Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

4. У Петрія

Іван Франко

Молода і незіпсута душа Андрія одверта була, правда, на все добре і хороше і радо його в себе приймала. Але заразом не потрафила опертись злому, особливо, єсли боно звільна, незначно в ню всякало. Неможлива була річ, щоби такії страшні потрясення, яких дізнало ціле його єстество, минули мимо його душі без слідів. Болі і терпіння скоро устали, за ними слідував жаль, жаль за Олесею, за своєю першою, чистою любов’ю. Довго тривав той щирий жаль, однако ж в душі молодця громадився уже матеріал інного роду, котрий ослабляв поволі тоє чудне, благодатне чувство.

Андрій уважав натепер борбу за укінчену, позаяк Довбущуки пішли під суд і до в’язниць. Но борба була тільки на позір укінчена, – в первій її часті, правда, побідив Андрій – твердістю і постоянністю в муках. Но він забув після своєї побіди, що власне тепер зачинається друга борба, борба з самим собою, найважніша для того, котрий посвящається за якусь високу ідею. О тім забув Андрій і, лежачи на лаврах після первої побіди, він поволі, поволі зачав улягати в другій борбі, зачав [улягати] врагу сильнішому, як Довбущуки, – власним похотям і гордості! Врем’я, коли він страшно терпів в пустині, було його моральним зенітом, з котрого він тепер зачав хилитися вдолину.

До розбудження гордості в його душі причинилося багато малих і на позір невинних обстоятельств. Згляди і припадання матері, поважання вітця, котре той відтепер йому оказував, а накінець голос похвали, гомонячий всегда в його душі: «Ти мученик за святу справу, ти умів посвятитися, ти вищий від всіх тих людей, котрі не тілько не здужают вступити в твій слід, але навіть поняти не здужают твоєї заслуги!» І тоє переконання о своїй вищості поволі веліло Андрію і обходитися з другими, як з нижчими. Вітця свого одного він ще почитав за рівного, хоч тоє чувство, так противне гордості, поволі зачало слабнути. Матір свою він уважав за щиру, добродушну, но звичайну женщину, котра не понімала його заслуг, ласкала і пестила його як сина. І під вліянієм тої звільна ростучої гордості виробився у Андрія певний рід снисходительності, котру він оказував, говорячи з другим, певний аристократичеський усміх, котрий дуже прикро відділував на тих, котрі з ним говорили. Легкії замітки селян в тім згляді приймав за образу і гнівався, єсли вони занадто к ньому зближалися. Він став убиратися, як на селі виражались, по-панськи і виміг на вітцю, що той дозволив йому їздити в відвідини спочатку до сусідніх священиків, а потім до шляхти, до дідичів і інної аристокрації, де його всюди, хоть не щиро, то все-таки радо приймали. Особливо убігалися о його згляди матері, маючії доньки на виданні, – позаяк Андрій сам немало легкими намеками причинився до того, що слух о огромних скарбах, котрі мали йому дістатись по вітці, набрав нової сили і ціхи вірної правдивості.

Правда, що його гордість дізнала спочатку не раз великого упокорення, але як звісно, вона, чим в тісніші стиснена границі, тим сильніше росте сама в собі. Так сталося і з Андрієм. А особливо затріумфував він в душі, коли поволі він узискав собі більше узнання в тім крузі, до которого він пхався, коли високі пани і аристократи, коли вистроєні дами і панянки зачали вітати його з усміхом, зачали подавати йому руку, – хоч тут вони оказували йому таку снисходительність, яку він селянам в Перегинську.

Так літа минали, а обстоятельства ще більше змінилися на користь Андрія. Декотрі матері зачали до нього більше приближатися, зачали підсовувати йому під очі свої доньки. Андрію ставало щораз тепліше в тім крузі, котрий, однако ж, цілий по тоє тільки вертівся коло нього, щоби обскубати його з золотого пір’я. Особливо одна, знатна на позір пані, графиня Кралінська, вдова по посліднім з славного роду Кралінських, дуже надскакувала коло Андрія. І не без причини!

У Кралінської була дочка Теодозія, панна около 28 літ, висока, як тополя, сильна, як гусар, і ославлена злісниця і гримасниця. В панських кружках знали ю добре всі молоді і дуже боялись зблизитись до неї, тож панна Дозя, помимо своєї краси, продівувала найкращу весну своєї жизні, проплила бурне і шумне Саббат-море і виділася уже близькою берега, близькою пристані, в котрій много-надійно мелькали і ясніли перед нею кляшторнії мури.

Не лиш сам характер панни Дозі був так відстрашаючий для молодих і немолодих женихів, але також її фінанси. Мати її, вдова по зруйнованім графі, своїм неекономічеським провадженням господарства ще дужче тоє ж зруйнувала і задовжала. Вона спочатку числила, як на готовий капітал, на уроду і молодість Дозі, але небавом показалося, що сей капітал, хоть красний, не несе і найменших відсотків, – а скудноє майно пані графині з зростаючою скорістю хилилося до упадку. Хвиля була дуже критична, – на кождім балі, на кождім вечірку, при кождій оказії слідила графиня Кралінська бистрим оком за яким золотим пташком, котрий би і ю вкінці освободив від злісної і гримасної Дозі і направив своєю кишенею її попсовані фінанси. Довго їй не щастилося. Нужда і ганьба скорим, чутним кроком спішили завітати в пороги пані графині, надія утікала з кождим днем, а з нею утікала і краса, молодість Дозі, слабніли її поваби…

В тім небезпеченстві попався тим обом чесним дамам під руки наш Андрій, попереджений славою міліонера in spe. Дозя і мати її єдинодушно поклялися будь-що-будь приманити до себе тую птичку і зараз від самого початку розпочали операцію. План свій так по-майстерськи уложили, що мож було наперед сподіватися їх побіди над простодушним, недосвідченим а зарозумілим противником.

В крузі дам, котрі, мов пестрі мотильки, окружали Андрія, не раз впала тому послідньому в очі Дозя. Вона держалася всегда трохи оподаль від інних, здавалася задумана і занята поважними речами. Лице її ясніло все ще блеском непослідньої краси, хоть, може, подекуди той блеск був і штучний. До нього рідко вона зближалася, але не раз бачив він, як Дозя украдком, збоку підносила свої блискучі очі й остановляла їх на його молодецькім, уродливім лиці. Єсли трафилося Андрієві заговорити коли що до неї, то голос її був такий тихенький, такий м’який, мова її була так розсудна, поняття так вироблені й погляди так бистрі, що Андрія всегда теє застановляло. Но через досить довге врем’я не було зовсім ніякого більшого зближення межи ними, тільки Дозя ставалася щораз тихіша і задумчивіша. її молодші товаришки, щасливші від неї, добре бачили маску і сміялися із тої уданої чесноти і невинності, а декотрі підозрівали в тім навіть сіть на Андрія, но стереглися запізнати його ближче з преімуществами панни Кралінської, желаючи йому в душі того щастя, яко хлопському синові, котрий без права втиснувся в їх благородний кружок, котрого про тоє ненавиділи і котрому не раз досить явно давали почувствувати свою погорду.

Але в ту пору, коли Дозя смирно і задумчиво держалася на боці і сторонила, здавалось, від товариства, мати її розвинула тим більшу діятельність. Андрій був ще новичком у благороднім, аристократичнім крузі. Графиня Кралінська проте доброхотно приняла на себе роль його ментора. Вона опроводжала молодого по всіх тайних закутках сього круга, котрий для чужих так багато має прелесті і повабу, а для належачих до нього єсть не раз незносний задля свого тісного відграничення від прочого світу. Графиня представляла Андрія всім знаменитшим лицям яко молодця, повного надій, яко щирого патріота, чим немало підносила його нещасну гордість. Графиня уміла виєднати для нього якесь певне становище в тім крузі і заслонити його не раз своїм авторитетом перед острими стрілами іронії, котрі випускала на нього молодіж. Графиня з материнською старанністю давала Андрієві приписи зглядом туалету, поведення і всіх найменших подробностей.

Графиня накінець, вислідивши з обикновенною всім женщинам бистротою слабії сторони Андрієвого серця, уміла всегда зручно тикати їх. Вона схлібляла його гордості, ставлячи його простий, чистий характер вище того неприродного, вимушеного і зіпсутого світу, вона не омешкала поперти свої слова розличними скандалічними анекдотками з тайного життя кождого майже із тих лиць, з котрими стикався Андрій в новім обществі. Натуральна річ, що сіючи тії сплетеньки, в котрі, звичаєм старих вдів, радо бавилася і котрих все мала подостатком в запасі, вона поминала свою дочку, а противно, кождого разу намекаючи півсловом про ню щось похвального, старалася представити ю яко істоту, подібно йому вищу від окружаючого ю світу.

А все то графиня Кралінська робила так зручно, що Андрієві ніколи і в голову не прийшло подумати, що за тою щирістю може критися користолюбіє і обман. Противно, він кождого дня більше прив’язувався до неї, кождого дня більше поважав ю і кождого дня частіше поглядав на Дозю, котра, все ще задумчива сиділа збоку і украдком кидала на нього якісь огнисті взори. Часто стрічалися очі Андрія з очима Дозі, глибоко в серце молодця проникали ті блискучі погляди, а його очі викривали з кождим днем більше красоти і преімуществ в лиці і характері панни Кралінської. І з кождим днем тісніше в’язався Андрій з високим, аристократичним кругом, но заразом з кождим днем більше відчужався від своєї родини, особливо від матері, котрої місце в душі його зачинала заступати графиня Кралінська.

Поволі, однако ж, мати і дочка зачали зміняти свої ролі зглядом Андрія. Дозя зачала, буцімто ненароком, буцімто віднехочу, давати йому щораз частіше спосібність бачитися з собою сам на сам, і в таких случаях вона звичайно вздихала, рум’янілася, одвічала несміло та півсловами, що дуже дивно контрастувало з її гусарською подобою і другому, кромі Андрія, було би видалося смішним. І Андрій, котрий зовсім не був сліпий на то, ставався щораз смілішим до неї, його молоде серце, котре в тихих родинних чувствах стратило моральну свою точку гравітаційну, рвалось щораз сильніше, займалося щораз дужчим пожаром. Непевність мучила, палила його, його страсть зростала постепенно до цілковитого засліплення.

Добре бачила то збоку Дозя і її мати, і обі в душі крикнули: «Victoria!», обі тріумфували. В тім самім часі змінилось немало і поступування графині Кралінської зглядом її protegée Андрія. Вона, нібито не замічаючи зовсім відношення його до Дозі, незначно зачала усуватися від нього набік, зачала менше ним інтересуватись і наглядала його тільки збоку, так, як справний механік, котрий, добре накрутивши пружину, пустить в рух машину і збоку тільки слідить, чи добре все іде. Ціль такої зміни в поступуванні графині була двояка: раз, щоби молодим людям дати більше спосібності заніматись собою, – тут вона здавала Андрія дочці, о котрій напевно знала, що вона зможе йому дати ради, – а по-друге, щоби через то дати Андрієві також почувствувати, як необходима йому графиня з своїми материнськими науками і з своїм руководством.

Хитрий план женщин удався вповні. Случай ще довершив побіди графині і її дочки.

В кружку, до котрого учащав Андрій, появився нараз, не знати відки, якийсь старий, лисий кавалер, з штучними зубами і перукою, титулувавший себе барон де Гохгейм. Правду сказавши, не тільки то ім’я, але і сама подоба барона зраджувала походження його із роду Авраама і всіх патріархів, чого особливо характеристично зігнутий ніс був неспоримим доказом. Однако ж, незважаючи на то, барон уважався за родовитого поляка з крові і кості, голосно, хоть трохи ламаним язиком правив о патріотизмі, о своїх предках, котрі будьтоби боролися з німцями і відти, подібно роду Габданків, дістали німецьке прізвище. І барона, подібно як Андрія, попередила вість о великих багатствах, і бароном, подібно як Андрієм, презирали поза очі і насміхались з нього яко з доробковича-гендляра, котрий, скупістю призбиравши маєтку, хоче собі тепер грішми і обманством купити у людей поважання, а у історії – предків і шляхотство. Але, помимо того, титул барона далеко скорше зискав йому поважання і узнання в аристократичнім крузі, як то могло статися попередньо з Андрієм.

Барон Гохгейм був, як сказано, старий кавалер, котрий, кромі того, і в своїй молодості не міг повеличатися ані надмірною красотою тіла, ані даруваннями душі. Барон Гохгейм був доробкович, не потребував грошей, але хотів тепер через женитьбу поріднитись з яким-небудь аристократичним, старошляхотським родом, щоби через то і свою лису голову окружити яким-таким німбусом блеску. Барону Гохгейму за первим поглядом впала в очі Дозя, котра власне в той час грала роль скромної і несмілої. Він начав заскакувати коло неї, леститися, забавляти і розмовляти з нею, і з кождим днем, як здавалося Андрієві, вона ставала ласкавіша до барона. Заздрість, страшний огонь, не знаний доселі молодому серцю, вибух в груді Андрія і грозив перепалити ю на попіл, єсли довше потриває тая мучительна непевність.

Андрій твердо постановив собі при найближчій спосібності серйозно поговорити з Дозею о цілій речі і так рішити свою судьбу.

І залізна натура Кирила Петрія не остала без зміни через тих довгих п’ять літ. Сумно то, а однако ж правдиво, що злому тисячі доріг стоять отвором в людське серце, сто [раз його] загороди – так і не постережешся, коли ворог з противної сторони вдереться в твою душу. Андрій, мимо своєї відомості, був найбільшою причиною теперішньої зміни Петрія. Його шумне, легке життя в аристократичних кружках тягло за собою немалий кошт. Господарство не вистарчало на покриття іздержок, – він намовив вітця, щоби часть Довбушевого скарбу пустив в оборот, а іменно, щоби через Бляйберга улокував його в якім певнім гіпотечнім банку. Довго отець не хотів на то склепитися, но накінець дався намовити Андрієві, особливо коли той йому витолкував, що через то головний капітал не тільки зовсім не нарушиться, але ще побільшиться, а тим самим і присяга його не буде зломлена.

Однако ж від тої хвилі, коли Кирило терпів муки на «Глухім острові», душа його чувствувала всегда якусь тривогу, що невидомі злодії закрадуться до скарбів, що зрада окружає його і Андрія, – він зачав всіх боятися, всім недовіряти. Не сталося то відразу, характер Петрія не дався так скоро зламати, однако ж повільна гризота, повільне вліяніє Андрія доконувало тої переміни. Кромі того, і здоров’я Кирила значительно утерпіло, а його нарушений організм не міг уже без вреда прийти до себе так, як се сталося з Андрієм. Він всегда чувствував біль в розличних частях тіла і поволі попадав в що раз, то більшу меланхолію. Неговірливий зроду, він стався тепер мовчаливим; щораз менше став займатись господарством, його занімали лиш скарби, лиш удержання їх і побільшення. Він зачав щадити, ховати що міг, і трудно би було по п’яти літах пізнати той колись так сильний і мужеський характер. Зрештов, поверховність його мало змінилася, лиш лице бліде і тускле око показували сліди внутренньої болізні, терпіння.

А Петріїха була межи ними, як смертельна людина, загнана зависною долею в зачарований круг. Вона давно уже привикла не слідити за причинами того, що ю окружало, вона, обдарена м’яким серцем, чувственною душею, любила мужа і сина і гризлась сама в собі, не видячи від них взаїмності, противно – видячи їх щораз більшу холодність зглядом себе. І в її внішнім виді мало що змінилося, – вона тільки дуже помарніла і схилилась до землі, але все ще тихо усміхалась, хоть погляд її був печальний і зраджував внутренню муку. Сумний був той усміх її, – усміх замираючої билини, котру звалив передвчасний осінній мороз!

Про одного ще чоловіка належить нам спімнути, котрий через тих п’ять літ був дуже частим гостем в домі Петрія, се – Ісаак Бляйберг, наш давній знакомий. Лиш він один серед заклятого круга нидіючої сили, гаснучого божества заховав силу характеру і переконання, заховав енергію і не спускав з ока раз визначеної цілі. В Галичині і на Уграх він позав’язував кружки, в котрих склад входили чесні жиди, маючії на серці добро свого племені, і всюди ділав, клопотав і підбуджав, щоби впоїти в соплеменників своїх ідеї о моральнім піднесенні жидів. Жадна неудача не зражала його, не гризли його докори і упреки деяких строгих старовірців, всюди він на першім плані клав добру ціль, а не собственне добро. Він один ще піддержував життя духове в домі Петрія і для цілої родини був пожаданим гостем. Тільки Андрій не дуже якось з ним дружився, бо Ісаак неохотним оком поглядав на його життя з панами і говорив, що воно зовсім в противну сторону може його завести, як се повинно бути його ціллю. Глибоко укололо то Андрія, котрий чи не хотів, чи боявся приглянутися з властивої точки зріння свому життю; котрий забагато уже засмакував його приємності, щоби тепер його покидати, – він не змінив свого поступування, але щораз більше відвертався від Бляйберга, з щораз більшим глядів на нього презрінням.

Було се якось перед полуднем погідної липневої неділі. Андрій, осідлавши гарного коня, котрого йому отець купив по довгім наляганні, поїхав до пана Лисинецького, дідича кількох поблизьких сіл, – поїхав з тлумом гадок і надій в душі, бо там на забаві сподівався застати графиню Кралінську з дочкою. Він перед тим уже довго говорив з родичами о ній і одержав від них позволеніє просити о руку Дозі, котру Петрій бачив ще недорослим дівчатем і про котрої характер не знав нічо, кромі того, що наговорив йому засліплений Андрій.

Тихо і сумно стало в хаті по від’їзді Андрія; Петріїха мовчком забралася і пішла до церкви, а Петрій, порозсилавши слуг куди треба було, пішов до пивниці, а тамтуда в хідники Чорної гори, – пішов оглядати скарбницю.

Прийшла Петріїха з церкви, глядить, – муж стоїть в сінях.

– Кирило, – каже вона йому, – чому ти хоть до дому божого не підеш помолитися? Чи ти уже зовсім на єретика зійшов? Що тобі ся стало, чоловіче?

– От дала би-сь ми спокій, слабий я! – одвітив коротко Кирило. – Лагодь скорше обід!

Усміхнувшися мутними очима, пішла Петріїха до хати лагодити обід, а Кирило – на гумно, щоби поглянути, як ведено через тиждень господарство.

Обійшовши гумно, стодолу, пасіку, стайні, налаявши за першу-ліпшу дурницю слуг, вернув Петрій до хати і сів обідати. Сумовито якось і тихо було в тій давніше так приятній і веселій оселі, сумовито, помимо її прекрасного положення.

По обіді Петріїха вийшла десь до сусіди, Кирило іно що хотів лягти трохи проспатися, аж чує, – залаяли собаки. Дивиться через вікно, – Ісаак Бляйберг іде в ворота і, цмокаючи, плеще рукою по колінах, щоби успокоїти псів.

– Добрий день вам, пане Кирило! – промовив, вступаючи в хату.

– Дай вам боже здоров’я! Сідайте, будете гостем.

Ісаак усів.

– Як же ідут діла? Чи ніт яких страт? – питав Петрій.

Тінь смутку перебігла лице жида, коли при тих словах поглянув на Петрія, – йому дуже жаль було видіти упадок того сильного недавно характеру.

Замісто відповіді виняв з кишені кілька звитків і положив їх на стіл. Металевий брязк оживив Петрія, як іскра електрична. Він кинувся числити бариші.

– Що ж ваш пан Андрій? – питав тим часом Ісаак. Петрій і не слухав його слів, він цілий затопився в численні.

– А дуже тими днями потрібне то, що ви отсе принесли, – сказав Петрій накінець, перечисливши суму. – Мій Андрій хоче женитися.

– З ким? – запитав здивований жид.

– З дочкою графині Кралінської.

– З ким, з ким? – повторив Ісаак запрос, мовби не довіряючи власному слуху.

– Кажу вам, що з дочкою графині Кралінської. Ви мусите знати ю ближче. Скажіт, що се за проява?

– Графиню Кралінську знаю тілько з того, що єї невеличкий маєток дуже задовжений. Але прошу я вас, як же ж ви могли на то дозволити?

– Як я міг дозволити? Я єще й не так зовсім дозволив.

– Знаєте що, я іду тепер власне до Жидачева, де маются зібрати мої одновірці, щоби раз уже щось решительного предприняти в моїм ділі. Скоро скінчится рада, я обіцюю вам вивідатися ближче дещо о характері матері і доньки і взагалі о всім, що може мати вліяніє на будуще житє Андрія.

– Прошу вас, зробіт то! Видите сами, що той хлопець виріс уже з-під моєї руки, що я слабий та недужий, поклопочіт хоть ви та посмотріт, щоби Андрій не запутався де в які сіті! Бо то, бачите, молодому чоловікові нетрудно о щось подібного!

Ісаак прирік, – вони зачали розмову о інших предметах, но тая якось не хотіла іти.

Знов забрехали собаки і встекло кинулися к лісу навстрічу новому прихожому.

Був то низенький крепкий чоловік в поряднім міщанським уборі, з торбою, висячою через плечі. Ми пізнаємо в нім Невеличкого. Він ішов сміло і майже весело: здавалося, що забув зовсім, яку пакість зділав колись в лісі господарю, на котрого обійстя власне вступав.

– А ціба ти, а не підеш! – кричав Невеличкий до обсівших його собак, вимахуючи грубою окованою палицею.

Петрій закликав собак, Невеличкий ввійшов в хату.

– Слава Ісусу Христу!

– Слава навіки!

По тім привітанні, не зважаючи зовсім на Петрія, звернувся Невеличкий до Ісаака.

– Дуже добре, що вас ту застаю, пане Ісаак Бляйберг! – сказав він повільно, а ім’я «Ісаак Бляйберг» цідив так поволі і з таким притиском крізь зуби, що Ісааку аж дивно стало, що може хотіти від нього той зовсім йому не знакомий чоловік.

– Я маю діло до вас, і то діло важніше для вас, як для мене.

– Дивна річ! Мені здаєся, що я доселі не знав вас, – говорив Бляйберг.

– Ах, то найменша річ! Ім’я моє ту нічо не становит, ту більше іде о ваше ім’я, – говорив Невеличкий з острим тихим сміхом.

– Говоріт, що такого, – сказав Ісаак, широко отворивши очі і придивляючися незнакомому.

Петрій також, почувши такую розмову, зачав уважніше приглядатися Невеличкому. Дивна споминка, мов блискавка, освітила його лице, він отворив уже уста, хотячи щось сказати, но Невеличкий упередив його і рік до Бляйберга:

– Єсли хочете почути, о що мені ходит, то ходіт зо мною надвір.

І, не ждучи одвіту, Невеличкий забрався і поспішив із хати. Ісаак рад-не-рад пішов за ним, а Петрій остався сам в хаті.

Вийшовши на вигін, Невеличкий розпочав слідуючими словами:

– Слухайте, Ісаак, я маю одну новину, дуже важну для вас. Правду сказавши, ниточка случайно мені попала в руки, но дуже багато труду стоїло, щоби дійти до клубка. Я, бачите, щиро занявся тою справою, і она тепер зовсім вияснена. Но, видите, я також і не гадав задармо трудитися, прото справедливо буде з вашої сторони, що мене за мій труд одвітно нагородите.

– Скажіт, що то за важна вість, а я, певно, не пожалую вам віддячитися.

– Ба, єсли вам скажу, то тогди і страчу з рук все, а ваша обіцянка – то для мене грушки на вербі.

– Но, то кілько ж ви хочете за свою таємницю?

– Тисячу золотих! Правду сказавши, она сама варта для вас далеко більше, але я знов не хочу дорожитися.

– Дуже то красно з вашої сторони, – сказав з легкою насмішкою Бляйберг, – але я також не думаю купувати кота в мішку!

– То нічо не буде з того?

– Скажіт, о що річ іде, то я буду знати, що вам відповісти.

– Я не можу. Се вість такого роду, що один намек о ній позбавляє ю всякої вартості.

– Га, то бувайте здорові. Я за такії річі не можу так дорого платити. Єсли ваша тайна для вас так цінна, то ю собі сховайте.

– Ні, я не сховаю єї для себе, но уважайте, що она може в моїх руках статися орудієм, котрим в одвітній хвилі, може, глибоко шпигну вас в серце.

– Ха, ха, ха, ха! Ви, бачу, щось чи химерите, чи грозите! Не гадайте прецінь, що я того настрашуся!

– Добре, добре! Побачимо! – крикнув Невеличкий. – Я не напихаюся з своїм, я єще дурний, що-м говорив з вами, я не гадав, що маю жида перед собою!

І, сказавши то, Невеличкий поспішно удалився.

– Цікавий я, що він за вість таку страшну міг мати? – говорив Ісаак сам до себе. – Ex, та най собі має, я му не бороню, передо мною тепер важнішії діла!

І Ісаак почав роздумувати о з’їзді «мудрих і учених» жидів у місточку Жидачеві, де мали прийти під обраду способи і средства, як маються жиди піднести морально до сознанія гражданства і рівності з народом, межи котрим мешкали. Він не завертав уже назад до Петрія, щоби з ним попрощатися, но просто поспішив стежкою помежи гори, за бігом Бистриці, на [пів]ніч.

Пречудна, свіжою красотою і зеленню умаєна природа гірська окружила путника. Ясно, тепло і весело сіяло сонце праведне на синім, глибокім, як душа людська, небозводі. Ясно, тепло і весело було в душі Ісаака, – він свобідно і радо поглядав по окресності. Кілько надій на ліпшу будучність усміхалось до нього, виступаючи із незміримої глибини його душевного світу, з тихими, щасливими лицями. Вони були йому родиною, вони були йому потіхою і відрадою на утяжливій путі життя, в трудах і нуждах.


Примітки

Саббат-море – за староєврейською міфологією вічно бурхливе море, спокійне тільки по суботах.

подібно роду Габданків, дістали німецьке прізвищепольський король Болеслав Кривоустий (1085 – 1138) направив свого посла Шкарбека до імператора Генріха 2-го. Цей посол справив враження на імператора, так що той подякував Шкарбеку (Habe dank). І з тієї нагоди герб Шкарбеків отримав назву Габданк (Абданк).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 137 – 148.