряли зап’ятками о крісла, посуваючи їх взад, і при наглих оборотах верхньої часті своїх тіл наробили шаблями такого бренькоту та гуркоту, що ціла зала затряслася, а всі серця спалахнули найбільшим зворушенням і запалом.

Комендант, не менше всіх оп’янілий від того гучного брязкоту, підняв голову високо вгору, похилив її потім трохи взад, випручав грудну клітку якмога дальше наперед і, держачи в високо простертій руці склянку з вином, крикнув завзято, що всі серця його офіцерів так само, як і його власне, б’ються дружно на привитання хоробрих товаришів сусідньої держави і надіються незабаром у щирій дружності з ними виступити проти спільного ворога і т.д., і т.д.

Та ось незабаром через якусь дрібну притичину витворилися між урядами обох сих держав напружені відносини, i комендант кріпості одержав поручения якмога найшвидше запросити офіцерів із пограничного міста другої суміжної держави, яка з першою також жила в напружених відносинах, на спільну вечерю і також знов із припояcаними шаблями.

І коли всі сиділи при довгім столі, повстав комендант кріпості, щоб проголосити звичайний тост. Устаючи, він сильно шаркнув підошвами по помості і рівночасно зап’ястком чобота сильно відіпхнув крісло позад себе. Через незамітне порушення долішньої часті його тіла захиталася швидко й шабля, що висіла зовсім вільно і мусила з сильним брязкотом та дзенькотом ударитися до ніжки стола і до крісла. Чуючи сей сигнал, зірвалися всі офіцери з наглим поривом зі своїх сиджень угору, зашаркали підошвами по помості і рівночасно, мов у найбільшій лютості, вдарили зап’ятками о крісла, посуваючи їх узад, і при наглих оборотах верхньої часті своїх тіл наробили шаблями такого дзенькоту та гуркоту, що ціла зала затряслася, а всі серця спалахнули найбільшим зворушенням і запалом.

Комендант, не менше всіх оп’янілий від того гучного брязкоту, підняв голову високо вгору, похилив її потім трохи взад, випручав грудну клітку якмога дальше наперед і, держачи в високо простертій руці склянку з вином, крикнув завзято, що всі серця його офіцерів так само, як і його власне, б’ються дружно на привитання хоробрих товаришів сусідньої держави і надіються незабаром у щирій дружності з ними виступити проти спільного ворога і т.д., і т.п.

Якийсь час потім настали знов холодніші відносини між двома свіжо заприязненими державами, а натомість прийшло знов до зближення з першою суміжною державою. Комендант кріпоста одержав, проте, наказ знов запросити офіцерів найближчого гарнізону, які вже були запрошені перший раз; на спільну вечерю, і знов – з припоясаними шаблями.

І коли всі сиділи при купі, піднявся комендант твердині – так само як усе досі, – щоб проголосити запевнення, що всі серця його офіцерів і його власне б’ються дружно на привитання дорогах гостей і вірних товаришів, – коли, втім, сталося щось нечуване. Шабля комендантова, не знати з якої причини, ані руш не захотіла розмахнутися, отже, не забряжчала і не задзоркала, вона піднялася разом з торішньою частю тіла комендантового, та й на тому й годі.

Наслідком сеї обставини офіцери, яким саме відіпхнення крісла і шаркання підошвами з боку коменданта не могло промовити до серця, майже зовсім не дійшли до звичайного в таких хвилях запалу. Вони повставали, мов заспані, зі сиджень і зовсім ненавмисно також не наробили брязкоту шаблями. I ось поставали всі випростувані, держали склянки з вином у руках, простертих без енергії, не повипинавши як слід грудей, без іскор у очах! Млявим поглядом дивились усі на коменданта і напівапатично слухали його повитальних слів. Виголошені промови були, щоправда, такі самісінькі, як уперед, але бракувало огню і трепету всіх у воєннім запалі; ані сліду не лишилося тої прудкої готовності на всяку наказану брутальність, яка при всіх давніших нагодах виявляла себе так виразно. Дуже невдоволені повиходили всі з-за стола і мало бракувало, а обі офіцерські громади були б розійшлися посварені.

Комендант кріпості, дуже затурбований і боячись нагани від міністра війни, довго не міг знайти причини сього нещасливого випадку, «Якась обставина, – думав він, – якої ніхто не догадується і якої, певно, ніхто не витворив навмисне, мусила наробити всього лиха. Треба вжити всіх способів, щоб вишукати сю обставину, бо інакше грозила би небезпека, що й за другим разом буде те саме. А тут так і жди незабаром нового наказу устроїти подібну вечерю, бо в урядових газетах уже знаходяться натяки на те, що наша держава знов хоче зблизитися до другої сусідньої держави».

Та, на щастя, другого дня справа вияснилася. Слуга коменданта твердині, чистячи шаблю, завважив, що вона не може порущуватися досить свобідно, бо припадково була невідповідно вкріплена на припоні. Слуга розповів се комендантові, не догадуючися, як важна була ся справа. А комендант, мов освітлений «свише», відразу, зі скорістю блискавки, зрозумів, що при таких обтяжливих обставинах його шабля не могла баламкати ані дзоркати, ані дреньчати; роздумуючи далі, він зрозумів усі наслідки, які мусили виплисти з сього і які він на свій найбільший переполох тільки що вчора мусив пережити.

Дійшовши до сього пізнання, комендант кріпості аж легше відітхнув, збувшися всієї турботи про будуще; тепер міг він спокійно ждати нового поручения – справити привитальну вечерю з припоясаними шаблями. А слугу він покликав до свойого покою, обдарував його щедро і, втискаючи йому кілька золотих монет у руку, промовив:

– Себастіяне, Себастіяне! Ти сам того не тямиш, яку велику прислугу зробив ти своїм завідомленням нашій династії і цілій державі!

Юлій Цезар на обіді у Лепіда

День перед своєю смертю обідав Цезар вечором у Марка Лепіда, також Ціцерон, Саллюстій, Брут, Кассій і інші приятелі та знайомі Цезареві і Лепідові були присутні.

В ході розмови згадав Кассій, мов знехотя, що недавно знайдено записку про ворожбу, яку одержав Олександр Великий від оракула Юпітера Аммона, і, наскільки він чув, Саллюстій має у себе відпис сього документа. Але се був тільки жарт, умовлений попереду між обома ними.

Коли всі, особливо Цезар і Ціцерон, дуже зацікавилися, мовив Саллюстій, що, власне, заким іти сюди, він переклав одно місце сього документа, але в поспіху забув сховати той переклад і має його при собі, він готов прочитати його. В сьому місці нав’язується оповідання до того, де сказано про Олександрів прихід до святині.

– І що ж сталося далі? – запитав Цезар.

– Коли великий король наблизився, – читав Саллюстій із своєї таблички, – то найстарший поміж жерцями сказав до нього: «Сину», – і впевняв його, що сим іменем називає його сам батько Юпітер. Але під час тої жерцевої промови …………………… Жрець, що ледве вдержував себе, щоб не розсміятися, не змінив ані одної рисочки на своїм лиці, але промовив до церковного прислужника: «Зараз принеси кадило і свячене зілля», а коли се сталося і накаджено, мовив жрець до Олександра: «Найвищий бог вдихає кадило твойого тіла».

Тут усі вибухли безмірним сміхом, а Юлій усміхнувся до Кассія і мовив: «Се вам удалося!» На се промовив Ціцерон: «Але в інших документах про Олександра знаходиться ще одна цікава річ, та, що в часі тої подорожі до оракула він знайшов дивну ростину, листя якої має ту силу, що оглушує чоловіка, як тільки доторкнеться до його чола».

– Се ти, певно, про листки лаврового дерева? – запитав Цезар Ціцерона, а коли сей притакнув з усміхом, додав Цезар:

– Такого впливу лаврів я не почуваю.

При тім обіді сказав Цезар також інше, тепер загальнозвісне речення, а се сталося під час іди. До їдальні ввійшов післанець від сенату і подав Цезареві кілька актів до підпису. Поки він швидко прочитував їх, кинув Брут при інших гостях питання: «Яка смерть найліпша?» І Цезар, підписуючи акти, обізвався зараз і, заким іще хто інший відповів на се питання, промовив: «Несподівана», а потім почав складати попідписувані акти для післанця.

Сі Цезареві слова дуже вразили гостей, а Брут почав пильно і не змигаючи вдивлятися в свою тарілку. Тільки Ціцерон, що почував супроти Цезаря не тільки найбільший подив, але, незважаючи на політичне противенство, також найбільшу прихильність, здобувся на слово і промовив:

– Кай Юлій, мабуть, уже тільки з привички своїм духом кермує кругом земним, але його серце вже втомлене світом?

За цим словом Цезар швидко обернув лице до Ціцерона і держав недвижно в руці письма, які післанець уже взяв був, потім довго вдивлявся глибоким поглядом в Ціцерона, але не відповів нічого.

Сцена по битві під Австерліцем

Як звісно, в бита під Австерліцем один французький полк гвардії стратив хоругов. Оповідають далі, що Наполеон сказав до того полку страшенну промову і заявив, що не дасть йому нової хоругви, доки в якій найближчій битві не змиють із себе тої ганьби. Наслідком сього вояки, засоромлені і пригноблені, розплакались, як діти, a в найближчій битві нібито боролися з нечуваною досі погордою смерті і потім одержали від Наполеона новy хоругов.

Те, що той гвардійський полк утратив хоругов – дійсна правда; але те, що потому вийшло з сього, оповідається в політичнім і військовім інтересі зовсім невірно, ба навіть зовсім противно правді. Тільки завдяки особливому випадкові, про який тут не місце оповідати, дійшов до моєї відомості правдивий перебіг тої події. Діло було ось яке.

Наполеон на коні, окружений своїми маршалами, запитав – і се дійсно правда – різким, зичним голосом: «Де ваша хоругов?» Потім глибока тиша. «Питаю вас, – знов промовив Наполеон, – де ділася ваша хоругов?»

Тут знов настала мовчанка – і тут починається правдиве представлення дальшої події. Всім на диво виступив із рядів один старий гвардієць, що славився найхоробрішим у цілім полку, і крикнув до Наполеона: «Шукай собі її!» Бонапарт, на хвилю поражений, як іще ніколи не бував у своїм житті, обернувся до свойого ад’ютанта і наказав йому пошепки відпровадити старого вояка. Кождий знав, що се значить: розстріляти його зараз.

Але, власне, се розбудало в однім ще зовсім молодім гвардійці ряд думок, яких я тут не хочу малювати і які кождий читач може зміркувати й сам. В якімсь піднеслiм стані, коли чоловік почуває: «Жити чи вмирати, але се мусить бути сказане тепер, а то се не буде сказане ніколи!» – і в найвищім розпалі якогось історичного почуття сеї цілої сцени крикнув він до Наполеона: «Убійце мас, шукай собі хоругви!»

Цісар широко витріщив очі. «А се що таке?» – промимрив він захриплим голосом і звільна, поривами від’їхав із-перед фронту, немов усуваючися від нападу на свою особу і при тім, не змигаючи, вдивлявся в молодого гвардійця. Та поки ще здужав наказати або постановити щось, закричали нараз сотки гвардійців, кидаючи йому під ноги свої карабіни: «Він правду каже! Ти, вбійце мас, шукай собі своєї хоругви!» А один крикнув навіть: «Ось тобі за неї інша онучка!» – і кинув йому із своєї торністри якусь полотняну шмату.

Піднявся такий галас, такий заколот, що Бонапарт у тій хвилі не міг найти ніякої іншої ради, як тільки від’їхати мовчки зі своїм штабом геть щоб потім нарадитись, що його зробити в тім надзвичайнім і нечуванім випадку. І прирадили що найрозумніше буде покрити цілу подію мовчанкою, всіх вояків того полку розпустити до домів, щоб не стикалися з вояками інших полків, і загалом пустити все в непам’ять, щоб пізніше представити в зовсім иншіде світлі.

А відки взявся в полку такий настрій і що дало привід до такого підкопання строгого військового духу, про се можна тільки губитися в догадах. Нема сумніву, що Наполеон велів розсліджувати сю правду, але здобутків сього слідства не подано до загальної відомості. Тільки одна, щоправда, важна дрібниця дійшла до мого відома. В тарабані одного довбиша, що був братаничем філософа Дідро, знайдено картку, на якій були написані ось які вірші:

Жертви конскрипції! Жертви рекрутчини!

Слухайте й так поступайте:

Де правда панує, де людяність знають,

Там кождому вольная воля

За свій ідеал наложить головою,

І муку прийняти, і смерть.

Але нікому не надано права

Силувать інших, щоб гинули й муки приймали

За не свої, за чужі ідеали.

Се вбийство, убийство і ще раз убийство!

Примітки

Назва оригіналу: «Eine Scene nach der Schlacht bei Austerlitz».

Вперше надруковано: ЛНВ, 1901 р., т. 13, кн, 1, с. 97 – 116 (від початку до мініатюри «Світло філософа Мі-цзе» включно); кн. 2, с. 231 – 238 (почианючи від мініатюри «В альтані»). Під цим текстом, який завершує публікацію перекладів образків Лінкея у другій книжці ЛНВ, підп.: З німецького переклав І. Ф. Джерело перекладу: Lynkeus. Phantasien eines Realisten. – Erster Teil.

Передруковано у вид.: Франко I. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 2. – С. 119 – 158.

Подається за першодруком. Три наступні мініатюри І. Франко піддав мовній редакції і надрукував у ЛНВ, 1906, т. 35, кн. 9, с. 450 – 452. Вище подано ці твори в першій редакції, на текссти другої редакції подано нижче:

Гафіз у шинку (редакція 1906 р.)

Одного дня, коли Гафіз сидів у винному шинку, ввійшов іуди ж чужий мандрівець, усів на килимі і попросив снідання. Гафіз зразу придивлявся гостеві дуже уважно, потім зав’язав із ним розмову і невтомно вислухував йoго оповідання про його пригоди та бажання.

При тім чужинець оповідав такі речі, які можна почути від тисячі інших людей, бо його пригоди були зовсім звичайні. Надто був се чоловік зовсім невчений і на Гафізові запитання все давав дуже недоладні відповіді.

Та проте Гафіз велів подавати йому найліпші вина і коштовні страви і потім, коли сей рушав у дальшу дорогу, попрощався з ним, немов із наймилішим другом молодості.

Старий властитель шинку запитав його;

– І що ти, Гафізе, побачив таке на тім вандрівнім?

– Хіба не тямиш Абу-Гаруна? – відповів Гафіз. – Абу-Гарун був один із моїх найвірніших приятелів. Кілька літ тому він розстався зо мною і пішов у, світ, і відтоді я не маю про нього ніякої вісті, не знаю, де він і як йому поводиться. Ну, отсей чужинець до тої міри подібний до Абу-Гаруна, що в першій хвилі я був певний, що се він сам. Правда, розуму і вченості у сього чужинця обмаль, а в Абу-Гаруна дуже багато. Та хоч і як на вид сюго чужинця пройняв мене жаль за моїм другом, то рівночасно врадувала мене та подібність їх зверхнього вигляду. Сам привид присутності Абу-Гаруна надихав мене таким щастям, що з вдячності за се велів я того чужого чоловіка угостити стравою й напоєм.

Поет Абу-Гарун оповщає про смерть Гафіза (редакція 1906 р.)

Халіф мовив до Абу-Гаруна:

– Отсе ми вислухали чудові вірші Гафізові, і вони розрадували нашу душу. А тепер скажи нам як зблідли ті цукрові уста? Ти ж був приятелем того Божеського чоловіка і стояв біля його смертної постелі.

Тоді всі двораки похилилися наперед, і навіть співачки і танечницї заслухалися в слова Абу-Гаруна, а сей почав ось як:

– Коли Гафіз лежав на смертній постелі, то ми, його други, стояли довкола його постелі і не могли майже на ногах удержатися з болю. Було нас коло двадцять старших і молодших; наймолодший із його приятелів, і то не найгірший, мав дванадцять літ. Бачачи ото Гафіза в недузі і велике число його приятелів, згадав я, що сей чудовий чоловік говорив мені раз, коли ми, ще молоді і здорові, сиділи в шиночку. «Слухай, – сказав він, – дехто говорить, що не можна мати більше, як одного приятеля. Не вірю сим словам; ті люди не розуміють, що таке правдива приязнь. Приязнь не така вузька, як любов, що віддається одному чоловікові і маловажить увесь світ. Вір Гафізові, він знає любов не згірш усякого іншого і приязнь – ліпше як усякий інший. Ми, приятелі, терпимо взаємно свої хиби і тішимося своїми добрими прикметами, забуваємо свої дрібні суперечки і любуємося споминами своїх спільних радощів, підтримуємо і боронимо один одного і в щасливім огляданні втішаємося красотами життя, любощами женщин і пишнотами поезії. Могло б нас бути стільки як звізд на небі, і жоден із нас на тім не стратив би нічого». Отсі слова я пригадав собі і знов поглянув на Гафіза. Він був уже до того ослаблений, що не міг говорити, а тільки, легенько піднявши голову, оглядав уважно кождого приятеля одного за одним. Що кождий із нас говорив йому в тій хвилі, не відчиняючи уст, се, володарю вірних, позволь мені промовчати; десять тисяч слів було би для сього замало. Обійшовши отак зором усіх за чергою, пробув відтак хвилину спокійно, вперши очі перед себе, а потім виступили йому сльози на очі, і він почав плакати і хлипати, як дитина.

Ми не могли дивитися на се і позатуляли свої лиця долонями, а сльози річками плили по наших щоках. А коли ми повідіймали руки від лиць і зирнули на Гафіза, то він уже ввійшов був до раю Всемогучого.

Сим оповіданням Абу-Гаруна так були зворушені халіф і двораки, і навіть танечниці та співачки, що майже омлівали. А по хвилі король устав із престолу і мовив:

– Тісно мені, що маю власть над вами. Невільники й невільниці, хто з вас хоче бути вільний, пускаю вас на волю.

Але ніхто не хотів покинути його.

Судьба Абу-Гаруна (редакція 1906 р.)

Абу-Гарун мав звичай говорити: від чоловіка, що любить чужих жінок, ніхто не повинен приймати запросин у гостину, бо ніхто не знає, чи часом не стане йому в дорозі.

Отже, про сей вислів Абу-Гаруна почув Абдаллаг, поважний і багатий купець, що недавно оселився в тім місті. Вислав до нього післанця і велів запросити його в гостину до свого дому, бо хотів засягнути його поради в важній справі, бо з того вислову, який перечув, мусить догадуватися великої мудрості Абу-Гаруна.

Сей прихилився до Абдаллагових запросин; а коли оба закінчили препишний обід і почали пити, мовив купець:

– Досі я не мав іще щастя товаришувати з вами, але ж поети і мудреці, такі, як ви, самою природою сотворені на дорадників усіх людей, і тому я маю таке довір’я поділитися з вами своїми найінтимнішими справами і просити у вас поради, як коли б ви були відмолоду моїм найщирішим приятелем.

Абу-Гарун запитав, що се за справа, і Абдаллаг сказав:

– Не більше як вісім день тому я прибув сюди, щоб накупити товарів для моєї вітчини. Одного вечора, покінчивши свої діла і проходжуючися вулицями, здибав я женщину такої краси, що майже сам себе не стямив. Я пішов за нею, намовив її і вчора, мавши вже кілька разів із нею інтимні зносини, почув я її признання, що вона заміжня. Зараз я пригадав собі ваш вислів і тому велів просити вас до себе і питаю отсе вас: чи могли б ви любовникові такої гарної заміжної жінки взяти за зле, коли б наставав на життя її мужа?

Абу-Гарун відповів:

– Не беру йому сього за зле, бо пристрасть попихає його, але остерігаю кождого, щоб не входив йому в дорогу.

Тоді Абдаллаг живо схопився зі свого сидження і сказав з наругою:

– В такім разі ви були б краще зробили, не приходячи сюди. Бо знайте, жінка, що її кохаю, – се ваша жінка, а вино, яким я напоїв вас із отсеї фляшки, було затроєне.

Лінкей, Лінкеус (Lynkeus) – псевдонім Йозефа Поппера (Popper; 21.111838, Колін, Богемія – 23.ХІІ 1921, Відень), австрійського письменника, інженера, техніка і винахідника, соціального реформатора. Як літератор дебютував 1878 р. Виступав за соціальні реформи, намагався довести, що держава зобов’язана прогодувати всіх своїх громадян.

Тамерлан – Тимур (1336 – 1405), завойовник із Трансоксанії, відомий своєю жорстокістю. Тамерлан завоював Середню Азію, Північний Іран, Північну та Центральну Персію, воюючи проти Золотої Орди, дійшов до Москви. Приєднав до своєї держави Месопотамію, Сирію, Анатолію, короткочасно був у Делі; під час походу на Китай помер.

Гафіз – псевдонім Шемс-еддін Могаммеда (132Q – 1388), перського поета. Написав лише один том (усього 495) газелей. У центрі уваги його віршів – любов до «друга», місцем дії часто є таверна; під впливом перської містики це почуття може тлумачитися багатозначно, воно стає шифром «коханої істоти» (друг, шанований учитель, князь і, нарешті, сам Бог).

Самарканд – місто у Середній Азії, резиденція Тимура в 1369 – 1405 рр., багате розкішними пам’ятниками тих часів: цитаделями, школами, мечетями, мавзолеями; центр мистецтва і літератури.

Бухара – стародавнє місто в Середній Азії, побудоване 666 р. арабами, захоплене 1218 р. Чингісханом, згодом Тимуром. Один з найвизначніших центрів культури.

Скільки Медузиних голів… – За старогрецькою міфологією, Медуза – найстрашніша з горгон, трьох сестер-страховиськ. Вона єдина була смертна, тому Персей зміг відтяти їй голову. Усе, на що падав погляд Медузи, оберталося на камінь.

Лао-цзи (Ляо-цзе, Лао-цзе) – напівлегендарний автор головного філософського твору даосизму – трактату «Дао де цзин», що його інколи називали «Лао-цзи». За версією одних учених, Лао-цзи був старшим сучасником Конфуція і жив на рубежі VI – V ст. до н. е., інші вважають, що він жив у IV ст. до н. е. або навіть у ПІ ст. до н. е. чи пізніше. Більшість учених сходяться на тому, що трактат «Дао де цзин» написано у IV – III ст. до н. е. Провідна думка цього твору – людина є часткою природи і має жити природним життям. Звідси – заклик до правителів не втручатися у життя народу і вороже ставлення до держави, моралі, освіти та культури.

Синя ріка – ріка в Китаї.

Кіeн Лінь – гора в Китаї.

…боротьба між Синіми і Зеленими… – «Сині» (венети) та «зелені» (прасіни) – своєрідні політичні партії у візантійських містах V – VII ст. (переважно в Константинополі).

Пустиня Гобі – смуга пустель і напівпустель на півдні та південному сході Монголії, а також у суміжних районах Китаю.

Цезар Юлій (102 або 100 – 44 до н. е.) – римський диктатор, воєначальник та державний діяч. Убитий у результаті змови республіканців. Збереглися його «Записки про галльську війну» та «Записки про громадянські війни».

Лепід Марк Емілій (89 – 13/12 до н. е.) – тріумвір у Стародавньому Римі. Сприяв призначенню Цезаря диктатором (49 до н. е.). У 43 р. до н. е. разом з Октавіаном та Антонієм увійшов до другого тріумвірату; 36 р. до н. е. був позбавлений Октавіаном своїх повноважень.

Цицерон Марк Туллій (106 – 43 до н. е.) – римський політичний діяч, оратор та письменник. Твори Цицерона – джерело інформації про громадянські війни в Римі.

Саллюстій (86 – 35 до н. е.) – римський історик. З його творів збереглися листи до Цезаря, монографії «Про змову Катіліни» та «Югуртинська війна», фрагменти «Історії» у 5 томах, де викладено події в Римі 78 – 66 рр. до н. е.

Брут Марк Юній (бл. 85 – 42 до н. е.) – довірена особа Цезаря, очолив у Стародавньому Римі змову проти нього (44 до н. е.). За переказом, одним з перших наніс йому ножову рану. Керував республіканцями в боротьбі з другим тріумвіратом. Після поразки заподіяв собі смерть.

Кассій Лонгин Гай (? – 42 до н. е.) – римський сенатор, разом з Брутом організував у Стародавньому Римі змову проти Цезаря. Воював проти другого тріумвірату (з 43 до н. е.). Після поразки при Філіппах укоротив собі віку.

Але під час тої жерцевої промови… – Далі в перекладі – цензурна купюра, позначена рядками із крапок. В оригіналі пропущене місце звучить так:

«Während dieser Ansprache des Priesters drängte es aber den König, einen Wind gehen zu lassen; denn er hatte auf dem Wege durch die Wüste fast nur von Brot und Zwiebeln leben müssen. Alexander nun stieß sein Schwert mit großer Gewalt auf den Boden, als ob er den Ausspruch Jupiters hätte mit Kraft bestätigen wollen – in Wahrheit aber, damit man seinen Wind nicht höre. Alsbald verbreitete sich wegen der kräftigen Leibesbeschaffenheit des großen Königs ein starker widerlicher Gestank in dem ganzen Tempel» (Lynkeus. Phantasien eines Realisten. – Zweiter Teil. – S. 131).

Український переклад Ю. Прохаська:

«Але під час тої жерцевої промови Цезареві припекло випустити вітер; бо ж дорогою через пустелю він був змушений живитися майже тільки самими хлібом і цибулею. Отож, Олександр з розмахом пожбурив свого меча на долівку так, ніби силою підтверджуючи те, що прорік Юпітер, – насправді ж аби не почули його вітру. Тут же в цілому храмі внаслідок потужної тілесної природи великого Цезаря розповсюдився сильний огидний сморід».

Лаврове дерево – південне дерево, присвячене Аполлонові. Оскільки Аполлон був покровителем мистецтва, вінок з лаврових гілок правив за нагороду переможцеві на мистецьких змаганнях. Звичай увінчувати переможця лавровим вінком зберігся до нашого часу.

…по битві під Австерліцем… – Аустерліц – місто в Моравії (Чехія). 2 грудня 1805 р. тут відбулася битва наполеонівської армії з російськими та австрійськими коаліційними військами (так звана битва трьох цісарів), яка закінчилася перемогою Наполеона.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 223 – 251.