9. Посліднє зібрання в Жидачеві
Іван Франко
Ще вночі перед тою неділею, котра скінчилася таким нещастям для пані Кралінської а таким щастям для Андрія, Хаїм і Герш-Григорій мали головну нараду над крадіжжю Аронових коней. Результат наради був, видимо, для обох дуже вдоволяючий, бо запили цілу пересправу двома бутельками вина.
Розсвітало, настав день, так важний для Ісаака.
Ісаак спішив на условлений час в дім Арона, де мало відбутися засідання. По дорозі стрітив кількох із свого товариства, котрі власне з цікавістю поглядали на тягнуче мимо жидівське весілля. Дев’ятнадцятилітній жид женився з чотирнадцятилітньою жидівкою. Молоді, пристроєні, йшли серединою улиці, круг них в безладнім замішанні товпилися жиди і жидівки. Но не на молодих звернена була головна увага цілої товпи, а на високого пейсатого жида, ідучого перед ними. Він, немов вітряк, виставав понад товпу, розмахував руками, скакав і затачався, кричав і співав, а ідучії близ нього аж боки уривали зо сміху. Їх приміру послідували дальшії, хоть за загальним шумом не могли чути і слова з його бесіди. То був так званий фігляр, необходима фігура при кождім жидівськім весіллі.
На нинішнім засіданні верховодив Арон. І він отворив засідання довшою бесідою, в котрій яко єдиний спосіб рятунку предкладав устроєння складки межи товариством. За тую суму мала в Жидачеві вибудуватися велика жидівська школа, устроєна на взір заграничних, де малися ізраїльській молодежі впоювати високі гуманні і норовственні гадки, котрими, як виразився Арон, переняте ціле зібране товариство.
Як то не раз звичайні думки або і малозначучі фрази можуть статися їдкою сатирою!
Довгі були розправи над тим предметом. Гаряче попер тоє внесення Ісаак і сам сейчас жертвував цілий свій маєток, зложених 10 000 золотих, на так високую ціль. Той крок перехилив рішення зібрання на сторону Ісаака. Всі согласилися за складками, вибрали на адміністратора Арона, а Бляйбергу поручили удатися за границю і розпитати не тільки найліпших учителів до маючої оснуватися школи, но також взагалі занятися її внутреннім устройством. Охотно приняв Ісаак на себе тоє важноє діло. Він сейчас зложив на руки адміністратора цілу свою вкладку, інниї також обіцялися свої вкладки в якнайкоротшім часі зложити, а Арон вирік навіть гадку, що чень мож буде тілько грошей назбирати, що і більше подібних шкіл в краю заложиться. Ісаак видівся накінець у цілі, він іспитав в тій хвилі чувство найвищого, чистого щастя, видячи, що не пропали марно його довголітнії усилля, що плід їх небавом буйно розів’ється. Він щиро стискав кождого за руку, заохочуючи всіх до витривання на тій спасительній дорозі.
А втім, нараз що за здвиг народу окружає помешкання Арона? Ціле обійстя аж зачорнілося від жидів, котрі щораз новими товпами втискаються через отворені ворота. Піднявся шум і гомін, крізь котрий виразно даються чути грозьби і прокляття.
Ще не вийшли зібрані із первого ізумлінія, коли нараз тричі застукано до дверей. Арон, блідий, яко хустка, отворив і отступився набік. Найстарший рабин, 90-літній старець з довгою сивою бородою і в шабасовім убранні, ввійшов до комнати. Його піддержували попід руки два молоді рабини. За ними ішло сім найстарших шкільників. В сіни втиснулося за ними множество жидів, межи котрими бистре око Арона сейчас розличило Невеличкого в звичайнім міщанськім уборі, котрий з злобним тріумфом поглядав на Бляйберга.
Рабини стали серед комнати, – найстарший усів на приставленім стільці, шкільники по три стали по обох сторонах. До сього часу ніхто не вирік і слова.
– Ісаак Бляйберг! – промовив повільно тихим голосом найстарший рабин.
Бляйберг виступив перед рабина і в знак ушанування припідняв трохи лівою рукою шапку на голові.
– Ісаак Бляйберг, – говорив рабин дальше. – Вірні сини Ізраїля дізналися о твоїм відступничестві. Ти нині виклятий з-межи синів Ізраїля. Відступіт від него всі, що стоїте при нім, щоби і на вас не упала клятва господня.
Всі розступилися на боки, Ісаак остав сам серед комнати і вопросительно, сміло і одверто смотрів в лице старця-рабина.
– Ісаак Бляйберг! – повторив третій раз рабин. – Виджу в очах твоїх трьох злих духів: духа цікавості, духа упертості і духа притворності! Ти цікавий знати, що нас привело сюда. Но, дізнавшися, ти будеш уперто обставати при своїм, – а чому? Бо ти віриш в лож, ти притворяєшся перед самим собою, якоби то, що ти говориш, була істина! Слухай, я об’ясню тобі все.
Ти знаєш, що пред віками римляни, язичники, знищили наш народ, нашу самостійність, наш бит гражданський. Правда, тебе учили о тім, ти тоє знаєш?
Ти знаєш, що судьбою нашою сталася від віків неволя, погорда, насилє і нужда! Правда, ти і тоє знаєш?
А чи знаєш ти, що нас спасло від цілковитої затрати серед потопу таких нещасть, що сталося нам доскою спасенія із великого кораблекрушенія нашої свободи? Чи знаєш ти тоє?
Ти, відай, не знаєш того, я тобі скажу. Нас спасло то, що, після мнінія наших ворогів, повинно було згубити нас, – нас спасло наше розсіянє по світі, нас спасла відрубність нашого житя, нас спасли наші традиції, наші обряди, нас спасла наша ненависть к гонителям, нас спасло наше лукавство з ними а наша єдність з своїми! То нас спасло, – но ти, відай, того не знаєш!
Слухай, що ти єще скажу! Хто повстає против того, що нас спасло, той губит нас, той видирає нам послідню доску, котра лишилась нам із великого корабля серед моря. А хто нас губит, той губит богом ізбраний народ. А хто його губит, на того клятва наша і клятва божа!
Но трикратно проклятий, хто піднімає руку святокрадську на власний народ, трикратно проклятий син Ізраїля, що бурити хоче святі традиції свого народу! Ісаак Бляйберг, і ти витяг руку против тих святих традицій, – і на тебе трикратне прокляте!
Мов від громової іскри, так задрижав весь народ від тих страшних слів. Ісаак хотів щось говорити.
– Не говори нічо, не толкуйся, ми знаємо твої діла і твої помишленія! Тілько беззглядне відкликанє всього може принести тобі розрішеніє від клятви. Рішайся: або держатись строго закону предків, або навіки бути від нього виключеним! Рішайся!
Хто годен думкою здумати, словом розказати або пером описати борбу, яка кипіла в серці сердешного Ісаака? Такії хвилі титанічної борби духу з собою, чувства з непреклонною повинністю стоять понад всяку опись, бо в них дух доходить до двох екстремів свого существування: або зноситься до божества, або спадає до демонства.
Арон несміло, крадькома приступив до Ісаака і шепнув йому:
– Відклич! Ту іде тільки о формальність! Наше товариство существує і надальше, ми ділаєм, що-сьмо розпочали!
Чи се були слова ангела-утішителя, чи диявола-іскусителя?
Ісаак з виразом безконечної вдячності поглянув на Арона і пристав на відкликання! Що йому перед громадою? Він прецінь на своїм поставить, він прецінь не покине своєї любимої думки, прецінь не зступить з раз повзятої стежки!
З демонським тріумфом на лиці смотрів збоку Невеличкий, як шкільники знімали з Ісаака звичайную жидівськую одежу, обгорнули його вовняною плахтою сірої барви, як посипали його голову порохом і попелом, зв’язали назад його руки і попровадили на подвір’я, перед лице громади! Один із молодших рабинів з великою книгою поспішив за ними, щоби провести Ісааку формулку відкликання. Коли переходив мимо Невеличкого, той украдком взяв його за руку і шепнув йому кілька слів. Рабин усміхнувся, кашельнув на знак согласія і пішов дальше.
Коли прийшли на середину подвір’я, шкільники веліли народові трохи розступитися і добре слухати. Вони поставили Ісаака на невеличкий столець, щоби весь народ міг видіти його лице, а рабин з книгою, ставши коло нього, зачав йому проводити слідуюче відкликання, котре Ісаак, блідий як смерть, повторяв за ним:
– Я, Ісаак Бляйберг, визнаю перед богом всевідущим і перед громадою правовірних, що в серці моїм загніздився злий дух гордості і наклонив мене повстати против святому законові предків моїх! Я визнаю, що хотів-єм обалити і розорити закон Мойсея новою наукою, істребити свій народ новим вихованєм. Визнаю, що щиро каюся свого заблудженя, що ним бриджуся і ніколи о нім і не подумаю. Визнаю, що плюю на ціле моє минувше житє і прошу бога, щоби прожиті мною дні не вчислив в книгу мого житя! Визнаю, що достоїн єсьм казні смертної і всякої постидності і нечесті, яка належит тому, хто підносит руку на отця свого! Прошу заразом всіх братів-ізраїльтян уважати мене відтепер за раба, за нечистого, за прокаженого доти, доки не знята буде з мене трикратная клятва! Прошу заразом всіх ту присутствующих кинути на мене горсть попелу і плюнути на лице моє в знак погорди!
Ісаак, говорячи ту формулку відкликання, дрижав і мінився. При посліднім слові він захитався на стільці і упав з нього на землю, – страшна внутрення борба позбавила його останку сил. З шумом і криком потислась до нього безсердечна товпа жидів, аж шкільники мусили їх стримувати і по черзі пускати, – [і]наче вони були б на місці удушили нещасного Ісаака.
Більше нежели півгодини минуло, заким скінчився страшний, відражаючий акт на подвір’ї. За той час найстарший рабин сидів німо серед комнати і поглядав на двері.
Введено накінець Ісаака. Страшно виглядав він в тій хвилі!..
Рабин, котрий проводив йому формулку відкликання, шепнув кілька слів найстаршому рабину, котрий рівнодушно покивав головою.
– Ісаак Бляйберг, – сказав він. – Ти добре зробив, що-сь відкликав свій блуд! Тисячі новаторів повставали перед тобою, всі погибли, бо лице господнє відвернулося від них! Тепер підеш з нами і через 6 місяців в молитві будеш благати бога о прощенє. По 6 місяцях і ми увидим щирість твоєї покути і здоймем з тебе клятву!
Ісаак задрижав, учувши, як страшно довгий час опреділено йому до покути. Ох, той час станеться вічністю для його серця, котре рветься на свободу до великого, святого діла! Він ошибся, відкликуючи свій мнимий блуд! Він думав, що все тим кінчиться, – тепер зачав ясніше прозирати…
Но уже не час було надумуватись. Діло зачате треба було скінчити. Він рішився і тую страшную тортуру перебути. Велике діло вимагає великих жертв.
– Ісаак Бляйберг, – зачав знов старець-рабин. – Ми дозналися, що ти на свою безбожную ціль зложив на руки властителя сего дому 10 000 золотих. Ми видимось змушеними тії грішнії гроші взяти на славу господню і для твого добра. Бо єсли відіймеся у тебе підпора злого, то і зло само упаде. Ми сподіваємся, що ти охітно відступиш на кагал тії грішні гроші, єсли-сь щиро зрікся свого грішного наміреня.
Арон, почувши той зовсім не сподіваний зворот бесіди, поблід, задрижав, мало з ніг не звалився. Він уважав тії гроші уже за свою власність!.. Се хитрий Невеличкий, котрий, закравшися до сіней через дірку, був свідком цілої наради і бачив все, зробив йому того збитку за то, що минувшої неділі, коли Арон говорив йому «всю правду», не сказав йому свого намірення, а іменно, що хоче від Ісаака вимантити так велику суму. «Зажди, злодюго, – погадав собі Невеличкий, – не хотів-єсь зі мнов поділитися, тепер чорта з’їш, не гроші!»
Арон, крутячися і стогнучи, мов на тортурах, положив Ісаакові гроші на стіл, а один із рабині в сейчас вложив їх до своєї шкатулки. А Ісаак стояв серед комнати, мов труп. Так многії страшнії удари ошоломили його. Жидівська хитрість, мов сокира, обтинала немилосердно всі зелені галузи посного дерева його надій і планів. Но найстрашніший удар, удар в саме серце, мав доперва тепер слідувати.
Заледво рабин сховав Ісаакові гроші, аж тут нараз повстало якесь замішання у дверей. Жиди сперлися і не хотіли якогось чоловіка пустити в комнату. Но той зручно розіпхнув їх, кричачи: «Пустіт, пустіт мене!» – і ледве жиди могли прийти до себе, уже він стояв серед комнати. То був Невеличкий. Ставши серед комнати, він склонився перед рабином і зачав таку мову:
– Сини Ізраїля! Не жаль мені вас, що остаєте в грубім заблудженю, но жаль ми того гідного, поважного мужа (при тім іронічно усміхнувся і всказав Ісаака), котрий через тоє так багато страдає. Можучи роз’яснити важну тайну, уважаю за свій обов’язок не мовчати, а сказати кілька слів в єго обороні. Ви дармо викликаєте єго, – єму ваша клятва не пошкодит, бо він не єсть жид!
Шепіт здивування перебіг по цілій громаді, Ісаак обернувся і вперив свої тусклі очі в лице Невеличкого.
– Так, я не обманюю вас! Случай відкрив мені недавно тайну походженя сего чесного мужа. В селі Розгірчу, в камінній печері, я знайшов случайно кістяк єго матері, внучки посліднього графа Шепетинського, а жони славного колись розбійника Довбуша. Отая книжка, котру складаю тепер в руки єї наслідника, оповіла мені історію єго первих днів. Мати сего Ісаака з малою дитиною убігала перед мнимою, здає ми ся, погонею серед лютої зими. Зблудивши в горах, забігла в коршму розгорецьку, де мешкав шинкар Бляйберг. Там она умерла, а син єї лишився живий, як сама ту пише. Вправді, немало я здивувався, знайшовши коло єї кістяка ще й кістяк малої дитини, но тоє скоро мені роз’яснилося, скоро-м побачив при тій дитині всі тії річі, які жиди кладут з умерлими до гробу. У жида, видко, уродилася також дитина, – може, нежива, може, потому умерла, а він, боячися підозріня, що забив чужу, незнану женщину, а може, з якої інної причини, затаскав оба трупи в тайную печеру. Хто знає, може, в разі їх віднайденя гадав зложити вину убійства на опришків? Прошу вас про тоє, – кінчив Невеличкий, – дати спокій тому чесному мужеві, і тепер, гадаю, всі ви поняли, що він до вашого круга не належит!
Невеличкий, віддавши Ісаакові знану нам псалтиру, відступив.
Ісаак не вирік ані слова, но упав омлілий на землю. Жиди боязко смотріли на нього, но не зближалися, не рятували. Рабини і шкільники удалилися також.
Чи ви коли іспитали чувство жалю, який будиться при погляді на дармо, безплодно пережитую жизнь? Чи ви коли викликнули із глибини свого существа: «Суєта суєт і всяческая суєта», узрівши, що все, в що ви вірили, що ви любили, за що ви жертвувалися, – пуста мара, призрак, ілюзія?..
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 169 – 176.