Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Літературна критика / 1887 р. / Українська альманахова література / 2. Альманах «Ватра» (1887 р.)

Українська альманахова література

2. Альманах «Ватра» (1887 р.)

Іван Франко

Пан Василь Лукич (псевдонім) був відомий українській громадськості Галичини як співавтор «Правотаря» (юридичного порадника) і як багатолітній редактор календарів «Просвіти». Незважаючи на незвичайно гостру, а іноді просто чудернацьку цензуру, якій піддавала «Просвіта» рукописи, все ж таки пану Лукичеві вдалося зробити цей календар найбільш популярною українською книжкою в Галичині, бо щороку його розходилось понад 3000 примірників. Календар цей був в однаковій мірі потрібним як для народу, так і для інтелігенції. Народ знаходив тут короткі белетристичні твори кращих українських письменників, таких як Шевченко, Нечуй-Левицький, Кониський, Руданський, а також біографії й портрети видатних діячів, короткі наукові статті і поради на господарські теми; інтелігенція, що цікавилася суспільними справами, одержувала відомості про суспільне і товариське життя, знаходила оголошення, зміст журналів і нових книжок тощо.

Врешті, бажаючи догодити всім, «Просвіта» вирішила друкувати в календарі також Церковний статут, або порядок церковних відправ на цілий рік, матеріал, потрібний виключно священикам і дякам, що, однак, займав приблизно три друкованих аркуші, тобто третю частину всього календаря. Тож не дивно, що при такому стані речей літературно-наукова частина, яка тільки і надавала вартості цій книжці, мала бути дуже скороченою. У зв’язку з цим на початку минулого року пан Лукич зробив «Просвіті» пропозицію поділити календар на дві частини: літературно-популярну і другу, призначену для інтелігенції чи, швидше, для священиків, – із Статутом. «Просвіта» обурилась на таке домагання, вбачаючи в ньому тенденцію до диктатури, через що пан Лукич порвав з «Просвітою» і зібраний ним літературно-науковий матеріал передав українському клубові в Стрию, який і видав ці рукописи у формі гарного і багатого змістом альманаху під заголовком «Ватра» (вогнище), обсягом 13 з половиною друкованих аркушів.

Зміст «Ватри» з багатьох поглядів неподібний до тих видань, що тепер з’являються в світ з маркою львівських народовців. Хоча стрийський український клуб теж складається з народовців, а пан Лукич особисто далекий від усякого, навіть літературного радикалізму, все ж таки ми зустрічаємо тут думки значно свіжіші і менш залежні від правил шкільної естетики, ніж у львівських виданнях.

Так, наприклад, уміщено тут між іншим чудове оповідання Мирного, надіслане власне для «Зорі», але відкинуте редакцією з причин неморальності змісту. Зміст його такий: поліційний службовець Костенко одружується з молодою панянкою. Панянка, яку Костенко обожнює особливо за її інститутську невинність, через тиждень після вінчання починає потайний флірт з офіцером артилерії. Тим часом чоловік одержує наказ влаштувати облаву на якогось небезпечного злочинця. Він висилає молоду жінку на село до якоїсь товаришки. Надходить призначений вечір. Костенко видав наказ, щоб його повідомляли про всіх новоприбулих, що зупиняються в готелях, і ось дістає повідомлення, що до одного готелю дійсно прибула пара, яка не хоче назвати свої прізвища. Костенко збирає цілу групу жандармів і поліцейських, оточує готель, наказує виламати двері номера і застає в ньому дружину і офіцера. Ось і весь зміст цієї неморальної новели, що шокувала викладачів української гімназії у Львові, але не шокувала стрийських українців. Не треба додавати, що, поза змістом, мова і манера викладу цілком гідні такого великого таланту, як пан Мирний, що його справедливо вважають одним із найвизначніших представників сучасної української літератури.

До цієї ж категорії творів, відкинутих редакцією «Зорі» і видрукуваних у «Ватрі», належить і моє оповідання «Місія», що розказує про діяльність єзуїта ксьондза Гавдентія і його місію на Підляшші. Теперішній редактор «Зорі» пан Цеглинський рік тому [у 1886 р.] засудив цю працю, твердячи, що вона, мовляв, тільки для того написана по-українськи, щоб її потім переклали польською мовою і вмістили у варшавських позитивістичних тижневиках, і що вона, як апофеоз раціоналізму, дуже слабка і для нашої громадськості зовсім не цікава. Незважаючи на те, що в «Місії» нема ніякого апофеозу раціоналізму, можу потішити пана Цеглинського тим фактом, що хоч моя праця вийшла лише недавно у «Ватрі», вона вже встигла так зацікавити громадськість, що незабаром має з’явитися з двома іншими оповіданнями цього ж циклу окремою книжкою коштом українського драматичного товариства в Коломиї. Отож виходить, що провінція має погляд ясніший і менше боїться примар, створених власною фантазією, ніж львівські консервативні народовці.

Був час, коли в Парижі критики старої живописної школи не приймали до щорічного Салону творів імпресіоністів, так що ці останні були змушені відкрити свій окремий Salon des refusés. Отож таким Salon des refusés є до певної міри й «Ватра». Крім двох згаданих новел, зустрічаємо в ній також наукову працю автора, який у наших народовців увесь і з усіма своїми новими творами є refuse. Я маю на увазі Драгоманова, який вмістив там уривок своєї надзвичайно цікавої і дуже важливої для історії української літератури праці про духовні вірші на Україні в XVII і XVIII ст. Історію цих віршів автор розглядає на широкій порівняльній основі і вбачає в них, з одного боку, пам’ятки, що свідчать про живі зв’язки українського народу з західною культурою, з другого боку – проблиски національного відродження під впливом цієї культури, бо ці твори, хоч і явно книжного походження, написані майже чисто народною мовою, з деякими тільки домішками старослов’янщини, і задовго до Котляревського і Квітки.

До таких refuses ми повинні віднести навіть уміщені в Ватрі праці Уляни Кравченко і М[аков]ея. У вірші пані Кравченко редакція «Зорі» побачила соціалізм у таких словах:

Колись, як згине пересудів змора

І з братом брат поділиться добром, –

Чи ж не зістане ще досить сліз горя?

Вірш М[аков]ея відкинуто тому, що його зміст (контраст веселої гри на фортепіано на першому поверсі і плачу вмираючої дитини у підвалі) надто сумний, а «молода людина, – на думку редакції «Зорі», – повинна дивитися на світ весело і не звертати уваги на такі речі». Я чув, що внаслідок зацікавлення такими речами один з викладачів української гімназії якось сказав до своїх учнів: «Почекайте-но, я вам всиплю стільки латинської й грецької мови, що це у вас відіб’є охоту до всього іншого». І здогадуюся, що ці пани хотіли б зараз застосувати цей же метод, лише дещо змінивши його, до всієї української громадськості в Галичині, тільки, на жаль, у міру того, як вони самі закривають очі на всі «такі речі», провінція починає придивлятись до них дедалі уважніше.

З інших белетристичних творів в альманасі Лукича знаходимо передовсім нарис пана Мордовця «А все пречиста». Це – чудова записана з народного переказу кримінальна новела. Парубка підозрюють у вбивстві єврея, все свідчить проти нього, і одно тільки могло б його врятувати – доведення alibi, але саме цього він не хоче зробити, щоб не скомпрометувати дівчини, у якої він був саме тієї ночі. Але вона сама, прибувши до Києва на прощу і випадково зустрівши свого милого на вулиці, коли його вели на суд, пішла за ним до залу суду і говорить всю правду і рятує його від нещастя. Оповідання написане у простій, дещо сентиментальній і трохи церковній манері пана Мордовця, однак, незважаючи на це, справляє сильне враження, особливо тому, що показує почуття простих сільських людей – членів суду присяжних.

Далеко слабшу навіть порівняно до своїх пересічних речей новелу дав плідний український письменник пан Кониський. Його оповідання під назвою «Січовик», крім одного дуже гарного фрагмента, ведеться мляво і розтягнуто; сама тема, що при коротшому опрацюванні і психологічному поглибленні характерів могла б додати цікаву риску до характеристики сучасного російського суспільства, в праці пана Кониського майже потонула в повіні слів, народних приказок і зайвих подробиць.

Народну казку, але дещо відновлену і прекрасно оброблену, дав пан Нечуй-Левицький. Це відома казка про двох братів: розумного, та нечесного, і дурного, та чесного; але цей другий брат у пана Нечуя зовсім не дурний, тільки він любить мовчати, а не вміє кланятися і розуміє чесність дуже ригористично. Суперечність характерів обох цих братів, їхня мандрівка по Україні і, врешті, пригоди в іншому царстві; здається, в Криму, де старший брат нечесним способом досягає дуже високого становища, але сам через свою нечесність раптово втрачає все, а молодший, хоч, тихий і довгий час принижуваний, здобуває руку красуні князівни, – все це при всій фантастичності сюжету писане з надзвичайною виразністю і реалізмом, чудовою мовою – риси, за які Нечуй-Левицький слушно вважається найкращим представником сучасної української повісті.

Ми не будемо зупинятися докладно на змісті інших белетристичних праць, вміщених в альманасі пана Лукича; досить навести важливіші з них. Насамперед зустрічаємо тут два твори передчасно померлого українського поета Степана Руданського: «Мазепа» і «». Це історичні поеми невеликої поетичної вартості, але з багатьох поглядів цікаві для історика української літератури. Далі йде гумористичне оповідання доктора Лучаківського «По матурі», кілька віршів пана Куліша і Гетьманця, Федьковича і Данила Млаки. Як бачимо, у відділі белетристики представлені майже всі живі ще покоління і напрями української літератури, починаючи від старших українофілів російських (Куліш, Мордовець, Кониський), далі пізніших реалістів (Мирний, Гетьманець і Нечуй), і кінчаючи наймолодшим поколінням (Сивенький і Чайченко); те саме і в Галичині: почавши від старих романтиків (Лучаківський) і народників (Федькович і Млака) і кінчаючи наймолодшими реалістами.

У науковій частині «Ватри» майже виключно представлена історія української літератури і критики. Так, наприклад, пан Кониський дав біографічні нотатки до біографій кількох досі маловідомих українських письменників; пан Мордовець умістив коротку власну автобіографію разом із списком своїх творів, виданих російською мовою, пан Олександр Барвінський – дві популярні лекції про Шевченка і Федьковича, прочитані в Тернополі, доктор Омелян Огоновський – критичну оцінку недавно виданої повісті «Юрій Горовенко», яку написав Красюченко, а Іван Франко – оцінку виданих у Петербурзі українських оповідань Д. Мордовця.

Та найважливішою працею в цьому розділі є праця самого видавця альманаху, пана Лукича, про Угорську Русь, де вперше зібрано силу цікавих і розпорошених відомостей про цю маловідому і майже забуту частину українського народу. Оцінюючи вагу цієї праці, юридичний відділ «Просвіти» вирішив її адаптувати, видав своїм коштом і пустив у продаж окремий відбиток, за що його можна тільки похвалити. Цікаво, що, крім доктора Огоновського, ні один з керівних львівських народовців нічого не дав до «Ватри» і що після появи цієї книжки, крім голих бібліографічних заміток, ані «Діло», ані «Зоря» не вмістили жодної, хоч би трохи докладнішої оцінки її змісту; мабуть, відчувають, що головна літературна течія починає їх обминати, як близько 1867 – 1870 рр. обминула так звану стару партію, хоч і з дещо інших мотивів. Там відречення від живої народної мови, зате тут відречення від життя, спостережень і аналізу суспільних явищ є причиною того самого наслідку – відпливу літературних сил.


Примітки

оповідання Мирного… – У «Ватрі» було опубліковано оповідання Панаса Мирного «Лови».

праці про духовні вірші на Україні в XVII і XVIII ст. – Йдеться про порівняльно-історичну розвідку М. Драгоманова «З історії вірші на Україні», написану 1886 р. («Ватра»).

Кравченко Уляна (літературний псевдонім Юлії Юліївни Шнайдер; 1860 – 1947) – українська поетеса, на формування якої великий вплив мав І. Франко. Брала участь у жіночому русі в Галичині. В альманасі «Ватра» опубліковано два її сонети.

Маковей Осип Степанович (1867 – 1925) – український письменник, критик, публіцист і громадсько-культурний діяч. В альманасі «Ватра» за підписом М-ей надруковано його вірш «Думка».

Народну казку… дав пан Нечуй-Левицький. – Йдеться про оповідання «Два брати», надруковане в альманасі «Ватра» з підзаголовком «Казка Івана Нечуя-Левицького».

Лучаківський Володимир (1839 – 1903) – адвокат, культурно-освітній діяч.

Гетьманець – літературний псевдонім М. П. Старицького. В альманасі «Ватра» опубліковано два його вірші – «Тяжко дивитись» і «Край могили».

Сивенький – один з літературних псевдонімів Володимира Івановича Самійленка (1864 – 1925), українського письменника і перекладача. В альманасі «Ватра» опубліковано його сатиричний вірш «Ельдорадо».

Чайченко В. – один з літературних псевдонімів Бориса Дмитровича Грінченка (1863 – 1910) – українського письменника, публіциста, літературознавця та етнографа.

Огоновський Омелян Михайлович (1833 – 1894) – історик української літератури, професор Львівського університету. Тут ідеться про його рецензію «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу Красюченка».

Красюченко – один з літературних псевдонімів О. Я. Кониського.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6730

Модифіковано : 26.06.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.