Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Сурка

Іван Франко

Я Сурка, бідна жидівка.

Не дав бог росту, ні вроди:

Мала я ростом, похила,

Лицем і зовсім погана.

Та й як було виростати

Стрункою й простою Сурці

Без батька й рідної неньки,

Відмалку поміж чужими,

Відмалку в тяжкій роботі,

У поштурковищі людськім!

Отак жила я літ двадцять.

І не жила, а хилялась,

Із коршми в коршму тинялась.

Робота денно і нічно,

Коршмарка зла і лінива,

Коршмар побожний, та злодій,

І вередливії гості.

Усяке те тільки й дума –

Слузі роботи завдати,

Слугу щипнути та штуркнуть, –

Слуга ж і писнуть не сміє,

Ще й усміхатися мусить,

Хоч гнів і сльози наверха.

Отак жила я літ двадцять.

Аж раз коршмар мені шепче:

«Приходь ти, Сурко, до мене

Вночі, як жінка поїде!»

Я хоч негарна й похила,

Хоч глупа виросла й темна,

Читать, писати не знаю,

Молитись богу не вмію, –

А таки я здогадалась,

Нащо я Юдці здалася.

Гадала зразу втікати,

Потім – коршмарці сказати,

А далі так розгадала:

«Однако вік мій минає,

Як та вода по болоті,

Без щастя, радощів жадних!

І вмру, і знати не буду

Того, чим тішаться другі;

А там, у небі, безплодним

Немає вступу, ні честі.

Нехай же буде й у мене

Дитя малесеньке! Боже,

Як же ж любить його буду!

Ті ручки й ніжки дрібнії

Своїми гріти устами!

Собі від рота відійму,

Щоб лиш воно було сите,

Саму най б’ють, зневажають,

Щоб лиш воно, моя квітка,

Росло, як людськії діти!»

Отак я думала часто,

Із річки носячи воду,

У кухні миючи миски,

Перучи шмаття жидівське.

І чула, як там під серцем

Воно все і дужче, і дужче

Ворушиться починало.

Не раз, бувало, аж дух в мні

Запре, я стану мов п’яна.

Робота з рук випадає –

Зажмурю очі і сиджу…

І вже ввижаєсь, півсонній,

Воно – маленьке, рожеве,

Ціле м’якеньке, пухкеє,

Як треплесь в мами на груді,

Сміється, дрига ніжками.

І так сиділа б хоч вік весь,

Якби коршмарка не вздріла

І в карк не вдарила міцно

Та не прикрикнула грізно.

А я з мрій своїх прокинусь,

Гляджу на неї – не злісно!

Не було злості й крихітки

У моїм серці в ту пору –

А гордо так, як царівна,

Отак сказала би злюці:

«Хоч ти коршмарка багата,

А я лиш служниця бідна,

А я тепер тобі рівна!

Я мати, злюко, я мати!»

Аж як прийшлось мені родить,

Тоді коршмарка дізналась.

Ой-ой, що гвалту, що крику!

Мене із коршми прогнала,

Хоч сніг був, вітер і студень.

А Юдка жінки боявся,

Не смів і писнуть нічого.

Та все ж ще мав милосердя:

Запряг кобилу в санчата,

Відвіз мя, хору, до баби

І тайком дав кілька ринських,

І мовив: «Сурко, небого,

Живи ти в баби, док можеш,

Я буду дбати про тебе.

Лиш, бійся бога, нічого

Не мов ти моїй коршмарці,

Що ся дитина від мене!

А то зжене мя зо світу!»

Дав бог, родився мій хлопчик,

Здоровий, гарний, як ангел!

Живу я місяць у баби,

Уже й зовсім я здорова,

Та не приходить мій Юдка!

А баба бідна, старенька,

В самої їсти нема що,

Зарібків также ніяких –

Прийшлось нам круто, ой круто!

І каже баба до мене:

«Ти бачиш, Сурко-небого,

Що нам тут жити не можна, –

Тра гнізд тепліших шукати.

Запру я хату на зиму,

Піду до війта в комірне.

А ти бери си дитину,

Іди, небого, до Юдки!

А не прийме тя Юдчиха,

Іди де далі між люди!»

Мороз був лютий і вітер,

Курило снігом по полю.

Я, майже гола і боса, –

Що тільки мала тепліше,

Всім обвинула дитину,

Самій про себе байдуже! –

Іду до коршми до Юдки.

Прийшла до коршми. Юдчиха

Лиш глип на мене, мов каня

(Слуга вже інша при кухні).

«Чого ти хочеш?» – питає.

«П’ять літ я, – мовлю, – робила,

Прийшла по плату зарібну…»

Ex, як не крикне Юдчиха:

«Скажи, гадюко погана,

Скажи, чия се дитина?»

«Моя, – говорю, – та й божа».

«Скажи, хто батько дитини,

Бо не побачиш заплати!»

«Сього не скажу ніколи!»

«Так марш ми, дрантя, із хати!

Щезай у безвість від мене

Із своїм плодом поганим!»

«Юдчихо, бійтеся бога! –

Говорю. – Бачте, там студінь,

Я майже гола і боса,

Дитина в мене маленька,

Куди ж під ніч я дінуся?»

«Проч, не погань мені хати!

Іди й до вовчої мами!»

І прискочила зміюка

І випхнула мя за двері

Під ніч у куряву й студінь.

Пішла я, мов божевільна.

На серці в мене так важко…

І де се Юдка подівся,

Чом не явив ані ока,

Чом не сказав ані слова,

Не вговкав жінки-гадюки?

І де тепер я дінуся,

Куди попрошуся в хату?

П’ять літ у коршмі жила я,

Але села я не знала,

Людей не знала, що в сірих

Отих хатах проживають.

Страшні були вни для мене,

Усі здавалися п’яні,

Усі здавались охочі

Побить жидівку, полаять.

І стало так мені страшно,

Немов я в лісі густому

Поміж вовками.

Темніло.

Розплакалася дитина.

І чую я, що ще в груді

Є молоко. От я й сіла

У сніг під плотом в затишку,

Щоби дитя покормити.

Воно, малюсіньке, зараз

Взялося ссати так міцно –

Морозу ще не почуло,

Тільки що щічки червоні.

І ссе, а очка ті чорні

Звернуло прямо на мене

І так глядить, мов розумне,

Мов ось-ось хоче сказати:

«Не бійся, мамо, не бійся!»

І стало якось так ясно

Довкола мене і любо,

Неначе сніг весь розтаяв,

І вітер теплий повіяв,

І пруття зеленню вкрилось…

А я дивлюсь, не надивлюсь

На ангелятко маленьке –

Про світ, про горе забула…

Втім, пси завили десь близько,

І вітер свиснув над ухом

І снігом кинув у очі –

І я прокинулась разом.

Аж чую: руки і ноги

Вже одубіли, мов крига,

Дитина змерзла і плаче,

Мене сон клонить додолу, –

О боже, я замерзаю!

Була хвилина – і думка

У голові моїй блисла:

«Що ж, замерзаю, то й добре!

Не буду більше терпіти».

Та плач тихенький дитини,

Мов ніж, пройшов моє серце,

Прогнав ту думку погану.

Ні-ні, сама я най гину,

Та защо ж гинуть біднятку?

І, всеї сили добувши,

Я викопалась із снігу,

Що вже до впів мя присипав,

І загорнула дитину…

Хотіла б бігти бог зна де,

Та сил немає. Хотіла б

Огріти бідну дитину,

Та в мні тепла вже не стало.

А тут дороги не видно,

І ноги в’язнуть в заметі,

І вітер свище, б’є в очі…

Я йшла без думки, аж бачу:

Стоїть хатина, мигоче

Слабеньке світло з віконець.

І я надумала зразу

Під те віконце в загату

Свою дитину покласти.

Тут, чень, не всі ще поснули,

Хтось плач дитини почує,

Її візьме, обігріє…

Сама ж піду світ за очі,

Поки де згину в заметі.

Як нагадала – зробила.

Поцілувала те личко,

Що вже мороз був обхопив

І сніг присилував вперто,

Пообвивала якмога

І у загату в затишку

Ту ж під віконцем поклала.

Сама ж, як сонная змора,

Пішла снігами у поле,

Тяжка була та дорога!

Що крок, здавалось, на ноги

Тягар якийсь сотнаровий

Наляже – двигнуть несила.

А вітер б’є мене в очі

І свище – чую виразно,

Словами свище: «Ти, підла,

Погана Сурко, що робиш?»

То йду, то стану… У серці

Немов іглами щось коле.

І ловлю слухом всі звуки,

І все, здаєсь мені, чую:

Пищить і квилить дитина.

І почали мені мислі

Страшнії в голову лізти:

«Ану ж всі в хаті поснули,

Плачу дитини не вчують,

Моя дитина замерзне!

Ану ж почують собаки,

З’їдять дитину живою!»

І я мов вкопана стала.

І, обернувшись, щосили

Кричати стала: «Рятуйте!

Моя дитина, дитина!»

Та пусто, глухо довкола,

Ковтає вітер мій голос…

І я, мов кінь із припону,

Рванулась, кинулась бігти

Назад в село. Спотикаюсь,

Упаду, встану, знов впаду,

Кричу і плачу – даремно!

Біжу, біжу так і мучусь,

Здаєсь, годину і другу,

Здаєсь, – віки вже цілії,

А хати з світлом не видно.

Якісь стоги все та верби,

Собаки виють далеко,

Якісь рови глибочезні,

Плоти – а хати не видно!

І стала люта розпука

Прокрадуватися в душу:

Я мечусь, мов божевільна,

Кричу щосили і плачу.

Аж тут хтось цап! мене ззаду.

«Ти що тут робиш?» – питає.

Я озирнулася – шандар!

Блищить на плечах карабін,

Ліхтарня блима при пасі.

Хоч я, у коршмі ще бувши,

Шандарів дуже боялась, –

Боявсь ще дужче їх Юдка! –

То тут мені ані крихти

Страшним той шандар не здався,

І я припала до нього,

Мов до спасителя свого.

«Ой пане, – мовляю, – я Сурка,

Що в Юдки в коршмі служила, –

Гляджу своєї дитини!»

І все йому розказала.

Взяв мя шандар за руку

І по селу попровадив,

Аж поки світло ми вздріли.

«Чи та се хата?» – питає.

«Не знаю, пане! Погляну!»

Пішла я – боже, мій милий! –

Та сама хата й загата,

Але дитини немає!

І стала я, мов мертвая.

«Нема дитини!» – говорю.

А в хаті світиться, гомін…

Застукав шандар… Ввійшли ми.

Та вже при вході я чую:

Кричить дитина. «О боже!» –

Лиш тільки скрикнуть могла я

І впала в сінях зомліла.

Що сталось дальше – не тямлю.

Лиш мов крізь сон споминавсь,

Що в хлопській хаті лежу я,

Тепло, і чисто, і ясно…

Сидить бабуся край мене,

І головою хитає,

І стиха-стиха говорить:

«Дурна ти, Сурко, та глупа!

І чом було не застукать?

Ми ж не собаки, як Юдка

Й його Юдчиха, ми люди!

А то ж чи чуване діло

В снігу дитину лишати!

Ще щастя, що я не спала,

Молилась богу, аж чую:

Щось під вікном у загаті,

Мов котеняточко, м’явка»…

І знов нетяма…

Аж тут я

Прийшла до себе, в шпиталі

Тюремнім. Кажуть, в гарячці

Я три неділі лежала…

Кажуть – судити мя будуть.

Та що, най судять, бог з ними!

Байдуже суд мені їхній,

Байдуже їхняя кара.

Я суд найтяжчий пройшла вже,

Знесла найтяжчую кару

Отої ночі страшної.

Що буде далі – не дбаю!

Я не боюся роботи

І не лякаюсь нічого,

Як лиш дитина зо мною.

Для неї все я готова

Знести!.. Говорять, хотіли

Мені відняти дитину, –

Ну, та спасибі гарячці,

Не допустила до того!

Я, кажуть, так верещала,

Металась, рвалась невпинно

І все дитини шукала,

Що доктор врешті промовив;

«Віддайте їй ту дитину,

Бо за життя я не ручу!»

Воно тепер вже більшеньке,

Уже й сміятися вміє.

Глядіть, як граєсь, як дрига,

Ручками хапле за груди!

Моя ти розкіш єдина!

Ти мій пестунчик маленький!..

7–8 вересня 1889


Примітки

Вперше надруковано окремим виданням: Сурка. Оповідання служниці, написав Іван Франко. Накладом автора. Львів, 1890.

Поема створена 1889 р «в нормі, в самі тяжкі години», коли поетові «здавалося, що прийдеться пропадати з гризоти», як пише він у листі до М. Драгоманова від 15 вересня 1891 р. Про зародження задуму і джерела поеми Франко говорить у тому самому листі:

«Бажалося віддихнути згадкою про дітей, та, власне, ся згадка найдужче мучила, бо бачилось їх самих, покинутих і безпомічних, мов те старченя в снігу. Отут і підвернулося оповідання конокрада Гершона про Сурку, і я взяв його живцем та й обробив віршами болгарських пісень».

До форми болгарських пісень поет звернувся не випадково. У цей час він переклав 4 пісні про давніх болгарських гайдуків із збірника Любена Каравелова (надруковані в 1888 р. під заголовком «Із болгарських пісень народних» у «Зернах», літературному додатку до «Буковини»).

В архіві письменника зберігаються два фрагменти автографів поеми: № 307 – три маленьких аркушики олівцем від слів: «Із своїм плодом поганим…» і кінчаючи словами: «Ану ж почують собаки»; № 230 – продовження першого автографа, запис олівцем на другій сторінці форзацу книжки «Hebrew Pentateuch», Wien, 1888, починається словами: «…з’їдять дитину живою…».

Дата обох автографів – 7–8 вересня 1889.

Текст збірки «З вершин і низин» (1893) істотно не відрізняється від першодруку і автографів. Відмінність є лише у графічній побудові віршів: майже всі рядки видання 1890 р. у збірці «З вершин і низин» поділено на два рядки (було, напр.: «Мала я, ростом похила, лицем і зовсім погана» або «Та й як було виростати стрункою й простою Сурці…»). А автограф № 230 записано взагалі без поділу на рядки, у вигляді прози.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 215 – 223.