4. Свідоцтва Акоміната і Кіннама
Іван Франко
Дальші свідоцтва про відносини скіфів до грецького цісарства ведуть нас у першу половину XII в. під панування цісарів Іоанна та Мануеля Комненів, із яких перший панував у р. 1113 – 1143, а другий став цісарем у цвітні 1143 р., а вмер 1180 р. Про стичку Іоанна Комнена зі скіфами оповідає візантійський історик Никита Акомінат, прозваний також Хоніатом, під р. 1121 ось що:
«Коли скіфи, перейшовши Дунай, пустошили Фракію і нівечили все стрічне, мов сарана, цісар Йоанн Комнен, скликавши з усіх сторін військо і узброївши його якнайліпше, випровадив супроти них не так задля їх незліченої многоти, як радше задля сваволі і зухвальства варварів. Зразу вислав до них послів, свідомих їх мови, пробуючи, чи не зможе намовити їх, або хоч декого з них, аби вдалися в мирні переговори і не наражували себе на небезпеку війни. Міркував так, знаючи, що вони розділені на кілька племен і не мають одного начальника.
І справді, він приєднав до себе декількох ватажків не тільки чемними промовами та шумними обіцянками, але особливо китайськими одежами, золотою та срібною посудою, яку роздаровував. Збаламутивши скіфів сим способом і піддавши їм злудні надії, він рішився не гаяти часу, вивів у поле військо, доки ще скіфи вагалися, не знаючи, чи мають вірити запевненням та обіцянкам греків, а з другого боку, здавна призвичаєні до побід, не боялися битви.
Вивівши військо з міста Берос, де воно стояло досі, вечірнім сумерком ударив на скіфів. Стичка була страшна, і почалася завзята битва. Скіфи прийняли грецьке військо атакою коней, градом стріл і величезним окриком незліченної громади. Греки, одначе, раз вдавшися в битву, рішили або розбити ворога, або вмерти. Цісар при помочі приятелів та союзників запомагав військо в кождім місці, де воно слабло.
Але скіфи, вивчені в таких битвах довговіковим досвідом, устроїли ось що: зв’язали всі вози в одно колесо і на них помістили, мов на валах, велику часть свого війська, поприставлявши до возів у многих місцях похилі дошки, немов кладки. Коли напирали на них греки, вони, опершися плечима о вози, немов у збройній твердині, не чули ніякої невигоди втеки. Потім, набравши сили, вискакували немов із брам і доказували чудес хоробрості. Виглядало се не інакше як облога мурованої твердині. Се мало той наслідок, що греки втомлялися даремною роботою.
Тоді цісар Йоанн дав доказ своєї бистроумності, бо не тільки радою та незвичайною постійністю додавав духу війську, але сам перший виконував те, що наказував робити начальникам і легіонам. Бо коли грецькі відділи трудилися під напором ворогів і раз у раз поновляли свої напади, він, глядячи з плачем і з розпучливими рухами на образ богородиці, мішав гарячі сльози з бойовим потом. І недаремно, бо зараз немов піднесений небесною силою проламав ряди скіфів. Зібравши довкола себе тяжко узброєних, що мали довгі списи і важкі мечі, вдарив на скіфів, проламавши ряд їх возів.
Скіфи, діставшися під руки грекам, почали ганебно втікати, а греки, жваво гонячи їх, повбивали багато тих жителів возів (hamaxobii) і, розбивши їх табір, забрали в неволю величезне їх число. До сих бранців долучилося багато добровільних утікачів із того народу, яких греки оселили в одній із своїх західних провінцій, де їх останки живуть і досі. Багато з них забрано до грецького війська, а значну часть узятих у полон розпродано як невільників» [Цитую з книжки: Georgii Pray. Annales veteres Hunnorum, Avarum et Hungarorum. Vindobonae, 1761, ст. 386 – 7].
В отсьому оповіданні важний особливо опис скіфського табору, докладніший, ніж у інших відомих нам джерелах, а також ті вказівки про громадську та військову організацію, які подає автор. Ті вказівки, зрештою, не новість, бо скіфи, як знаємо, здавна жили розділені на різні племена; та важно, що сей розділ лишився у них іще в першій половині XII в. і не уступив місця якійсь тіснішій суспільній чи національній організації. її початком у всякім разі були ті начальники, про яких згадує автор і в яких треба бачити або ватажків більших воєнних . дружин, вибраних ad hoc задля їх надзвичайної хоробрості або проворності, або родових старшин, що завдячували своє визначне становище своєму родові та заслугам предків. Оповідання візантійського історика не дає можності рішити, якого роду були ті начальники.
Вчасніший віком, але пізніший щодо теми історичного оповідання Йоанн Кіннам подав неповну історію панування царя-героя Мануеля Комнена. Перша його стичка зі скіфами була десь у перших роках його панування. Про неї читаємо у сучасника Мануелевого, Йоанна Кіннама [Joannis Cinnami Epitome rerum ab Joanne et Alexio Comnenis gestarum. (Corpus scriptorum historiae Byzantinae, t. XXI, с. 3, ст. 8 – 9)], ось що:
«Коли цісар із військом вирушив до Македонії, дійшла до нього вість, що скіфи з незліченним військом перейшли Дунай і напали на грецьку провінцію. Тому що годі була зима, цісар розставив військо на зимових стоянках довкола міста Берос і, приготовивши всіх до війни, зібрав довкола себе деяких начальників скіфських відділів, аби, відділивши їх від решти війська, міг легше завоювати те військо. Під весну, коли многих із них підісланими посольствами прихилив на свою сторону, вирушив проти решти з наміром нанести їм рішучий удар.
Коли прийшло до битви, вона якийсь час велася з рівним із обох боків завзяттям, і сам цісар ранений був стрілою в голінь. Нарешті, добувши всіх сил, греки перемогли скіфів, із яких деякі погибли в битві, а інших узято до неволі. Але досить визначна часть, вернувши до табору, зовсім не хотіла пускатися на втеку, а навпаки, рішилася зі своїми конінгами варязьке слово в значенні князів) і з дітьми остоятися в небезпеці.
Поуставлявши відповідно вози, які зверху понакривали воловими шкірами, під якими поховали жінок та дітей, вони знов розпочали битву і вели її з великим завзяттям, так що з обох боків падало багато вбитих. Користуючися своїми возами, немов твердинями, скіфи причиняли грекам великі втрати. Бачачи се, цісар постановив зсісти з коня і разом із іншими вояками боротися пішо.
Коли його підвладні не схотіли дозволити йому сього, він велів своїм прибічним британцям, аби сокирами рубали вози. Вони зараз виконали сей наказ, і таким способом цісар здобув скіфський табір. Тоді многі скіфи, які не могли рятувати себе втекою, рішили піддатися і, приведені до цісаря, були переведені до грецьких посілостей і осаджені в військових колоніях, де прожили довгий вік, вірно служачи цісареві».
Із сього оповідання бачимо, що в придунайських скіфів тим часом виробилася військова організація під безсумнівним впливом норманським, що, одначе, не перешкоджало їм воювати прастарим скіфським звичаєм при помочі таборів, зложених із возів, що служили їм також помешканнями.
Друга війна зі скіфами, яку мав цісар Мануель Комнен, випала кілька літ пізніше; Кіннам оповідає про неї в кн. III, розд. З, ось що:
«Коли цісар дійшов до Філіпополя, розбіглася чутка, що скіфське військо перейшло через Дунай і грабує та пустошить усе по дорозі, і, власне, здобуло одно досить значне місточко над рікою. Почувши про се, цісар рушив над Дунай і велів також із Візантії вислати кораблі до устя Дунаю. Дожидаючи кораблів, він ходив по суміжних полях на лови. Ті поля, здавна опущені та неуправні, мали на собі багато диких звірів, що ходили стадами.
Зайнявшися ними, цісар одержав відомість, що скіфи, забравши величезну добичу на грецьких полях, недавно перейшовши за Дунай, тепер спочивають недалеко у своїх наметах. Почувши се, поспішив якнайскорше до ріки. Знайшовши там човни, які звичайно стоять при тих берегах, зроблені з одного дерева, велів постягати їх до себе. Лишивши все військо на місці, сам із 500 вояками, позв’язувавши човни ужовками, переплив через Дунай.
Хотячи рушити далі, натрапив знов на дві сплавні ріки. Та коли тут не було ніякого судна для переправи, велів кіньми перетягти ті човни, котрими переплив Дунай, і ними вони без труду переплили також ті ріки. Перейшовши широку долину, дійшли до гори, що лежить на границі Тавроскіфії. Тут побачили перед собою опущений табір скіфів, які недавно перед тим вийшли звідси; лишивши сей табір, вони пішли далі.
Коли до півдня не показувався ніякий неприятель, цісар вибрав скіфів, що служили в його війську, і під проводом дуже здібного начальника Піфарда вислав їх наперед доганяти скіфів і зав’язати з ними бійку, а сам мав повільніше надійти за ними. Недалеко від’їхавши, Піфард натрапив на ворогів, та, не важучися заходити з ними в бійку задля їх переважного числа, вислав гонців до цісаря з просьбою, аби зараз поспішав на підмогу. Почувши се, цісар як стій узяв на себе зброю і велів узброїтися також війську. Незабаром догнали скіфів іззаду і вдарили на них.
Скіфи зупинилися, дожидаючи нападу, і, впорядкувавшися в фаланги, спинили перший напад греків, хоробро боронячи себе й своєї добичі. Вив’язалася з обох боків завзята бійка; многі ромеї (греки) визначилися там преславними вчинками, а перед усіми цісар. Невважаючи на завзятий опір ворогів, він своїм списом розбивав їх густі ряди, вбиваючи не по одному, але інколи і по двох на раз.
Коли отак вороги були змішані таким невдержним нападом цісаря, греки, налягши всіми силами, розірвали їх бойовий ряд. Тоді полягло багато варварів, а зо сто взято до неволі, між ними Лазаря, визначного силою духу й найпоказнішого між скіфськими начальниками. Решту врятувала бистрота коней та гірська гущавина; греки ж, забравши все, що мали при собі скіфи, відійшли назад за Дунай» (op. cit., ст. 93 – 95).
Християнське ім’я начальника (в грецькім тексті «філарха») Лазаря велить догадуватися, що християнство в ту пору було вже коли не загально, то досить значно розширене між скіфами, незалежними від греків. Варто зазначити, що назва «філарх» означає не військового, але цивільного достойника, голову роду або начальника громади.
Писано дня 1 – 9 липня 1912.
Примітки
Никита Акомінат – візантійський письменник другої половини XII – початку XIII ст. з міста Хона або Хоніата. Його історичні твори обіймають період з 1118 до 1206 р. і мають велике значення, бо написані учасником подій.
Із сього оповідання бачимо, що в придунайських скіфів тим часом виробилася військова організація під безсумнівним впливом норманським… – Цей висновок І. Франка грунтується на єдиному, не досить певному факті, нібито ватажки скіфів називалися конінгами (це міг бути просто термін, вживаний автором оповідання Й. Кіннамом).
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 513 – 517.