Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Біографії. Некрологи / 1901 р. / О[тець] Антін Петрушевич

О[тець] Антін Петрушевич

Іван Франко

Ювілейна сильветка

Д[ня] 24 січня святкувала громада галицьких т[ак] зв[аних] москвофілів 80-ті роковини вродження о. Антона Петрушевича, широко звісного галицько-руського вченого, історика, лінгвіста, археолога і політика. Святкування випало гармонійно, головною його точкою було велике число привітних листів і телеграм, які надійшли з різних кінців Слов’янщини від різних учених і від наукових інституцій.

Українсько-руські товариства і інституції, а також одиниці – з виємком д. Романчука, який написав коротеньку гратуляцію, – не взяли участі в тім ювілеї. Се не повинно дивувати тих людей, хто знає наші відносини і діяльність ювілята. Відносини зложились у нас так, що прихильники т[ак] зв[аної] москвофільської партії ніколи і ніде не беруть участі в наших обходах і празниках. Ніколи не видно наших москвофілів на вечірках у роковини Шевченка або Шашкевича; з гідною подиву солідарністю вони відтягнулися від святкування столітнього ювілею нашої народної літератури. От тим-то і в ювілеї о. Петрушевича, устроєнім з офіціальною москвофільською закраскою, наші інституції ані одиниці не захотіли брати участі.

Та се тільки один бік діла. Можна було б обійти се і винайти форму вшанування тих роковин, якби не становище самого ювілята, зайняте ним у справі нашої народної мови і літератури, становище наскрізь вороже, пристрасне і фанатичне, далеке від усякої науковості. Яким би не був о. Петрушевич ученим, філологом, археологом і лінгвістом, – у справах найближчих нам, у справах нашої народної екзистенції, нашого розвою він не показує себе ані об’єктивним обсерватором, ані безпристрасним судією. З його праць віє наскрізь ненауковий дух сліпої заїлості, сліпої на факти і на історію, і для того ми мусимо в о. Петрушевичу бачити не вченого, а політика, чоловіка партії, репрезентанта напряму, ворожого нам і тій справі, для якої ми працюємо.

Бажаючи йому всього найкращого з днем ювілея його 80-тих уродин, ми не могли ні в якій формі маніфестувати того чуття і з огляду на власну національну гідність, так часто і так несправедливо топтану і опльовувану ювілятом, для якого навіть Шевченко не є нічим більше, як «несчастным», се бо арештантом, каторжником, із огляду на його особу, – бо ж очевидно, і йому самому не любо було б бачити нас в числі своїх гратулянтів і почути від нас при тій нагоді вже ж не що інше, як слова щирої правди.

От тим-то бажаючи хоч post festum подати й від себе причинок до святкування сього ювілею, ми хочемо списати тут сильветку ювілята так, як він нам виявляється з його наукових писань і з особистої – правда, дуже невеликої – знайомості та з оповідань інших людей, що мали нагоду знайомитися з ним. Чинимо се зовсім sine ira et studio, бо о. Петрушевич такий політичний ворог, якого гнів і сердитість має для нас тільки психологічне значення. Шкодити нам, спинити розвій нашого життя він не може.

Навпаки, безпристрасний історик скаже колись, що коли кому він пошкодив, то хіба своїй власній партії і своєму власному напрямові, спиняючи довгі літа його розвій тягарем свого авторитету і своєю особистою нетолерантністю. А коротка характеристика бодай одної часті наукових праць ювілята – праць по історії, літературі і етнографії, з якими я докладніше обзнайомлений і про які можу видати мотивуваний осуд – видається мені тим більше пожаданою, що у всіх гратуляційних листах і телеграмах, які одержав ювілят від різних слов’янських учених, обік щирого і радісного чуття та дружніх бажань видно брак хоч трохи детальніших показів на те, які ж то спеціально були ті заслуги ювілята, чим, властиво, він причинився до розширення обсягу нашого знання, до піддержання і розвою руської народності.

Се й не диво. О[тець] Петрушевич належить до ряду тих славних людей, про яких колись писав Лессінг :

Wer wird nicht einen Klopstok loben?

Doch wird ihn Jeder lesen? Nein!

О[тець] Антін Петрушевич походить із священичої сім’ї, в якій віддавна плекались літературні і наукові традиції. Його батько, о. Стефан Петрушевич, висвячений ще 1798 р., був більше як 50 літ парохом Добрян коло Стрия. Се був освічений чоловік, не без літературного хисту. Вихований у польській традиції, він писав зразу по-польськи (заховався уривок його подорожі зі Львова до Журавна з р. 1795, писаний з легким гумором, прозою, переплітаною віршами, на взір Красіцького подорожі з Варшави до Львова), компонував вірші, інтересувався драмами, яких ціла пачка була переписана, а може, й перекладена, його рукою. Та з часом він перейшов і до руської мови.

Ще в початку [18]30-тих років, а може, навіть і в [18]20-их р[ок]ах він переклав «Слово о полку Ігореві» на руську народну прозу, написав пару водевілів (один із них п[ід] з[аголовком] «Муж старий, жінка молода» був опублікований мною в «Записках Н[аукового] т[овариства] ім. Шевч[енка]», т. XXVII, другий находиться поки що в рукописі), писав руські вірші, з котрих деякі без його підпису були друковані в «Зорі галицькій» 1848 р., і лишив гарну збірку народних приповідок, яку бажав опублікувати окремою книжечкою; рукопис був уже одобрений цензурою, але до видання чомусь не дійшло; тільки в р. 1857 його приповідки були видані в часописі «Przyjaciel Domowy».

Антін Петрушевич родився в Добрянах 18 січня 1821 р., кінчив початкові школи в Стрию, гімназію, філософію і теологію у Львові в 1845 р. В р. 1847 він висвятився в целібаті, був якийсь час сільським сотрудником, але вже в тім самім році покликав його тодішній митрополит Михайло Левицький до себе і зробив його своїм капеланом. В р. 1856 о. Антін одержав титул почесного каноніка і обняв парафію Новицю в Калуськім повіті. В 1862 його іменовано дійсним крилошанином, і відтоді він пробуває у Львові з функцією кустоса. Коли до того додати, що о. Петрушевич довгі літа був послом до сейму краєвого, а від р. 1872 до 1878 також послом до Ради державної у Відні, то будемо мати все важніше з його біографії.

Нема ніякого сумніву, що вже з батьківського дому о. Петрушевич виніс замилування до історії і літератури. В ексцерптах та нотатах його батька знаходимо виписки з різних історичних писань XVIII-го і початків XIX-го віку, в тім числі із Шлецера «Staatsanzeigen» (1783) і «Nestor», Нарушевича, Бандтке, Вальтера Скотта («Історія Наполеона» ) і т. і.

Інтересна також його книжечка «Syntagma dla zrozumienia różnych autorów polskich i łacińskich i ruskich» – рід словника з поясненнями чужих і незвичайних слів; ті пояснення декуди розростаються в цілі невеличкі трактати; так, прим[іром], при слові «unia» подано коротенький нарис історії церкви руської; пояснено також деякі руські слова, як «opryszek, Kupajło, odoja, latawica», a також зібрано деякі матеріали до руської нар[одної] міфології п[ід] з[аголовком] «О mitologii ruskiej według podania ludu».

Не диво, що, винісши з батьківського дому наклін і охоту до поважної духової праці, Антін Петрушевич уже в гімназії читав праці Добровського, руську літопись т[ак] зв[аного] Нестора, «Історію Росії» Карамзина і «Історію Польщі» Нарушевича. Великий вплив мав на нього перший історик Галицької Руси Денис Зубрицький. А. Петрушевич познайомився з ним ще бувши на університеті. Певно, під його впливом і за його порадою він задумав присвятити свої сили історії і філології і почав збирати матеріали для великої праці, що повинна була вияснити історію Галицької Руси. Пробуваючи у Львові 1847 – 1856, він працював у львівських бібліотеках і архівах.

Обнявши в 1856 р. парафію Новицю, він зложив усю душпастирську працю на сотрудника, а сам працював далі в архівах і бібліотеках у Перемишлі, збирав старі книги й рукописи по галицьких церквах і монастирях, далі об’їздив Буковину і Румунію, а своє посольство у Відні використував більше як наукову експедицію, працюючи в віденських бібліотеках, ніж як політичну задачу. В тім часі він звідав також Прагу і інші слов’янські міста, всюди збагачуючи обсяг свойого знання, купуючи книжки, роблячи витяги, нотуючи давні рідкості. Не диво, що, маючи при тім усім запевнену екзистенцію, свобідний від турбот про сім’ю, при тім маючи яко канонік і посол отворені всякі архіви та приватні, церковні, монастирські бібліотеки, він зібрав матеріал дуже великий і цінний, із якого можна було здвигнути не одну гарну наукову будівлю.

До того треба додати, що з природи о. А. Петрушевич наділений досить живим умом, даром критичної аналізи і комбінації і незвичайною, дійсно феноменальною пам’яттю, яка не покинула його й тепер, у глибокій старості. Як бачимо, о. Петрушевичу дане було в дуже великій мірі все, щоб зробитися справді великим ученим, коли вже не другим Добровським, то в усякім разі духовим світочем хоч одної слов’янської нації – своєї рідної.

А які ж на ділі плоди більш як 50-літньої наукової діяльності о. Петрушевича? Якими творами він вписав своє ім’я в літописях слов’янської науки? Якими провідними думками він загрів серця сучасних? Чим причинився до розвою свого рідного народу або бодай тої Галицької Русі, іменем якої недавно святковано у Львові його ювілей? Повну відповідь на сі питання дасть певно безпристрасна історія; ми нині можемо тільки піднести головні напрями його діяльності і зазначити її характер.

Тут поперед усього кидається в очі різкий дуалізм у діяльності о. Петрушевича. На літературне поле виступив він зовсім під іншою звіздою, ніж та, яка повела його далі. Лишаючи на боці латинську дисертаційку «De versione slovenica sacrae scripturae», написану ще 1843 і цікаву хіба як свідоцтво, наскільки автор у ту пору володів латинською мовою та був начитаний у підручних тоді наукових працях Добровського, Шафарика і т. і., ми зупинимося довше на першій його друкованій праці наукового характеру. Се була брошура «Słów kilka napisanych w obronie ruskiej narodowości. Dodatek nadzwyczajny do teraźniejszych pism czasowych. Lwów, gród Rusi Austryjackiej. 1848».

В тій брошурі о. Петрушевич виступає з значним наукових арсеналом, з гарячим чуттям, та при тім з дуже ясним і мотивуваним почуттям, що він малорусин, син народу, хоч посвояченого з великоруським, та все-таки окремого від нього. Він почуває себе до обов’язку боронити прав тої малоруської народності, викладає її історію, окрему від великоруської, покликається на її окреме письменство і, протестуючи проти польських намірів ополячити галицьких русинів, уживає доказів, під якими й сьогодні міг би підписатися кожний защитник українсько-руського «сепаратизму».

«Kto dzisiaj nie wie, – пише він там (стор. 23), – że na budowę teraźniejszego języka polskiego i jego literaturę pracowała cała Polszczą: Kraków, Poznań i Warszawa, podobnie jak na literaturę ruską – cała Ruś: Halicyja, Wołyń i Ukraina?»

[Хто сьогодні не знає, що над розбудовою сучасної польської мови та її літератури працювала вся Польща: Краків, Познань і Варшава, як і над руською літературою – вся Русь: Галичина, Волинь і Україна? (польськ.). – Упоряд.].

Він бачить

«małoruskie formy już w obydwóch Zbornikach z wieku XI»; «wyprawa Igora na Połowców – epopeja, jaką tylko Czesi poszczycić się mogą, mająca śpiewaka z ludu za autora, pisana jest zupełnie w języku narodowym ruskim; im później, tern wyraźniej występuje język narodowy w rękopismach, mianowicie w dyplomatach książąt Włodzimirskich i Halickich; od r. 1516 – 1561 przełożył Michał Wasylewicz protojerej Sanocki 4 ewangelije z cerkiewnego, któren on bułgarskim nazywa, na język małoruski; tu należą księgi ustawne (закони, судебники), о których wyżej mówiliśmy i liczne dzieła z XVII w., a w nowszych czasach pod piórem Kotlarewskiego, Pawłowskiego, Maksymowicza, Srezniewskiego, Hrebinki, Osnowianeńka, Bodiańskiego, Dowhonoseńka, Zabiły, Mohiły, Halki, Borowykowskiego, Spyhockiego, Hohola, Hułak-Artemowskiego, Hołowackiego, Szaszkiewicza, Ustyanowicza, Lewickiego, Mocha, Guszalewicza i innych literatura nasza płynie wprawdzie cichym, ale pełnym strumieniem i żadna siła ludzka już go nie powstrzyma».

[…малоруські форми вже в обох «Ізборниках» з XI століття; похід Ігоря на половців – епопея, якою тільки чехи можуть похвалитися, у якій автором є співець із народу, написана цілковито народною руською мовою; чим далі, тим виразніше виявляється народна мова в рукописах, зокрема в актах Володимирських і Галицьких князів; у 1516 – 1561 рр. переклав Михайло Василевич, сяноцький протоєрей, 4 євангелія з церковної, яку він називає болгарською, на малоруську мову; сюди ж відносяться уставні книги (закони, служебники), про які йшлося вище, і багато творів з XVII ст.; а в новіших часах під пером Котляревського, Павловського, Максимовича, Срезневського, Гребінки, Основ’яненка, Бодянського, Довгоносенка, Забіли, Могили, Галки, Боровиковського, Шпигоцького, Гоголя, Гулака-Артемовського Головацького, Шашкевича, Устияновича, Левицького, Моха, Гушалевича та інших наша література пливе справді тихим, але повним потоком, і жодна людська сила вже його не стримає (польськ.). – Упоряд.]

Ті слова, здасться, не лишають ніякого сумніву про те, що розумів о. Петрушевич під назвами «ruski», «język narodowy», «literatura nasza». Згадавши про польських поетів української школи, о. Петрушевич пише:

«Są oni… rodzonemi dziećmi ducha naszej matki Rusi. Ich pieśni są wielkie ruskie dumy, ich stan duszy – tęsknota ruska, a ich ideały – kozaczyzna, ta pierwsza, najstarsza emigracyja ruska, walcząca wiekami za złotą wolność swojej wiary ś[więtej] i narodu» (op. cit. стор. 9).

[Вони… рідні діти духу нашої матері Русі. Їхні пісні – великі руські думи, їхній стан душі – руська туга, а їхні ідеали – козаччина, та перша, найстарша руська еміграція, що віками боролася за золоту свободу своєї св[ятої] віри й народу (польськ.). – Упоряд.]

На польський закид, що русинам для освіти конче треба знати польський язик, відповідає о. Петрушевич:

«Mogą się Małorusini bez jego dokładnej wiadomości bezpiecznie obejść, gdyż już Wielko-rusini do dźwignięcia swego języka i literatury pomocy polskiej nie potrzebowali» (стор. 8)

[Можуть малорусини без його достеменного знання легко обійтися, якщо вже великорусини для піднесення своєї мови і літератури польської допомоги не потребували (польськ.). – Упоряд.].

Цитуючи старі руські друки і передаючи їх титули латинськими буквами, о. Петрушевич транскрибує їх нашим звичайним, українсько-руським витвором: «Likarstwo na ospałyj umysł», «Harmonija albo sohłasyje wiry s.», «Knyha o wiri jednoj s. Cerkwy pod rozsudok Cerkwy wschodnoj», «Powist’ o żytyi prepodobnoho Warłaama i o Josafati carewyczi Indyjskom» i т. д. (стор. 37); вичислює найстарші друкарні південноруські (стор. 36 – 37) і знаходить ось які гарячі і розумні слова в обороні права галицьких русинів – просвічатися своєю рідною мовою:

«Tylko w ojczystej mowie może światło w narodzie szybkim postępować krokiem. Czyż podobieństwo całemu narodowi uczyć się innej mowy, ażeby sobie przez tą przyswój ać oświetę tegoż oświeconego narodu? Dokądże to zaniedbanie swojej ojczystej mowy doprowadzić może? Czyliż nie do wynarodowienia? Narody giną z utratą języka. Jakaże Ruś Galicyjską czekać może przysłość, jeżeli z zaniedbaniem swego musiałaby się uczyć polskiego języka? Śmiesznością już jest dzisiaj wystawiać sobie cały naród z cudzą gramatyką w rękach, kiedy w dobie naszej i nam Rusinom zapewniona jest narodowość» (стор. 6).

[Тільки рідною мовою може світло в народі поширюватися швидкими кроками. Чи ж потрібно всьому народові вчити іншу мову, щоб собі через неї привласнювати освіту того освіченого народу? Куди ж занедбання своєї рідної мови може допровадити? Чи ж не до денаціоналізації? Народи зникають із втратою мови. Яке ж може чекати Галицьку Русь майбутнє, якщо б через занедбання своєї мусила б вивчати польську мову? Сміховинним є сьогодні уявляти собі весь народ із чужою граматикою в руках, коли в нашу добу і нам, русинам, с запевнена національність (польськ.). – Упоряд.]

А на фарисейську концесію поляків, щоб у руських народних школах учити надобов’язково руської мови, але всі наукові предмети викладати по-польськи, о. Петр[ушевич] відповідає зі справедливим обуренням:

«Coż pozyska Ruś na tern, że jej dozwolą uczyć tylko języka swego jako nadzwyczajnego przedmiotu, kiedy żadnej nauki w tym języku odbierać nie będzie? Jaki że naród w Europie uczy się swego ojczystego języka i to tylko samego języka, nadzwyczajnym sposobem, pobierając wszelką inną naukę w cudzym języku? Z jakim że to było by zamiarem» (стор. 13).

[Чи скористає Русь від того, що їй дозволять вивчати свою мову як надобов’язковий предмет, коли жодної науки цією мовою не буде сприймати? Який народ у Європі вивчає свою рідну мову, і то лише саму мову, надобов’язковим способом, сприймаючи будь-яку науку на чужій мові? З яким це було б наміром? (польськ.). – Упоряд.]

Очевидно, o. Петрушевичеві було тоді зовсім ясно, що руський язик має вартість не сам для себе, але як живий орган живого народу, як спосіб для його просвіти і піддвигнення з упадку.

На жаль, ті здорові і ясні думки не лишилися далі провідними думками о. Петрушевича; навпаки, можна сказати, що його дальша діяльність немов навмисно силкувалася занегувати за чергою кожну з тих думок. Для будущого біографа о. Петрушевича буде се цікавий психологічний проблем – прослідити, якими шляхами, яким розумуванням чи радше яким процесом несвідомих уподобань, симпатій і антипатій дійшов він до поглядів діаметрально противних. Я можу тільки зазначити в загальних нарисах два характерні звороти в його діяльності і висловити хіба здогади про мотиви, які могли кермувати ним.

Та поперед усього кілька загальних уваг. Читаючи наведені вище виписки з брошури Петрушевича, ми бачимо, що вона написана досить гарним, живим польським язиком. На жаль, ні про одну руську працю о. Петрушевича не можна сказати, щоб вона була написана яким-небудь живим язиком. Починаючи від віршованих проб 1847 р., він пише все важким, штучно скомпонованим церковно-польсько-російсько-руським жаргоном, який свідчить про цілковитий брак у нього почуття красоти і гармонії живої мови.

Се факт досить незвичайний – лінгвіст, руський лінгвіст, який протягом звиш 50 літ не навчився поправно писати жодним із звісних руських язиків чи діалектів і вміє поправно писати тільки по-польськи і кінець-кінців дійшов до пірамідального погляду, що він пише праруським язиком, – се, мабуть, унікат не тільки в Слов’янщині, але і в цілім світі.

Друга увага загального характеру – се брак у о. Петрушевича дару до синтези, до сотворення якоїсь органічної цілості, до панування над своєю пам’яттю і над нагромадженим матеріалом. Се не те саме, що брак методи; се якийсь органічний брак, якась гіпертрофія пам’яті, сполучена з привичкою до механічних, поверхових асоціацій думок.

Говорячи про яку-небудь дрібницю, о. Петрушевич одним духом, сам не завважуючи ненатуральності сього скоку, потрафить нав’язати до неї і якийсь факт із прастарої археології і етимологію якогось слова і свій жаль на вчених, що не звернули увагу на якусь його статейку, перед 30 роками друковану в якійсь обскурній газетині, і їдкий напад на українофілів або на «коварний запад».

Не диво, що його праці через те робляться подібними до того старого лабіринту, де кожний мусив заблудити в безконечній купі закамарків. Читаєш ті праці і знехотя дізнаєш чуття якогось пригноблення; замість світла тобі починає темніти в мізку; перед тобою в диких поскоках устають зовсім розумні думки, бистрі спостереження, перемішані з нічим не мотивованими, апріорними твердженнями, з науковими фантазіями, які автор приймає за святу певність, з киненими на вітер і нерішеними загадками, про які авторові здається, що рішив їх, а в грунті не перестає звучати понура нота якоїсь дикої ненависті до якихось незримих та невловимих ворогів: раз вони являються в формі всемогучих єзуїтів, то знов у загальнішій формі Заходу, який те тільки й знає, що підставляти ногу Сходові, то знов у формі польської інтриги, українофілів, радикалів і т. д.

І всі темні сили інтригують, підкопують, «злодійствують», і їх інтригами заповнена в очах о. Петрушевича вся минувшина щонайменше від часів Кирила і Методія; ті інтриги – се також пружини всіх подій у теперішності, і бідний о. Петрушевич вибивається з сил, «разоблачаючи» ті інтриги, та що ж!

«Прежде был радикализм и бросался на религию, и его замыкали во криминалы. Потом пришёл радикализм и бросался на собственность, и его замыкали во криминалы. А теперь пришёл радикализм и кидается на святое историческое правописание – и злодействует безкарно».

Від р. 1848 Петрушевич виступає у нас як історик і лагодиться повести дальше діло, розпочате Д. Зубрицьким. Певне під проводом Зубрицького повстає у нього план написати історію Галицької Русі в зв’язку з історією суміжних країв. Він довгі літа збирає матеріали для сеї праці, а тим часом публікує по газетах дрібні замітки про детальні, дуже детальні питання головно нашої церковної історії (звістки про різні церкви, монастирі, ієрархів і т. і.).

І тут доконується у нього перший зворот. Погоня за деталями відтягає його від цілості, а самі ті деталі зовсім мертві, майже без значення для історика. Відвертаючися від живої мови рідного народу, він рівночасно тратить почуття живого зв’язку з ним, солідарності з його інтересами. Не мавши ніякої школи яко історик, він зупиняє свою увагу на одній стороні історичного життя: на матеріальних пам’ятках (археології і бібліографії) або на таких поверхових явищах, як генеалогії родів, різні персоналії, інтриги та плани володарів.

Для економічного життя народу, його соціального укладу, боротьби класової, росту і упадку поодиноких інституцій, тобто для всього того, що лежить в основі новочасної історіографії, о. Петрушевич не мав ніякого розуміння. Етимологічний вивід назви якоїсь місцевості значив для нього завсігди більше, як зрозуміння економічних відносин її людності.

Такі праці, як «Дерево родства в восходящей и нисходящей линиях» (1852), «Краткая роспись русским церквам и монастирям в городе Львове» (1853), «О соборной богородичной церкви в Галиче» (1853), «Известие о галицко-русских епископах и митрополитах» (1856), «О начатках епископства в галицко-русском княжестве» (1853) і т. п., могли мати вже тоді дуже малий локальний інтерес для дуже немногих любителів, а висловлювані в тих і інших того роду працях загальніші уваги пропадали в купі нікому ні на що не потрібних деталів. В усякім разі се були вступні праці радше до історії галицько-руської церкви, ніж до чого іншого.

А о. Петрушевич збирав та й збирав матеріали по плану, зачеркненому далеко ширше. Про сей план Галицька Русь довідалася тільки тоді, коли наступив другий, по моїй думці, ще більше фатальний зворот у його діяльності: коли він покинув думку написати історію Галицької Руси, а звернувся до археології і лінгвістики і взявся до зовсім фантастичної праці археологічно-етимологічно-історичного словаря, що від [18]60-их років зробився його улюбленою дитиною і пожер йому, по моїй думці, без найменшої користі для нього, для сучасності і для науки, 40 літ невсипущої праці.

При нагоді ювілею було піднесено, що сей словар виріс до міфічних розмірів: він має поясняти звиш мільйон слів на 300 000 піваркушах письма. От для сього-то словаря покинув о. Петрушевич задуманий план історії Галицької Русі і рішився замість готової історії опублікувати свої collectanea для неї, тобто голосну в Галичині «Сводную летопись», яку один із ентузіастичних гратулянтів назвав «векопомным трудом».

Видання «Сводной летописи» справді треба назвати «вікопомним», уживаючи сього польського прикметника, бо ж у цілім XIX віці ледве чи найдеться збірка більш строкатого і більше некритично та ненауково виданого матеріалу. Послухаймо, що писав ще в 1888 р. про вартість одного, і то, мабуть, найціннішого тому, її такий компетентний учений, як В. Антонович («Киевская старина», 1888, кн. 6, стор. 47 – 52). Подавши згадку про дотеперішню 40-літню діяльність о. Петрушевича (він якраз тоді, 1887 р., обходив 40-літній ювілей своєї діяльності), д. Антонович підносить його здавна стверджену репутацію як ученого, хоч і не рішається зачислити його рішуче до істориків, і додає, що головний центр його праці «мабуть, філологія і бібліографія» (філологи і бібліографи, певно, назвуть о. Петрушевича головно істориком і археологом).

«В великім числі праць о. Петрушевича ми, щоправда, не знаходимо праць, що обіймали б цілі, хоч трохи ширші епохи; се переважно коротенькі монографії, присвячені обробленню спеціальних, більш-менш дрібних питань із життя Червоної Русі» (стор. 46).

Переходячи до «Сводной летописи», шан[овний] критик говорить ось що:

«На жаль, надії, оперті на репутації автора, не зовсім оправдуються виданою ним книгою. Чи то наслідком браку часу, чи з інших, не звісних нам причин, видавник не тільки не заховав критичних правил, обов’язкових для видавника всякої археографічної збірки, але немов навмисно зробив усе залежне від нього, щоб утруднити читачеві користування його збіркою і позбавити його змоги критичної оцінки його багатого матеріалу.

Не обмежуючись зведенням у купу розкиданих і зібраних ним рукописних джерел, о. Петр[ушевич] втягує в свою літопись величезну купу виписок із друкованих, загальнозвісних історичних праць, перемінюючи таким робом свою археографічну збірку немов у історичну хрестоматію, притім зложену дуже кепсько. Кепсько тому, що, як у доборі авторів, так і в доборі цитованих місць, він кермується, очевидно, виключно суб’єктивними міркуваннями.

І так, найчастіше знаходимо виписки із «Истории Малороссии» Маркевича, «Истории России» Соловйова, із літописів, виданих Білозерським, та з «Истории кабаков в России» Прижова; рядом з ними вся книга завалена цитатами з найрізніших творів без усякої уваги на те, наскільки компетентні ті джерела.

Знаходимо рядком цитати із «Полного собрания законов», із «Чтений Московского общества истории и древностей» і із Холмского народного календаря, «Gazety Lwowskiej» з р. 1875, «Врачебного журнала» Полуніна і навіть із белетристичних творів («Українських оповідань» Стороженка) і етнографічних збірок (Головацького).

Далі, на наше велике зачудування, знаходимо виписки з цілої купи мінералогічних і технологічних німецьких писань (Zerrener, Erdkunde des Gouvernement Perm; von Turner, Russlands Montan-Industrie; Grätze, Beiträge zur Geschichte der Gefässbildnerei bei den verschiedenen Nationen) і т. і.

Редактор не пояснює ані в передмові, ані в увагах, ані в тексті, чому він користувався власне тими авторами, а не якими-будь іншими, і, не вміючи догадатися причини сього першенства, ми нехотя добачуємо її в припадковості або в самоволі редактора. Вибір тільки деяких підручників не дасться пояснити: годі, приміром, знати, чому, цитуючи Соловйова, о. Петр[ушевич] ігнорує твори Єшевського, Устрялова, Семйовського, Корсакова і т. д. і чому він дає першенство літописам Білозерського перед літописами Рубана, Рігельмана, Симоновського, Лукомського і т. д.

Так само ми не знаємо, чому о. Петр[ушевич], догадавшися втягнути звістки природничі, обмежився мінералогією і технологією, а відкинув ботаніку, зоологію і антропологію, історію медицини і т. і.

Та іноді добір підручника зовсім невдатний і більше ніж чудний з боку письменника, звісного з довголітньої діяльності, від якого ми маємо право ждати строго критичного вибору. Таке, по нашій думці, першенство, дане ним «Истории Малороссии» Маркевича, якої хиби явні були ще в часі її виходу на світ і яка при теперішнім стані науки нижча всякої критики; а тимчасом кожний рік у «Сводній літописі» починається сухим реєстром фактів, узятих із історії Маркевича, як пояснює сам о. Петр[ушевич] в увагах на стор. 1. Розуміється, значення цитатів із белетристичних творів у археографічній збірці не потребує, здається нам, ніякого коментарія.

Коли нам видається незрозумілим добір цитованих авторів, то ще в більше зачудування приходимо від добору місць, приведених із тих творів у «Сводной летописи». При всьому щирому бажанні зрозуміти схему, по якій добирав звістки о. Петр[ушевич], ми не здужали відгадати її. Звістки вибрані не відповідно до зглядної важності самих фактів і не відповідно до їх зв’язку з «галицько-руською» історією, як можна би було міркувати з титулу видання. Для зразка приведемо навгад декілька виписок о. Петр[ушевича]; може, дехто буде щасливіший від нас і зрозуміє, чому і пощо вони поміщені в «Сводній літописі»:

«1700. Всем питейным делом в России заведывали бурмистры и т. д. (Прыжов, “История кабаков”)».

«1714. Учреждены Петром В[еликим] майораты и т. д. (Полное собр. законов)».

«1733. Заведена почта между Москвою и Тобольском. (Чулков)».

«Вторично запрещено всякаго рода азардовые игры» (без цитати).

«1749. Папа соизволяет гнезненским архиепископам яко примасом королевства употребление пурпуры» (без цитати).

«1750. Начало Российской горновой музыки. Мареш. Нарышкин». (?)

«1755. Трус земный разрушил город Лисабон, распространился на три десяти части (sic) мира» (без цитати).

«1756. Импер. Елисавета основала близ С. Петербурга первый фарфорный завод (Porzellanfabrik) i т. д. (Graetze)».

«1771. Появление русских в Мингрелии, взятие Кутаиса» (без цитати).

«1771. Восстание Яицких Козаков по причине притеснения их и приказа брития бороды. (Castera)».

«1772. Открыты Олонецкии первыи медныи рудокопы» (без цитати).

Таких виписок можна би було набрати в «Сводній літописі» багато десятків. Полишаючи «любознательному читателю» догадатися причини їх появи і їх призначення в книзі, ми позволимо собі висловити догад, що шановний автор дивився на свою книжку до певної міри як на «кунсткамер, сыреч на собрание курьёзов и раритетов», і силкувався нагромадити звісток як можна більше диковинних, а то б сюди не встряли ані «трус лисабонский», ані тобольська пошта, ані «пурпура примасов», ані «медные рудокопы», ані «горновая музика», «майораты», «Porzellanfabrik» і незлічима сила інших монстрів, яких не вичисляємо для короткості.

Коли викинути з книжки всі виписки з друкованих творів, то об’єм її вменшиться щонайменше на половину; те, що лишиться тоді, се й буде властива «сводна літопись», уложена по плану видавника із рукописного матеріалу, розложеного роками. Та-бо і з погляду на сей матеріал поступування редактора полишає багато бажати і багато дечого жалувати. Значна маса звісток або зовсім не має цитатів, або цитати покладені такі загальні та неозначені, що не дають змоги судити про вартість і якість джерела.

Яке, приміром, поняття можна виробити собі про рукопис, про який сказано лише: «рукопись в моём поседании» або «из библиотеки епископского собора в Перемышли», або «по источникам польским», або «по современной записке» і т. і.?

Окрім дрібних написів і уриваних нотаток, автор мав під руками декілька ширших записок сучасників, як ось: записки уніатського митрополита Льва Кишки, записки піярського монастиря в Межирічі Корецькім, записки Павла Свідзінського, священика Лодинського. Певна річ, видаючи ті записки, він зробив би велику прислугу руській історіографії, та при тім від о. Петрушевича, як від чоловіка, вповні обізнаного з правилами історичної критики, можна було ждати заховання хоч би найважніших умов, неминучих при виданні історичних пам’яток, тобто опису вжитих рукописів, біографічних даних, що характеризували б соціальне становище, характер і погляди їх авторів і т. і.

Та нічого подібного ми не знаходимо в «Сводній літописі»; зате сам текст записок розшматований по рокам усуміш із іншими замітками і виписками, при чім видавник не пояснив, чи помістив весь текст дотичних записок, чи тільки вибрані з них по своїй уподобі місця, і тим, розуміється, відібрав читачеві остатню можність їх критичної оцінки.

При групуванні самих звісток бачимо інколи велике недбальство: іноді одна й та сама звістка з одного й того самого джерела надрукована два рази, як ось, прим[іром], виписка замітки із Минеї церкви села Іванова про ціни збіжжя в Перемишлі в р. 1737 (стор. 139 і 140); іноді однаковісінькі написи з різних книг поміщено одну за одною без видимої потреби, приміром, написи про даровизну книжок Скитському монастиреві архимандритом Михайлом Чирським (стор. 214); іноді без ніяких пояснень і коментарів приведено яко сучасні записки дуже наївні і ігнорантні мудрування книжників XVIII в. Ось для приміру замітка свящ[еника] Григорія Гаванського, списана в 1750 р. про час заснування церкви в селі Бущі:

«То zapisuję dla pamiątki, że Cerkwi Buszczeckiey (Busure) nie mogli znać siła lat tey, co święta caryca Helena postawiła, kiedy miała woynę z Buniakiem sołodywym, pod tytułem Святыхъ Глѣба и Бориса, synów Włodzimierza, царя восточного, od brata rodzonego pozabijanych. Ja tedy, O. Grzegorz Gawański, paroch Hodowski, bywszy w Buzczu na odpuście w roku 1750; był także bakałarz w Buzczu na ten czas z Popowieć z pod Poczajowa, у pokazał mi w xiedze, że zapisano przez zakonnika, który stary był w Poczaiowskim monastyrze, że się to działo w roku 1180. To od tego roku aż do tego roku 1750 upłynęło lat 570» (стор. 186).

[Записую це для пам’ятки, що тієї Бущецької церкви, яку княгиня Ольга збудувала, коли воювала з Буняком шолудивим, на ім’я святих Гліба і Бориса, синів Володимира, царя восточного, рідним братом убитих, не могли знати стільки літ. Я, о. Григорій Гаванський, парох Годівки, тоді був на відпусті в Бущі 1750 року; був також у Бущі тоді бакалавр з Поповець з-під Почаєва і показав мені в книзі, що записано старим монахом Почаївського монастиря, що діялося це 1180 року. То від того року аж до року 1750 минуло 570 літ (польськ.). – Упоряд.]

Може, ся замітка й дуже цікава для історика-етнографа, та ледве чи можна було друкувати її в археографічній збірці без коментарія або бодай без короткої уваги про її значення.

В інших випадках о. Петрушевич приводить звістку про один і той сам факт протягом кількох літ раз за разом, лишаючи читача в непевності, чи повторявся той факт періодично, чи, може, заходить сумнів, до якого року належить він – сумнів, зрештою, трохи дивний, бо ж збірка присвячена виключно подіям XVIII в.

Ось примір такої невиясненої недогадливості: повстання селян, звісне під назвою Коліївщини, було в р. 1768 і тяглося 3 місяці. Дати його можна з документів означити зовсім докладно. А тим часом у «Сводній літописі» повстання Залізняка, захоплення Умані і всмирення повстання Стемпковським оповідано 3 рази під р. 1768, 1769 і 1770 (стор. 272, 287 і 293) і при тім оповідане від особи самого редактора, без показу джерел і без виписок із сучасних записів, а в формі коротких тез самого редактора. Адже ж для читача, мало знайомого з історією сеї події, книжка о. Петрушевича буде джерелом великих сумнівів або грубих помилок. Ми абсолютно не розуміємо, з яким наміром шановний автор наробив усієї тої замішанини? Адже ж годі сумніватися про його знання; лишається приписати сю помилку дуже непохвальному недбальству.

Зрештою, в справі Коліївщини ми можемо вказати одну очевидну помилку з боку редактора. На стор. 281 приведено загально звісні вірші, підписувані на схематичнім малюнку запорожця XVIII в., так званого «Мамая»; тим віршам о. Петрушевич дав титул «Стихи на портрет Гонты». Ми не розуміємо, з якою згори повзятою думкою о. Петрушевич пришпилив і сам малюнок, і вірші до Гонти; вірші ті звісні вже давно (коли не помиляємось, вони були уперве надруковані в «Записках о Южной Руси» Куліша 1856 р., т. І, ст. 316 – 319) і не мають нічого спільного з життєписом Гонти.

Навпаки, в самім тексті козак, змальований на образі, широко пояснює, що він і сам докладно не знає свого імені ні роду і оповідає, що він родився і виховався в запорозьких степах, що не має ніякого осідка, а бурлакує, займається гайдамацтвом, уже й постарів серед безхатнього життя і т. д. Що ж тут спільне з Гонтою, чоловіком хазяйнуватим, сімейним, багатим і поставленим на значній службовій посаді в уманській міліції?

Між негативними прикметами видання ми не можемо проминути також неприличної для історичного письменника взагалі, а особливо для видавника матеріалів суб’єктивності, що мимохіть змушує сумніватися про безпристрасність у доборі і повноті приведених матеріалів.

О[тець] Петрушевич дуже часто вставляє в свою «Сводную летопись» власні міркування і полемічні напади проти різних поглядів і тенденцій, що виявляються чи то в сучасній літературі, чи в біжучім суспільнім житті. Ті міркування можуть бути дуже шановні своїм змістом, та тільки відповідне для них місце було би на шпальтах якої-будь газети, а на сторінках археографічної збірки вони тільки вменшують її наукову вартість і будять сумніви щодо об’єктивного добору наукового матеріалу.

В кінці, надавши своїй збірці форму дуже хаотичної silvae rerum, o. Петрушевич уважав зайвим додати до неї бодай покажчик імен власних і географічних. Коли кому прийде потреба знайти звістку про який-будь історичний факт на основі матеріалів, виданих о. Петрушевичем, то він кожного разу буде мусив перевернути всю книжку від початку до кінця, а блукати по тім лабіринті нелегко без покажчика, що служив би рятунковою ниткою Аріадни.

Взагалі доводиться щиро пожалкувати, що багатий історичний матеріал, зібраний о. Петрушевичем, виданий ним так недбало, при повнім занедбанні навіть елементарних історичних правил».

Я вважав конечним подати перекладом майже всю рецензію проф. Антоновича, щоб доочне показати, як справді компетентні люди оцінюють «вікопомні» праці нашого вченого. До тих уваг шан[овного] професора я додам хіба те, що піднесені ним сумніви в значній часті поясняються характером того матеріалу, який опубліковано в томах «Сводной летописи». Се не жоден готовий твір, не збірка матеріалів, зладжена спеціально для друку, не хрестоматія, як думає проф. Антонович; се тільки collectanea – збірка виписок, нотаток і уваг, матеріал, що мав послужити для написання історії Галицької Русі.

Матеріал, зібраний ще в [18]50-их і 60-их роках, лежить у шафах о. Петрушевича, ждучи оброблення; покинувши план його оброблення, о. Петр[ушевич] покористувався клопотами «Галицько-руської матиці», від якої загал домагався якоїсь діяльності, якихсь публікацій, і втелющив їй оті collectanea так, як були у нього нагромаджені, пододававши тільки декуди згадані проф. Антоновичем уваги і полеміки, що свідчать більше про його злобність, партійне засліплення та нерозуміння дійсного життя, ніж про його історичний чи взагалі науковий смисл. Таким робом збагатилася галицько-руська література 6-ма томами «Сводной летописи».

Те, що о. Петрушевич, зібравши такий багатий матеріал, навіть не пробував суцільно обробити його, було вже повноважне testimonium paupertatis для його писательського таланту. Те, як він збирав свій матеріал, на які речі звертав увагу, дає нам не менше повноважне свідоцтво того, як він розумів історію.

Отже, переглядаючи томи «Сводной летописи», ми відразу завважуємо повний брак архівних студій. О[тець] Петрушевич напер у свою літопись усякого лика; але того, що для новочасного історика творить основу досліду, – архівних актів: цивільних, кримінальних, адміністраційних, корпораційних – ані сліду. Ніде з шістьох томів «Сводной летописи» не бачимо, щоб о. Петрушевич хоч пробував визискати бодай багаті і так інтересні архіви львівські; а які скарби він міг би був знайти в тих архівах, доказом хоч би ті томи актів до часів Хмельниччини, які публікує д. Томашівський і які з грунту змінюють те представлення Хмельниччини і її відгомону в Червоній Русі, яке було не то вже у Маркевича, але й у Костомарова і яке некритично повторяє й о. Петрушевич.

Що більше, навіть тих рукописних скарбів, що ще легше були доступні йому в бібліотеках Оссолінських, перемиській, у Кракові і Відні, о. Петрушевич не використав і в сотій часті навіть у тих спеціальних питаннях, які він порушував у своїй «Сводній літописі». Припадковість, дилетантизм і партійна сторонничість у доборі і визисканні матеріалу обік повного нерозуміння вимогів історичної методи – ось характерні прикмети його історичної «роботи».

Лишимо на боці археологічні праці о. Петрушевича, його безконечні розвідки про Галич за Луквою, про різні церкви і монастирі і т. і. Так само лишу на боці його праці з обсягу ширшої славістики, отже, про Кирила і Методія, про Короледвірський рукопис (о. Петр[ушевич] доказував його неавтентичність і мав рацію), а скажу дещо про праці о. Петр[ушевича] на полі історії українсько-руської літератури.

І тут о. Петрушевич був поставлений у виємково корисних умовах яко збирач старих друків, рукописів і різнородних пам’яток. Яко канонік і кустос митрополітального архіву, а також яко впливовий член консисторії, він не тільки мав доступ до церковних, деканальних і монастирських бібліотек, але в многих випадках міг брати з них для своєї збірки, що йому захотілося; надто йому дуже часто присилали приватні властителі, священики, учителі і т. і. різні рідкості яко вченому знавцеві або і з інших причин; от тим-то не диво, що він міг нагромадити в своїй бібліотеці запас матеріалів, про якого об’єм і якість задля його недоступності ми не маємо майже ніякого поняття.

І коли сьогодні ще по наших селах і містечках тут і там находяться деякі цінні рукописи та друки, то се треба вважати якимсь дивним фактом, і найчастіше вони тільки припадком уйшли уваги о. Петрушевича. І додаймо відразу: те, що попало в його бібліотеку, на довгі літа, щонайменше до його смерті, зробилось зовсім мертвим капіталом, недоступним для науки. О[тець] Петрушевич оберігає свої скарби таким завидливим оком, що, не публікуючи й не оброблюючи їх сам, не позволяє сього вчинити й нікому іншому.

Ще давніше, в [18]60-их роках він опублікував декілька важних причинків до історії нашого письменства, особливо «Житіє Йова Княгиницького», написане Гнатом із Любарова, опис подорожі до Палестини з початку XVII в., устав Теодозія Скитського і декілька віршів, замішаних у текст «Сводної літописі». Але ті видання, подані звичайно in crudo, без критичного апарату, без пояснень, інколи в формі, що позволяє хіба догадуватися про їх первісний вигляд, тим більше, що о. Петрушевич яко філолог має звичай поправляти форму своїх текстів і не зазначувати, як виглядає та форма в оригіналі. З часом, утвердившися в думці, що мова наших літературних пам’яток XVII – XVIII в. «исковеркана» супроти тої «праруської», якою володіє він сам, покинув дальше публікування текстів.

Не давши й тут ані одної заокругленої систематичної праці, що позволила б бачити в ньому дійсного історика літератури, о. Петрушевич забігав на се поле, так сказати, принагідно, висловлював про один або другий пункт свої погляди та теорії і дуже часто лишав їх без ширшого мотивовання.

І так він видав «Слово о полку Ігореві», розбите на вірші і з поправками в тексті, але без вияснень, як він розуміє версифікацію «Слова» і якими мотивами кермувався при поправках.

Кілька разів він висловлював дуже категоричним тоном свою догадку про авторство звісної «Перестороги», приписуючи її якомусь Гунашевичу і обіцюючи подати про нього детальніші звістки та докази його авторства, та й досі не зробив сього, подавши тільки («Свод[ная] лет[опись]») ту одну звістку, що він родився 1613 р., хоча автор «Перестороги» описує Берестейський собор в 1596 р. як очевидець і доводить своє оповідання десь до 1601 р.

Доказом некритичності о. Петрушевича і браку відрізнення есенціональних питань літературної історії від маловажних мусимо вважати також його статті: «Кто был вещий Боян, упоминаемый в “Слове о полку Игореве”?» і «О названии и происхождении певца “Слова о полку Игореве”».

Опираючись на корумпованім місці «Слова»: «Рекъ Боянъ и ходы на Святославя, піснетворця стараго времени Ярославля» і поправляючи «и ходы на» на «изъ колѣна», о. Петр[ушевич] висновує з сього, що Боян був потомком князя Святослава Ігоревича, а власне «был рождён от побочного сына или дочери» сього князя. А що той Святослав воював болгарів, а в Болгарії трохи вчасніше був князь, прозваний Баяном і славлений яко чарівник, то на тій основі о. Петр[ушевич] догадується, що руський князь Святослав Ігоревич

«во время своего похода в Болгарию (967), вероятно, вступил в брак с болгарскою невестою, родившею ему сына или дочерь, из которых родился вещий Боян, так названный соответно имени сына знакомитого сына владетеля Болгарии Симеона».

А хто би сьому не хотів вірити з тої мізерної причини, що ані літописі, ані ніякі інші свідоцтва для всіх тих комбінацій не дають ніякісінької підстави, той в очах о. Петрушевича певно лишиться ігнорантом або чоловіком упередженим та зіпсованим якою-будь «інтригою». Що о. Петрушевич, забігши до Болгарії, не промине покористуватися як першорядним джерелом також звісною фальшованою «Ведою славян» Верковича, сього при всьому характері його вченості можна було наперед надіятися.

Так само міцно фундоване й друге відкриття о. Петрушевича: хто був автор «Слова о полку Ігореві»? Звісний факт, що в XV віці повстало в Північній Русі, в Рязані, наслідування нашого «Слова», так звана «Задонщина великаго князя господина Димитрія Ивановича». Ще пізніше, в XVII в., ся «Задонщина» була перероблена, а властиво розведена ще пустішою риторикою в творі «Слово о великомъ князѣ Димитріи Ивановиче». Отже, в одній копії сього «Слова» знаходиться такий початок: «Се повидай, Уранъ, како случи ся брань».

О[тець] Петр[ушевич] розумує так: автор «Слова о полку Ігореві» обертається з покликом до Бояна; автор «Задонщини» також згадує Бояна і дає виписки зі «Слова о полку Ігореві», а автор «Слова о великомъ князѣ» не тільки хвалить автора «Задонщини», але обертається з покликом до автора «Слова о полку Ігореві», яким був власне сей Уран. Ось і все відкриття.

А хто був той Уран? Чим важне для історика літератури се відкриття назви, котра сама собою не говорить нам нічогісінько? Ах, для о. Петрушевича ся назва дуже важна! Віднайшовши назву «Уран» у візантійських джерелах VI в. і знаючи в Галичині сім’ю Урановичів у XIX в., він доходить до дуже логічного заключения:

«Так як слово Уран есть романского происхождения (грецьке Ουρανος!), нет сомнения (розуміється! у о. Петр[ушевича] ніколи нема сумніву, головно там, де для висновків нема ніякісінької підстави!), «что оно досталось на Русь посредством румынского племени» (а що! ясно?).

«Название Уран, упоминающееся уже в VI и X стол, на Балканском полуострове, вероятно (ого? а перед хвилею було “нет сомненія!”), отсюда досталось на Южную Русь посредством румынского племени, которому принадлежали так названные Болоховские князи».

I далі пішов о. Петр[ушевич] гуляти по тих болоховцях та по румунізмах у «Слові о полку Ігоря», та ми в ті дебри за ним не підемо. Зрештою, кому не подобається думка, що автор «Слова о полку Ігореві» був румун, для того великодушний о. Петрушевич дає ще другий вихід: він міг бути також башкиром, бо і в башкирській мові знаходиться слово «уран» – відси його взяли росіяни в формі «ура» – і значить «бий»!

Жаль, що о. Петр[ушевич] з властивою йому бистротою лінгвістично-археологічної комбінації не попрацював над розширенням і поглибленням сієї другої гіпотези. Адже ж подумати лише, які широкі горизонти розкриває вона!

Все, що ще сказано далі про співаків у старій Русі, – то або загально звісні речі, або нічим не підперті фантазії, вроді, приміром, ось якого твердження:

«Русские князья имели своих придворных певцов, которые по желанию их воспевали важнейшие события, совершенные ними так для современников, желающих уведать о подвигах своего князя, яко и для оставления в песнях памяти о том поздному потомству».

Ті поети, по думці о. Петр[ушевича], мали sui generis офіціальне становище, були наполовину публіцистами, а наполовину історіографами, зберігали народні традиції, одним словом, «имели в русском государстве, яко представители общественнаго мнения, немаловажное значение». Се все було б дуже гарно, якби тільки ми мали хоч би найменшу основу для таких здогадів.

Тим часом о. Петр[ушевич] будує ту свою тезу на двох фактах – на авторі «Слова о полку Ігореві», про якого сам він знає тільки те, що звався Уран, і на «словутнѣмъ спѣвцю Митусѣ» з Перемишля, про якого наука давно схиляється думати, що був тільки церковним дяком. А яку премудру теорію скомбінував собі о. Петрушевич про те, чому той Митуса не хотів служити Данилові! Бачите, Данило накладав з «гнилим» Заходом, з Папою, з католиками, а Митуса був офіціальним зберігателем національної традиції і православія, і для того… Ах!

Es war’ zu schön gewesen!

Es hat nicht sollen sein.

Лишається нам іще сказати декілька слів про о. Петрушевича як філолога, а властиво про його монументальний «Словарь». Правда, сей «Словарь», у якім пояснено більш мільйона слів, досі не виданий, але не страчена надія, що Галицько-руська матиця ще обдарує ним людськість. А поки що ми можемо судити про вміщену в ньому «глибину премудрості» тільки по тих перлинах філологічної бистроумності, які о. Петр[ушевич] зложив у своїх чотирьох «лингвистическо-исторических исследованиях», надрукованих 1887 р. в «Сборнику» Матиці, та в принагідних увагах і екскурсах, поміщених у різних його працях, звичайно в таких місцях, де їх зовсім не треба і де б їх ніхто не міг надіятися (приміром, екскурс про назву Україна в статті про автора «Слова о полку Ігореві»).

Говорячи про лінгвістичні праці о. Петрушевича, знов приходиться зачати від азбуки. Що таке лінгвіст у сучаснім значенні того слова? Се вчений, що слідить будову і розвій язика в усіх його проявах, отже, і книжкового, і розговорного, не виключаючи, не легковажучи жодного діалекту, і навіть штучних, навмисно творених або попсованих жаргонів, т[ак] зв[аних] арго (злодійських, дротарських, жебрацьких і т. і.). Із сього погляду о. Петрушевич зовсім не лінгвіст.

Язик яко такий, його розвій, його різнорідні прояви, його будова зовсім не обходять нашого вченого. Він ніколи не написав ані одної граматичної праці, а на той живий язик, який чує довкола себе, яким говорить, який росте і виробляється перед його очима, він дивиться не оком ученого-лінгвіста, але оком цензора.

Се у нього «чудовищный жаргон», «тривиальное», «исковерканное наречие» (порівняй його згірдний відзив про переклад Нового Завіту Куліша – Пулюя в «Сборн[ику]» Гал[ицько]-рус[ької] матиці 1887, ст. 215, або його осуди старших пам’яток нашого письменства, прим[іром], перерібки «Александрії» з XVIII в. в «Сводній літописі»).

Не володіючи сам у письмі ніякою живою мовою, крім польської, о. Петрушевич цікавиться не мовою, не її живим організмом, а тільки поодинокими словами, які дають йому можність розвивати різні історично-археологічні теорії, так само хиткі і поквапні, як і ті історико-літературні, про які ми згадували вище.

Ітак, у першім своїм «рассуждении» на тій основі, що слов’янське слово «писати» значить буцімто «малювати», «рисувати», а так само у готів слово gemeljan (malen) в Ульфіловім перекладі Біблії має значення «писати», о. Петр[ушевич] догадується, що «первоначальное письмо у словен и готов было образцевое (иероглифическое), пока позднее не перешло в рѣзы и черты» (Сборн[ик] Гал[ицько]-р[уської] мат[иці], 1887, ст. 11). Для о. Петр[ушевича] нема сумніву, що глаголиця «изобретена даже самым св. Кирилом» (там же, стор. 7). Яким способом, якою логікою на кінці свого «рассуждения» пришпилено несподівані висновки, що «в самое древнейшее время все словены назывались сербами, т. е. поклонниками солнця и управлялись теократическим началом» (там же, стор. 25), – сього не берусь вияснювати.

В другій статті «О происхождении и значении старословенских слов жоупа, жоупище, жоупан и других слов, относящихся к трупосожеганию и погребанию умерших у словен» о. Петр[ушевич], вивівши зовсім вірно всі ті слова від кореня жьг = палити, отже, жупа = огнище, деінде місце випалювання солі, переносно сім'я, рід, родовий збір; жупанъ – голова роду, жупище – місце, що колись було жупою; жупанъ або жупане – місце випалене, доходить до ось яких несподіваних висновків:

1) «что словены в глубокой древности за кельтами и германами оставивши свою Арийскую прародину, пришли через Малую Азию в Європу» і тут розділилися: одна часть, литовці, пішла на північ, а решта жила над Дунаем;

2) тут, над Дунаем, витворився у слов’ян звичай палення трупів; місце, де палено трупа, – се й була жупа; докола таких місць осідали перші організовані дружини – роди; люди, що завідували паленням трупів, звалися жупанами; вони були жерцями і разом з тим начальниками родів – ось вам і теократична організація первісних слов’ян.

Та на жаль, зібрані о. Петр[ушевичем], хоч далеко не вповні, матеріали говорять проти його теорії. По його думці, звичай палення трупів повинен був вийти з-над середнього Дунаю, бо там, у хорватів і сербів, заховалися слова жупа, жупан, жупиця і т. д. Тимчасом найстарші свідоцтва про палення трупів у слов’ян ми маємо з країн Південної Руси, над Дніпром, де нема слів жупа, жупан і т. і. Натомість ті слова стрічаємо там, де слов’яни селились по лісистих сторонах, отже, і в Карпатських горах; не тільки жупа – солеварня, але і назва села Жупанє в значенні землі випаленої – не сонцем, як думає о. Петр[ушевич], а огнем під рільництво. Таким способом матеріал язиковий, зібраний о. Петрушевичем до слова «жупа», веде далеко простіше до первісних форм рільництва і хліборобного осадництва, ніж до теократичної організації на «трупо-сожегательной» основі.

Кінчу. Прикмета, дар кожного великого ученого та, що його праці, хоч і якого б далекого закутка людського знання доторкались вони, тисячними нитками в’яжуться з життям, запліднюють його, будять енергію і працю, творять рух і нове життя.

Досить буде згадати такого вченого, як француза Дюканжа, що посвятив життя праці над словарями пізньолатинської і пізньогрецької мови, тих жаргонів, погорджених ученими-гуманістами, варварських і справді «ісковерканих», і зумів із сих студій викликати джерело живої води, імпульс до широких студій лінгвістичних і культурно-історичних над середньовіччиною, що оживили й поглибили національне почуття всіх новочасних народів.

Або Добровський, «батько слов’янської філології», що посвятив свої найкращі літа студіям старої церковної мови – чи ж не відкрив він нам криницю живої води, з якої Слов’янщина черпає й досі?

Але щоб витворити життя, треба мати в собі запас життя, огонь любові до життя і до людей, треба мати живе чуття для потреб тих людей. Тільки тоді праця таланту і пильності буде справді плодюча і справді наукова. Ненависть, погорда і нетолеранція ніколи не сплодить таких плодів; навпаки, вона обтяжена прокляттям; навіть найживіша річ, якої вона доторкнеться, робиться трупом і попелом.


Примітки

Вперше надруковано в журн.: ЛНВ. – 1901. – Т. 13. – Кн. 3. – С. 171 – 192, за підп: Іван Франко.

Подається за першодруком.

Романчук Юліан Семенович (1842 – 1932) – професор Львівського університету, галицький громадсько-політичний діяч, народовець, один з ініціаторів «нової ери».

Лессінг Готгольд-Ефраїм (1729 – 1781) – німецький письменник, теоретик мистецтва, просвітитель.

Клопшток Фрідріх-Готліб (1724 – 1803) – німецький письменник.

Красицький Ігнацій (1735 – 1801) – польський письменник. Автор ірої-комічних поем «Мишоїд» (1775) та «Монахомахія» (1778, опублік. анонімно), історичної поеми «Хотинська війна» (1780), збірки «Байки і приповістки». Створив «Збірник найпотрібніших відомостей» (т. 1 – 2, 1781 – 1883) – перше польське енциклопедичне видання.

«Зоря галицька» – перша українська газета в Галичині, орган Головної руської ради. Виходила протягом 1848 – 1857 рр. у Львові щотижня (протягом 1849 – 1853 рр. двічі на тиждень).

Левицький Михайло (1774 – 1858) – церковний і громадський діяч, перший кардинал-українець, багато зробив для розвитку українського шкільництва в Галичині. Перемиський єпископ (з 1813 р.), галицький митрополит (з 1816 р., з 1848 р. – примас Галичини).

Шлецер Август-Людвіг (1735 – 1809) – німецький історик, статистик, публіцист, філолог. У 1761 – 1767 рр. працював у Росії. У 1768 – 1809 рр. професор Геттінгенського університету. Автор праць з історії давньоруського літописання, всесвітньої історії, джерелознавства. Переклав на німецьку мову «Повість временних літ». Головна його праця: «Нестор. Русские летописи на древнеславянском языке, сличенные, переведенные и объясненные Августом-Лудовиком Шлецером. Перевел с немецкого Дмитрий Языков» (ч. 1 – 3, 1809 – 1819).

Нарушевич Адам-Станіслав (1733 – 1796) – польський історик і поет, перекладач, професор Віленського університету. З 1788 р. католицький єпископ у Смоленську, з 1790-го – у Луцьку. Автор ліричних віршів, од, сатир (т. 1 – 4, 1778), «Історії польського народу» (т. 2 – 7, 1780 – 1786, т. 1, 1824). Залишив 230 томів джерел з історії Польщі «Теки Нарушевича». Видав «Щоденник подорожі короля Станіслава Августа в Україну 1787 року» (1788).

Бандтке Єжи-Самуель (1768 – 1835) – польський історик і бібліограф.

…Вальтера Скотта («Історія Наполеона»)… – Скотт Вальтер (1771 – 1832) – англійський і шотландський письменник. У дослідженні «Життя Наполеона Бонапарта» (1827) описав боротьбу населення Росії проти французьких загарбників, у творі згадано й народ «з берегів Бористена» (Дніпра).

Літопись Нестора – йдеться про «Повість временних літ», авторство якої традиційно приписується давньоруському письменникові, агіографові й літописцю Несторові Печерському (бл. 1056 – 1057 – бл. 1116 – 1121), ченцеві Києво-Печерського монастиря.

…«Історію Росії» Карамзина… – Йдеться про «Историю государства Российскою» (т. 1 – 12, 1816 – 1829; від давнини до 1611 р.). Карамзіна Миколи Михайловича (1766 – 1826) – російського письменника, публіциста, історика та критика.

Зубрицький Денис Іванович (1777 – 1862) – український історик, етнограф, архівіст. Працював у Ставропігійському інституті, член Петербурзької академії наук. Автор багатьох праць польською і російською мовами, серед них: «Літопис Львівського Ставропігійського братства», «Хроніка міста Львова», «Нарис історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії в тому королівстві». Здогадно, Франко мав на увазі його працю «Історичні дослідження про русько-слов’янські друкарні в Галичині» (1863, польською мовою).

Шафарик Павел-Йосеф (1795 – 1861) – чеський і словацький філолог та історик, діяч культурно-національного відродження.

…про польських поетів української школи… – Йдеться про так звану українську школу в польській літературі. Термін вжитий уперше 1837 р. польським письменником А. Тишинським і поширений пізніше також в українському літературознавстві на означення групп польських письменників доби романтизму, які у своїй творчості зверталися до української історичної тематики, описів побуту і природи, фольклору тощо. До них зараховують А. Мальчевського, Ю.-Б. Залеського, С. Гощинського, О. Грозу, М. Гославського, Ю. Коженьовського, М. Чайковського, Тимка Падуру, М. Грабовського та інших письменників.

Павловський Олексій Павлович (1773 – після 1822) – український мовознавець, лексикограф, перекладач, автор першої граматики української мови: «Грамматика малороссийского наречия» (СПб, 1818), написаної російською мовою, приклади наведені українською мовою.

Срезневський Ізмаїл Іванович (1812 – 1880) – український і російський філолог-славіст, фольклорист, етнограф, видавець. У збірнику «Запорожская старина» (1833 – 1838) публікував українські пісні та звичаї разом із власними додатками.

Бодянський Осип Максимович (1808 – 1877) – український і російський філолог-славіст, історик, фольклорист, письменник і перекладач; професор Московською університету (1842-1868, з перервою), секретар Московського товариства історії й старожитностей російських (з 1845 р.), редактор його органу «Чтения Московского общества истории и древностей российских» (1846 – 1848, 1858 – 1877). Автор поетичних творів «Наські українські казки» (1835) та ін.

Довгоносенко – псевдонім українського письменника Петра Синельникова.

Забіла Віктор Миколайович (1808 – 1869) – український поет. Повну збірку творів «Співи крізь сльози» (1906) видано у Львові заходами І. Франка.

Могила – один із псевдонімів Амвросія Лук’яновича Метлинського (1814 – 1870) – українського поета, фольклориста, видавця.

Галка – псевдонім М. Костомарова.

Боровиковський Левко Іванович (1806 – 1889) – український поет, етнограф, і філолог.

Шпигоцький Опанас Григорович (? – ?) – письменник першої половини XIX ст., належав до харківського гуртка романтиків, дослідник українського фольклору, перекладач. Деякий час працював коректором друкарні Московського університету, урядовець (з 1843 р.). Автор «Малороссийской баллады» («Украинский альманах», 1831), переклав українською мовою уривки поеми «Полтава» О. Пушкіна, сонети Сапфо, російською мовою поему «Конрад Валенрод» А. Міцкевича.

Гоголь-батько – Василь Панасович Гоголь (Яновський; 1777 – 1825), український письменник, автор водевілів, батько Миколи Гоголя.

Гулак-Артемовський Петро Петрович (справжнє прізвище – Артемовський; 1790 – 1865) – український поет, професор Харківського університету, у 1829 – 1841 рр. – декан словесного факультету, у 1841 – 1849 рр. – ректор Харківського університету. Писав байки, балади, ліричні вірші.

Левицький Йосиф (1801 – 1860) – український письменник і культурний діяч москвофільського спрямування.

Мох Рудольф Іванович (1816 – 1891) – український поет і драматург, один з послідовників «Руської трійці», автор збірки віршів «Мотиль» (Львів, 1841), примірник якої зберігається в особистій бібліотеці І. Франка (№ 293).

…виписки із «Истории Малороссии» Маркевича… – Мова йде про «Историю Малороссии» (т. 1 – 5, 1842 – 1843), що її написав російською мовою український історик, етнограф, фольклорист, поет Микола Андрійович Маркевич (1804 – 1860).

…«Истории России» Соловьева… – Повна назва: «История России с древнейших времен» (т. 1 – 29, 1851 – 1879), автор – російський історик Сергій Михайлович Соловйов (1820 1879).

…літописів, виданих Білозерським… – Йдеться про збірку «Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским» (К., 1856. – Т. 1). Її упорядкував і видав український фольклорист та етнограф Микола Михайлович Білозерський за участі П. Куліша (1833 – 1896).

Прижов Іван Гаврилович (1827 – 1885) – російський письменник, публіцист, історик.

«Чтения Московского Общества Истории и древностей» – науковий журнал, який видавався при Московському університеті у 1845 – 1848, 1858 – 1877 рр. Точна назва: «Чтения в императорском Обществе истории и древностей российских».

«Gazeta Lwowska» – польська газета, що виходила у Львові протягом 1890 – 1914, 1918 рр.

Полунін Олексій Іванович (1820 – 1902) – російський лікар-патологоанатом, професор Московського університету (з 1849 р.), організатор першої кафедри патологічної анатомії. У 1851 – 1859 рр. видавав «Московский врачебный журнал».

…«Українських оповідань» Стороженка… – Йдеться про видання «Українські оповідання» (СПб., 1863) Олекси Петровича Стороженка (1805 – 1874) – українського письменника, автора повістей і оповідань переважно гумористичного та історико-романтичного характеру.

Єшевський Степан Васильович (1829 – 1865) – російський історик, професор Казанського (з 1855 р.) і Московського (з 1857 р.) університетів.

Устрялов Микола Герасимович (1805 – 1870) – російський історик, професор Петербурзького університету.

Корсаков Дмитро Олександрович (1843 – 1920) – російський історик, професор історії Казанського університету (з 1881 р.), член Московського археологічного товариства. 1872 р. захистив дисертацію «Меря и великое княжение Ростовское» (Казань, 1872). Автор праці «Воцарение имп. Анны Иоанновны» (1880).

Рубан Василь (1742 – 1795) – письменник, історик, перекладач, видавець. Очевидно, йдеться про його головну працю (видану спільно з О. Безбородьком) «Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1770 год, с изъявлением образа тамошнего правления» (1777).

Рігельман Олександр Іванович (1720 – 1789) – російський історик, військовий інженер, топограф, автор твору «Летописное повествование о Малой России, её народе и казаках вообще…» (закінчений 1786 р.); цей твір є компіляцією давньоруських і українських старшинсько-козацьких літописів, польських хронік і мемуарів; автор використав також власні спостереження і документальні матеріали.

Симоновський Петро Іванович (1717 – 1809) – український історик, автор праці «Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах» (1765).

Лукомський Степан Васильович (1701 – бл.1779) – український письменник, історик, перекладач, автор хроніки з історії України XIV – XVI ст. «Зібрання історичне» («Собрание историческое, из книг древнего писателя Александра Гвагина и из старых русских летописей обшитованным полковым обозным Стефаном Васильевым сыном Лукомским, сочиненное в малороссийском городе Прилуке в 1770 году» (надруковано в додатку до «Летописи Самовидца», 1878).

Кишка Лев (1668 – 1728) – український письменник-полеміст, церковний діяч; василіанин. Від 1714 р. – київський греко-католицький митрополит. Автор твору «Собраніе припадков краткое і духовним особам потребное».

…піярського монастиря в Межирічі Корецькім… – Межиріч Корецький – колишнє містечко на Волині, тепер с. Межирічі Корецького району Рівненської обл. Піяри – отці побожних шкіл, конгрегація, засіювана у 1597 – 1617 рр. у Римі св. Йосипом Калясанті по змозі для безкоштовного навчання молоді, 1669 р. на правах чину. В Україні мали монастирі та школи у Холмі, Золочеві, Львові, Межирічі.

Свідзінський Павло Іванович (XVIII ст.) – український священик, родом з Лемківщиии, книголюб, автор латинської епіграми проти книгокрадів (див.: 37, 258). Деякі його записки опублікував А. Петрушевич у «Сводній літописі».

Скитський монастир – Манявський скит, монастир, заснований 1611 р. біля села Манява (тепер Богородчанського району Івано-Франківської обл.) в Горганах Іовом Княгиницьким зі ставропігіальним правом царгородського патріарха Тимофія II (1620).

…захоплення Умані… – 9 – 10 (20 – 21) червня 1768 р. загін М. Залізняка і надвірні козаки магната Ф. Потоцького під командуванням сотника І. Гонти захопили Умань.

«Мамай» – найпопулярніша народна картина XVII – XVIII ст., мальована на стінах хат, скринях, шафах, дверях, кахлях, посуді, полотні тощо; зображує сидячого козака-бандуриста (на тлі пейзажу) і докладно передає деталі козацького одягу, зброї та кінської збруї; під зображенням звичайно віршований напис, у якому говориться про діяння козака Мамая, гайдамацького отамана 1750-х років.

Гонта Іван (? – 1768) – один з керівників Коліївщини. Служив козаком, пізніше сотником надвірного війська польського магнатів Потоцьких в Умані. Разом зі своїм загоном надвірних козаків перейшов на бік повсталих. Учасник захоплення Умані. Разом з М. Залізняком підступно схоплений царським урядом Росії. Польська влада після страшних катувань стратила І. Гонту. Про нього складено легенди, пісні та перекази.

…рятунковою ниткою Аріадни. – Спосіб, що допомагає розв’язати якесь важливе питання, вийти зі скрутного становища. За давньогрецькою міфологією, Аріадна допомогла Тесею перемогти Мінотавра і вибратися з лабіринту за допомогою клубка ниток, що вказував шлях до виходу.

«Галицько-руська матиця» – культурно-освітнє товариство, засноване 1848 р. у Львові на зразок інших слов’янських матиць. Займалося з-поміж іншого й книгодрукуванням, випускаючи книжки з різних галузей знань. З 1865 р. видавала «Науковый сборник» (4 випуски щорічно).

…томи актів до часів Хмельниччини, які публікує д. Томашівський… – Йдеться про «Акти про народні рухи й руські сеймики в Галичині 1648 – 1651 рр.», надруковані у «Жерелах до історії України-Руси» (т. 4 – 6, 1898 – 1913).

Томашівський Степан Федорович (1875 – 1930) – український історик, публіцист і політик, доцент Львівського і Краківського університетів, дійсний член НТШ (з 1899 р.). Досліджував Хмельниччину і Мазепинську добу. Опублікував «Матеріали до історії Хмельниччини» (1896), «Народні рухи в Галицькій Русі 1648 р.» (1898) тощо.

Червона Русь – історична область у XV – XVIII ст.; об’єднувала Руське воєводство (Східну Галичину) і Белзьке воєводство, межувала із Поділлям, Волинню, Закарпаттям, Буковиною, Литвою; головні міста – Львів, Галич, Теребовля, Санок, Кросно, Белз, Холм, Замостя. Історична назва Галичини, що трапляється у писемних джерелах, переважно зарубіжних, у XVI – XIX ст.

Гнат (Ігнатій) з Любарова (? – ?) – український письменник другої половини XVI – початку XVII ст. Близький до Йова Княгиницького. У його «Житті і жизні преподобного отца нашого Іона» відображені численні історико-культурні і а соціально-побутові факти першої половини XVII ст., зокрема про перебування І. Вишенського на Україні у 1604 – 1606 рр.

Теодозій (Феодосій) Скитський (Печерський; бл. 1036 – 1074) – церковний діяч, ігумен Києво-Печерського монастиря; святий. Автор повчань, слів, казань, послань, уставу Києво-Печерського монастиря.

…авторство звісної «Перестороги»... – Автор «Перестороги» не відомий. І. Франко обстоював гіпотезу (її поділяли К. Студинський, М. Василенко, П. Коляда), що автором «Перестороги» був один з провідних діячів Львівського братства Юрій Рогатинець. Серед інших ймовірних авторів називали львівського священика А. Вознесенського (Д. Зубрицький, А. Попов, П. Яременко), Йова Борецького (М. Возняк, О. Білецький, П. Загайко).

Боян – давньоруський співець-дружинник другої половини XI – початку XII ст., уславлений у «Слові о полку Ігоревім». Ім’я Бояна виявлено також в одному з написів на стінах Софійського собору в Києві. Одні вчені заперечували існування Бояна, інші ототожнювали його зі згадуваним у літописі старцем Яном Вишатичем, із сином царя Симеона віщим Баяном, з великим князем Олегом Святославичем.

Святослав Ігоревич (? – 972 або 973) – великий князь київський (957 – 972).

…фальшованою «Ведою славян» Верковича… – Йдеться про збірку пісень «Веда слов’янська», яку болгарський фольклорист, етнограф і археолог Веркович Стефан (1827 – 1893) видавав за болгарський доісторичний епос і опублікував 1876 р. російською та болгарською мовами.

«Задонщина великаго князя господина Димитрія Ивановича» – «Задонщина» («Слово Софония рязанца о великом князе Дмитрии Ивановиче и брате его Владимире Андреевиче»), пам’ятка давньоруської літератури кінця XIV ст., в якій описано події Куликовської битви (1380). До наших часів дійшло шість списків «Задонщини», з них два – в уривках. Ранній список, неповний і перероблений, переписав у 70-х роках XV ст. монах Єфросин. Про автора відомо, що звали його Софоній і був він рязанцем.

…на «словутнѣмъ спѣвцю Митусѣ» з Перемишля… – Митуса (Дмитро) – давньоруський співець у владики перемиського, що згадується у Волинському літописі 1241 р. Князь Данило Романович Галицький запрошував Митусу до себе співцем, але той відмовився. І. Франко присвятив Митусі вірш «Бунт Мітуси» (Друг. – 1875. – № 24). У збірці «Із літ моєї молодості» (1914) Франко додав до цього вірша історичний екскурс, присвячений постаті Митуси. де, зокрема, піддав сумніву твердження М. Максимовича проте, що Митуса був визнаний свого часу церковний співак, який належав до дяків перемиського епископа, і висловив припущення про визнання за Митусою становища світського співака, дружинника або боярина, що міг противитися князівській владі.

Данило – Данило Галицький (1201 – 1264), князь Галицько-Волинської землі.

«Словарь» – етимологічний словник усіх слов’янських мов у порівнянні з індоєвропейською, що його уклав А. Петрушевич (рукопис не опубліковано).

…його згірдний відзив про переклад Нового Завіту Куліша – Пулюя – Йдеться про відгук на вид.: Святе Письмо Повою Завіту / Переклад П. А. Куліша та I. Пулюя. – Львів, 1887. Пулюй Іван Павлович (1845 – 1918) – український фізик і електротехнік, винахідник і громадський діяч.

…Ульфіловім перекладі Біблії… – Ульфіла (Вульфіла; бл. 311 – 383), єпископ західних готів від 341 р., прихильник аріанізму, творець готського алфавіту, перекладач Біблії готською мовою.

…письмо… образцевое (иероглифическое)… – Так зване ідеографічне письмо, знаки якого (ідеограми) передають здебільшого цілі слова.

…рѣзы и черты»… – Первісне слов’янське письмо, про яке писав давньоболгарський письменник, монах Храбр Чорноризець (кінець IX – початок Хет.) у трактаті «Сказание о письменах»; графічні знаки, за допомогою яких слов’яни вимірювали час, рахували й віщували.

Глаголиця – одна з двох найстаріших слов’янських азбук. Подібна до кирилиці буквенним складом, алфавітним порядком, звуковим значенням і назвами букв. Од кирилиці відрізняється складнішим накресленням і кількістю букв (у глаголиці – 40, у кирилиці – 43). Питання про походження глаголиці остаточно не з’ясоване. Більшість учених вважає, що її склав Кирило, а кирилицю створено дещо пізніше. Одна з найстаріших пам’яток глаголиці, що дійшли до нас, – Київські листки (X ст.).

Дюканж Шарль (1610 – 1688) – французький візантиніст і письменник. Автор історії Константинополя при французьких імператорах, історії Візантії. Видав грецький та латинський глосарії («Glossarium ad scriplores mediae et infimae graecitalis», 1688).

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 280 – 306.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 177

Модифіковано : 26.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.