Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Переклади / 1914 р. / Закоханий Поліфем

Закоханий Поліфем

Теокріт

Переклад Івана Франка

Дружнє посланіє до лікаря Нікія

Іншого способу ще на любов, знать, ніхто не придумав,

Нікіє, ані в ліках, ані в мастях, ані ж у напоях,

Як тільки спів Пієрід. Одинокий бальзам се цілющий,

Що вироста між людьми, хоч не кождий знайти його може,

Але ти знаєш його, мабуть, добре, лікарської штуки

Знавець і разом із тим усіх муз укоханий любимець.

Так і кіклоп Поліфем, стародавній земляк наш, у горі

Пільгу собі сотворив, розгорівшися до Галатеї

Пристрастю в юних літах, як лиш заріст йому засівався.

Не залицявся він рожами, яблучками, ні привабом,

Тільки шалів і грозив, забуваючи себе самого.

Вівці не раз вечором повертали самі з пасовиська

У свій шалаш, а він сам, фантазуючи про Галатею,

В мріях та в горі сидів на морській скалі узбережжя

З ранку до ночі, в душі ту леліючи рану сердечну,

Що йму Кіпріди стріла в саму суть життя вбила глибоко.

Та він знайшов собі лік, бо, високо на шпилі скальному

Сидячи, в море свій зір упираючи, так став співати:

«О Галатеє, лебідко, чому так завзято гордуєш коханцем;

Біла ти, мов молоко, і ніжнесенька, наче ягнятко,

І, як телятко, пуста та різва, мов веселий бугайчик,

Так ти приходиш усе, коли сон мене зв’яже солодкий.

Скоро щезаєш потім, як мене сон солодкий покине,

Геть біжиш, наче вівця, що побачила сірого вовка.

В той час тебе полюбив я, дівчино, коли ти з моєю

Матір’ю вперве прийшла, аби пук гіацинтів хрещатих

На гори склоні нарвать, а тебе я стежками провадив.

Від того дня мушу я ненастанно тебе лише бачить,

Тільки тебе та й тебе. Але ти не вважаєш на мене!

Знаю я, любе дитя, чому так ти від мене тікаєш:

Тим, що на моїм чолі ось від вуха до вуха одна лиш

Чорна брова, наче щіть, простяглася важкою дугою,

Око одне лиш блищить, і ніс плоско над рот ізвисае.

Та хоч такий я собі, проте в мене овець кілька тисяч;

Дою я з них молоко та спиваю з нього щонайліпше,

Сиру також не хибне мені вліті, ані же на осінь,

Ні на тугую зиму, – раз у раз повні в мене кошниці.

І на свирілі також можу грать, як ніхто із кіклопів,

Пісню про тебе й себе, моє яблучко, часто співаю

Серед нічної тиші. Дев’ять оленів я молоденьких

Вмисне для тебе кормлю, всі в червоних стяжках через шиї,

Четверо теж медведят; завітай лиш до нас приязненько, –

Певно, вподобаєш їх. Опусти те блакитнеє море,

Хай собі плеще, й шумить, та до берега піною прище.

Сто раз миліше тобі проходитиме нічка зо мною

В моїй яскині. Ростуть кипариси та лаври край неї,

Темний повій нависа й виноград, що солодкії грозди

Родить; холодний потік протікає з лісистої Етни,

З того снігу з вершин, амброзійський напій подаючи.

Хто би все те не волів, ніж бурливії хвилі морськії?

Та коли сам я тобі видаюся страпатим, перкатим, –

Ось тут дубові колоди, а в них іще грань тобі в попелі тліє;

Радо знесу, коли ти хоч би всю мені випалищ душу

Або те око одне, що мені над усе найдорожче.

Ах, чому ж мати мене не вродила з жабрами й плавцями,

Щоб міг я в воду нирнуть, цілувать твою рученьку палко,

Якби ти уст не дала! Приносив би я срібні лілеї,

Широколисті маки з пурпуровими цвітами, що їх

Ніжні листки дають луск, коли зверху долонею вдариш.

Та одні літом цвітуть, а другі лиш у сльоту зимову –

Тож я не міг би ураз приносить тобі тії й другії.

Отже, кохане дитя, я навчуся плавання штуки,

Скоро який чужинець кораблем завітає до мене,

Щоб таки знать, які там у вас розкоші в морській безодні.

Так виринай, Галатеє, а як вийдеш з моря, то не позабудь же

Разом зі мною, що тут жду тебе, йти до мойого дому.

В парі зі мною ти тут можеш пасти овечок, доїти

І витискать молоко, що зітнеться від глигу гіркого.

З матір’ю тільки біда, і не раз їй за се дорікаю,

Що ані слова тобі не сказала приязно про мене,

Хоч сама бачить, що я день у день щораз більш усихаю,

Тож я скажу їй іще, що тремтить голова в мене й ноги,

Від лихорадки, – нехай і вона зна журу, як я знаю!

Гей ти, Кіклопе, кіклопе! Куди заподівся твій розум?

Радше б узяв ти сей кіш та набрав березового листя

Та он ягнятам заніс, – се була б розумніша робота!

Ось видій першу вівцю! Чого стежити ту, що втікає?

Адже знайдеш Галатей іще й кращих деінде багато!

Часто дівчата мене закликають на грища нічнії,

Чую їх регіт дзвінкий та веселії їх розговори.

Ex, ще покажу я вам, що і я щось значу в нашім краї!»

Так переміг Поліфем ту любов, що його задурила, –

В співі спокій віднайшов, що його жаден лікар не дав би.

Писано д(ня) 6/1 – 1914.


Примітки

Закоханий Поліфем – XI ідилія Теокріта, відома в збірниках під назвою «Кіклоп» Автор називає кіклона Поліфема нашим, бо уявляє його мешканцем Сіцілії. В цій ідилії міфічний одноокий велет Поліфем у співі благає прекрасну нереїду Галатею бути прихильною до його кохання.

О Галатеє, лебідко… – Ідеться про нереїду, що є втіленням морської піни.

Та коли сам я тобі видаюся страпатим, пернатим… – В оригіналі: «Якщо я здаюся тобі дуже волохатим». Ідеться про те, що кіклоп не знає ні бритви, ні ножиць і єдиним засобом позбавитися своєї волохатості вважає вогонь (у Франка – грань, або грана).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 548 – 550.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 15

Модифіковано : 6.09.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.