43. Брунон із Квербурга гостем Володимира
Іван Франко
Із його листу до німецького цісаря Генріха з р. 1008
Мужеві церкви, богобойному
Цареві Генріхові радуватися!
Брунон, що на все бідний, та бажає
Всього, що надобиться королеві
І що подобається богові святому.
Не відаю, чи зна вельможність Ваша,
Що між живучими на тій землі
Нема нікого, хто любив би більше
Ваше спасеніє о господі
І хто бажав би більше слави Вам
На сього світу шляху многотруднім.
Ваш брат, а найлюбіший мій свояк,
Брунон-єпископ, як в угорськім краю
Я пробував, переказав мені,
Що Ви, королю, затурбовані
Моїм поводженням і боїтеся,
Аби я сам себе у пропасть не завів.
Се, може, і вчинив би я, якби
Не зупиняв мене той сам, що і тепер
Мене спиняє, вселаскавий бог
І перший поміж слугами його,
Володар найсвятіший мій Петро.
Нехай же надгородить і тобі
Бог усіх тих, що на землі жиють,
Що ти, вельможний цар, що має дбати
Мало що не про світ увесь, потурбувався
У імені господнім і про мене,
Твойого найвірнішого слугу,
Аби свій вік не стратив марно я.
Благодарю Всевишнього, що ти,
Кермуючися мудрістю, яку
Тобі дав бог, всіх старань докладаєш,
Аби володарем явиться добрим
А рівночасно також і побожним,
І зручним візником святої церкви.
Так само й ми, хоч бідні, кілько тут нас,
Але твої, аби не тратить марно
Сього життя й не стати голими
В день смерті, докладаємо старання,
Оскільки надихає нас усіх
Святого духа милосердя, працювати,
Трудиться відповідно до тих слів
Блаженного Павла: «Душі своєї
Не чиню я ціннішою від себе».
Нехай і так, що сам від себе я
Нічого не роблю, як тільки лихо, –
Та господа в тім воля, не моя,
І як захоче він, то одним своїм словом
Усе те повернути може на добро.
Діла господні відкривать і визнавать
Почесна річ, а особливо личить
Мені се перед Вами, за якого
Намовою я став єпископом
І, висланий святим Петром, несу
Язичникам невірним слово боже.
Отсе вже рік цілий сповнив круговорот
І днів і місяців своїх, як ми,
В Угорщині просидівши даремно
Час не малий, покинули той край,
Аби дібратися до найжорстокіших
Язичників, що звуться печеніги.
Князь русів, своїм царством і багатствами
Великий, продержав мене у себе
Ціліський місяць і пустити не хотів,
Мене впевняючи, що добровільно
Сам хочу погубить себе, йдучи
До того безрозумного народу.
«Ніхто на розум їх не наведе, –
Так говорив не раз до мене князь той, –
І не знайдете там користі ніякої
Для душ, хіба для себе смерть
І то найганебнішу, в лютих муках».
Та ось одного разу князь зі страхом
Сказав мені: «Вволяю вашу волю.
У сні було віщовання мені
Біди страшної, як спротивлюсь довше вам.
Тож відпроваджу вас до печенігів».
І сам зі своїм військом відпровадив
Мене з товаришами моїми
Два дні дороги аж до крайньої
Границі своєї держави, що її
Для обезпеки від кочовників
Обгородив від південного боку
Дуже міцним і довгим частоколом.
А як доїхали ми до границі,
То зупинились перед брамою.
Тоді з коня на землю князь ізсів,
А я з товаришами наперед
Пішов, і князь із воєводами
Своїми йшов за нами аж до брами.
Ми не спинялися у своїм ході,
А як зійшли на горб за брамою,
Побачили на протилежнім горбі
Князя, що ще стояв, мов ждав на нас.
Аж ось прийшов від нього воєвода
І від князя переказав нам ось що:
«Я допровадив вас аж до границі,
Де вже кінчається моя земля,
А починається ворожа. Богом
Молю вас, аби ви не тратили
Життя даремно на мою неславу.
Як підете, то, – знаю се напевно, –
Що завтра перед третьою годиною
Жде безпричинна вас гіркая смерть».
Я відповів йому через того ж войводу:
«Нехай господь тобі отворить небо
Так, як ти отворив нам вхід до тих
Язичників!» І взявши хрест у руки
Я ніс його, співаючи гімн благородний:
«Pater, arna me! Pasce oves meas!» .
Три дні йшли ми по краю печенігів,
Не зустрічаючи напасті ніякої.
На третій день, у пам’ятку святої
Дороти мучениці, нас зустріла
Ворожа орда страшенним криком,
І зараз руки всі нам пов’язали.
Три рази – рано, в південь, вечором
Нас із похиленими шиями
Водили під мечі, аби нам показати,
Що кождий з них, коли лише захоче,
Свобідно може повбивати нас, –
І всі три рази нас ніхто не рушив.
В неділю ми прийшли до більшого народу,
І нам дали приміщення, самі ж
Кінних гонців своїх порозсилали
По різних ордах скликувати збір,
Аби рішив, що починати з нами.
Аж о дев’ятій, під полуднє, нас
Посаджено на коней і везено
На місце збору, а провідники
Те й діло, ніби коней підганяючи,
Вдаряли батогами нас і коней.
Зустріла нас юрба їх величезна.
Ми бачили скрізь очі їх кроваві
І чули верески їх кровожадні.
Сотки сокир і тисячі мечів
Заблискотіли в нас над головами,
І ми були готові вмерти в кождій хвилі.
В такім страсі держали нас до ночі,
Верещачи та спорячи одні з другими,
Самі проміж собою у незгоді,
Поки старшини їх май [же] насильно
Не вирвали нас із їх рук, потрохи
Порозумівши з наших оповідань,
Що для добра прийшли ми до їх краю.
От так із волі всеблагого бога
І найпервішого апостола Петра
Ми прожили серед того народа
П’ять місяців і обійшли три їх округи;
Четвертого ми не торкалися,
Та відтам прибули до нас післанці
Від найзнатніших, що були між ними.
Несповна тридцять душ того народу
Ми навернули на Христову віру,
І пальцем божим, як самі вони
Казали, ми зробили мир між ними,
Зробили щось таке, чого, крім нас,
Ніхто з них сам не міг би був зробити.
«Сей мир, – так мовили вони до мене, –
Зробив ти сам між нами. А як правда те,
Що ти навчаєш, то ми всі готові
Зробиться християнами. Коли ж бо
Той русі в князь хиткий у вірі, й ми
Ждемо… від нього, а не християнства».
З отсею їх заявою вернув я
До руського князя. Він бога ради
Був задоволений і дав свойого сина
Їм на закладника, що миру з ними
Не перерве. А я з одного з наших
Там висвятив теж на єпископа,
І він ураз із тим князівським сином
Пішов назад до краю печенігів.
Отак, для більшої хвали та слави
Спасителя, дійшов закон його
І до народу найзавзятшого
З усіх язичників, що на землі жиють,
А я тепер звертаюся до пруссів,
Де станеться те, що зо мною має статься,
Де зробить нам і з нами той, що все
Зробив, бог милостивий і його слуга,
Мій зверхник, пресвятий Петро. Амінь.
Отсей справді поетичний лист, який кладу тут як одинокий посторонній додаток до ряду оповідань нашого найстаршого літопису, – се майже дослівна, лиш декуди трохи свобідніша, передача латинського тексту Брунового листу до цісаря Генріха II, якого дослівний переклад я подав ураз із відомостями про життя й діяльність Брунона та про значення його листу як джерела для історії України в початку XI в. в своїй книжці «Причинки до історії України Русі, часть перша. Накладом автора. Львів. 1912. (Писання Івана Франка VI)», ст. 109 – 123.
Писано д[ня] 29 цвітня до 1 мая 1914.
Примітки
№ 405/12, арк. 1 – 6, автограф.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 182 – 187.