Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Причинки до історії України-Русі / 4. Брунон із Квербурга, гість Володимира Великого в 1007 р.

Причинки до історії України-Русі

4. Брунон із Квербурга,
гість Володимира Великого в 1007 р.

Іван Франко

Сучасних і зовсім певних джерел до історії панування Володимира, просвітителя Русі, так мало, що кожде з них, хоч би й як мале та скупе на відомості, заслугує на пильну увагу історика, який хоче вникнути в духа та події тих часів і внести промінь історичного світла в темряву догадок та комбінацій.

До таких джерел належить, без сумніву, лист німецького місіонера Брунона з Квербурга, який при кінці X в., одержавши освіту в Магдебурзі, пішки удався до Рима, де, ставши монахом, із рук папи Сильвестра II одержав посвячення та єпископське pallium з призначенням на місіонерську роботу до Польщі. В р. 1004 він вернув із Рима до Німеччини з наміром удатися зараз до Польщі, але задля війни, яка тим часом вибухла між німецьким цісарем Генріхом II і польським королем Болеславом Хоробрим, не міг вирушити на ту місію і пробув довший час у Магдебурзі, де місцевий митрополит висвятив його на єпископа.

Цісар рад був задержати його в своїм краю, раз тому, що він був посвоячений із ним, а головно задля його науки та здібності. Але Брунон не видержав на місці і потайно виїхав на Угорщину, де знайшов приняття у короля Стефана. Коли до того короля прибув висланий німецьким цісарем єпископ із Авгсбурга і здибався тут із Бруноном, сей довідався від цісарського посла, що цісар дуже затурбований його від’їздом і рад би бачити його в ріднім краю на услугах німецької церкви. Брунон відповів єпископові, що хоч як він обов’язаний до вірності цісареві, якого шанує як свого світського володаря, проте він не може вволити його волю, бо воля його найвищого володаря, святого Петра, накладає на нього інші обов’язки.

В грудні 1007 р. Брунон виїхав із Угорщини з послами київського князя Володимира і удався з ними до Києва. Володимир прийняв його радо і гостив у себе цілий місяць. Довше не хотів Брунон пробути в Києві, заявляючи князеві, що він поклав собі заповіт проповідати християнство печенігам, найдикішим і найжорстокішим із усіх язичників. Князь вияснив йому всі трудності такої місії і висловив побоювання, що він ані одної душі не наверне на Христову віру, а зате сам напевно понесе люту смерть. Але упімнення князя були даремні. Брунон настояв на своїм намірі. Коли вірити його оповіданню, князь Володимир мав у сні об’яву від бога, аби не спротивлявся далі бажанню святого мужа, і супроводив його до границі печенігів.

Далі буде подане оповідання Брунона його власними словами, перекладеними з латинської на нашу мову, а тут скажу тільки, що Брунон пробув між печенігами 5 місяців, що його місія між ними мала невеличкий успіх, але все-таки він признав відповіднішим не продовжати її, тільки з Києва удався до Польщі, аби здійснити свій давніший намір, і слідом св. Войтіха ширити християнство між слов’янськими пруссами.

Невважаючи на те, що між польським королем і німецьким цісарем велася війна, король Болеслав прийняв Брунона дуже добре, і сей уважав своїм обов’язком у своїм листі до цісаря стати в обороні польського короля і вказати цісарю потребу дружніх відносин до нього. З Польщі вислав Брунон кількох своїх товаришів через море до Швеції, де вони навернули на християнство короля Олафа, 1000 знатніших шведів і 7 осель у шведському краю. Сам Брунон бажав якнайшвидше удатися до пруссів, до чого король обіцяв йому достарчити фондів і всякої підмоги.

Хоча війна спричинила те, що король не додержав своєї обіцянки, проте Брунон не покинув свого наміру, бажаючи якнайскорше впоратися з пруссами, аби потім узятися до навернення лютичів. Його подорож до пруссів скінчилася дуже нещасливо. Кілька місяців по написанню нижче наведеного листа до цісаря Генріха II його постигла мученицька смерть. Хоча прусси були глухі на його проповідь, він зі своїми 18 товаришами-німцями йшов усе далі та далі в глиб краю, поки 14 лютого 1009 р. їм усім не повтинано голови.

Отсе головні дані з життя того німецького місіонера, якого лист до цісаря Генріха II із зими 1008 р. подає декілька важних і з живої дійсності схоплених подробиць із другої половини панування князя Володимира Великого. На се джерело досі, на мою думку, звернено менше уваги, як воно заслугує на се. Проф. Грушевський у своїй «Історії України-Русі», т. І, , пише:

«Окрім кріпостей для оборони границі служили лінії валів. Звісний місіонар Брунон, бувши в Києві за Володимира, оповідає як самовидець, що Володимир окружив Київ від печенігів «дуже міцною й довгою огорожею». Сю огорожу з проробленими в ній воротами бачив Брунон десь коло Ступні, і дійсно ми маємо й тепер понад Стугною аж три лінії валів».

Отсей уступ «Історії» пр. Груш[евського] остільки недокладний, що в ньому не подано дати, коли Брунон був у Києві, натомість сказано безпідставно, що Володимир окружив Київ огорожею, коли тим часом Брунон оповідає, що до огорожі з Києва треба було їхати два дні. Про Стугну у Брунона нема ніякої згадки, зате «огорожу» зрозумів наш історик зовсім хибно як вали й рови, бо така огорожа в степу без сторожі не була би ніякою перепоною для ворогів. Із оповідання Брунона видно виразно, що се була дійсна деревляна огорожа (sepe), себто частокіл.

Супроти сього вважаю не зайвим подати тут у перекладі на нашу мову повний текст сього листа. Сей текст опублікував уперве російський учений Гільфердінг окремою брошурою в Москві 1856, з якої 1858 р. його передрукував німецький історик Вільгельм Гізебрехт у другім томі своєї «Geschichte der deutschen Kaiserzeit», ст. 600 – 604, якою я користуюся для отсеї своєї статті. Текст Гільфердінга списаний із досить пізнього німецько-латинського рукопису, зладженого первісно в Касселі якимось Уффенбахом у р. 1716, і який тепер міститься в міській бібліотеці в Гамбурзі (Historica Nr., 321). В тексті рукопису досить багато помилок, які переважно перейшли також у друкований текст російського вченого і були, хоч і не всі, поправлені німецьким.

Ось переклад сього листу:

«Мужеві церкви, побожному королеві Генріхові. Брунон – що, як на все бідний! – бажає всього, що годиться королеві і що подобається всевидящому богу. Сумніваюся, чи знає побожний король, що нема на землі нікого живучого, хто би більше любив Ваше спасеніє о господі і хто би більше бажав Вашої слави на сьому світі, так повнім трудів. Ваш брат, найлюбіший єпископ Брунон, коли я пробував в угорській землі, сказав мені, що Ви, королю, дуже турбуєтеся моїм поводженням і дуже боїтеся надто, аби я не захотів пропасти. Се я, може, й учинив би, якби не спиняв мене той сам, що її тепер спиняє, ласкавий бог і мій найсвятіший володар Петро.

Нехай нагородить тобі бог усіх живучих на землі, то, як вельможний король, який має дбати майже про весь світ, ти вважав відповідним потурбуватись в імені господнім про мене, твого найменшого слугу, аби я не пропав. Дякую богу, що ти, королю, кермуючися мудрістю, яку тобі бог дав, докладаєш старання, аби бути добрим і католицьким володарем, а також, що не менше потрібно, бути побожним і зручним візником святої церкви. Так само й ми – хоч бідні, кілько нас тут, але твої, – аби не тратити марно сього життя і не стати голими в день смерті, прикладаємо старань, оскільки надихає нас милосердя святого духа, трудитися, працювати відповідно до тих слів блаженного Павла: «Не чиню душі своєї ціннішою, як себе». Отож щодо мене самого, не роблю нічого, тільки лихо; що ж до господа, то він, коли схоче, скоріше одним словом усе зробить добре.

Діла господні відкривати та визнавати – почесна річ, а особливо перед вами я не повинен мовчати, за якого святою намовою я став єпископом і висланий святим Петром несу євангеліє язичникам. Отсе вже цілий рік сповнив свої дні та місяці, відколи, довго й дармо просидівши в Угорщині, ми покинули сей край і добралися до найжорстокіших із усіх язичників печенігів (Pezenegos).

Князь русів, великий своїм царством і багатствами, держав мене місяць у себе проти моєї волі, буцімто я добровільно хотів сам себе погубити, і переконував мене, аби я не йшов до того безрозумного народу (inrationabilem gentem), де не знайду ніякої користі для душ, але хіба для себе смерть і то найганебнішу. Та коли не міг відмовити мене, і про мене, недостойного, перелякав його якийсь привид (visio), сам зі своїм військом відпровадив мене два дні дороги до крайньої границі своєї держави, яку проти кочівника-ворога обгородив з усіх боків дуже міцним і довгим частоколом (sepe).

Коли ми доїхали до границі його краю, ми зупинилися перед брамою. Тоді він ізсів із коня на землю, а коли я з товаришами пішов наперед, він зі своїми воєводами пішов за нами, доки ми не дійшли до брами. Він сам зупинився на однім горбі (colle, може, могилі), а ми стали на другім горбі. Взявши хрест у руки, я ніс його, співаючи святий вірш (nobile carmen): «Petre, amas me? Pasce oves meas!»

Коли ми скінчили антифони, князь прислав до нас свого воєводу, який сказав нам отсі слова: «Допровадив я тебе сюди, де кінчиться наша земля, а починається ворожа. Богом, молю тебе, аби ти не тратив даремно життя на мою неславу! Знаю, що завтра перед третьою годиною тебе без ніякої причини жде гірка смерть».

Я відповів йому: «Нехай бог отворить тобі рай, так як ти отворив нам вхід до язичників!» Що маю казати більше? Три дні йшли ми, і ніхто не напастував нас. Третього дня, се було 6 лютого, три рази, рано, в полудні й вечором, усіх нас із похиленими шиями водили під мечі, аби нас повбивати, і всі три рази від нападаючих на нас ворогів – так допустив господь і проводир наш св. Петро – чудесним знаком вийшли ми без образи.

В неділю прийшли ми до більшого народу, і нам дали приміщення, поки кінні гінці не скликали весь народ на збір. Отож о дев’ятій під полуднє покликано нас на раду, б’ючи батогами нас і коней. Нас зустріла незліченна юрба з кривавими очима і підняла страшенний вереск. Тисячі сокир, тисячі мечів піднялося понад наші голови, грозячи напруго повбивати нас. Томили нас аж до ночі, самі між собою в незгоді, поки старшини того народу не вирвали нас силою з їх рук і, почувши наше оповідання, не зрозуміли, що для добра прийшли ми до їх краю.

Оттак із волі чудотворного бога і пресвятого Петра прожили ми серед сего народу 5 місяців, обійшли 3 округи, а четвертого не торкалися, але з нього прийшли до нас посланці від знатніших між ними. Несповна 30 душ обернувши на християнство, пальцем божим ми зробили між ними мир, якого, як вони самі говорили, ніхто, крім нас, не міг би зробити. «Сей мир, – мовили вони до мене, – зроблений тобою. Коли правда те, що ти навчаєш, ми всі радо зробимося християнами. Коли той князь русів буде хиткий у вірі, мусимо ждати тільки війни від нього, а не від християнства».

З тою заявою прийшов я до князя русів, який задоволений бога ради дав закладника свого сина, а я посвятив одного з наших на єпископа, який разом із тим князівським сином пішов до краю печенігів. Отак для більшої слави та хвали спасителя бога дійшов християнський закон до народу, найгіршого з усіх язичників, які живуть на землі. Я ж тепер звертаюся до пруссів, де станеться те, що має статися, де зробить і тепер той, що все зробив, милостивий бог і зверхник мій пресвятий Петро.

Чув я також про чорних угрів, до яких, власне, пішло перше посольство від святого Петра, яке ніколи не ходить надармо, хоча наші – боже їм прости! – за якийсь великий гріх посліпли. Ті чорні угри всі навернулися на християнство. Все те одна слава бога і святого Петра. Щодо мене, не маю нічого, крім гріхів, і тільки те одно страчене добро, коли милосердний бог для себе не зробить, не помножить і не додасть нам його задля крові святих, а особливо тих, що пролили її на землю в нашім віці.

Пане мій! Все добре, що зробив ти для мене, бог відплатить тобі в день воскресения праведних, особливо ж те, що турбуєшся мною. Щоб я з молодечого нерозуму не вдався в світські діла і не покинув духовних, се, здається, при моїм відході сердило тебе. Се було причиною також, що ти в моїй неприсутності перед твоїми найближчими вельможами висміяв мене й деякі мої смішні поступки.

Отсі три речі – любов, і гнів, і насміх – ніколи не звертав би ти на мене, якби ти не любив мене, і, певно, ніколи не почув би ти ненависті до того, що в мені видалося тобі злим. Говорю се для твоєї потіхи, і коли воля благого бога та причина святого Петра, я не хочу згинути. Хоч і кілька в мене зла та погані, хочу бути добрим з божого дару і молюся богу: «Всемогучий і милосердний боже, направ мої давні прогріхи і дай королеві, щоб йому ніколи не вмирали добрі діла та щоб він день у день робився ліпшим королем!»

Та нехай же вільно буде мені без твоєї образи сказати тобі ось що: «Чи добре переслідувати християнина, а водити приязнь із поганським народом? Що за союз Христа з Беліалем, яке порівняння світла з пітьмою? Як погодяться Сварож (в лат[инському] тексті Zuarasi) або диявол із вашим і нашим провідником святих Маврикієм? Яким чолом зійдуться святі списи і чортівські хоругви, що пасуться людською кров’ю? Чи не вважаєш, королю, гріхом сього, коли християнську голову – сором сказати! – вбивають під прапором злих духів? Чи не ліпше мати вірним собі такого чоловіка, при якого помочі й пораді міг би ти побирати дань і провадити християнізацію поганського народу?

О, як же бажав би я, щоб ти з ворога зробився союзником того, про кого говорю, короля Болеслава! Відповіси, може: «Хочу!» Отже, окажи милосердя, відложи жорстокість! Коли хочеш мати вірного, перестань переслідувати! Коли хочеш мати войовника, зроби йому добро, аби був тоді рад. Бережися, королю, коли хочеш усе робити силою, а ніколи милосердям, яке любить сам добрий, аби часом не розсердився Ісус, який тепер помагає тобі.

Не сперечаюся з королем; нехай буде, що хоче бог і що хочеш ти! Та чи не ліпше воювати з поганами за християнство, ніж насилувати християн для світової слави? Певно, чоловік міркує, а бог порядкує. Та чи ж не з поганами й християнами вступив у силі свого панування король на сю землю і чи ж не охороняють її св. Петро, якого підвладною вона признає себе, і св. мученик Войтіх?

Коли б вони не хотіли допомагати їй, то, певно, не спочивали би в ній ті святі, що пролили на ній свою кров і в ній під страхом божим роблять многі чудеса ті 5 мучеників, убитих тут? Мій пане! Ти не м’який володар, що було би шкідливе, але справедливий і енергічний правитель, що дуже добре; та одного лише треба би ще, аби ти був милосердний, і не все лише силою, але також милосердям приєднував собі народ. Тоді не мав би ти війни ані з одного боку, так як тепер маєш її з трьох боків.

Та що мені до сього? Нехай відає про се постійний у добрі та справедливості король, нехай відають його мудрі дорадники, єпископи, графи та воєводи І Що ж ти кається моєї й божої справи, скажу одно й друге, а до сих більше не додам нічого. Два великі лиха, які сталися богу та його войовникові Петрові від неотесаних поган, повинна близько відчути також ваша церков.

Поперед усього король Болеслав, який дуже ласкаво хотів силами душі й тіла допомогти мені до навернення пруссів і готов був для сеї цілі не пожалувати ніяких грошей, тепер перешкоджений війною, яку премудрий цісар уважав потрібним видати йому; допомогти мені до проповіді євангелія у нього нема ані сил, ані охоти. Натомість, хоча лютичі-язичники і кланяються ідолам, бог не поклав цісарю на серце на користь християнства піти проти таких ворогів славною війною.

Чи ж не була би се велика слава і велика користь для цісаря збільшити церков і здобути апостольське ім’я перед богом, потрудитися, аби погани вихрестилися і дати їм мир при помочі християн? Але в тім лежить корінь лиха, що цісар не вірить Болеславові, а сей не вірить сердитому цісареві. Горе нашим нещасним часам!

Після святого цісаря, великого Константина, після взірця релігійності, великого Кароля, теперішній цісар переслідує християнина, а нема його до того, аби навернути поган. Подумай, королю, що коли даси спокій християнам, а почнеш задля християнства воювати з поганами, буде тобі в остатній день радість, коли, всіх лишивши, станеш перед обличчям найвищого з тим меншим болем і з тим більшою радістю, чим більше добро ти спом’янеш, учинене за життя. Не лякайся того, королю, аби релігійний муж (scil. польський король), споминаючи зазнане від тебе лихо, лучився з поганами. Тільки не шукайте неможливого!

Зрештою яким способом хоче наш цісар, аби Болеслав тут забезпечив йому те, що йому навіки не проститься? Аби завсігди допомагав вам якнайпильніше в поборюванні поган і у всіх справах служив добровільно? Оскільки ж добра для збереження християнства і навернення поган можна би осягнути, коли би так само, як Мєшко, отець теперішнього короля мав дружбу з покійним цісарем, так і само й ти, наш цісарю, на якім спочиває одинока надія світу, злучився з його сином Болеславом!

Тим часом не утаю перед тобою, що я як єпископ вислав декількох наших під проводом преподобного монаха Родберта, знайомого тобі, за море проповідати євангеліє шведам. Як оповіли по правді прислані відтам посли, він охрестив самого короля шведів, якого жінка вже перед тим була християнкою. З королем незабаром доступили сеї самої ласки божої 1000 мужів і сім осель. Інші, обурені тим, заходилися повбивати їх, і тільки дали їм час, надіючися, що всі з єпископом вийдуть із краю. Вислано послів відси, що мають припильнувати їх поводження та повороту. Коли вернуть, слуга ваш постарається напевно донести вам по правді все, що вони розповідять, як своєму королю, що допоміг мені просвітитися євангелієм.

Що ж більше? Знайте, і свідок мені Христос, де тільки можу, якнайвірніше служу вашій і нашій справі, і хоч не вмію молитися перед обличчям господа, не перестану гавкати (latrare), аби бог благословив вас своєю ласкою і щоб у всякім ділі допомагала вам прихильність св. Петра. Ви ж, оскільки можете радою чи підмогою причинитися до навернення лютичів та пруссів, як годиться побожному королю та надії світу, не занедбуйте труду! Для навернення твердих серць тих поган під подувом духа святого мусить тепер початися моя праця, і всі мої зусилля та змагання приложу до неї при помочі св. Петра. Будь здоров, королю! Жий правдою для бога, пам’ятаючи про добрі діла! Умри в старості, ситий літ і чеснот!»

Хоч і як небагато написав Брунон про Володимира та печенігів, то все-таки з його оповідання, якому не маємо підстави не вірити, можна видобути деякі цікаві історичні відомості. І так дізнаємося від нього, що в р. 1007 було руське посольство в Угорщині у короля Стефана, яке того ж року під зиму вернуло до Києва.

Пробувши місяць у Києві при дворі Володимира, Брунон ледве випросився у нього, аби пустив його до печенігів. Між русинами Брунон не розвивав і не думав розвивати ніякої місійної діяльності, очевидно, вважаючи їх за християн. Щодо печенігів дізнаємося від Брунона, що їх не тільки в Західній Європі, спеціально в Угорщині, вважали найзавзятішими і найжорстокішими язичниками, але такими ж, очевидно, вважав їх також Володимир, який не надіявся ніякого успіху від місії Брунона та його товаришів, німецьких монахів, і віщував їх скору мученицьку смерть.

Про місце осідку тих печенігів, до яких удався Брунон, можна сказати напевно, що воно було на правім березі Дніпра на південь від Києва, віддалене від нього на два дні кінної дороги, значить, десь понижче Канева. Границя між степом, де кочували орди печенігів, і руськими оселями була, правдоподібно, на всім її протязі, т. є. від Дніпра аж до Буга обставлена високим частоколом, у якім на досить далеких відступах, правдоподібно на шляхах, були побудовані брами, правдоподібно з відповідними укріпленнями, в яких мусила стояти військова сторожа, призначена для збереження огорожі.

Пробуваючи 5 місяців у краю печенігів, Брунон стрічав там, окрім мандруючих та кочуючих ватаг, також густіше заселені місця, в яких була досить вироблена громадська організація, але не було ніде одного володаря. За той час Брунон успів обійти оселі трьох печенізьких племен і дізнався ще про четверте, що, може, жило за Дніпром, із якого до нього прийшли посли.

Найважніші явища суспільного характеру, які зазначив Брунон у побуті печенігів, – се збір або віче цілого народу, а властивіше цілого племені, скликане при надзвичайній нагоді через умисних гонців. Друге важне явище – се досить виразно зазначена різниця між юрбою, т. є. масою печенізького племені, яка нічого не хоче чути про християнських місіонерів і готова вимордувати їх, і досить значною верствою старших та знатніших, які мали змогу не тільки своїми словами вдержати юрбу від вимордування місіонерів, але здужали навіть силою вивести їх із розлюченої юрби.

Між тими старшими знайшлися, очевидно, також прихильники християнства а навіть такі далекозорі політики, які перед Бруноном висловляли свій погляд, що печеніги, держачися поганства, можуть надіятися тільки війни з боку сусідів-християн, а могли би надіятися миру тільки тоді, коли би й самі вони прийняли християнство і коли би також руський князь не вагався в своїх християнських переконаннях. Чи чув Брунон такі слова від печенізьких старшин, чи, може, се лише тільки його власна комбінація, виведена з відносин на Русі, які він пізнав і про які не хотів говорити докладніше, в усякім разі се невеличка тінь, яка з його оповідання паде на правовірність Володимира і на постійність його християнських переконань.

Місія Брунона до печенігів мала один справді політичний наслідок, невідомий із жодних інших джерел, а власне той, що наслідком знайомості з християнськими місіонерами печеніги забажали завести мирові зносини з Володимиром, які могли скінчитися їх приступленням до християнства. Володимир до тої міри признав важність сього почину, що не завагався вислати свого власного сина – невідомо котрого, мабуть, одного з тих неправедних, яких імена не дійшли до нас – як закладника до печенігів. Чим скінчилася та проба мирних зносин між Руссю й печенігами, невідомо.

З дальшої часті листа Брунона до цісаря Генріха II важно лише зазначити згадку про те, що поганські ще в ту пору лютичі чтили бога Сварожа (Zuarosi), про якого згадує також Тітмар Мерзебурзький.

Писано 23 – 28 червня 1912.


Примітки

Квербургпомилкова назва Кверфурта (Querfurt). Йдеться про .

Папа Сильвестр II – Герберт Аврилакський, згодом папа Сильвестр II (999 – 1003), народився в кінці 40-х років X ст.

Папа Сильвестр II – Герберт Аврилакський, згодом папа Сильвестр II (999 – 1003), народився в кінці 40-х років X ст.

…німецький цісар Генріх II… – Генріх II Святий (973 – 1024), римсько-германський імператор, син Генріха II баварського.

Король Стефан… (Стефан І, Іштван І; 975 – 1038) – князь (997 – 1000) та перший король Угорщини (1001 – 1038). Стефан І підтримував дружні зв’язки з Київською Руссю.

Гізебрехт Вільгельм (1814 – 1889) – німецький історик-медієвіст. Його праці пройняті шовінізмом й монархізмом. Гізебрехт був значним спеціалістом в галузі критичного вивчення джерел.

Мєшко І, Мечислав І (? – 992) – перший історично вірогідний польський князь (бл. 960 – 992). За його правління почалося складання Польської держави.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 490 – 499.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 588

Модифіковано : 2.10.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.