Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Вірші / Із літ моєї молодості / Смерть Олега (р. 912)

Із літ моєї молодості

Смерть Олега (р. 912)

Іван Франко

Князь Олег по боях тяжких відпочив,

В задумі по пишній палаті ходив

І нетерпеливо в вікно поглядав;

Князь Олег, як видно, когось дожидав.

Втворилися двері, в кімнату йде

Старець і князеві поклін кладе.

Князь бистро поглянув йому в лице:

«Здоров був, віщуне! – йому рече. –

Скажи мені правду по свому дару:

Чи скоро й якою я смертю умру?»

Покірно склонився віщун князю:

«Покинь відслоняти будучність свою!

Не знайде потіхи, хто перед порою

Її відкриває зухвало рукою».

Князю мовби жару насипав у кров,

Він глянув на діда, наморщивши бров.

«Чи думаєш, що я дитина така,

Що слово марнеє мене вже й зляка?

Як знаєш будучність, то всю й відкрий!

Як ні, я скажу: «Ти дурисвіт старий».

«Мій княже, дурити не думаю я.

Сумна, невесела будучність твоя.

Твій кінь, що найбільше його любиш ти,

Той має загибель тобі принести».

«Як так, на Перуна кленуся я,

Що більше не сяду та того коня».

* * *

Летіли літа, мов Дніпра бистрота.

Князь Олег з війни знов додому верта;

В далекий похід він із військом ходив,

Хозар, степових хижаків, побідив.

Народ веселиться: настав уже мир!

Князь Олег дружину ззиває на пир,

Весело три дні і три ночі пройшли, –

Вони погуляти на лови пішли.

Дніпра узбережжям біліє пісок,

А поза піском тим сосновий лісок;

На краю ліска, на тім білім піску

Біліший кістяк – кому він по знаку?

«Любимець твій, княже, – конюх відповів, –

Той кінь, що прогнать його в степ ти велів.

Що ми його гнали, не хтів він до тих

Свобідних вертать табунів степових;

І все лиш маячив пісками він сам,

Аж раз ми здохлого знайшли його там».

«Мій бідний приятель! – князь Олег, сказав,

На білії кості з жалем поглядав. –

Я смерть йому вдіяв, прогнав його сам,

Повірив дурисвіта діда словам».

Князь Олег коня в лоб ногою торкнув,

В тій хвилі в нозі біль страшенний почув,

Бо в лобі тім краса сиділа змія

І лобом отруйним шпигнула князя.

Князь Олег хитнувся і весь задрожав.

«Проклятий віщуне, ти правду сказав!»

Князь Олег посинів, зір в небо здійма, –

Дружина до нього, – в нім духу нема.

Писано при кінці 1875 р., передруковано зі збірки «Із літ моєї молодості», ст. 68 – 71.

Джерелом сього поетичного оповідання треба вважати оповідання найстаршого київського літопису, поміщене під р. 912 (наведене видання, ст. 27 – 8), яке в реконструкції на віршову форму виглядає ось як:

И живяше Олегъ миръ имѣя

Къ всѣмъ странамъ, княжа въ Києвѣ.

И приспѣ осень, и помяну Олегь

Конь свои, иже бѣ поставилъ кормити.

(И) не всѣдати на нь.

Бѣ бо преже въпрошалъ волъхвовъ

[Тут до тексту додано ще дублет: кудесникъ.]:

«От чего ми єсть оумьрети?»

И рече єму одинъ кудесникъ:

«Княже, конь, єго же любиши

И ѣздиши на нем, от того ти оумрети».

Олегъ же приимъ въ оумѣ си рече:

«Николи же всяду на конь, ни вижю єго боле того!»

И повѣлѣ кормити и и не водити его к нему.

И пребывъ нѣколко лѣтъ не дѣя єго,

Дондеже и на Грѣкы иде.

И пришедшю єму къ Києву пребысть 4 лѣта.

На 5 лѣто помяну конь свои,

От него же бяху рекъли волъстви оумрети Ольгови.

И призва старѣишину конюхомъ рекя: «Кде єсть конь мои,

Єго же бѣхъ поставилъ кормити и блюсти єго?»

Онъ же рече: «Оумерлъ єсть».

Олегъ же посмѣя ся и оукори кудесника рекя:

«Тоть неправо молвять волъсві, но все то лъжа єсть.

Конь оумерлъ, а яз живъ».

И повелѣ осѣдлати конь: «Да-ть вижю кости его!»

И приѣха на мѣсто, идеже бяху лежаще кости єго голы

И лобъ голъ. И слѣзъ с коня посмѣя ся рекя:

«От сего ли лъба смрть мнѣ взяти?»

И въступи ногою на лобъ и выникнучи змѣя,

И оуклюну и в ногу, и с того разболѣв ся оумьре.

И плаката ся по немъ вси людиє плачемъ великом,

И несоша и и погребоша и на горѣ, иже глть ся Щековица.

Єсть же могила єго до сего дни, словеть могила Олгова.

И бысть всѣхъ лѣтъ его княжения 33.

Писано д[ня] 14 цвітня 1914.

Отсе літописне оповідання, якого історичності не потребуємо відкидати, невважаючи на його трохи легендовий характер, добре достроюється до характеристики рицарської фігури Олега, змальованої в нашім літописі. Подробиці того малюнка, хоч потрохи легендові та для тверезого скептично настроєного ума неправдоподібні, вже тому не зовсім легендові, що близьких або навіть тотожних паралель до них у багатій легендовій та традиційній літературі не знаходимо.

Натомість про сповнені пророцтва маємо в історичних пам’ятках не мало свідоцтв. У своїй студії про літописне оповідання про смерть Олега, поміщеній у «Науковім додатку» до «Учителя», Львів, 1913, ч. 1, я навів як аналогії до теми «фатального коня», що спричинює наглу смерть чоловіка, який їздив на нім, староісландську сагу про Графнкеля Фрайсготі та її міфічну основу в однім оповіданні молодшої Едди.

До тих оповідань можна би ще додати одно староєгипетське оповідання про чудесного коня, що помагає свому їздцеві доконати неможливого діла, і паралелі до тої казки в казках інших, пізніших народів, але [то] вже дуже далека аналогія до Олегового коня.

Писано д[ня] 3 мая 1914.

Варто зазначити, що в першім новгородськім літопис маємо про смерть Олега коротше, але ледве чи правдивіше оповідання:

«Иде Олегъ къ Новугороду, и оттуда в Ладогу. Друзіи же сказають, яко идущю єму за море, и уклюну змія в ногу, и с того умре. Єсть могила его в Ладозѣ» (Новгородская летопись по Синодальному харатейному списку. Издание Археографической комиссии. Санктпетербург, 1888, ст. 7).

Се оповідання підозреної вартості вже хоч би тим, що покладене під р. 922, десять літ по фактичній смерті Олега. В ньому згадано про два безцільні походи Олега до Новгорода й на Ладогу або за море. Закінчення вказує на неясну ладозьку традицію, не поперту ніяким іншим свідоцтвом. Варто зазначити, що початкова часть того літопису аж до р. 995 (року смерті Ігоря) досить баламутна, бо, приміром, панування Ігоря протягає від р. 854 до 955, а похід Олега на греків із р. 907 приписує Ігореві і кладе на р. 920, по чім у р. 922 наступає буцімто другий похід, уже самого Олега.

Дописано д[ня] 8 червня 1914.


Примітки

№ 403, арк. 35 – 38, автограф; № 404, с 119 – 133, писарська копія без виразних Франкових правок. Переспів написано 1875 р.; вперше надруковано в зб. «Баляди і розскази», с. 12 – 14, під заголовком «Князь Олег», передруковано з відмінами в зб. «Із літ моєї молодості», с. 68 – 72.

Різночитання переспіву в зб. «Із літ моєї молодості»: рядок 2: «В задумі по пишній кімнаті ходив»; рядок 12 – 13: «Не знайде потіхи, хто її покров Посміє зірвати зухвалов руков»; рядок 21: «Мій княже, дурити не вмію я»; рядок 49: «Князь Олег до лоба ногою діткнув».

До переспіву в зб. «Із літ моєї молодості» додано таку примітку, що являє собою варіант коментаря та віршової реконструкції (цей варіант реконструкції відрізняється від поданого в основному тексті насамперед розбивкою оповідання на рядки, становлячи проміжний етап між текстом рукопису № 403 до виправлення і текстом того ж рукопису після виправлення, а отже, і текстом рукопису № 404):

Джерелом сього поетичного оповідання треба вважати поетичне оповідання нашого найстаршого літопису, яке по т[ак] зв[аній] Іпатієвій копії в фотолітографічнім виданні в реконструкції на первісну віршову форму виглядає ось як:

И живяше Олегъ въ Кыєвѣ

Миръ имѣя къ всѣмь странамъ

И приспѣ осень, и помяну Олегъ

Конь свои иже бѣ поставилъ

Кормити и не всѣдати нань.

Бѣ бо преже въпрошалъ волъховъ:

«От чего ми єсть оумьрети?»

И рече ємоу Одинъ кудесникъ:

Княже, конь, єго же любиши,

И ѣздиши на немъ,

От того ти оумрети».

Олегъ же приимъ въ оумѣ си

Рече: «Николи же всядоу на конь,

Ни вижю єго боле того».

И повелѣ кормити и

И не водити єго къ немоу.

И пребывъ нѣколко лѣть не дѣя єго,

Дондеже и на Грѣкъ иде.

И пришедшю єму къ Кыєву,

И пребысть четыры лѣта.

На пятоє лѣто помяну конь свои,

От него же бяху рекъли влъсви

Оумрети Ольгови.

И призва старѣйшину конюхомъ

Рекя: «Кде єсть конь мои,

Єго же бѣхъ поставилъ

Кормити и блюсти єго?»

Онъ же рече: «Оумерлъ єсть».

Олегъ же посмѣя ся

И оукори кудесника рекя:

«Тоть неправо молвять волъсві!

Конь оумерлъ, а я живъ!»

А повелѣ осѣдлати конь.

«Да-ть вижю кости єго».

И приѣха на мѣсто, идеже

Бяху лежаще кости єго

И лобъ голъ. И слѣзь съ коня.

Посмѣя ся рекя:

«От сего ли лъба смрть мнѣ взяти?»

И въступи ногою на лобъ.

И выникнучи змѣя

И оуклюну и в ногу,

И съ того разболѣвь ся оумьре.

И плакаша ся по немъ

Всѣ людиє плачемъ великомъ,

И несоша и, и погребоша и

На горѣ иже глть ся Щековица;

Єсть же могила єго до сего дни,

Словеть могила Олгова.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 49 – 53.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 503

Модифіковано : 6.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.