Говоримо на вовка – скажімо і за вовка

Іван Франко

Д[обродій] Чайченко, звісний читателям «Зорі» поет і повістеписатель, розпочав у останнім номері «Правди» друкувати критичну статтю під заг[оловком] «Галицькі вірші». Досі надрукована тільки перша частина тої статті, де говориться про мову галицьких віршів. Про що будуть говорити дальші частини, ми не знаємо. Та тільки з уваги на те, що «Правда» виходить раз у місяць і що поки вся стаття буде надрукована, мине щонайменше чверть року, ми зважуємося поговорити тут про першу частину як про цілість, думаючи, що дальші часті, коли трактувати будуть річ в такім самім дусі і таким самим методом, як отся, ні в чім не змінять наших виводів.

До висказу своїх уваг спонукує нас те, що д. Чайченко оснував свою статтю майже виключно на матеріалі, взятім із річників «Зорі», і що, значить, уваги його можуть декому видаватися пониженням «Зорі» в очах публіки. Ми далекі від того, щоби приписувати д. Чайченкові такий намір, і не будемо винуватити його за нетактовну увагу, котру причепила від себе редакція «Правди» на початок його статті (про сю увагу скажемо дальше). Але власне з факту написання тої уваги по поводу його статті видно, що у деяких людей критика його перетовмачується іменно в такім напрямі. Та, як сказано, про се нам байдуже. Ми добре знаємо, що д. Чайченко оснував свою критичну статтю про галицькі вірші на річниках «Зорі» попросту для того, що се був одинокий доступний йому матеріал, що інших галицьких видань літературних він не мав під рукою.

На питання, підняте д. Чайченком, ми хотіли би подивитися трохи з ширшого погляду. Суперечка про мову галицьких віршів іде у нас уже давно і піднімалася не раз і в друку (останній раз, напр., д. Драгомановим в його «Австро-руських споминах»). Сам д. Чайченко в своїй статті обсягає своїми увагами не тільки галицьких поетів, але й загалом усіх письменників, а редакція «Правди» доводить його думку до самого кінця, винуватячи галицьких писателів і учителів одних о навмисне, злобне перекручування мови, а других о недбальство, що також «сприяє ширшати багнам винародовлення і асиміляції», і відкликаючись до крайової ради шкільної і інспекторів шкільних, щоб вони зробили тут порядок.

Як бачите, справу поставлено досить остро і різко. Чи відізвуться на се галицько-руські вчителі і що вони скажуть – не моя річ про се міркувати. Але мені здається, що й галицько-руським писателям і поетам не слід мовчати, навіть коли б закиди, роблені їм. д. Чайченком, були зовсім справедливі. Навіть в такім разі їм приходилось би гаряче запротестувати проти закидів з боку редакції «Правди», тяжких закидів нелюбові до рідної мови, недбальства про її чистоту або (піднесеного й д. Чайченком) свідомого і злобного псування тої мови примішками польськими, московськими і т. і. Д[обродій] Чайченко в початку своєї статті застерігається щоби не вважати його уваг «за причепливу критику задля самої критики та й годі», бо вони, мовляв, подиктовані «невикрутною, пекучою потребою та прихильністю до самої речі». Шкода, що якось не дуже виразно ми бачимо се з дальшого тексту його статті.

Зачнімо від «невикрутної, пекучої потреби». Яка, властиво, потреба примусила д. Чайченка критикувати галицькі вірші – ми не могли дочитатися з усіх вісьмох «боків» (як він каже) його статті в «Правді». А вичитали ми там на 104 «боці» ось яку інтересну річ:

«Доглядаючись до того, як читаються галицькі часописи серед української публіки, можна помітити, що завжди один відділ у їх зостається зовсім нечитаний, а саме – галицькі вірші. У нас не цікавляться продуктами галицької поезії і до того не цікавляться, що ми насмілюємося бути певними, що й нема одного найщирішого українського патріота та літерата (про звичайну публіку тут нема чого й згадувати) такого, щоб він читав ті вірші. Декому з українських читачів «Зорі» або «Дзвінка» досить побачити під віршами підпис галицького поета, щоб уже не читати більш нічого, а хто був би такий щирий, що схотів би таки зважитись на читання, той мусив би позбутися своєї зваги дуже скоро – не далі, як після першого куплета».

Коли се правда, то ясна річ, що для українців, а між ними й для д. Чайченка нема ніякісінької «невикрутної потреби» критикувати галицькі вірші, бо вони їх не читають і – не знають. І коли се правда, що вірші ті такі вже неможливі, що й при найщирішій волі ніхто не в силі дочитати більше, як один куплет, то що за охота критикувати таке дрантя, та й ще виїздити проти нього на війну на високім коні патріотизму та «прихильності до самої речі»?

Адже ж у нас в Галичині ніхто й пером не рушив, щоб критикувати, напр., складання українського самородка Шибитька, котрих ціла книжка вийшла в Чернігові, або складання інших сучасних українських віршомазів, хоч книжечки їх покупував дехто й з нас. Ну так що ж – купиш, прочитаєш, плюнеш та й положиш набік – он, мовляв, яке там у друкарню пруть!

А українці (коли вірити д. Чайченкові) супроти нас, галицьких віршомазів, ще й ліпше себе поставили: побачать віршу з підписом галичанина, та й не читають: бог з ним, мовляв, не про нас писано, не хочемо й злоститись за бездармо. Так яка ж тут «невикрутна» потреба критикування? Додаймо ще до того, що тих галицьких поетів так мало, що вони так мало пишуть і так мало друкують (в порівнянні з тим, що пишеться і друкується у нас прозою), що нема ніякісінького страху, щоби поезія сталася у нас заразливою хоробою, проти котрої треба би започинати якусь особливу дезинфекцію.

Та тільки чи правда те, що д. Чайченко каже, буцімто українці так-таки зовсім не читають галицьких поетичних виробів? «Насмілюємось» не тільки бути певними (на се не треба ніякої смілості), але й сказати явно, що д. Чайченко грубо розминувся з правдою. Ось наші докази.

В ч. 98 «Одесского вестника» з р. 1890 находимо рецензію на галицьке видання «Дзвінок», а в нім ось які слова про поетичний галицький виріб:

«Из выдающихся произведений (в «Дзвінку») отметим весьма удачную переделку известной сказки Гете «Рейнеке-лис» («Лис Микита»), сделанную галицким писателем И. Франком».

Там же сказано й загально про мову галицьких писателів, що статті «хотя писаный галичанами, но с весьма ничтожными отступлениями от нашего малорусского наречия, и вообще газета читается довольно легко». Скаже, може, д. Чайченко, що рецензент «Одесского вестника» для нього не повага. Добре. Не виходячи поза той же ним на нечитання в Україні засуджений «Дзвінок», ми вкажемо йому на віршу «Щедрування дітей Л. Глібову» і на відповідь шановного ветерана нашої поезії, поміщену також у «Дзвінку»: видно, що д. Глібов не тільки прочитав, а й досить таки залюбки прочитав сю віршу, коли відповідь на неї вийшла проникнута таким сердечним теплом.

Та нащо далеко ходити: сам д. Чайченко для нас доказ. Ми бачили його лист до редактора «Дзвінка», в котрому він просив дозволу видати галицький віршовий виріб, – того ж «Лиса Микиту», в Україні : значить, він читав його, ще заким надумався збирати матеріал для своєї критики. У нас під руками є й інші факти: листи українців, котрі просять прислати їм віршові вироби галичан («З вершин і низин», «Лиса Микиту», вірші Ю. Шнайдер). Ми знаємо й про такі факти, що українці переписували собі твори галицьких віршарів («Ідилію» з «Зорі», «Тюремні сонети») або відчитували їх при врочистих зборах (віршу в роковини Шевченка з «Зорі» 1885 р.).

Певна річ, українці відносяться критично до галицьких віршів, закидають їм багато і з боку мови, просодії, і цілого розуміння поетичного ведення речі – се все так. Але такої ідіотичної абстиненції від читання галицьких віршових виробів, про яку говорить д. Чайченко, ми не запримітили і скажемо сміло, що коли би се була правда, то вона була би найсумнішим свідоцтвом про стан духового розвою української громади, бо показувала би ту громаду заскорузлою і неспосібною читати і розуміти щось хоч трохи відмінне від її звичайних поглядів і уподобань. Та кажемо ще раз, окілько ми знаємо українську громаду, котра читає галицькі видання, слова д. Чайченка до неї зовсім не пристають.

А тепер перейдемо до мериторичних уваг д. Чайченка про мову галицьких віршів. Та поперед усього дві уваги. Я не виступаю в обороні галицьких віршів – ні чиїх, ні своїх власних. Я аж надто добре знаю їх невисоку стійність, невисоку з тої простої причини, що вони відповідають і мусять відповідати вимогам невисокого естетично-літературного образування галицької публіки, а в значній мірі й самих поетів. Все те, очевидно, вдячне поле для критики, котра, по моїй думці, не перестає бути корисною навіть тоді, коли буває несправедлива (абсолютна справедливість, так як і абсолютна правда – річ «не от мира сего»).

Задля того я й не пишу сих рядків в обороні галицької поезії. Бог з нею! Коли вона така дрантива, як каже д. Чайченко, то ліпше їй і зовсім не бути. Мені бажалось би своїми увагами докинути цеглинку до взаємного порозуміння між українцями і галичанами на полі язиковім і таким способом причинитися до полагодження одного дуже важного питання – будущої єдності і одноцільності нашої літературної мови, будущої, повторяю, бо тепер ми ще її не маємо і задля звісних, дуже важних причин, мати не можемо.

Друга увага. Є на Україні кружок пуристів язикових, людей звичайно молодих. Всяке українське писання, яке їм попадеться в руки, мусить пройти через питель їх язикової критики. Не звертаючи уваги на зміст і не входячи в ті обставини, серед яких повстало те писання, ані в ті цілі, яким воно має служити, вони раді-радісінькі, коли можуть на кождій стороні поначеркувати синім олівцем по кільканадцять блудів язикових. Та не думайте, що вони філологи, фахові язиковіди! Де там! Вони знають звичайно тільки одну мову – московську, котрою вчили їх у школах. Менше докладно знають свою українську, бо сеї треба було вчитися «з власної пильності», з книжок (очевидно, тільки белетристичних), коли хто не мав нагоди вивчитися її змалку в селі від мужиків. Отсе й увесь їх апарат критичний, з яким вони підходять до пропускання мови писань українських і галицьких крізь свій питель. Які з сього виходять «критичні» курйози, се побачимо зараз із заміток д. Чайченка.

Д[обродій] Чайченко бере на свій критичний верстат спершу вірш д. Масляка:

До вас, невісти, до вас, Вестальки

Рідні святої огню,

Звертаюсь нині… і т. д.

«Насамперед, – каже він, – зупиняє тут вкраїнського читача слово «невісти». Такого слова українець не знає. Він хіба знає церковнослов’янське слово «невѣста», але там воно значить те, що по-вкраїнському «молода», але ж у д. Масляка не те; таким побитом, сей полонізм зрозумілий буде тому тільки, хто знає польську мову».

Зрозумілий буде й ще декому більше, добродію! В значенні «молода» находиться він і у Квітки (диви: Желехівський, Словар, 404), а в значенні «жінка», так як у д. Масляка, находиться в піснях народних, напр.:

Ой нікому так не гаразд, як нашій невісті:

Мужик поле сіє-оре, а вона п’є в місті.

Іде мужик та й із поля та постогнуючи,

А невіста іде з міста та виспівуючи… і т. д.

«Далі, – каже д. Чайченко, – українець не сказав би «Вестальки», а просто «Весталки», бо видима річ, що тут той ь чужого роду».

Для нас видима річ зовсім щось друге, а іменно те, що д. Чайченко так привик в московській школі чути і в московських книжках бачити «Весталки», що «Вестальки» видаються йому полонізмом і він зараз бачить в тім ь польського зайду, забуваючи навіть, що ціле слово «Вестальки» чуже, і чи буде писатися з-московська без ь, чи з-польська ь, то для чистоти нашої мови байдуже; овшім, форма ь нам видається більше відповідною духові нашої мови, котра всяке л на кінці слова і складу любить переголосувати в широке в, напр., віў зам. віл, орев замість орел (декуди так і відміняють орева, ореві), кибавка зам. кибалка; аналогічно мали б ми по-нашому «Веставку».

«До вас звертаюсь», – пише далі д. Чайченко, – чи полонізм, чи москалізм, але в усякому разі річ не вкраїнська».

Бідний покійнику Желехівський! Чому ти замість застарілого Міклошича не міг слухати сучасних українських філологів з-над Псла, Сули і Трубайла! Ти в такім разі певно не був би прийняв у свій «Словар» сеї «в усякому разі не української речі», як се ти зробив на стор. 286. Таке ж «не українське» слово «звук» (є у Желехівського, стор. 291); не можна сказати «зову» в значенні «кличу» («позовіть у хату» є у Квітки і др. українських писателів); «московсько-церковне» слово «луч», котрим д. Чайченко докоряє цілий ряд галицьких писателів, є у Шевченка (« з своїми лучами?»).

Попросту забавно читати, коли д. Чайченко почне вичислювати полонізми у галицьких писателів, не знаючи сам, очевидно, ані мови галицько-руського люду, ані польської. Такі «полонізми», по його думці: «фаленька» (нічого подібного в польській мові нема, а є тільки «fala»; у нас по всій Галичині народ говорить також «фаля», декуди «филя» або «фальма»), «огень» (форма, уживана руським народом скрізь у Галичині, «огонь» тільки декуди), «коруна» (форма тільки руська, у поляків «korona»), «тручати» (слово народне руське), «стрільба», «жовняр», «ляти», «дотикати землі», «ту», «блисло», «снити о чім», «не ручу», «скрань» (є у Федьковича), «друхотати».

Все те слова і форми, уживані галицько-руським народом; полонізмами можна назвати їх остільки хіба, оскільки і в польській мові є слова, витворені з тих самих пнів, але такі слова є і в мові московській, і в чеській, і в других слов’янських: викидати такі слова з нашої мови для того тільки, що у інших слов’ян є подібні, се значило би добровільно обскубувати свою мову.

Не менше щасливий є д. Чайченко і з вичисленням москалізмів у галицьких поетів. По його думці, у декого з них москалізми попадаються «так часто, що часом не знаєш, за яку мову вважати ту, що вони нею пишуть». Ось деякі з тих, по думці д. Чайченка, москалізмів: «бездна» (говорять москалі коло Дрогобича), «всьо» (говорять москалі трохи що не по всіх селах Галичини, поряд із «усе»), «благати», «скала» (в Галичині ніхто не говорить «скеля»; у Шевченка: «А ти на березі стояла, мов тая чорная скала»), «кришталь», «сніжний», «струя», «гомін» і «говір» («поговір» у Шевченка і в піснях народних), «видить» (скрізь у Галичині), «окови», «но» (див. в галицько-руських приповідках Ількевича і Віслоцького), «теряти», (див. оповідання Перебенді в тім самім н[оме]рі «Правди», стор. 76), «мрачний» (з наголосом на останнім складі, слово уживане москалями скрізь по Галичині), «боязливо» (у Шевченка: «»), «топір» (д. Чайченко, певно, думає, що се те саме, що сокира), «ну-ко» (говорять москалі скрізь по Покутті), «ледовий», «пробудись», «лента» (є у Метлинського) і т. і. Як бачимо, пуризм д. Чайченка являється тут дуже близьким сусідом незнання своєї рідної мови в різних частях краю і у різних писателів, навіть питомо українських.

Ба, але д. Чайченкові не досить того. До головних гріхів галицько-руських писателів він зачислює й уживання «провінціалізмів», т. є. слів, «що істніють хіба у яких там лемків чи в гуцулів» а властиво не істніють в тім селі чи повіті, де живе д. Чайченко. Як властиво повинні би писати ті поети, коли б їм було заборонено уживати таких слів народних, які вони чують довкола себе? Чи вони всі мусили б їздити над Псел та над Сулу вчитися українській мові і яку властиво українську мову вважають обов’язковою панове пуристи? Мова Квітки, Шевченка, Котляревського та Метлинського для них замало чиста!..

Так само важним гріхом галицьких писателів уважає д. Чайченко вживання «рутенізмів», т. є. слів кованих, як «людство», «дійство», «світич» (слово коли вковане, то на Україні) і т. і. Що він сам хоч би в тій же своїй статті вживає поважного числа кованих слів і то кованих або без потреби, або живцем на взір московських («невикрутний», – т. є. не такий, що його не можна викрутити, як би зразу здавалося, а такий, що від нього не можна втекти, необхідний, – «дошкульний», «насмілюємось», «віршовник», «віршобудова», «з’єднання» в значенні «соединение», «комбінація», «мовний мотлох» і т. і.), – се йому байдуже, а може, він і сам сього не бачить.

Ми перебрали всі закиди, які підніс д. Чайченко проти галицьких поетів, звісно, не вичерпавши всіх подробиць. Ми не хочемо заперечувати також, що багато подробиць д. Чайченко підносить зовсім справедливо. Головною хибою його критики є не ті подробиці, а загальний погляд на розвій нашої мови.

Діло ось яке. Відомо, що Галичина за весь час свого історичного життя, від смерті Володимира В[еликого] або, коли хочете, від упадку Данилового королівства галицького, майже ніколи не становила одну політичну і культурну цілість з подніпрянською Україною. Якийсь час воно заносилося на те, а іменно після Люблінської унії 1569 р. аж до козацької хуртовини 1648 р.

Се була пора дуже важна в історії духового розвою України, пора, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література. Такі писателі, як Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Христофор Бронський, Іван Вишенський, Кирило Ставровецький, Захарія Копистенський, Мелетій Смотрицький, Гаватович, Галятовський і др., виходили хто з Червоної Русі, хто з Волині чи з Придніпрянщини, працювали і писали раз у Львові, потому у Вільні, Острозі, Луцьку, Києві і Чернігові, писали мовою, по-тодішньому, близькою до живої мови шляхти і заможного міщанства, мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі-України.

Війни козацькі розірвали той зв’язок, унія, що запанувала в Червоній Русі з початком XVIII в., довершила розрив. При таких обставинах не диво, що розвій духовий народу й інтелігенції в Червоній Русі пішов значно іншою дорогою, ніж на Україні. Особливо ж відтоді, як Галичина 1772 р. перейшла під панування Австрії і втягнена була в культурний круг, дуже відмінний від того, в який втягнена була решта України, різниці ті мусили ще значно збільшитися. Не тільки інтелігенція, вихована в інших школах і серед інших обставин політичних, але й народ з його мовою, звичаями і творчістю, не сходячи зі спільної української основи, все-таки проявляє багато відтінків, котрих годі не бачити, на котрі тяжко гніватися. Ані знівечити, ані замазати тих відтінків не можна, та й чи треба? Адже ж се не жодне крадене добро, а здобутки дійової праці, котрі чомусь же народились і повинні вийти на пожиток цілості.

Ось чому ми не маємо і не можемо мати досі спільної, одностайної літературної мови. Змагання до її витворення почалось тільки недавно, і то іменно у галицьких писателів, в тім числі й у декотрих так поганьблених д. Чайченком і наштемпованих редакцією «Правди». Змагання те проявилося у них не гордим сектярським пуризмом, а охотою вчитися своєї рідної мови, черпати її з усіх джерел доступних: з ліпших писателів українських і з уст рідного народу. Тої стежки вони й держаться, завсігди вважаючи, що мова, хоч і який коштовний скарб, не є все-таки найвищим скарбом; що життя народу і його розвій, придбання економічні, громадські і духові є скарби далеко важніші, для котрих мова є тільки одним із способів.

Які б там не були собі недотепні галицькі поети, а все-таки, порівнявши їх з сучасними поетами українськими, ми можемо сказати одно: вони серйозніше дивляться на своє поетичне ремесло, ставлять собі вищі, серйозніші задачі. Не штука вам, панове пуристи, писати «чистісіньким, як скло», язиком (іноді й не дуже то!) дешевенькі віршики вроді «грає-грає, воропає».

А галицькі недотепи хоч сяк-так, а все-таки дали в руки галицької читаючої громади і «Фауста» Гете, і «Каїна» Байрона, і «Вільгельма Теля» та «Орлеанську дівчину» Шіллера, не говорячи вже про многі десятки томів повістей та книжок шкільних. Жаль сказати, на Україні тільки старше покоління (Куліш, Старицький, Ніщинський) проявляє ще таку роботу, не лякається здобувати українському слову справді нові поля. Молодіж тільки «грає-грає, воропає», а в вільних хвилях «прочищує мову». Звісно, і тут не без виїмків, назву тільки двох справді талановитих і роботящих поетів: В. Самійленка і , хоч і на їх творах інколи видно впливи пуристичної секти.

Львів, 6 н. ст. вересня 1891.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1891, № 18, с. 356 – 358. Уривки автографа (ф. 3, № 551) являють собою шість аркушів (3,6 – 10) списаних конторських бланків газети «Kurjer Lwowski». Аркуш третій починається словами «… першого куплета». В кінці десятого аркуша стоїть дата і підпис: «Львів, 6 н. с. вересня 1891. Іван Франко».

Між автографом і першодруком є деякі різночитання. Так, у першодруку є дописки та виправлення, які, очевидно, виникли в процесі редагування. Нас. 357 першодруку додано слова: «…так, як у д. Масляка». На цій же сторінці замість «видаються йому полонізмом» в автографі написано: «ніяк не можуть йому в голові поміститися». На с. 358 першодруку з’являються слова «як би зразу здавалося», яких нема в автографі. Замість надрукованого «котрих годі не бачити, на котрі тяжко гніватися» (с. 358) в автографі стоїть: «котрих не бачити може тільки сліпий, на котрі гніватися може тільки тіснозорий сектяр». На тій же сторінці першодруку згадується Старицький, якого в автографі не названо.

Крім того, в автографі олівцем закреслені деякі слова і вирази, яких не знаходимо у першодруку. Так, замість надрукованого на с. 357 «…пуризм д. Чайченка являється тут близьким сусідом незнання своєї рідної мови…» в автографі стоїть «…сусідом ігнорації, незнання своєї рідної мови». Після слів: «Мова Квітки, Шевченка, Котляревського та Метлинського для них замало чиста!» (с. 358) в автографі стоїть закреслене олівцем: «остануться хіба Чайченки, Грінченки, Дрозди, Жуки, Жарки та Неїжмаки». На тій же сторінці першодруку після фрази: «Головною хибою його критики…» в автографі стоїть перекреслене олівцем речення: «Коли б він хоч трохи розумів сей розвій, то був би або зовсім не писав своєї критики, або був би написав її інакше». Замість надрукованого нижче «…від упадку Данилового королівства галицького…» в автографі було: «…від упадку ефемерного Данилового королівства галицького».

Подається за першодруком.

В. Чайченко – один із псевдонімів Грінченка Бориса Дмитровича (1863 – 1910), українського письменника, фольклориста, етнографа, філолога, педагога і громадського діяча.

«Галицькі вірші» – стаття Б. Грінченка, надрукована в «Правді», 1891, № 8, с. 103 – 111; №9, с. 150 – 158; № 10, с. 200 – 206. Франко написав свою статтю як відповідь на першу частину виступу Грінченка, надруковану у восьмому номері «Правди».

… не будемо винуватити його за нетактовну увагу, котру причепила від себе редакція «Правди» на початок його статті… – «Слівце від редакції» починається обіцянкою редакції виступити з своїми думками про чистоту мови, яку начебто найбільше засмічують в «Зорі».

«Австро-руські спомини» – твір М. Драгоманова, що вперше був опублікований у «Літературно-науковій бібліотеці» в 1889 – 1892 рр.

…складання українського самородка Шибитька… – Франко має на увазі книжку поета-самоука Назарія Шибитька, видану під назвою «Малоросс самобыток Шибитько» (Полтава, 1886) , яка складається з віршів-наслідувань Шевченка, кількох поетичних творів російською мовою і п’єси «Малороссийские обычаи».

«Одесский вестник» – громадсько-політична газета ліберально-буржуазного напряму. Виходила в Одесі у 1827 – 1893 рр. спочатку двічі на тиждень, а з 1864 р. як щоденна. Автором рецензії, яку цитує І. Франко, був український бібліограф, критик, фольклорист Михайло Федорович Комаров (1844 – 1913).

…відповідь шановного ветерана нашої поезії… – Лист Л. Глібова з подякою за привітання був надрукований у журн. «Дзвінок», 1891, № 8, с. 65.

Шнайдер Юлія Юліївна (літературний псевдонім – Уляна Кравченко, 1860 – 1947) – українська поетеса, культурно-громадська і педагогічна діячка, що формувалася під впливом І. Франка. Брала участь в жіночому русі в Галичині.

…«Ідилію» з «Зорі»… – Франкова «Ідилія» («Давно було. Дітей маленьких двоє…») друкувалася у журналі «Зоря», 1886, № 23, с. 388 – 389, за підписом Мирон.

…віршу в роковини Шевченка з «Зорі» 1885 р. – Вірш І. Франка «В двадцять п’яті роковини смерті Тараса Гр. Шевченка» був надрукований у «Зорі» не 1885 р., а 1886 р. в № 6, с. 85.

Масляк Володимир Іванович (1858 – 1924) – український письменник.

…Желехівський, Словар… – Франко тут і на інших сторінках посилається на словник Євгена Желехівського (1844 – 1885), виданий під назвою «Малорусько-німецький словар», т. І, II, Львів, 1886. В ті роки цей словник був кращим лексикографічним виданням.

…замість застарілого Міклошича… – Вислів має іронічне значення. Міклошич Франтишек (1813 – 1891) – австрійський славіст, за походженням словенець, основоположник порівняльної граматики слов’янських мов.

…див. в галицько-руських приповідках Ількевича і Віслоцького… – Йдеться про збірник «Пословицы и поговорки Галицкой и Угорской Руси», опублікований в «Записках императорского Русского географического общества по отделению этнографии», т. II, Спб., 1868, складений В. С. Віслоцьким на матеріалі головним чином двох джерел: «Галицьких приповідок і загадок», виданих галицьким етнографом і педагогом Григорієм Ількевичем (1803 – 1841) у Відні в 1841 р., і рукописного зібрання священика у м. Калуші М. Гнідковського (? – 1861).

…див. оповідання Перебенді… – Перебендя, один s псевдонімів Кониського Олександра Яковича (1836 – 1900).

Смотрицький Герасим Данилович (? – 1594) – український письменник і педагог. Перший ректор Острозької школи. Брав активну участь у виданні І. Федоровим Острозької біблії. Автор першої друкованої пам’ятки полемічної літератури «Ключ царства небесного».

Суразький Василь (Острозький, пом. після 1598 р.) – український письменник-полеміст, належав до Острозького гуртка діячів української культури.

Копистенський Захарія (псевдонім Азарія, пом. 1627) – український письменник, культурний і церковний діяч. Автор «Часослова» (1617), «Палінодії», трактатів, полемічно-публіцистичних творів, спрямованих проти католицизму й унії.

…дешевенькі віршики вроді «грає-грає, воропає»… – Цей рядок наводить негативний герой роману І. С. Тургенева «Рудін» Пігасов як типовий зразок віршованої нісенітниці.

…дали в руки галицької читаючої громади і «Фауста» Гете, і «Каїна» Байрона, і «Вільгельма Теля» та «Орлеанську дівчину» Шіллера… – Переклади «Фауста» Гете (Львів, 1882 – 1884), містерії Байрона «Каїн» (Львів, 1879) належать Франкові. Переклад «Вільгельма Теля» Шіллера (з’явився 1887 р. у Львові з передмовою Франка) належав Володимиру Кміцикевичу, «Орлеанської діви» Шіллера (Львів, 1889) – Євгенові Горницькому.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 167 – 175.