3. Таня прощається з Жаном

Іван Франко

– Може, добродійство газетку нову позволять? Дневники свіжі політичні, літературні, гумористичні, ілюстровані, тутошні й заграничні! – відозвався нараз серед оживаючого гомону товариства тремтячий, глухий, старечий голос.

Всі незвісно чого стрепенулися й позирнули на двері. В дверях, напівотворених, стояв старий, згорблений чоловік. Його поморщене худе лице, глибоко запалі очі, тремтячі худі руки, що держали свіжий нумер газети, убогий, полатаний убір, – все те становило різку суперечність з веселим, молодим і багатством окруженим товариством. Ся суперечність прикро поразила всіх і викликала в них неприємне чуття, якусь досаду на старого кольпортера, немов се його вина, що він старий, бідний і нужденний.

– Не треба нам твоїх дневників, – відказав йому різко Сімон, котрого гаряча, вином ще більш розгарячена натура найменше спосібна була затаїти в собі таємну та необ’ясниму досаду, викликану різким контрастом. Але кольпортер привик, видно, до таких наглих відказів і не вступався за першим разом, тільки далі своїм старечим голосом проказував:

– Цікаві новини! Телеграми з Франції і Афганістану, з Росії і краю зулусів! Нумер по 10 кр[ейцарів], – прошу дуже дати заробити старому!

Говорячи те, він зовсім увійшов до світлиці і бубонів послідні слова майже над ухами Сімона.

– Чуєш, старий, – паси, а не рий! – обернувся він з злістю до кольпортера. – Раз ти сказано – марш, то йди собі на псю мать, а ні, то тя сейчас випхну так, що й голову зломиш!

На ті брутальні слова старий став хвилю, мов остовпілий. Не переляк перейняв його, і хоть його старі сустави, видимо, тремтіли, то тремтіли вони не з тривоги, а з обурення; се людська гідність німою, але виразною бесідою допоминалася свого невідоймимого права.

– Пане, – сказав по хвилі твердим, хоть якось притишеним голосом старий, – я вже 75 літ прожив і внуків маю старших від вас, а ще ні від кого не чув такого слова. Панцю! Хто сивого волоса не шанує, той і сам сивого волоса не діжде.

Сімон, запінений зо злості, зірвався з місця. Всі прочі понурили голови і мовчали.

– Не підеш ти відси, стара собако, – бо ти кості поломлю! – лютував Сімон, прискакуючи до старого. Но той стояв і з місця не ворухнувся.

– Не гарячіться, панцю, не гарячіться! Як я молодий був, то, може, був і гарячіший від вас, і нічого з того не вийшло. А налякати ви мене не налякаєте: не таких я видав, та й не налякався.

– Ну, то на, маєш! – ревнув Сімон і замахнувся кулаком, щоб ударити старого. Але в тій хвилі почув, що чиясь рука хопила його розмахнену в воздусі руку, але заким ще вспів озирнутися, коли щось рвонуло його заду так нагло і міцно, що він стратив рівновагу і з лускотом гепнув собою під стіл.

– Поволі, Сімон, – дався чути рівний голос Ежена, – поволі! Я тут господар, не ти! А вважай, щоби-сь не впав, – додав він з насмішкою, коли Сімон гепнувся аж під стіл.

Жан і Маня заплескали в долоні.

– Ото ми зух, наш Ежен! – щебетала вона, хоть, очевидно, їй не зовсім до смаку було те, що сталося. – Ото ми сила! Ну, я й не гадала ніколи! А, тепер тя справді люблю! Ходи, най тя поцілую, мій героїку маленький!

– Дай ми спокій, – сказав Ежен і віддалив рукою Маню, що лізла до нього цілуватися, а відтак, звертаючись до старого кольпортера, сказав ласкаво:

– Перепрошаю вас, дідусю, за свого нечемного гостя! Не прогнівайтесь! Він у нас запалько, а ще до того п’яний.

При тих словах Ежен присунув крісло і всилував старого, щоб сів та пропочив на часок. А Сімон, палаючий зо стиду, ходив широкими кроками по кімнаті і сопів страшно, ні на кого не дивлячись, немов розлючений медвідь. Но ані Ежен, ані старий кольпортер не звертали на нього ніякої уваги.

– Дякую вам, пане, дякую, – говорив старий, важко дишучи та кашляючи. – Та що, знаю я, що то значить – молода кров! І я колись був молодий!.. Але за наших часів що було, то було, але того не було, щоб так, ні з того ні з сього, причепитися до чоловіка і змішати го з болотом!..

І старий на згадку дізнаної образи захлипав, мов дитина.

– Пане, – говорив він далі, – немало лиха і горя перейшло через мою голову! Адже недармо волос побілів, а плечі згорбились!.. Не дай бог вам тілько перетерпіти, а в кінці на таке зійти, як я!..

Немов ножем закололи в серце Ежена ті послідні слова старого. Невиразима тривога проняла його, і хоть в гордім засліпленні йому не раз бачилось, що він сам став паном власної долі, що що він схоче, те й буде завтра, позавтра, аж… аж до певної різко назначеної границі – а прецінь часом йому бачилось, немов якась таємна а потужна рука нараз закриває перед ним усе, путає всі його плани, кидає його зі зв’язаними руками в якісь чорні ревучі та бурхаючі хвилі.

– Га, хто може знати, на що й ми зійдемо! – сказав він, підносячи старому чарку вина і таріль закусок. – Але ось ви покріпіться та огрійтеся троха, – там, бачиться, погано надворі.

– Ей, не мож знати, паночку, не мож знати, нащо хто зійде! От і я! Хіба ж я замолоду гадав коли, що мені прийдеться коротати вік нужденним кольпортером: мліти з голоду, мокнути на слоті, мерзнути на морозі, цілими днями витоптуючи старі ноги по улицях?.. Ex, паночку, всміхалося колись і мені щастя!.. Та що, прийшлося так, що вже ось-ось я мав кінчити школи, аж нараз вибухло повстання, кликнули на молодіж, – ну, пішов і я. Вже що там під час війни було, то чоловік якось видержав: невигоди, рани… бачилося, що зелізне те тіло!.. Аж ось попався я в неволю. Мучили при допросах, мучили в цитаделі цілих два роки і засудили на десять літ каторги. Вже з цитаделі я вийшов ледво живий, зламаний, – а вернув на волю старим дідом. Та ще от спасибі давнім товаришам, що хоть такий песій заробок дали, – що не прийшлось гинути під плотом. Правда, вони жиють собі тепер панами, многі таки й при самім повстанню позбивали маєтки, заки я кров проливав та мучився, ну, але що робити, така вже доля панує на сім світі. Він так як те колесо: одна часть наверха, а друга мусить же бути насподі.

Поки Ежен балакав з кольпортером, а Сімон з завзятою грізною міною ходив по світлиці, немов обдумуючи якесь важне, рішуче діло, Жан встав із свого місця і зблизився до Тані, котра, засумована, мовчала весь той вечір. Вона й загалом була мовчазлива, не то що Маня, котра, немов тота різнобарвна нетля, літала від одного до другого, щебечучи, дразнячи, жартуючи. Таня відзивалася рідко і любила держатися відсторінь, немов встидаючися чогось, немов боячися сміло поглянути людям в лице. А прецінь красою вона не то не уступала Мані, але противно, її прехороші риси лиця набирали сто раз більшого повабу, позаяк ясніли розумом і щирістю, між тим коли Маня блискотіла лишень злудним оживленням. А прецінь Таня встидалася і боялася людей. А прецінь видно було, що всі утіхи, всі любощі та пестощі, серед яких товариство проводило день за днем, минали для неї, мов пусті хмари, – ні, були навіть прикрі для неї, – хто знає, чи не будили в ній обридження!..

Жан сів коло неї і, дивлячись їй пильно в лице, мовчав хвилину. Таня сиділа зі спущеними вділ очима, немов і не бачила його.

– Ти, Танька, вже, бачу, зовсім на сосну дивишся, а мене й видіти не хочеш? – сказав він спокійно, однако з відтінком докору в голосі…

– А ти се відки взяв, Жан? Виджу й хочу видіти, – відповіла Таня.

– Кажи радше, що видиш, бо мусиш, так, як дзеркало, завішене на отсій стіні, мусить відбивати мій образ. Але ти не дзеркало: відбиваючи всіх і все, ти ще, крім того, й бачити можеш, кого хочеш, і лиш того, кого хочеш. Колись були такі часи, що ти бачила тільки мене, а тепер…

Він урвав. В голосі його замітно було легке дрижання.

– Тепер інше, ніж колись було, Жан, – сказала Таня і глянула му в очі простим щирим поглядом. – Хіба ж я тому винна, що все зміняється, що й я сама, мої чуття та симпатії змінилися?

– Я того й не кажу, – відповів живо Жан. – Хіба ж я виню тебе? Я бачу вже віддавна, що діється, – і мовчу. Що в мене за право – спиняти тебе? Я тілько бачу, що ти все якось гризешся, засиджуєшся та задумуєшся, – так ось я подумав собі: «Ей, Жан, може, се вона тим турбується, що тяжко їй перед тобою висказати зміну, яка з нею зробилася? В такім разі, Жан, – думаю сам собі, – найліпше буде, як ти сам розв’яжеш їй руки». Я лишень для того й починав бесіду з тої бочки, Танька, – вір ми, що лишень для того, а не для яких там докорів. Що між нами за докори!

– Ах, правда, що між нами за докори! – повторила дрижачими губами Таня, закрила лице руками і тяжко, хоть стиха, заплакала.

– Ну, а се що? – спитав Жан. – Ти плачеш, Танька? Що ж се значить?

– Жан, Жан, – прошепотіла вона, слізьми вмиваючись. – Я дякую тобі за все добре, чого-м дізнала від тебе! Ах, кілько доброго я дізнала від тебе! Все житє моє – замало, щоб віддякувати тобі! Ти один з-між усіх тих звірів, не мужчин, зумів побачити в мні, в бідній, витрученій з людського товариства, зап’ятнаній людською погордою, – живу людину, чоловіка, в котрого теж болить серце, в котрого не вигас встид серед бездни безвстидства, не завмерло живе чуте серед гнилого багна, в котре скинула мя лиха доля! Жан, дорогий мій, – сказала вона, стискаючи його руку, – я ніколи не забуду, як ти мене, втомлену безмірною мукою, прибиту пониженням та власною погордою, оживив теплим, дружнім словом, переродив наново і заохотив до нового життя!..

– Бідна дівчино, – сказав Жан з гіркою усмішкою, – не маєш за що мені дякувати. Те, що я зробив, зробив я не для тебе самої, – адже ж бачив я в такім самім положенню тисячі других, а не зробив нічого для них, – але зробив се тілько для твоєї красоти. Я люблю красоту, де лишень її стрічу, і для неї зроблю то, чого не зроблю для самого, хоч би й як терплячого, чоловіка. Не людей, а красоту люблю, – от і все. Тож коли від мене сталось тобі що добре, то дякуй собі, своїй красоті, а не мені. Бо що мені за діло було до тебе, до твоїх мук, твого життя, твоєї долі? Ти ж сама знаєш, що я й досі і одним словом не запитав тебе про твою минувшість! Все се мене й крихти не обходить.

– А мене се не обходить, Жан, з якої причини ти мені робив добро, – досить того, що ти робив його, робив більше, ніж хто-небудь другий. Відки я, нещасна від колиски, можу мати право роздивляти таємні побудки та причини людей, поступаючих добре і чесно зо мною? Жан, не відкидай мою сердечну подяку! Але тепер, – вір мені, Жан, – я боролася з собою, я плакала цілими ночами, називала себе потворою, без серця, невдячницею, – але нічо не помогло! Жан, прости мені! Будь і надалі моїм приятелем, так, як я ніколи не перестану благословити тебе як свого вибавителя.

– Господи боже, – сказав Жан сумно, хоть ніби з насмішкою, – і сльози по ночах, і боротьба з собою, – та й пощо се все, Танька, пощо! Чи варт я того?

– Ти, Жан? Се що ти таке говориш?

– Просту річ кажу, Таню. Я не варт нічиїх сліз, нічиїх дум! Що я за чоловік! Відмаленьку пещений, розлусканий, вихований паничем, недумком і неробом, відмаленьку серце моє відвертано від людей, від людського горя і щастя, від людського життя, а прив’язувано до пустих забавок, до псів, коней та блискучих іграшок, поки вкінці все не стало для мене блискучою іграшкою, – і люди! Всі мої чуття в зародах приглушено або звернено на фальшиві стежки, а один потяг, що сильніше розвився в мені – бажання і любов красоти, – і той серед тих гнилих та поганих вліянь стався причиною мого ще глубшого впадку, моєї моральної і фізичної руїни. І що ж я за чоловік!

– Ей, Жан, не говори того! Ти молодий, ти пізнав свої хиби, – ти повернеш на іншу, кращу дорогу!

– Поверну? Ні, не поверну! Що з того, що я молодий? Поглянь лишень на мене! Де в мене сила? Де в мене витривалість? Нічого нема! Все затруїли в мені, все приглушили, підтяли в зароді. Я непотрібний чоловік. І за таким чоловіком ти плакала? Його боялась проміняти на другого? Шкода сліз та дум, Таню! А приятелями, як хоч, ми можемо остатися. Як ти коли буде чого треба, обертайся прямо до мене, – але, розуміється, аж тоді, як буду сам своїм паном!

І, стиснувши її руку, він оп’ять сів на своє місце коло стола і налив собі повну чарку вина.

Між тим старий кольпортер покріпився і огрівся в теплій світлиці, а Ежен випитував його про давнє, про його життя в цитаделі та на каторзі, а далі вийняв банкнот і, втискаючи його в руку старому, сказав:

– Не прогнівайтесь на мене за отсе. Возьміть се на пам’ятку від чоловіка, може… може, ще нещасливішого від вас!

І він живо відвернувся, між тим коли старий, не зачувши послідніх слів, сердечно дякував за дар і забирався до відходу.

– Але візьміть, добродійство, газетку! Дуже цікаві новини: вісти тутошні й заграничні, фейлетон гумористичний, варто прочитати!

І, лишивши газету на кріслі та кланяючись усім, він вийшов.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 172 – 178.