Життя і твори Альфонса Доде, його остання повість
Іван Франко
Великий симпатичний талант Альфонса Доде звісний нашій громаді з руських перекладів геть більше, ніж творчість інших сучасних великих писателів. В «Бібліотеці найзнаменитших повістей» вийшли найкращі його твори «Фромон син і Ріслер старший», «Королі на вигнанні» та «Набоб». Правда, з дрібних оповідань Доде, тих справжніх самоцвітних брильянтів, щедро розсипаних знаменитим автором, перекладено у нас дуже мало; ті три невеличкі нариси, які подали ми в попередній книжці «Вісника», можуть читачам дати поняття про скінчений артизм, простоту і грацію, що водили пером їх автора, а ми сподіваємось в дальшім часі ще подати вибір з сих дрібних оповідань.
Із цілої плеяди великих французьких реалістів, що пишно розвернулися в часі Третьої республіки, Альфонс Доде був, безперечно, найбільшим артистом, в найбільшій мірі поетом. Незрівняний дар слова, дар малювати кількома влучними рисами явища, людей, характери і ситуації, невідступне почуття артистичної міри, майже жіноча тонкість і ніжність чуття та при тім мужеська енергія рисунка йшли у нього в парі з докладною обсервацією подробиць і з тим тонким, добродушним та при тім і саркастичним юмором, якого цілковитий брак визначує, напр., могутню фізіономію його приятеля Ем. Золя. Вдумавшися глибоко в світогляд Доде, ми бачимо, що він далеко більший песиміст, ніж Золя, та проте його малюнки облиті таким ярким сяєвом щирого поетичного чуття, наіскрені такими брильянтами творчої фантазії, що видаються райськими садками, коли прирівняти їх до сірих, темних, понурих та колосальних панорам Золя.
Бажаючи додати читачам «Вісника» ще не тільки проби творчості Доде, але також по змозі докладний образ його життя і полишеного ним літературного скарбу, ми наразі оповімо його важніші життєві пригоди, лишаючи докладнішу розмову про Доде на пізніше, коли вийде заповіджена книга його сина Леона п[ід] з[аголовком] «Daudet intime».
Альфонс Доде вродився 13 мая 1840 р. в Німі, у Південній Франції. Його батько Венсан Доде мав у тім містечку чималу фабрику шовкових товарів і походив із старої міщанської сім’ї, що довголітньою працею добилася значного маєтку і поважаного становища серед горожан. Сім’я Доде завсігди визначувалася прихильністю до королів; батько Венсан (Вікентій) був завзятий рояліст і піддержував зносини з вигнаною королівською сім’єю та вважався провідником королівської партії в окрузі. Він був жонатий з Аделіною з дому Рено, що походила також з поважаної міщанської і також горячо роялістичної сім’ї. У них було кількоро дітей, та вони швидко мерли, крім одного сина, – Анрі, тихого, малокровного хлопця, що любив самоту і котрого, батьки змалку призначили до духовного стану. Аж 1838 р. Їм уродився син Ернст, а 1840 р. Альфонс, за котрим ще 1848 р. прийшла сестра.
Інтереси старого Доде йшли добре до 1846 р. Сім’я жила в гарнім домі близько фабрики. Анрі був уже в середній школі, Ернст і Доде ходили до початкової школи, розуміється, духовної. Від матері, що пристрасно любила читати повісті, вони також змалку набрали охоти до друкованого слова.
Та від 1846 р. почалися грошеві клопоти для старого Доде, а 1848 рік довів його до руїни. Він мусив ліквідувати, спродати дім і фабрику, а далі й зовсім покинути Нім. Знайшовши якесь невеличке місце в Ліоні, він з дітьми перенісся до сього великого фабричного міста. Хлопців віддав до гімназії, воліючи сам терпіти й найбільшу нужду, щоби тільки дати їм відповідну освіту. Ще раз він попробував щастя і заснував торгівлю шовковими товарами, але по кількох літах збанкротував до решти. Старший син Ернст, не скінчивши гімназії, помагав батькові в торгівлі, а потім, коли торгівля упала, шукав зарібку у інших фірм; Альфонсові пощастило таки скінчити гімназію, та здати екзамен на бакалавра (аналогічний до нашої матури) не було способу, бо не було ані грошей на такси, ані вільного часу і засобів, щоби підготуватися до нього.
Рік 1856 розбив і розігнав сім’ю Доде. Давні кредитори стратили терпеливість, забрали і зліцитували все, що ще лишалося було із колишньої заможності, батько стратив заробіток і не міг знайти нічого, а в додатку наскочило ще одне несподіване нещастя. Найстарший син Анрі, скінчивши духовну семінарію, надумався був не йти до духовного стану, а посвятитися вчительству; він був дуже музикальний і мав добру школу, то й знайшов місце помічного вчителя музики в Німі, та тут невдовзі дістав запалення мозку і вмер. Ті нещастя довели родичів майже до розпуки.
Ернст, не знаходячи заробітку в Ліоні, подався до Парижа, де знайшов місце співробітника при роялістичній газеті «Le Spectateur», а Альфонс з біди прийняв місце корепетитора при «коледжі» (гімназія, сполучена з інтернатом) у Але в Севенських горах, надіючися, що се місце дасть йому спромогу хоч прожити і підготовитися до екзамену. Та надії його не справдилися. Відносини в коледжі були для нього дуже прикрі. Альфонс, 16-літній хлопчина, сам іще був майже дитина, а між учениками, котрих мав доглядати, було багато більших і сильніших від нього. При тім він був несмілий, делікатний в поводженні з людьми, як панночка, і незвичайно гордий; тисячні прикрості і зневаги від учеників і від учителів зносив терпеливо, не маючи нікого, кому б міг пожалуватися. Родичі роз’їхалися з Ліона: мати з маленькою сестрою жила на ласці якихось свояків, батько знайшов заняття в маленькім місті; лишився тільки один брат Ернст, котрому Альфонс міг виявити своє горе.
Та ні, ще хтось такий, що помагав Альфонсові зносити важку долю, – не то вчителя, не то сторожа при цілім рої розбещених, непокірних, диких хлоп’ят, хто золотив йому сіру, непривітну мізерію життя. Се була його муза, була поезія.
Ще в Ліоні Альфонс і брат його Ернст почали пробувати своїх сил в писанні, і деякі їх праці були друковані в католицько-роялістичній «Gazette de Lyon» та в «Journal des bons exemples», що видавав журналіст і агітатор Клод Ебрар. Ебрар жив звичайно в Парижі, та часто навідувався до Ліона, і тут з ним познайомилися брати Доде. Ся знайомість стала їм пізніше в пригоді, бо Ебрар притулив себе Ернста, коли той прибув до Парижа 1857 р. Перші писательські проби братів наповнили сім’ю радістю і надією. Особливо Ернстова доля видавалася запевненою, хоча він був без порівняння менше талановитий від Альфонса. Заохочений тим, Ернст кинувся писати обширну дидактичну поему «Religion», а Альфонс написав для «Gazette de Lyon» цілу повість «Léo et Chrétienne Fleury». Та ось Наполеон III заборонив газету, а редакції зроблено ревізію, забрано або понищено всі папери, і Альфонсова повість пропала.
Живучи в Але в тяжких відносинах у інтернаті, Альфонс тільки тоді й віддихав, коли міг сам на сам лишитися з своїми думками. З його серця так і лилися мелодійні слова, тони, образи, складалися вірші, про котрих публікування він і не думав. Та проте швидко ті безпретензональні, та несказанно свіжі і запахущі квіти молодечої душі зробилися першою підвалиною літературної слави Альфонса Доде.
Оттак минуло літо, минула й осінь 1857 р. Дня 1 вересня Ернст Доде прибув до Парижа, а два місяці потім прибув і Альфонс. Ернст, знайшовши собі любий і, як йому здалося, певний газетний заробіток, покликав і молодшого брата до себе. Радісно їхав Альфонс до столиці, хоча в кишені у нього було всього 5 франків, на ньому легеньке літнє убрання, а на ногах гумові пантофлі замість черевиків, хоча бідолаха, їдучи два дні і дві ночі третьою класою, страшенно мерз у вагоні і весь той час не їв нічогісінько.
В Парижі брат заопікувався ним, одяг його гарно, ділився з ним усім, що мав, і пильнував його так, що знайомі звали його жартома «мама Ернст». Оба брати жили в невеличкім притулку на п’ятім поверсі готелю «Grand hotel du Senatu». В їдальні того готелю, де харчувалися молоді люди, Альфонс мав нагоду уперше пізнати літературний і науковий світ Парижа – щоправда, саме його подення, так звану bóheme, тобто циган, звихнених, збанкротованих, непризнаних та викинених із посад людей – літератів, акторів, учителів, студентів. Се було те товариство «змарнованих», що їх Доде такими майстерними рисами і навіки незабутніми фарбами змалював у «Ріслері», а головно в «Джеку». Та були тут і інші, поважніші і справді талановиті люди, в тім числі й знаменитий опісля політик Гамбетта, земляк Доде, із Південної Франції, тоді ще студент прав.
Альфонс Доде якийсь час жив у брата, не займаючися нічим особливим. Він цілими днями ходив по Парижу, придивлявся до людей, студіював ту величезну столицю, збираючи в своїй фантазії невичерпаний запас типів, характерних прикмет, найрізнородніших вражень. По якімсь часі Ебрар впровадив обох братів у деякі салони, де збиралися справжні писателі і літератори. На молодих хлопців не звернено уваги, та інтелігентне товариство спонукало обох до праці: вони бажали дати себе пізнати. Ернст написав свою першу повість «Thérese», що вийшла 1859 р., та не зробила враження. Альфонс ще швидше здобув собі славу. В однім салоні він познайомився з книгарем Тардьє; сей, очевидно, вподобав собі вродливого талановитого хлопця і згодився випустити в світ збірочку його віршів, і вже в початку 1858 р. вийшла в світ перша Альфонсова книжка «Les amoureuses».
Вірші Альфонса Доде майже не звісні поза границями Франції. Їх майже не можна перекласти на жодну іншу мову; форма, гармонія кольорів, музика слів – ось і все в них; від них віє несказанним чаром, мов запахом тільки що розцвілої рожі; чуєш його, впиваєшся ним, а ніяк не зловиш. З формального погляду Доде стоїть тут під впливом Віктора Гюго і французької народної пісні, та його власна м’яка, ніжна, глибока і гармонійна натура виливається в них з дивною силою і виразом. Ті молодечі плоди виявляють уже повного майстра, що безгранично панує над мовою і над віршовою формою.
«Les amoureuses» відразу звернули на Доде загальну увагу. Його признано талановитим поетом, а Едуард Т’єррі в урядовій газеті бачив в ньому одинокого французького поета, що годен стати наслідником недавно вмерлого Альфреда де Мюссе. І в салонах він зробився предметом особливої уваги, особливо для дам. Треба додати, що Альфонс змалку був любимчиком і пестієм жіноцтва, а тепер він був у розцвіті своєї краси.
«Чудова, справді чарівна голова, цвіт лиця блідий, кольору амбри, брови правильним луком і м’які, як шовк, очі вогкі, а притім огнисті, задумані, погляд непевний, але дивно принадний; пурпурові уста, немов спраглі і тужливі; борода хлоп’яча і м’яка, чорняве волосся пребагате, уші маленькі і тоненькі, – цілість при всій жіночій грації робить рішуче мужеське враження», –
ось як змалював його в ту пору Теодор де Банвіль у своїх «Camées parisiennes».
Та слава славою, а молодий писатель жив усе-таки в досить тісних матеріальних відносинах. Сам він заробляв дуже мало, пишучи маленькі ескізи та новелки для різних газет. За причиною брата Ернста, його заангажовано вкінці до редакції того самого «Spectateur’a», де працював Ернст, і поручено йому писати для фейлетону тижневі огляди.
Здавалося, що все йшло на лад, коли наскочила несподівана біда. Дня 14 січня 1858 р. італіянець Орсіні кинув бомбу на Наполеона III, та не вцілив. Сей покористувався тим для здушення своїх противників внутрі краю:, пішли незлічимі ревізії, арешти, процеси, кари. Одною з перших жертв сеї реакції була газета «Le Spectateur», що посміла на другий день по замаху остро вдарити на деспотичне панування Наполеона III. Того ж дня редактора газети Малляка арештовано, а саму газету заборонено.
Ернст Доде взятий був до редакції іншої роялістичної газети «Union», хоч і на меншу плату; Альфонс лишився без нічого. Тай Ернст недовго побув при «Union». Йому предложено посаду головного редактора газети «France centrale» в Блюа; він поїхав там, та недовго тішився сею посадою: швидко вернув на своє місце давній редактор. Ернст поїхав до Парижа, надіючися знайти знов місце при «Union», та те місце було вже зайняте, і оба брати разом опинилися без постійного заробітку.
Нужда почала знов заглядати в їх віконце, і Ернст не надумався довго, коли йому один старий пан предложив місце свойого приватного секретаря; треба було заробляти на хліб для себе і для брата, тож він прийняв се місце. Той пан, старий вислужений дипломат, що довгі літа волочився по різних європейських дворах, захотів на старості літ писати свої спомини, і Ернстові випала не надто приємна роль писати те, що диктувала ексцеленція – запліснілі анекдоти і плітки та скандалики всіх європейських дворів.
Сього навіть сумирному та податливому Ернстові було забагато, і він надумав краще покинути стяг роялістичного легітимізму і перейти до правительственого табору. Він зголосився до графа де Геронніє, тодішнього шефа пресового бюро, і сей дав йому місце редактора маленької провінціальної газети «Echo de l’Ardeche», що виходила в Пріва. Перехід до бонапартизму небагато поміг йому; прийшлося-таки покинути Париж і жити в глухім містечку, і аж по кількох роках, сим разом за причиною Альфонса, що вже був секретарем князя Морні, Ернста покликали знов до Парижа і дали йому місце редактора парламентарних справоздань.
Загалом у журналістиці Ернст Доде відіграв дуже мізерну роль: як повістяр він без значення; більше вартості мають його історичні праці і спомини, та головна його заслуга, се щира, справді материнська опіка, якою він окружав молодшого брата в часі його трудних і небезпечних «ученицьких літ».
Тим часом Альфонсові до 1860 р. жилося досить нерожево. Його доходи були скупенькі, бо ніяка більша газета не хотіла взяти його на постійного співробітника. Аж 1860 р. звернув на нього увагу Вільмесан, чоловік безхарактерний, та вельми практичний, основатель газети «Figaro». Він покликав Альфонса до своєї редакції і поручив йому писати маленькі казки, оповідання та нариси в тім самім легкім і граціознім стилі, яким визначалися його «Amoureuses». Доде був щасливий; його доля була запевнена, він не потребував турбуватися завтрам, та й Вільмесан вийшов на своє, бо твори молодого автора загально подобалися і здобували газеті чимраз більше читачів.
В числі пильних читачів сеї газети була також цісарева Євгенія. Подобались їй фейлетони Доде, і вона забажала прочитати й інші твори сього автора. Їй дали книжечку «Amoureuses», і цісарева була очарована. Вона поручила молодого автора увазі свойого швагра – князя Морні. Сей покликав Альфонса до себе, розповідався про його сімейні і маєткові відносини і предложив йому у себе місце приватного секретаря з доволі високою платою, а дуже малесенькою роботою. Се була делікатна форма допомоги, котру Доде прийняв з подякою. Вона дала йому можність не тільки самому жити в достатку, але й допомагати своїй рідні і працювати головно для літератури.
Він не переставав писати далі для «Figaro» і «Evenement». Літом 1861 р. він покинув Париж, поїхав на південь і, відвідавши брата в Пріва, побувавши в своїм ріднім Німі, купив собі недалеко села Памперігуста старий, опущений млин в чудовій околиці і прожив там літо, впиваючися красою природи, прислухаючися і придивляючися до життя, звичаїв, оповідань, казок та вірувань простого люду. Все те його поетична фантазія переливала в чудові перли штуки, з котрих постала одна з найкращих його книжок, збірочка, видана п[ід] заголовком «Lettres de mon moulin» («Листи з мого млина»).
Восени Доде вернув до Парижа, та його здоров’я, ніколи не надто сильне, було значно підкопане побутом у столиці і всякими турботами. Він тяжко занедужав, а коли трохи прийшов до себе, лікарі звеліли йому провести зиму на півдні, в Алжірі. Щедрість князя Морні уможливила йому те, про що перед роком він не смів би був і подумати, а рекомендаційний лист всемогучого цісарського брата отворив молодому писателеві всі салони, всі канцелярії в Алжірі. Його приймали як якого міністра; для його бистрого ока розвернулося тут широке і зовсім нове поле безкінечних студій: французькі урядники, поселенці і напівдикі африканські тубільці – все те збагачувало його фантазію тисячами нових вражень, котрі він або зараз перетворював на чудові дрібні нариси та оповідання, що ввійшли в склад його «Contes de lundi», або визискав пізніше в своїх великих творах.
Зиму 1862 – 63 р. провів Доде в Корсіці, так само збираючи масу студій, а зиму 1863/64 [р.] в Провансі, де йому пощастило живцем спортретувати одного з його безсмертних героїв, Тартарена із Тараскона. В р. 1865 умер князь Морні, Доде міг би був одержати якесь урядове місце, але не хотів іти на службу наполеонівського уряду. Він занадто близько придивлявся політичній кухні і її кухарям і збридив собі їх на ціле життя. Він хотів лишитися свобідним і незалежним писателем, а тепер уже не було ніякого сумніву, що література дасть йому достаток і славу.
Літо 1865 р. він провів знов на півдні, у Лангедоку, і написав тут свій перший більший твір – оповідання «Le petit chose» («Малий ледащо»), де змалював з деякими поетичними змінами і прикрасами сумовиту історію своїх дитинячих літ. В р. 1866 він разом з братом, що вже також був у Парижі, винайняв гарну віллу в Ville d’Avary, коло Парижа. Тут він познайомився з панною Юлією Алляр, з котрою одружився в початку 1867 р. По шлюбі обоє переїхали жити до Парижа.
Се був кінець важких і багатих усякими змінами «ученицьких і вандрівних літ» знаменитого писателя. Відтепер починається тихе, спокійне, ясне сімейне життя, повне любові, щастя і невпинної творчої праці. Ще раз, 1870 – 71 р., перериває те життя політична буря – французько-німецька війна. По седанській катастрофі Доде вступив до гвардії, що організувалася під диктатурою Гамбетти, і брав участь в кількох перестрілках в часі облоги Парижа. По капітуляції він виїхав з Парижа і не був свідком кривавої трагедії Комуни. А по тих страшних епізодах пішло далі тихе життя артиста, багате чудовими плодами і затемнене в останніх роках упертою недугою та закінчене наглою смертю без болю, в крузі любої сім’ї.
Із його творів вичислимо тут тільки найважніші. Крім тих перших, про які згадано було вище, в першім ряді стоять його великі повісті: «Fromont jeune et Risler ainée», наділена премією французької Академії, далі «Jack», «Nabob», «Numa Rumestan», «Les rois en exil», «L’Immortel», «Sapho», «L’evangeliste», «Rose et Ninette», «La petite paroise» і три часті гумористичної епопеї про Тартарена з Тараскона: «Les Avantures de Tartarin de Tarascon», «Tartarin sur les Alpes» і «Port Tarascon».
Ті твори рознесли славу Альфонса Доде широко по світі, поставили його ім’я обік імен найбільших майстрів людського слова. Обік них варті уваги збірки його дрібних оповідань: «Contes de lundi», «Nouveaux contes de lundi», «Lettres de mon moulin», «Les femmes d’artistes», «Lettres á un absent», «La Fédor», «Contes d’hiver», менш важні його драми і комедії. Доде довгі літа силкувався здобути сцену, та вона не давалась йому; незрівняний майстер характеристики і тонкого психологічного аналізу, він замало мав драматичної сили. Найбільшу літературну вартість має його драма «L’Arlesienne», на сцені найбільше поводження мала тенденційна драма «La lutte pour la vie», де автор буцімто звів ad absurdum дарвінівську теорію про боротьбу за існування.
Остання більша повість А. Доде, що вийшла окремою книжкою вже по його смерті, має титул «Le soutien de la familie». Є се гірка сатира на сучасну французьку молодіж, що не має ніяких естетичних ідеалів, живе в погоні за змисловими розкошами, не дбаючи на те, що чинить се коштом щастя і здоров’я власне тої своєї сім’ї, якої нібито має бути підпорою. Крім сих белетристичних творів, Доде написав два томи прецікавих споминів: один про своє паризьке життя («Trente ans de Paris»), а другий про поставання і прототипи своїх повістей («Histoire de mes livres») – надзвичайно цінний причинок до зрозуміння його поетичної творчості.
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1898, т. II, кн. 4, с. 52 – 61.
Подається за першодруком.
«Бібліотека найзнаменитших повістей» – неперіодичні видання, які, починаючи з 1881 р., здійснювала редакція газети «Діло».
які подали ми в попередній книжці «Вісника»… – В «Літературно-науковому віснику» (1898, т. І, кн. 1., с. 311 – 321) під рубрикою «Із останніх оповідань Альфонса Доде» були надруковані: «Спомин шефа кабінету», «Лекція історії», «Свято дахів».
в часі Третьої республіки… – Йдеться про Третю республіку у Франції, яку було проголошено після революції 1870 р. Існувала до липня 1940 р.
був завзятий рояліст… – тобто прихильник королівської влади, монархіст. Термін «рояліст» виник під час французької буржуазної революції кінця XVIII ст.
Але – місто в південній Франції.
Наполеон III (Луї-Наполеон Бонапарт, 1808 – 1873) – французький імператор, правління якого характеризується ліквідацією будь-яких демократичних свобод і агресивною зовнішньою політикою.
Гамбетта Леон-Мішель (1838 – 1882) – французький політик і державний діяч, лідер буржуазних республіканців. У часи Другої імперії мав неабиякий успіх як впливовий промовець буржуазно-республіканської опозиції, висунувши у демагогічних цілях програму радикально-демократичних реформ.
Мюссе Альфред де (1810 – 1857) – французький письменник-романтик.
Банвіль Теодор Фолен де (1823 – 1890) – французький поет, драматург, критик і журналіст.
Орсіні Феліче (1819 – 1858) – італійський революціонер, страчений за замах на Наполеона III.
Легітимізм – монархічні переконання. В даному разі йдеться про перехід з табору роялістів (прихильників Бурбонів) в монархістський табір бонапартистів.
Пріва – місто у південній Франції.
«Figaro» – французька буржуазна щоденна газета, що, починаючи з 1854 р., до цього часу виходить у Парижі.
цісарева Євгенія. – Йдеться про Євгенію Монтіхо (1826 – 1920), дружину імператора Наполеона III.
Седанська катастрофа – поразка і капітуляція французької армії (1 – 2 вересня 1870 р.) під Седаном в роки франко-прусської війни (1870 – 1871).
не був свідком кривавої трагедії Комуни… – Йдеться про поразку Паризької комуни – першої пролетарської революції, яка тривала з 18 березня по 28 травня 1871 р.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 173 – 181.