Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Причинки до історії України-Русі / 3. Дещо про хозар

Причинки до історії України-Русі

3. Дещо про хозар

Іван Франко

Хозарам і їх впливові на історію України в найстаршій добі її розвою присвятив проф. Грушевський досить просторий уступ у першім томі своєї «Історії України-Русі» (), де подано досить, хоч не зовсім повну літературу питання про хозар, їх походження, розселення, державу та упадок. Спеціально відносинам до Південної Русі присвячено невеличкий уступ на ; на згадано й коментовано похід Святослава на хозар, а, крім того, згадано про хозар побіжно ще в кількох місцях сього тому.

На теорію, висловлену деякими істориками, буцімто хозари відіграли важну роль в утворенні південноруської держави або навіть були ініціаторами державного ладу щонайменше в краю полян, пр. Гр[ушевський] дивиться дуже скептично, вказуючи на те, що

«хозарська держава менше всього була новочасною поліцейською державою і дуже мало могла впливати на відносини далеких слов’янських племен Подніпров’я. Примітивний устрій півкочової орди зовсім не надавався на взірець для організації осідлих племен» ().

Супроти сього осуду не зайвим буде навести той уступ «Історії» проф. Гр[ушевського], де говориться про устрій хозарської держави.

«Державний устрій хозар, – читаємо там, – був досить дивний. Поруч кагана, окруженого надзвичайним поважанням, але без дійсної власті, стояв намісник (бег), що дійсно правив державою. В тім відгадували сліди колишнього підбиття хозар якоюсь чужою (турецькою) ордою. Власть бега опиралася на війську. Як зазначують араби, се була одинока держава в тих краях з постійним військом, рекрутованим із магометан і слов’ян. Політичний устрій мав визначатися великою толеранцією для різноплеменних підданих, хоч у теорії власть кагана була вповні деспотичною» ().

Не треба критичного ума, щоб у сих характеристиках пр. Гр[ушевського] добачити деякі суперечності, не дивлячися навіть на те, чи вони відповідають дійсній історичній правді або хоч би лише тим свідоцтвам, на які покликається автор. Коли справді хозарська держава мала постійне військо, то зовсім можливим являється допущення значного її впливу на слов’ян, які не мали ще військової організації.

Те, що подає пр. Гр[ушевський] про організацію хозарської держави, подібне радше до китайських порядків, ніж до стану півкочової орди. Вислів про толеранцію в хозарській державі треба відносити не до «різноплеменних підданих», а до різних вір, як побачимо далі. Додам іще, що характеристика хозарського державного устрою, подана у пр. Гр[ушевського] без зазначення джерела, являється досить недокладним перекладом ось якого уступу французького історика Д’Оссона:

«Le roi des Khazares est issu de l’une des premiéres familles de la nation. On l’appelle Ilk ou Bak, et ori lui donne le titre de grande khakan; mais се roi n’exerce aucune autorité. Le pouvoir supréme est entre les mains d’un regent, qui se dit le lieutenant du Khacan. Ce dernier n’a que les honneurs de la royauté. Il vit retire au fond de son palais, ne prend nulle part aux affaires du gouvernement, ne se montre presque jamais en public, et n’est pas accessible aux particuliers. Toutefois, le regent lui rend les plus grands respects» (D’Ohson, Les peuples du Caucase, ст. 54).

В дослівнім перекладі на нашу мову се значить:

«Король хозарів походить із одної з найперших родин сього народу. Він називається Ільк або Бак, а титулують його великим хаканом. Але він не виконує ніякої власті. Найвища власть спочиває в руках регента, що називається намісником хакана. Сам хакан відбирає тільки почасти панування. Він живе запертий у своїй палаті, не займається зовсім справами урядовими, майже ніколи не показується народові, не доступний для приватних людей. Проте регент оказує йому якнайбільшу пошану».

Між працями, які наводить пр. Гр[ушевський] як джерела своєї розвідки про хозар, міститься також гарно та основно написана стаття київського проф. П. Голубовського «Болгары и хазары, восточные соседи Руси при Владимире св[ятом]», що була окрасою ювілейної липневої книжки «Киевской старины», 1888 р., ст. 26 – 68. Можна пожалкувати, що проф. Гр[ушевський] не зачерпнув хоч би з сеї статті більше і докладніших відомостей про хозар. Своєю дорогою і пр. Голубовський не все використав із відомих йому джерел, а особливо з найважнішого джерела, письма хозарського кагана Йосифа до вченого іспанського жида равві Хаздая з р. коло 960.

Сей лист у російськім перекладі відомий був проф. Голубовському із московських «Чтений в обществе истории и древностей росс[ийских]», 1847, кн. VI, відд. III, ст. 6; він опублікований також після листа Хаздая в гебрейськім тексті і в перекладі на польську мову в першім томі «Monumenta Poloniae historica», виданім А. Бельовським у Львові 1864, ст. 51 – 83. В огляду на важність того листа не тільки для історії хозар, але також задля інших літературно-історичних його прикмет я вважаю не зайвим подати його тут у перекладі на нашу мову:

«До равві Хаздая, начальника вигнанців, сина Ісаакового, сина Езриного, з роду Сефардім, нам улюбленого і поважаного.

Повідомляю тебе, що дійшло до нас твоє шановне писання через руки Якова, сина Елеазарового, з краю німця

[Дорогу, якою йшов лист Хаздая до Хозарії, на основі сього й інших уступів треба уявити собі так, що з Іспанії привіз його моравський жид до слов’янського краю, сусіднього з німцями; король того краю вислав його до угорських жидів, а ті перевезли його до Царгорода (Константний, по вислову хозарського кагана), а відси його завезено морем до Фанагорії при усті Дону, відки вже недалеко було до столиці Хозарії. Пор.: Monumenta Poloniae historica, I, ст. 82].

Я втішився ним, і врадувала мене твоя мудрість і наука. У твоїм письмі я знайшов опис твого краю, його довготу й ширину, походження Абд-аль-Рамана, короля, що панує над ним, його гідність і величність, і як він при божій помочі завоював східні краї, так що відгук сили його держави розійшовся по всій землі і затривожив усіх королів.

Коли би посли Константни [Константина – Царгород, Константинополь] не були сказали вам про народи нашого краю та їх віроісповідання, ви признали би се брехнею і не вірили би тому. Жадаєш, аби донести тобі дійсну правду про наш край і наше походження і яким способом наші предки прийняли закон ізраїльський, як бог отворив наші очі і розсипав наших ворогів. Бажаєш також знати розмір нашого краю, його широкість і довжину і які народи окружають нас; котрі з них живуть у мирі з нами, а котрі в війні, і чи не було б можливим, аби наші посли прибули до вашого краю, почтити дороге і величне лице вашого короля, який своєю справедливістю і взірцевим поступуванням прихиляє до себе серця всіх.

Бо коли народи говорять, що для Ізраїля нема місця на землі, де би був незалежний і мав королівство, то така відомість принесла би ізраїльтянам велику користь, вони були би покріплені на серці, а уста їх були би повні хвали та величання в очах тих, котрі говорять, що нема ані закутка, де би Ізраїль мав незалежне життя та королівство.

От тим-то відповідаємо на твое письмо, яким ти врадував нас, по черзі доторкаючи кождого твого питання. Те, що згадуєш про твій край і походження, короля, що панує над ним, було відоме нам уже давніше, бо наші предки не раз писали одні до одних приятельські листи, ті листи переховуються в наших архівах, і знають про се старі люди нашого краю. Ми бажаємо відновити ті відносини, що були за наших предків, і лишити в спадку своїм дітям.

Питаєш у твоїм письмі, з якого ми роду та покоління? Отже, знай, що походимо від синів Яфетових, а власне від синів Тогарми. Бо в родових книгах наших предків міститься відомість, що Тогарма мав 10 синів, а се їх імена: Агіор, Тір, Увар, Угін, Бізаль, Тарна, Хазар, Санар, Булгар, Савір. Ми діти Хазара, що був сьомим сином Тогарми. Записано, що за його часів число наших предків було дуже мале, але найсвятіший дав їм міць і силу, і воювали з многими народами, міцнішими від них, і при божій помочі прогнали їх та зайняли їх край; вони ж, утікаючи, були переслідувані у втеці аж до великої ріки Дунаю, і там живуть і досі недалеко Константини, а хозари зайняли їх край.

По значнім протязі часу повстав між ними король іменем Булан, муж мудрий і богобойний, що всю свою надію поклав на бога і вигнав із краю ворожбитів та ідолопоклонників. Йому-то, що жив під крилами божими, показався ві сні ангел і сказав: «Булане, бог шле мене до тебе і велить сказати тобі: «Я вислухав твоєї просьби та благання і благословлю тебе та помножу твій рід, утверджу твоє королівство повік-віків і віддам усіх твоїх ворогів тобі в руки, а ти встань рано і молися до бога!»

Так і вчинив король, і показався йому ангел другий раз і сказав: «Я бачив твоє поступування, і діла твої подобалися мені. Знаю, що ти всім серцем послушний мені. Отож хочу дати тобі закон, права й заповіді; коли ж ховатимеш права й заповіді мої, поблагословлю тебе з твоїм родом». Він відповів ангелові, який звістив йому се, мовлячи: «Пане мій, відомі тобі помисли мого серця і читаєш у моєму нутрі, що всю свою надію я покладаю тільки на тебе. Але народ, над яким я паную, безбожний, і не знаю, чи захоче вірити мені. Тож коли я в твоїх очах стався гідний твоєї ласки і коли твоє милосердя живе наді мною, покажися також їх великому князеві, і нехай він допоможе мені в тім».

І вчинив найсвятіший по його волі, і показався ві сні тому князеві, а сей, уставши рано, прийшов і оповів се королеві. Тоді король скликав усю свою старшину, і слуг, і весь люд і оповів їм усе діло, і те діло сподобалося їм. Вони прийняли закон і були прийняті під крила божої величності. І знов показався королеві ангел і сказав: «Небо і небеса небес не можуть огорнути мене. Вибудуй дім для мого імені!»

І відповів йому король: «Пане світу, сором мені перед тобою, бо не маю ані срібла, ані золота, аби я міг виконати се так, як бажаю, і як би належало виконати». І мовив йому (найсвятіший): «Будь сильний і відважний, збери все своє військо і йди походом у край Рудлян і в край Арділь, і я наповню тривогою та страхом їх серця, і віддам їх у твої руки. Бо ж для тебе призначені два скарби їх, один срібний, а другий золотий, і я буду з тобою, і буду берегти тебе, куди тільки повернешся. Ти ж забереш скарби, і вернеш щасливо, і збудуєш дім для мого імені».

І король, маючи надію в бозі, зробив, як йому було велено, пішов походом, здобув край і вернув щасливо, віддав скарби на честь божу, збудував дім богові і кивот завіту, свічник, стіл, жертовники і святі знаряди, які заховалися до нинішнього дня і які я маю в своїх руках.

По сих подіях розійшлася слава його по всій землі. Король едомітів і король ізмаїльтян, почувши про нього, послали до нього послів з великими дарами та грішми і з жерцями свого краю, аби навернули його на свою віру. Але король був мудрий, велів покликати з Ізраїля мудреця бистроумного та вченого і спровадив їх разом для розсліду законів. Вони раз у раз перепирали твердження один одного і не могли згодитися на одно. Бачачи се, король сказав до жерця короля едомітів і до жерця короля ізмаїльтян: «Вертайте до своїх наметів! Третього дня пошлю по вас, і тоді прийдете до мене».

Другого дня послав король тільки по жерця едомського і сказав до нього: «Знаю, що король едомітів більший від інших королів і віра його гідна пошани, і я вподобав собі її. Але відповідь ж мені лиш на одно питання! Я хотів би знати, котра віра ліпша, чи віра ізраїльтян, чи віра ізмаїльтян?»

А жрець відповів, мовлячи: «Нехай жиє король і пан мій навіки! Знай, що на правду нема віри ліпшої в цілім світі, як віра ізраїльська. Бо найсвятіший вибрав Ізраїля над усі народи, називаючи його первородним сином, творив для нього багато й великих чудес, вивів його з неволі фараона, перевів сухими ногами через море і затопив його жителів, спускав йому манну з неба і велів потекти воді з каменя, дав йому закони з-посеред огню, віддав йому в посідання край Канаан і збудував йому храм, у якім сам хотів жити посеред нього. Коли ж ізраїльтяни почали грішити проти нього, тоді розсердився на них, відкинув їх від свого лиця і розсипав на всі вітри. Якби не те, не було би на всім світі ліпшої віри над ізраїльську».

І відповів король: «Добре сказав єси! Знай, що віддам тобі справедливу почесть». А другого дня послав король по висланця ізмаїльтян і запитав його, мовлячи: «Скажи мені правду, котрий закон ліпший, ізраїльський чи едомський?» І відповів висланець, мовлячи: «Закон Ізраїля ліпший, бо все в ньому правда, в ньому й наука божа, і чесні обичаї та права. Тільки тому, що згрішили і спроневірилися йому, бог прогнівався на них і віддав їх у руки ворогів. А едомська віра зовсім погана. Вони їдять усяку нечистоту і кланяються творам рук своїх».

І сказав король: «Ти сказав мені правду, і за те я вшаную тебе». Другого дня він покликав усіх разом і сказав їм у присутності всіх князів і слуг народу: «Жадаю від вас, аби ви вибрали мені найліпший і найсправедливіший із ваших законів». Вони почали розправляти, але слова їх не мали ніякої сили. Тоді король запитав едомського жерця ще раз: «Котрий ліпший закон, ізраїльський чи ізмаїльський?» Жрець відповів: «Закон ізраїльський ліпший».

Потім запитав висланця ізмаїльтян: «Із законів ізраїльського та едомського котрий ліпший?» І відповів ізмаїльтянин, мовлячи: «Ізраїльський закон ліпший». На те король: «Отсе оба ви своїми устами вирекли, що ізраїльський закон ліпший і чистіший, і тому я вибираю ізраїльський закон, бо се закон Авраама. Всемогучий буде мені на поміч, а срібло й золото, яке ви прирекли мені дати, він дасть мені без клопоту. А ви вертайте до своїх країв у спокою!»

І від того дня бог всемогучий усе помагав йому і укріпив його силу. А він прийняв обрізання і велів обрізати своїх слуг, і послав до вченого ізраїльтянина, який витолкував йому книгу закону і вияснив усі права. І ми до сього дня визнаємо той шановний і правдивий закон найсвятішого, якого імені нехай буде хвала навіки! І від того дня, коли наші предки вдалися під крила маєстату божого, він понизив перед нами всіх наших ворогів і покорив усі довколишні народи та племена, так що ніхто з них не смів повстати проти нас, а королі едомітів та королі ізмаїльтян платять нам дань.

По тих подіях вступив на трон один із його внуків на ім’я Обадія, муж справедливий й хоробрий. Він відновив правительство, укріпив закон після звичаїв і переказів, побудував доми молитви та доми науки, спровадив багато вчених ізраїльтян, давав їм багато золота й срібла, і вони переклали для нього 24 книги Мішни, і талмуд, і весь порядок молитов. Сей король був богобойний, любив закон і заповіді божі. По тім наступив син його Гіскія, по нім син його Менасе, а потім Ханока, брат Обадії, та Ісаак, його син; потім його син Зебульон, потім того син Менасе, того син Ніссі, того син Менахем, того син Веніамин, того син Аарон, а я Йосиф – син того Аарона. Всі ми королівські сини, і ніхто чужий не сміє засідати на престолі наших батьків. Нехай буде воля того, що ставить усіх королів, укріпляти наше королівство в своїм законі і в своїх науках!

Нарешті щодо твого питання про розмір нашого краю вздовж і вшир, то знай, що він простятся понад рікою недалеко Георгійського (грузинського) моря на схід на 4 місяці (правдоподібно дні) дороги. Над сею рікою живе 9 численних народів по селах, містах і твердинях, а всі дають мені дань. Відси звертається границя до Георгії, і всі мешканці морського побережжя платять мені дань.

На південь живе 15 численних і хоробрих народів аж до Баб-аль-Абуаб; живуть вони в горах і в краю Баса, і в Табаті, аж до Константинопольського моря, на протязі двох місяців дороги, і всі платять мені дань. А в західній стороні живе 13 сильних і войовничих народів на побережжях Константинопольського моря. Відси звертається границя на північ аж до великої ріки Яїка; люди живуть там у оселях без мурів, кочуючи по цілім степу аж до границі Гангріна, численні, як пісок у морі, і всі платять мені дань, а розмір їх краю обіймає чотири місяці дороги.

Я ж сам живу при усті ріки і не допускаю русам, що прибувають кораблями, переправлятися до тих народів, і так само не допускаю, аби їх вороги, що приходять сухою дорогою, переправлялися в їх край. Веду з ними тяжкі війни, бо коли б я допустив їм переправу, вони спустошили би весь край Ізмаїла аж до Багдада.

Далі повідомляю тебе, що живу над тою рікою під божою опікою і маю в своїй державі три столиці. В одній із них живе королева зі своїми невістами та євнухами. Ся столиця має в об’ємі 40 парасангів (перська міра довжини, відповідна більше-менше нашому кілометрові), зі своїми селами та присілками; тут живуть ізраїльтяни, ізмаїльтяни, християни та інші різноязичні народи.

Друга столиця зі своїми приналежностями має вісім квадратових парасангів, а в третій живу я сам з князями, дворянами та слугами. Ся столиця невелика, обіймає тільки 3 парасанги. Посеред неї пливе ріка, і ми живемо в ній цілу зиму. А в місяці нізані (марті або цвітні) виїздимо з неї, і кождий удається до свого поля та саду, які управляє. Бо в нас кожда родина має свою батьківську посілість і живе в її межах та спішить до неї весело й радісно. Не почуєш там ніякого галасу, не нападе тебе там ворог, і ніхто ні в чім не перешкодить тобі. А я з моїми князями та дворянами удаємося 20 парасангів далі, аж до великої ріки Арсан, відки звертаємося аж на сам кінець краю.

Се розмір нашого краю і місця нашого спочинку. Край наш не багатий на дощ, але має много рік, багатих рибою, а також багато джерел, а земля добра й родюча. Маємо поля, виноградники, розкішні сади й огороди, всі положені над ріками, і в них багато овочевих дерев. Границі мого краю тягнуться на схід 20 парасангів, 30 на південь, а 40 на захід. Я ж живу в середині острова, на якім лежать мої поля, виногради, сади й огороди, що тягнуться на північ на 30 парасангів. На тім острові маю ріки та гарні джерела і при божій помочі живу спокійно». (Далі пропускаю один уступ чисто теологічного характеру.)

«В своїм листі згадуєш, що бажаєш бачити моє лице. Я також бажаю собі оглядати твоє благородне обличчя, твою достойність, мудрість і великість. Дай боже, аби справдилися твої слова, аби я мав щастя обняти тебе і оглядати твоє приязне, миле та благородне обличчя! Ти був би моїм вітцем, я – твоїм сином. Очі цілого народу мого спочивали би на твоїх устах, усі ходили би та виходили відповідно до твоїх слів, і я сам уложив би своє поступування відповідно до твоєї мудрої ради. Мир безконечний!»

Не вдаючися в розбір усіх подробиць сього листа, піднесу тільки дещо важніше. Поперед усього бачимо з опису центральної часті хозарської держави, що її жителів зовсім не можна назвати напівкочовою ордою, хоча нема сумніву, що під власть тої держави підходили численні кочові орди на північ та на схід від неї.

Уступ листа про шукання найліпшої віри і вибір ізраїльської треба віднести до ряду релігійних легенд, що мають під собою історичний підклад, певно, значно відмінний від того, що представлено в легенді. Ся хозарська легенда знайшла собі відгук на візантійськім грунті в часі панування царя Михаїла, про що читаємо в т[ак] зв[аній] паннонській легенді про життя Константина Солунського ось що:

«Прийшли до царя посли від хозарів, мовлячи: «Від початку знаємо тільки одного бога, що єсть над усіми нами, і тому кланяємося на схід та держимося інших своїх соромних обичаїв. Та тепер євреї намовляють нас прийняти їх віру та діла, а з другого боку сарацини силують нас до своєї віри, обіцяючи спокій і многі дари і говорячи, що їх віра найліпша між усіми народами. От тому шлемо до вас, шануючи стару приязнь і любов, бо ви, великий народ, маєте своє царство від бога. Просячи у вас поради, ми просимо вас прислати нам мужа книжного, а коли він переспорить євреїв і сарацинів, то приймемо вашу віру» [Fontes rerum Bohemicarum, t. 1, fasc. 2. V Praze, 1872, ст. II].

Тому, що по всякій правдоподібності паннонська легенда про життя Константина відома була в південній Русі вже в X віці, перед хрещенням руського народу, а в усякім разі в половині XI в. належала до улюбленої лектури інтелігентних українців, якеє бачимо з одного уступу Сборника кн. Святослава з р. 1076, в якім ся легенда рекомендується читачам нарівні з писаннями найпопулярніших отців церкви, не подивуємо нікого, допускаючи, що ся хозарська легенда була головним взірцем південноруської легенди про розпитування вір, доконана кн. Володимиром перед його хрещенням.

Не від речі буде тут навести один уступ із книги візантійського царя Константина Порфирогенета «De administrando imperio», який у розд. 37 подає відомості про розселення руських та інших племен на території теперішньої України, де між іншим читаємо:

«Пацінакія (край печенігів) віддалена від краю Уців (половців) та від Хозарії 5 днів дороги, від Аланії 6, від Мордії 10, від Русі один день, а від Туркії (Угорщини) 4 дні, нарешті від Болгарії півдня дороги».

В дальшім, 38 розд., учений візантієць оповідає про похід турків (угрів) до Європи ось що:

«Тих турків було 7 поколінь, а князя над собою не мали ніколи ані свого, ані чужого, лише були між ними воєводи, а перший між тими воєводами називався Лебедія. Вони жили разом із хозарами три роки, помагаючи хозарам у всіх їх війнах. Отже, хаган, що панував над хозарами, за їх хоробрість та прихильність дав першому воєводі турків Лебедії благородну хозарку за жінку задля його слави, хоробрості та знатного роду, аби з ним мала потомство.

Але Лебедія припадком не мав потомства від тої хозарки. В тім часі пацінаки, розпочавши війну з хозарами, були побиті і мусили уходити зі своєї землі. Вони перейшли до краю турків, а коли між турками й пацінаками прийшло до війни, військо турків було побите і розділилося на дві часті. Одна часть пішла на схід до границь Персії, де живуть і досі, а друга часть зі своїм воєводою Лебедією пішла на захід до околиць, названих Ателькузу, в яких тепер живе народ пацінаків. По якімось часі хаган хозарський візвав турків, аби вислали до нього кораблем свого першого воєводу.

Лебедія удався наслідком сього до хагана Хозарії і запитав про причину, задля якої його покликано. Хаган відповів йому: «Для того ми покликали тебе, аби тебе як благородного, і розумного, і вславленого хоробрістю та першого між турками зробити князем і володарем твого народу і аби ти підлягав нашим розказам і нашій зверхності».

Сей відповів хаганові, мовлячи: «Високо ціню твою думку про мене і те, що ти вивищаєш мене понад інших, і заявляю тобі вдячність, яка за се належиться. Але мені неможливо обняти таку власть над моїм народом, і тому я не можу сповнити твою волю. Є в нас інший воєвода на ім’я Сальмуц, що має сина іменем Арпада. З них котрий, чи сам Сальмуц, чи його син Арпад, нехай буде князем і зістає під вашою зверхністю». Задоволений сею відповіддю хаган вислав своїх людей із Лебедією до турків. І коли вони розмовилися про се з турками, ті воліли зробити князем Арпада, ніж його батька Сальмуца, і зробили се відповідно до звичаю та закону хозар, обносячи нововибраного князя на щиті. Перед сим Арпадом турки не мали ніколи ніякого князя, але від того часу і до сього дня потомки Арпада панують над турками» [Monumenta Poloniae historica, т. І, ст. 42 – 45].

Маємо тут, без сумніву, хозарську версію історичної саги про початок мадярської королівської династії.

Важний причинок до історії хозар, не узгляднений проф. Гр[ушевськ]им, знаходимо в книзі Константина Порфирогенета «De administrando imperio», в початку розд. 37, де читаємо:

«Треба знати, що пацінаки жили первісно над рікою Атель і над рікою Геех, сусідуючи з мазарами (може, помилка – зам[ість] хозарами?) і з т[ак] зв[аними] уцами. Але перед 50 літами уци, змовившися з хозарами, почали спільно війну з пацінаками, побили їх, і вигнали з їх краю, та взяли його в посідання, в якім держать його й до сього дня згадані уци. А пацінаки, вийшовши зі свого краю, блукали, шукаючи місця, де би могли оселитися. Зайшовши, нарешті, до краю, який держать тепер, і знайшовши живущих у нім турків (угрів), війною перемогли їх і, вигнавши їх, самі засіли там і панують над тим краєм, як сказано, від 55 літ» (Monumenta Poloniae historica, І, 40 – 41).

Явна суперечність, бо коли від першої війни між печенігами та уцами (половцями) минуло до його часу 50 літ, то факт оселення печенігів у краю турків вийшов би о 5 літ вчаснішим. Тут, очевидно, зайшла якась помилка, але в усякім разі сам факт важний як дата скріплення хозарської держави і початку міграції угрів, печенігів та половців на захід. Константин Порфирогенет умер у р. 959, значить, коли його книжка була писана коло 950 р., то початок міграції тих народів припав би на остатнє десятиліття IX в., на р. 895 – 900. Ся відомість згоджується з оповіданням нашого найстаршого літопису, в якім про похід угрів біля Києва згадано під р. 898. Першу згадку про печенігів, яких Ігор наймає для свого походу на Царгород, знаходимо в нашім літописі під р. 942.

Так само недокладно та неповно, як характеристика та історія хозар, представлені у пр. Гр[ушевськ]ого також відносини хозар до Південної Русі. І тут можна сказати те саме, що ми бачили вже не раз у викладі нашого історика, неповне визискання джерел, а потроху навіть упередження щодо їх історичної вартості. Ілюстрацією сього твердження може служити також огляд звісток нашого найстаршого літопису про хозар. Сих звісток зовсім небагато, і пр. Гр[ушевськ]ий не був би потратив багато місця в своїм просторім викладі, коли би замість багатства бібліографічних вказівок, із яких читач не дізнається зовсім нічого, подав би їх у повнім тексті з науковим визисканням.

Найдавніша звістка про хозар у нашім найстаршім літописі зовсім принагідна і поміщена після поетичного оповідання про Кия, Щека та Хорива і після літописної записки про розселення руських та фінських племен. Читаємо там (цитую фотолітографічне видання Іпатського тексту, ст. 8 – 9):

„Словеньску же языку, яко же ркохом, живущю на Дунаи, придоша от Скуфь. рекше от Козаръ, рекомии Болгаре, и сѣдоша по Дунаеви, насѣлницѣ Словеномъ бѣша, а по семь придоша Оугре вѣлии и наслѣдиша землю словѣньскую, прогнавше Волохы, иже бѣша преже приялѣ землю словеньску, си бо Оугри почаша быти при Раклии цсри, иже ходиша на Хоздроя цсря пѣрьскаго”.

Се оповідання, сконструйоване, очевидно, на основі грецького хронографа, важне тим, що дає можність через порівняння з грецькими джерелами усталити деякі хронологічні дати. Війна цісаря Іраклія з персами, в якій візантійський цісар покликав собі на поміч велике число угрів (у грецькім тексті турків), записана із літописі Григорія Амартола під р. 621. Про прихід болгар, їх перехід через Дунай та завоювання краю, в якім живуть досі, згадує той сам грецький хронограф під рр. 667 – 668. Се позволило би нам віднести час панування Кия та його братів, т[ак] зв[аний] історичний початок полянської держави, на першу половину VII в.

Друга літописна звістка про хозар міститься також у найстаршій часті літопису перед першою хронологічною датою (852 р.) і, невважаючи на досить велику перерву в літописнім тексті (славна літописна характеристика вдачі та способу життя руських племен), нав’язує безпосередньо до історичної події – смерті трьох київських братів князів. Читаємо там (op. cit., ст. 12):

„По сихъ же лѣтехъ, по смерти братия сея быша [Поляне] обидимы Деревляны и инѣми околными. и наидоша я Козарѣ, сѣдящая в лѣсѣхъ на горахъ. и ркоша Козарѣ: "Платите намъ дань!" здумавши же Поляне, и вдаша от дыма мечь. и несоша Козарѣ къ князю своему и къ старѣйшинамъ своим и рѣша имъ: "Се налѣзохомъ дань нову" они же рѣша имъ: "Откуду?" они же рѣша имъ: "В лѣсѣ на горах над рѣкою Днѣпрьскою". они же ркоша: "Что суть вдалѣ?" они же показаша мечь. и рѣша старцѣ козарьстіи: "Не добра дань, княже! мы доискахом ся оружьем одиноя страны, рѣкше саблями, а сихъ оружье обоюду остро, рекше мечи. сии имуть имати и на нас дань, и на инѣхъ странахъ". се ж събысть ся все, не от скоря [бо] коля ркоша, но от бжя изволѣнья. яко и при фараонѣ цсри егупетьстемь, егда приведоша Моисѣя пред фараона, и ркоша старци фараони: "Сии хошеть смирити область египетьску". яко же и бысть, погыбоша [бо] Египтянѣ от Моисѣя. та вѣрнѣе бѣша работающе имъ. тако и си пѣрвѣе владѣша, а послѣдѣ самѣми владѣют. яко же и бысть: володѣють бо Козары русьстии князи и до днешняго дне".

Се оповідання належить до ряду поетичних традицій київської землі і являється остільки одиноким у своїм роді, що згадує про дань мечами, якої ніде й ніколи не складали піддані народи своїм володарям. Ся традиція має, очевидно, символічне значення і могла бути зложена не швидше часів Святослава, коли Русь побідила хозар, але також не о много пізніше, бо, скільки відомо, ані Святославів, син Володимир, ані пізніші руські князі не одержували ніякої дані від хозар. Значить, ся поетична традиція має літературний, а не історичний характер. На іншім місці подаю її в реституйованій віршовій формі.

Перша датована літописна звістка про хозар міститься під р. 859, де читаємо (op. cit., ст. 14):

И Козаре [Ркп. «на Козарєх»] имахоть [дань] на Полянех и на Сѣверехъ и на Вятичихъ, имаху по бѣлѣй вѣверицѣ тако от дыма.

Сю відомість нема потреби вважати комбінацією пізнішого редактора літопису, а єсть підстава вважати давньою, може, навіть сучасною запискою, яка потверджується тим, що сказано далі під р. 884 (op. cit., ст. 17), де читаємо:

Іде [Ркп. первісно було о, потім поправлено поперек сеї букви І] Олегъ на Сѣвяры, и побѣди Сѣверы, и възложи на нихъ дань легку, и не дасть имъ Козаромъ дани даяти, рекъ: "Азъ имъ противень, а вамъ нечему.

Далі за сим під р. 885 читаємо другу подібну звістку:

Посла Олегъ к Радимичем ркя: "Кому дань даете?" они же рѣша: "Козаром". и рече имъ Олегъ: "Не давайте Козаромъ, но мнѣ давайте!" и вдаша Олгови по шелягу, яко же и Козаромъ даяху. и бѣ обладая Олегъ Деревляны, Полями, Радимичи, а съ Оуличи и Тиверьци имѣяше рать.

Сі дві записки, в яких історичності нема причини сумніватися, показують нам ступневе розширення руської держави через приєднування різних племен, що йшло рівнобіжно з їх освободженням від хозарської зверхності. Ся зверхність, зрештою, як бачимо, була зовсім не утяжлива, бо виносила у радимичів лише шеляг від «диму» (замешканої хати, в якій звичайно раз у раз горів огонь і з якої курився дим).

Дальшу відомість про хозар маємо в нашім літописі майже 80 літ пізніше під р. 964 (op. cit., ст. 48), де після поетичної характеристики Святослава в його молодім віці міститься коротка літописна записка:

И иде [scil. Святослав] на Оку рѣку и на Волгу, и налѣзе Вятичи, и рече имъ: "Кому дань даете?" Они же ркоша: "Козаром по шелягу от рала даем".

Ся записка виглядає як недокінчений дублет записки про похід Олега на радимичів під р. 885, причім, одначе, являється одна характерна різниця, що замість давнішої дані вивірками чи кунами тут являється хоч мінімальна, а все-таки грошова дань по шелягу від рала. Грошева дань являється також у слідуючій зараз записці під р. 965 (op. cit., ст. 48), де читаємо:

Иде Стославъ на Козары. слышавше же Козаре изыдоша протіву съ княземъ своим каганомъ. и съступиша ся битъ, и бывши брани межи ими, одолѣ Стославъ Козаром, и городъ ихъ Бѣлу вежю взя. и Ясы побѣди и Касогы, и приде къ Киеву.

Беручи докладно сю відомість, у якої історичності також нема потреби сумніватися, можемо сказати, що се був один із звичайних, більше грабіжницьких, ніж за-войовних походів, у якім Святослав після короткої битви здобув одно місто хозарське Саркель; з оповідання літопису не можна догадуватися, аби він зруйнував його. Про дальший похід на ясів та касогів сказано ще менше, значить, Святослав здобув там іще менше користей і, певно, не зробив ніяких змін у державнім порядку тих народів.

Супроти сього не зайвим буде навести те, що говорить пр. Гр[ушевський] про напад Святослава на хозар та його наслідки («Історія України-Русі», т. 1, ):

«Далеко тяжчим, майже смертельним ударом був похід Святослава для хозарської держави, що слабла й хилилася до упадку вже протягом двох століть. Літопис каже, що Святослав узяв Білу вежу (Саркель), важну кріпость на шиї між Волгою й Доном. Хаукаль оповідає, що Русь пограбувала тоді Ітиль і Семендер, багате хозарське місто на березі Каспійського моря. Разом з тим ціла хозарська держава від краю до краю була зовсім спустошена. Тим властиво й закінчилося існування колись сильної хозарської держави».

Не можу сконтролювати, чи слова про спустошення цілої хозарської держави невеличким корпусом війська протягом кількох місяців або, може, лише кількох тижнів, узяті нашим істориком із арабського джерела, чи, може, вони тільки його власна комбінація; в усякім разі як на історичний факт вони зовсім неможливі. Що похід Святослава не зробив кінця хозарській державі, можна бачити хоч би з того, що звістки про неї в візантійських джерелах сягають аж до XV в. і що в першій половині X в. там повстало християнське єпископство, яке було наслідком місії з Царгорода і стояло під зверхністю корсунських єпископів.

Писано 10-16 мая 1912.


Примітки

Д’Оссон (Доссон Костянтин) – був посланцем Швеції у Берліні, автор надрукованої 1828 р. у Парижі праці «Voyage d’Abul-Kassem, on les peuples du Caucase dans le dixièmi siècle», яку й цитує у своїй книзі І. Франко.

Голубовський Петро Васильович (1857 – 1907) – історик, очолював кафедру російської історії Київського університету.

«Monumenta Poloniae historicа», виданім А. Бельовським… – У цій праці польського вченого А. Бельовського ідеалізується Річ Посполита. Проте вона є важливим джерелом з історії України феодальної епохи.

…кивот завіту… – ящик, в якому згідно з Біблією зберігались скрижалі Мойсея.

…книги Мішни… – найдавніший після Біблії єврейський релігійно-юридичний збірник, який містить також природничо-історичні відомості.

…панування царя Михаїла… – одного з імператорів Візантії другого періоду її історії (VII – поч. XIII ст.).

Константин Солунський (бл. 827 – 869) – один з проповідників православної християнської релігії. Місце народження Салоніки (Солунь) в Греції.

…паннонська легенда про життя Константина… в половині XI в. належала до улюбленої лектури інтелігентних українців… – Легенда про життя святого Костянтина, що походить з римської провінції Паннонія (на стику сучасних територій Угорщини, Югославії та Австрії), була улюбленим читанням освічених жителів Київської Русі на початку XI ст.

…Сборника кн. Святослава з р. 1076… – Йдеться про один з двох збірників статей, укладених 1073 та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. «Ізборник 1076 року» містить публіцистичні твори переважно давньоруських письменників церковно-релігійного характеру.

Григорій Амартол. – Мається на увазі візантійський хроніст IX ст., автор хроніки всесвітньої історії Георгій Амартол.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 476 – 490.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 714

Модифіковано : 12.09.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.