7. Ежен і Таня
Іван Франко
– Ні, ні, ні! – трохи не скрикнув Ежен по відході арф’ярки. – Таку муку терпіти, літа цілі, вік цілий терпіти – хоть би й задля якого протесту, – се замного! Се затяжко на мене! І відки Жан узяв се, що я сильний, енергічний?.. Ні, я зламаний так, як і він. Дотеперішня неволя отрутою ввіссалась у всі пори мого тіла і мого духа. До чого я спосібний?..
Він не міг довше всидіти на місці. Його роздразнені нерви вимагали руху, – і він почав ходити по світлиці. На думку прийшли йому знов слова арф’ярки: «Не заробила я такої суми!» «Ось також слово, – думалось йому, – котре досі тисячу раз оббивалось о мої вуха пусто, без значіння і змісту, а нині вразило мя так глибоко! Видно, я нині більш роздразнений, то й усе якось безпосередніше тикає мене!»
І дарма він старав успокоїтись, – цілий рій гадок і питань, немов пчоли за маткою, налітав в його голову за тим проклятущим словом: не заробив! Ось і він жив досі, – ну, нехай і так, що жив тільки рік, тільки три неділі, але жив так, як мільйони-мільйони не прожиють на цілім віці і одного дня. Він повними відрами черпав з повного джерела. Ну, а як, коли, чим він заробив на те? Або от хоть би і його вуйко. Не кажучи вже про користь громадську, – але кілько шкоди причинив він людям, кілько лиха та недолі, – а прецінь він жиє в багатстві і гордими ногами топче саму тоту громаду, котрої трудом і потом жиє. Що ж се такого? Чи справді брехня в тім слові: не заробив? Чи справді він, його товариші і вся то та «сметанка суспільності», нічого не заробивша в житті, має право жити?
– Ні, ні, ні! – оп’ять скрикнув він. – Не має права! Чуття справедливості до самого дна бунтуєся против того. Або звертай на інчу дорогу, або не жий, – ось що воно каже. А звертати на інчу дорогу, – ох, де в мене сила, де в мене сила?..
І в тяжкій розпуці він хопився за голову, немов боячись, щоб вона не пукла від надмірного болю, від натовпу страшних думок.
– Найдеся сила, Геню, тільки смілості треба – раз стати на нову дорогу, не озираючись назад!
Се були слова Тані. Вона весь тот час, тихо плачучи, сиділа в кутику; але тепер, видячи, як страшні, вбиваючі мислі чимраз більше замагають Ежена, чимраз тяжче подавлюють його духа, вона нараз почула в собі відвагу і силу – підняти його, на крилах, своєї любові винести з пропасті, в котру він, очевидячки, чимраз глибше валився. Вона встала і зблизилася до Ежена. Як дивно змінилась і похорошіла вона! Який чаруючий рум’янець палав на її лиці, яким огнем палали її очі, яким ніжним, а заразом рішучим і сильним чуттям віяло від її цілої постави! Ежен, переконаний, що всі його лишили і що він сам находиться в світлиці, наразі перелякався її голосу.
– А ти… ти що тут робиш? – пробубонів він, запинаючись та оглядаючи її тривожним поглядом. – Чому не йдеш геть… не втечеш… разом з тамтими? Я гадав, що й ти пішла…
– Мені нікуди йти, – коротко, но твердо відказала Таня.
– Як то нікуди? Світ широкий! А як жила-с досі, так чень потрафиш і відтак жити.
– Ні, не потрафлю.
– Не потрафиш! Чому ж не потрафиш?
– Що було – минуло, не вернеся. А ти думаєш, що тільки мужчині мож закидати стару стежку а ставати на нову, а женщині не мож?
– Але чого ж ти ту сидиш? Хіба не знаєш, що за мнов шукають, що, може, за хвилю прийдуть сюди, возьмуть мене?
– А мені що до того? Возьмуть тебе, то й мене не лишать.
– Що? – скрикнув зачудуваний Ежен. – Ти могла б іти… зо мною… в тюрму?
– І піду! Інакше й не можу.
– Інакше не можеш? А се чому?
– Бо я люблю тебе.
– Мене? – повторив Ежен. – Хіба ж ти забула, хто я, що за чоловік? Хіба ти забула, що я…
– Що ти за чоловік, се я знаю, – відказала Таня. – А те, що ти зробив, – ні, що з тобою зробилося, – се мене нічо не обходить. Се діло твоєї совісті і суду. А я ж хіба що ліпше? Хіба ж і я не витручена з-між людей, ненап’ятнована знаком погорди від усіх, що себе вважають чесними, так само… як і ти тепер?.. Тепер ми рівні!..
При послідніх словах мимоволі затрясся її голос і сльози бризнули з очей.
– О боже, – хлипала вона, – що я би дала за то, щоб ми не були рівні! Щоб ти стояв так безмірно високо в людськім поважанню, як високо стоїш в моїй любові!..
Ежен став ні в п’ять ні в дев’ять перед тою простою, но сильною натурою. Йому й на думку не приходило, щоб вона, пропаща женщина, котру веселі «товариші» по вибору взяли з собою на гулятику «для вигоди», – щоб вона могла полюбити, та й ще так страсно полюбити його. Були хвилі, коли він почував тиху симпатію до сеї дівчини, мовчазливої, розумної і зовсім не так надоїдливої, як Маня, але про любов йому й не снилося, – та й, впрочім, серед тої ненастанної п’яної оргії, [серед] якої збігли йому послідні три неділі, він, напевно, і не був спосібний до любові. А про стосунок Такі до Жана він не знав нічого; маломовний Жан ніколи не балакав про свої глибші сердечні тайни. Але як іншим разом Ежен, може, й не без вдоволення почув би був признання любовне з уст женщини, то тепер воно тільки засмутило його та й, правду кажучи, роздразнило трохи. Йому хотілось бути самому, а тут – перешкода. І як позбутися її? – се було одно, про що думав Ежен.
– Але чого ж ти хочеш від мене? – спитав він.
– Нічого не хочу, лиш при тобі остатися, з тобою все ділити, – була відповідь.
Ежен побачив, що з таким упертим характером годі що врадити без довгої боротьби, а до того він не мав тепер ні сили, ні охоти. Та й що, впрочім, шкодить, як вона останеться з ним? Нехай остається. Воно ще не знати, чи швидко прийде поліція по нього, а хоч і прийде, ну, – то чень найдеться спосіб…
Оце все передумав він в короткій хвилі, а за той час очі його пильно слідили Танине лице, немов хотіли з лиця вичитати, відки нараз у тій женщині взялось тілько упертої рішучості та гарячої нам’єтності, котрих він досі в ній не замічав. Він чув, як мимоволі якась тепла струя звільна виринає і лагодить біль в його нутрі, як оживає чуття, – і се будило в нім досаду. Він напівгнівно сказав:
– Ну, то лишайся собі, коли хочеш! – і почав ходити по світлиці.
Нараз почулися ступання в сінях, і Ежен кинувся до дверей, засунув засувку і защепив защіпку, а відтак став насеред світлиці і почав оглядатися, немов шукаючи, як і чим би в разі небезпеченства боронитися. Таня тривожним поглядом слідила всі його рухи, а вкінці кинулась до нього і міцно обняла за шию руками.
– Геню, серце моє, – ридала вона, – що ти задумуєш робити?
– Дай мені спокій, – відповів Ежен, злегка відпихаючи її і чинячись чимраз понурішим, чим більша внутрішня сила тягла його до Тані, – сиди собі тихо та не перешкоджай мені!
– Га, коли я ти перешкоджаю, – відказала Таня, – то волю й зовсім геть іти. Не на то ж я просилася бути з тобою, щоб причинювати тобі ще більше прикрості! Добре, нехай і так буде!
І, плачучи, вона почала збиратися до відходу. Ежен стояв мовчачи і дивився на неї. Вкінці не витерпів, підійшов до неї і, взявши її за руки та дивлячись їй у очі, сказав:
– Таню, стій, не відходи ще від мене! Побудь зо мною!
– Пощо я буду з тобою, коли я тобі завада?
– Ні, побудь! Се ж, – хто знає, – може, послідній мій вечір! Пощо кінчити його в смутку та грижі?
– Чому послідній, Геню? Чому послідній? Схоти лишень, сміло ступи на нову дорогу! Адже в тюрмі не вік сидіти, а відтак…
– Ex, не згадуй о тім, – перебив її Ежен. – Се не для мене бесіда! Для мене нема ніякого «відтак». Лише тепер ще, послідні хвилі, я хочу бути щасливим, а що далі буде, – до того мені й діла нема! Чуєш, Таню, – ані слова про будуще! Лиш «тепер» наше, – а більше ми й не знаймо нічого!..
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 189 – 193.