Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1886 р. / Відрубність Галичини

Відрубність Галичини

Іван Франко

Не нову справу і надто ще не в свіжім соусі подав на стіл галицької прилюдної дискусії орган німецького народного клубу, віденська «Deutsche Zeitung». Не нову, бо її коріння криється ще в традиціях політичного побуту Галичини відрубного від Австрії, в традиціях із-перед р. 1772, так що перша голосна дискусія про неї в першім проблиску конституційного життя в р. 1848 була не її початком, але тільки відновленням. Від р. 1848 кождий новий проблиск свободи, ба навіть кожда важніша зміна конституційного устрою Австрії виводила на денний порядок справу більшої або меншої відрубності Галичини. Та коли порівняємо з собою різні моменти, в яких та справа випливала наверх, побачимо величезні різниці в ступнях і формах її прояву.

В рр. 1790 – [179]2 галицька шляхта конспірувала з метою вироблення повної політичної відрубності Галичини від Австрії, як часті відбудованої Польщі [Про се гл. докладніше мою книжку «Громадські шпихліри в Галичині 1784 – 1840 р.» (Українсько-руський архів, т. II, Львів, 1907, ст. XXXIII – XLIII).]; в р. 1848 шукала тої самої мети на дорозі парламентарного союзу з німецькими лібералами, а 20 літ пізніше в соймовій «резолюції» зреклася рішучо планів відірвання Галичини від Австрії, розуміючи й самостійність Галичини тільки в зв’язку з цілістю тої держави, і жадала тільки націоналізації (себто полонізації) галицьких шкіл і урядів, а також деяких джерел доходів, що могли би підпомагати крайові фінанси. А нарешті теперішній проект, від якого «Dziennik Polski» відвертається гордо, а про який «Przegląd» пише як про зовсім недотепний концепт. Справді, habent sua fata – ідеї та програми!

Найновіша газетна дискусія про сю справу з многих поглядів цікава і може дечого навчити. Цікава поперед усього тим, що ініціатива вийшла від німців, від тих самих німців, що недавно вислали адрес з подякою Бісмаркові за гноблення польського елемента, а по їх словах за скріплювання німецького елемента в Познаньщині. І ось нараз клуб посла Піккерта виступає з пропозицією, аби поляки покинули союз із чехами, і в заміну за союз із німцями-народовцями з їх рук приняли те, чого відтак здавна домагаються – відрубність Галичини на взір Хорватії. Розуміється, що не вважаючи на запевнення «Deutsche Zeitung» про прихильність до поляків і слов’ян, у тім числі й чехів, німці-націонали зовсім не дбають ані про поляків, ані про Галичину; їм важно тільки те, аби розірвати парламентарний союз поляків із чехами і таким способом захитати підстави теперішнього міністерства та теперішньої політичної системи в державі. Що справді тільки таку мету на оці мав виступ «Deutsche Zeitung», се випливає ось із яких уваг, що самі собою насуваються по прочитанні її статті.

1. «Deutsche Zeitung» виказує, що в Галичині нема публічної опінії, нема самостійного міщанства ані зорганізованого людового сторонництва, а одиноким керманичем краю і паном положення треба вважати шляхту. Кому ж, отже, робить той часопис свої пропозиції? Очевидно, або нікому, або тільки тій самій шляхті. І коли орган німецького клубу радісно підносить голос «Kurjera Lwowskiego» про його статтю, та емфатично подає йому руку до боротьби з корупцією та реакцією, то все те балакання виходить на пусті фрази супроти пропозиції того самого органу – надання Галичині повної відрубності, при котрій він сам ані крихти не міг би допомогти «Kurjerowi Lwowskiemu» до поборювання чого-будь у краю, але навпаки, при котрій пануюче становище шляхти в Галичині з самої конечності мусило би бути скріплене, а зате в Відні з нейтралізоване.

2. Якби орган д. Піккерта поважно думав про поправу відносин у Галичині, а не лише про політичний маневр, то не був би в своїх статтях так абсолютно забув про те, що признання відрубності Галичини як окремої провінції в Австрії з національного погляду властиво не розв’язує питання, а навпаки, комплікує його, – не був би забув про те, що в Галичині живуть обік себе два не зовсім із собою згідні народи, які своїми осідками сягають також поза її границі, і що властиве розв’язання питання в границях передлитавської Австрії значило би хіба утворення двох провінцій, із яких одна обіймала би Західну Галичину та Шлеськ, а друга Східну Галичину та половину Буковини.

Що про існування русинів у Галичині забув орган німецьких націоналів, у яких клубі засідає також одинокий «самостійний» руський посол д. Ковальський, се власне знак нещирості намірів того клубу, а надто безличність супроти одного з його членів.

Не менше цікаве від того німецького маневру було також приняття, якого він дізнав у галицькій пресі. «Dziennik Polski» назвав проект ««Deutsche Zeitung» голосом сирени і рішучо відкинув предложений союз, буцімто лише тому, аби підняти дальшу боротьбу «за наші і наших союзників чехів справедливі та природні права». За які власне «наші» права «Dziennik» бажає підняти дальшу боротьбу, про се він не згадує нічого, але те гаряче обставання за слов’янською ідеєю того самого органу, якого фейлетоніст Ян Лям так часто висміював ту ідею як донкіхотство на непотрібний романтизм, могло би видатися трохи дивним.

Вияснює подекуди сю загадку ряд точок, покладений редакцією в середині цитату зі статті «Deutsche Zeitung», наведеної в ньому. На втіху та поучения своїх читачів редакція задумала первісно подати їм у перекладі кілька уступів многоважної статті «Deutsche Zeitung», і зацитувала ось що:

«В Галичині, як тепер стоять речі, публічна опінія не значить нічого. Кілька тисяч шляхти (? Ред. Dz. P.) рішають про все так само, як за часів Речі Посполитої, їх інтерес вимагає того, аби вдержати отвором дорогу, що веде їх до гонорів та урядів… Поки ті пани згодяться на виборений для Галичини становища коштом своїх особистих прав, пропливе багато води в Віслі!»

Прочитавши сей уступ, я думав зразу, що виточкуване місце сконфіскувала прокураторія, або щонайменше воно містило щось таке, за що редакція могла боятися конфіскати. Я здивувався, прочитавши те саме місце в «Kurjerze Lwowskim» та в «Słowie», де сей уступ виглядає ось як:

«Прикладом сього граф Водзіцький. Яким правом той Водзіцький, стоячи на чолі товариства гірничої експлуатації, визискує багатства Каринтії та Стирії і враз зі своїми протегованими побирає величезні пенсії та тантієми, коли рівночасно акціонері з цілого того інтересу не мають зовсім ніяких доходів?»

Таке те виточкуване місце! Чому редакція «Dz. Р.» пропустила його в своїм цитаті? Тому, що воно б’є в найболючішу точку і відкриває цілий секрет «консерватизму» та слов’янофільства не лише самого «Dz. Р.», але також і тих сфер, що підпирають його і стоять, мабуть, у близькім зв’язку з гр. Водзіцьким. Але гр. Водзіцький важний тут не як особа, а тільки як тип, як часть системи, як один із найвидніших плодів самолюбної класової політики нашої шляхти, що зреклася всіх ширших думок і програм, аби тільки спекти свою печеню. Не в голові тим панам боротьба «за наші та наших союзників права»: їм пожадані тільки здобутки, і доки союз із чехами запевняє їм перевагу в монархії і безпосереднє держання в руках рожна, на якім печеться печеня, доти той союз буде тривкий і щирий, доти вони «лишаться на раз занятім становищі, хоч би хто й назвав їх ідеологами». Мій боже, хто ж міг би бути таким злобним або наївним, аби назвати їх ідеологами! Ні, панове, ніхто в світі не назве вас таким прозвищем, бо всі знають дуже добре, які показні та дзвінкі здобутки приносить вам ваше «раз зайняте» становище.

Та коли становище «Dziennika Polskiego» в тій справі для нас зовсім ясне й зрозуміле, то тим менше можемо зрозуміти становище, яке заняв у ній «Kurjer Lwowski». З великою радістю вітає він голос німецького органу в переконанні про його щирість, і запевняє, що

«аби тільки знайти спосіб розв’язки спору між німцями й чехами, хоч би навіть при помочі територіального поділу провінції, всі ліберальні та дем[ократичні] елементи нашого народу злучаться з німецькою демократією союзом, який нашому народові запевнить свобідний розвій його народності і позволить усім злучитися в щирій праці для загального поступу і в завзятій боротьбі з корупцією та упирем реакції».

А проте той сам «Дневник» стільки разів нарікав на слабість та дезорганізацію ліберально-дем[ократичного] табору в Галичині і сам найліпше знає про його безсильність. Та, очевидно, йому не ясно, що надання Галичині відрубності при теперішнім її положенні не тільки не скріпило би той табір, але навпаки могло би на довгі літа загальмувати його розвій, бо ж, очевидно, в тім акті головним і одиноким чинником була би шляхта, а шляхта, певно, ані не брала, ані не давала би такої відрубності, яка би хоч лиш у самій Галичині могла в скорім часі вкоротити її панування, а поміч німецьких народовців при відрубності Галичини мала би для тутешніх демократів ще менше значення, ніж має тепер.

Одним словом, не тільки з огляду на нещирість і фактичну неміч того, хто дає, але також і з огляду на внутрішні відносини нашого краю, відрубність Галичини натепер не може бути пожадана.

Вважаючи головною метою інтелігенції працю коло поліпшення долі та усвідомлення людової маси, ми тим самим уважаємо всякі політичні форми тільки рамками, що дають більш або менше вільного місця для такої праці. Найліпша політична форма буде та, що дасть найбільше можності для такої праці, а притім найбільше охоронить наш люд від визиску та утиску чужих і своїх паразитних елементів. Кожда політична форма, що зближає нас до того ідеалу, буде для нас усе пожадана власне в міру того, оскільки зближається до нього. Тому й побільшення автономії Галичини в основі мусить бути пожадане для нас, бо будь-що-будь воно мусило би з часом покликати до діяльності багато сил досі утаєних, мусило б оживити не лиш інтелігенцію, але також і людові маси, і дати деякі запоруки ліпшого розвою на будуще. Але, з другого боку, ми не можемо забути, що тепер в Галичині «нема опінії публічної», крім шляхетської, нема зорганізованого сторонництва, крім шляхетсько єзуїтського, і для того відрубність, дана при теперішніх відносинах, мусила би вийти виключно на користь тої найменшої суспільної групи, а на шкоду інших.

Зрештою, головні домагання наших автономістів із рр. 1867 – 80 тепер майже осягнені – уряди й школи в Галичині майже зовсім знаціоналізовані, себто сполонізовані, і розширення автономії краю не могло би вже розширити тої націоналізації, хіба на шкоду другої крайової народності, руської, а се певно не посунуло би наперед, але попхнуло би взад будущину Галичини. Знаємо дальше, що знаціоналізоване урядництво, в значній часті шляхетського походження або залежне від пануючої шляхти, ipso facto при наданні відрубності підпирало би змагання тої шляхти, тим більше, що й при відрубності лишили би ся для нашої шляхти отворені ті дороги, які за часів абсолютизму провадили її до високих гідностей та дохідних посад – протекція у віденського двора та зв’язки з магнатерією й шляхтою інших австрійських країв.

Чи при таких відносинах у окремій, але опанованій шляхтою та підвладною їй адміністрацією Галичині було би легко зорганізувати сильну та одноцільну демократичну людову партію чи то польську, чи польсько-руську для протиділання пануючому напрямові, як і тоді, певно, не перестав би бути феодально-клерикально-реакційним, про се сміємо сумніватися тим більше, що така партія й досі не здужала зорганізуватися. А без існування такої партії, свідомої своєї мети, солідарної з масами люду руського та мазурського, що без боязні висловляла би його потреби та домагання, без правдивого людового заступництва відрубність Галичини могла би для нашої провінції статися не добродійством, а небезпекою. Не забуваймо, що більша свобода, дана елементам реакційним та експлуатаційним, могла б у нас замість приспішення природного розвою приспішити цілий ряд забурень і актів елементарного темного протесту, що легко в одній хвилі могли б змести з лиця землі не тільки автономічну будову, але навіть і конституційні права в нашім краю.

Ще раз повторяю, одинока умова, при якій не тільки відрубність на взір Хорватії, але й теперішня общипана автономія може вийти на користь Галичині, се утворення і зорганізування сильної людової партії русько-польської, яка б і в соймі крайовім і в раді державній могла підносити голос у обороні інтересів краю. Лиш тоді й тільки тоді можна буде шукати союзників із поза границь краю, бо доки того нема, ніякий союзник не поможе нам.

Зав’язки тої думки, так простої і так близької для кождого, хто розуміє тотожність економічних та суспільних інтересів люду як руського, так і польського в Галичині, бачимо вже в солідарності селянських послів-русинів і поляків у крайовім соймі в першім десятилітті його існування. Щораз більше голосів та фактів із остатніх літ упевняє мене в тім, що ся думка дозріває чимраз більше і що її здійснення може принести спасенні наслідки для цілого краю. Супроти тої думки, наскрізь легальної, легкої до зреалізування, але притім серед теперішніх наших відносин надзвичайно реформаторської, аби не сказати навіть революційної, мусить відступити набік думка про територіальний поділ Галичини після народностей, яку підносить одна часть русинів. Сю думку дуже трудно перевести: вона принесла би нашому крайові багато заколоту, позволила би різним людям підозреного поведения ловити риби в мутній воді, але натомість не посунула би ані на крок наперед ані економічного, ані суспільного розвою народу.

Друковано в часописі «Przegląd Społeczny», Pismo naukowe i literackie. Lwów 1887, tom 2, ст. 60 – 64 під рубрикою: Kronika Echa galicyjskie. – Писано переклад 18 червня 1913.


Примітки

Вперше надруковано польською мовою в журн. «Przeglad społeczny», 1886, т. 2, № 7, с. 60 – 64, під назвою «Odrębność Galicji». Авторський переклад на українську мову зроблено 18 червня 1913 р. і вперше надруковано у зб. «В наймах у сусідів» (Львів, 1914 р.). Зберігся неповний рукопис невідомою рукою (ІЛ, ф. 3, № 744, арк. 1 – 3, 7 – 9).

Подається за українським першодруком.

«Deutsche Zeitung» – щоденна віденська газета, орган німецької національної партії Австрії, пропагувала приєднання Австрії до Німецької імперії. Засновано 1871 р.

«Dziennik Polski» – польська реакційна газета, що виходила з 1869 р. у Львові.

«Przegląd» – буржуазно-демократична газета, заснована в Кракові восени 1848 р.

…адрес з подякою Бісмаркові… – Мова йде про германізаторську політику Бісмарка щодо польського населення в князівстві Познанськім, яка особливо активізувалась в середині 1880-х років і була пов’язана з підступами пруссько-германського мілітаризму. У квітні 1886 р. було видано надзвичайний закон про асигнування коштів з метою «укріплення германізму», що привело до створення «Колонізаційної комісії», яка мала надзвичайні повноваження і стомільйонний колонізаційний фонд.

Піккерт – редактор газети «Deutsche Zeitung», депутат австрійського рейхсрату.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 456 – 461.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1087

Модифіковано : 25.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.