Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Борислав / Ріпник

Борислав

Ріпник

Іван Франко

Błagosławiony, kto ma serce!

On jeszcze zbawion być może.

Z. Krasiński («Nieboska komedia»).

– Іване, Іванчику, соколе мій дорогий!..

– Чого хочеш?

– Та бо ти такий тепер острий, неприступний якийсь…

– Говори, чого потребуєш?

Осінній вітер шумів і свистів по вузьких уличках Борислава і розмітував мокру глину, свіжо за дня видобуту з ям. Ніч була темна.

– Ну, – доки ту буду чекати на твою бесіду? Говори, чого-сь мя викликала сюда на улицю в такий вітер?

– Я хотіла поговорити з тобов так… як давніше бувало… знаєш – у селі…

– Не нагадуй ми того гнізда мого сорому! Говори прудше! Не видиш – я весь продрог.

– Виджу, виджу! (її голос дрижав.) Іване, ти, бачу, вже мене не любиш, – бодай не так, як давніше.

– Га, га, га! По чім так судиш?

– А тота Ганка круглолица… Ти з нев щовечір водишся…

– Хіба ж їй забороню, – сли ся сама за мнов тягає?

– А мені пощо забороняєш?

– Е, ти все себе сунеш наперед! Чого тобі треба? Хибує ти чого? Скажи, ти знаєш, я ти ніколи не відказував помочі в нужді.

– Так, – грошей! Але інчої нужди моєї ти й не бачиш, інчої помочі відказуєш!

– Якої?

– Чому ж за мою любов щиру ти мене хоть троха не любиш?

– Ет, дурна ти, та й годі! Гадаєш, що я за Ганков гину! А мені Ганка й не в голові. Не бійся, Фрузю, я тебе не зраджу. Але тепер час до хати. Ту студінь. Що, ти не йдеш до Кирницького? Ходи розігрійся.

Тоті слова посипалися прудко, мов перли, у Фрузине серце. Не слова самі, а тон їх був бальзамом для зболілої груді. Він давно уже не говорив до неї так ласкаво.

– Іванчику мій, – я ти прийшла новину сказати.

– Яку? Говори!

– Я надіюся незадовго гостя…

– Гостя?.. Якого?.. І що він мене обходить?

– О, він тебе обходить, – і дуже, Іванчику, обходить.

– Ну, хто ж він такий?

– Ану, згадай! Ах, недогадливий!

– Чорт там догадаєся! Де мені до того? – казав Іван, дрижачи від холоду в легкій, проношеній і мазею зачорненій полотнянці.

– Се дитина! Твоя дитина, Іванчику, – знаєш?

Фрузя сказала тоті слова так весело, з таким трепечущим щастям в голосі, що Івана вони глибоко вразили в серце.

– А, так? – сказав він сухо, протягло. – Ну, ідеш до гостиниці?

– Ні. Іду додому, ще маю шити, – сорочатко… Добраніч тобі!..

– Добраніч, Фрузю! – сказав Іван і пішов до гостиниці.

На самім кінці Борислава, на пустій голотечі, стояв великий магазин, де складувався земний віск, видобутий із ям, власність жида Лінденбаума. Се будинок великий, дерев’яний, круг нього повно ям, а попід стінами стирчать купи ілястої білої глини, видобутої із закопів.

Взаді, в кутику того магазина, жив сторож у двох добудованих цюпках. Но позаяк сторож був удовець, то віднаймав одну цюпку для нічлігу ріпникам, а сам доволявся одною.

Вже пізно вночі. Тісна, брудна і задушна цюпка наповнена робітницями. Баби, дівчата, молодиці, що тут злягають з далеких сторін, пригнані недолею, – що через день надривають си груди і руки, крутячи раз у раз корбою, котрою витягають глину або й людей із ям, – тепер лежать покотом на холодній дерев’яній підлозі, – кулак під головою, одна попри другу стиснені – і для недостачі місця, і для теплоти.

Їх лиця пожовклі з нужди, – їх руки немов обросли глинов і воском земним, – їх одіж – то позшиване лахмання, що ось ледве-ледве держиться на них. Тут старі, недугами і грижею поорані лиця лежать обіч молодих, хороших ще, – котрих цвіт, однако ж, звіяла передчасна тяжка праця, і нужда, і розпуста. І вираз кождого лиця відмінний. Тут молодиця розмахує отяжілими руками – обнімає коханка. Там старуха, колись порядна газдиня, нині мало що розлична від жебрачки, пишно похитує головов – се бесідує з давніми сусідками і хвалиться новими коралами, – то знов поцмоктує губами – горівку смакує. А п’ятнадцятилітнє дівча з запалими очима і синіми перстенями круг них кричить, і треплеться, і рветься – видко, борониться перед напасником, що насилу хоче їй відобрати тото, чого не куплять ніякі скарби, – добру честь і дівичу невинність.

На маленькім столику під вікном палахкотить свічечка, уліплена із жовтого, нечищеного земного воску. Мигтить її світло і блимає нерівно, – кидає непевний блеск на сплячі женщини. Та не для них воно й світиться.

Над столиком сидить похилена дівчина, – єдина не спляча людина в цілім будинку. Її сумне, тужливе око слідить за бистрими рухами ігли. Вона шиє сорочину, – малесеньку-малесеньку, – шиє пильно по ночах, – бо вдень робота інша.

Чого затремтіли твої губи, бідна дівчино? Чи молитва замерла на них, чи прокляття?..

«Казав, що Ганка му не в голові!.. Се правда. Ба, – але ж не казав, що мене любить! Ні, він мене не любить! Він забув про бідну, нещасливу, що для нього покинула батька, матір, хату, – ба, покинула свою славу дорогу! Всьо, всьо я дала йому, повергла для нього. А тепер, коли вже нема що більше взяти в мене, – я йому непотрібна, ненависна! Боже, боже! За які гріхи ти так тяжко покарав мене? Що я завинила?»

Ігла зупинилася. Фрузя гляділа, сама не знала чого, в поломінь нафтівки. Синій дим буяв поверх поломіні, – синій, густий, одурюючий дим. Вітер свистав надворі, віяв крізь шпарки до хати і протягав холодом.

Фрузі чогось повеселішало на душі.

«Ні, він мене любить! Я би вмерла, якби він перестав мя любити! І що ж я му зробила такого, щоби мав мя забути? Ні, ні! Прецінь би так щиро не бесідував зо мною, сли би мя не любив!..»

Її серце забило живіше з радості! їй здавалося, що ціла оживає, сильнішає від тих чудових слів: «Він мя любить!» Бачилось їй, – що ігла тепер недослідимо швидко літає в її руках, – що корба неуловимо прудко і легко крутиться, – що ослаблення ніякого й послихом не знає… Любов, безмірна, щаслива любов заповнила її серце. Тут він, – усміхнений, любий, говіркий, – рука об руку з нею, – тут хлопчик маленький, у тонкій стебнованій сорочині, також усміхається, і рученята простягає до них, і лепече: «тата! мама!» Щезла душна, перелюднена цюпка, щез поганий Борислав, гніздо нужди, сопуху і сорому – і пам’ятника не осталось у її серці по тих сумних днях, що тут прожила… Весело круг неї, ясно круг неї, тепло круг неї… Вітер свище і гудить, – но для її уха се чудова музика любові… Сон переміг утомлене тіло. Фрузя похилила голову на стіл і заснула.

А здалека, від Борислава, доносив вітер глухі помішані крики і співи. Се кричали і співали ріпники, вертаючи з гостиниці Кирницького. Межи ними всіма голосніший і веселіший був спів Івана.

Ранок настав холодний, спокійний а хмарний і прогнав любовні сни Фрузі. Вона умилася швиденько і, не слухаючи гамору решти жіноцтва, побігла на роботу. По дорозі постановила собі уважати пильно на Івана. У її серці зачалася з новою силою ворушити недовірчивість. Щось мов зумисна шептало їй, що Іван брехав, що забуває про ню.

– Ні, треба підстерігати го. Побачу, переконаюся, – а тогди!..

Не докінчила. Вир спішачих на роботу ріпників поглотив її.

Нічого сумнішого в світі, як товпа ріпників, спішачих на роботу до ям. Улиці вузенькі, на котрих болото ніколи не всихає, талабоване тисячами ніг. Край улиць ями та горбки глини, – немов глибоченні гроби, отверті для тисячів живих жертов. Сіре небо над тими сірими могилами, – чорні ріпники, – стирчачі корби та звільна бродячі по западні вози з дривами, – ось усе, що зустріне твоє око, крім брудних, обшарпаних магазинів та ще брудніших помешкань жидівських.

Фрузя, спішачи ід своїй ямі, наткнулась у глоті на круглолицю Ганку. Була се товста, червонолиця, пульката дівка зі здоровими руками. Вона недавно надійшла в Борислав і найнялася у Кирницького, єдиного бориславського гостиника, за прислужницю.

– Добрий день, Ганко! – сказала Фрузя тремтячим голосом.

Ганка зміряла очима бідолашну дівчину і покрутила носом.

– Та дай боже здоровлє, – відказала спроволока і запишнила свої товсті червоні губи.

– А довго там Іван сеї ночі у вас гостився?

– Ні довго, ні коротко, самий добрий час! – відрізала Ганка і другий раз поглянула на Фрузю. Но тепер в її погляді вже світилася й погорда, і ненависть противниці, і щось ніби тріумф.

Фрузя порозуміла той погляд і, не мовлячи й слова, пішла дальше.

– Ні, ні, то щось недоброго! – говорила сама собі. – Мушу пильнувати го вечорами, – побачу, ци правду він сказав!

Довгі, тяжкі дні, а ще довші і тяжчі ночі проживала Фрузя, – повні несказанної муки, повні сердечного болю. Вона доконалася сумної правди. Іван, правда, не любив Ганки, – але й то знала певно, що ще менше любив її. Незважаючи на утому і на здоров’я своє, вона не раз по роботі вечорами довго бродила по улицях, заким відшукала Івана дегоді в якім шинку.

– Чого ти волочишся за мною? Чому спати не йдеш? – питав Іван понураво.

– Нічого, Іванчику, нічого! – відповідала вона дрижачим голосом.

– Як-то нічого? Будеш пити що?

– Ні, не хочу!

– Ну, то чого ж стоїш?

– От так. Прийшла-м подивитися на тебе. Від учора-м тя не бачила.

Ігій на тебе. Хіба я який звір дикий, ци що, що біжиш ся на мене дивити? От волиш іти додому. Диви, яка-сь обталапана!

Но Фрузя мов не чула таких слів. Вона пильно вдивлялася в лице Іванові. Він відвертався від неї, реготався з товаришами, но видно було, що присутність Фрузі стіснює го, в’яже якось.

Часами заставала Фрузя Івана у Кирницького. Там звичайно сходилося найбільше дівчат, молодиць, – там і Ганка неусипна увивалася по хаті. Такі вечори були для Фрузі правдивою мукою. Її Іван говорив найбільше, жартував найбільше, сміявся найголосніше. Всіх дівчат зачіпав, всіх молодиць обіймав, з Ганкою цілувався щохвиля, – лиш її не примічав ніколи, лиш до неї ні усміху, ні погляду, ні слова щирого. В таких годинах Фрузя чула, як її серце холоне, – вона не зводила очей з того, котрого кожде слово, кождий усміх, кождий рух ранив її серце, палив його і шарпав.

– Чого так дивишся на мене, – ци з’їсти мя хочеш? – говорив Іван, морщачи брови.

– Нічого, от так, – хіба не вільно дивитися на тебе?

Фрузя хотіла не раз зайти з ним у бесіду, но він відвертався від неї. Но коли би був хоть раз пильніше поглянув їй в лице, в тоті очі чорні, запалі, блискучі колись щастям і любов’ю, а нині мутні від сліз і болі глибокої, був би певно постеріг рум’янець гарячки на її блідім лиці, був би покмітив, що часами її очі розгоряються дивним огнем – розпуки і помішання Но Іван не спостеріг того, – бо і що ж то його обходило?

Іван був багатих родичів син, – єдинак. Отець-мати жалували його, не силували до ніякої роботи. Коли підріс, він більше для забави, як для зарібку, почав з другими ходити до Борислава. Та лихо, що ті забави дуже небезпечні, особливо для молодого, незіпсутого, недосвідченого серця. Іван небавом, як то кажуть, з зажмуреними очима, кинувся в вир тих шумних пиятик, легкодушних бесід та розличних оргій, якими не одну щиру душу селянську заразила бориславська цивілізація. Він став небавом перший межи першими. Пияк такий, забіяка і пустошак, якого пошукати. Тут ще він запізнався з арештом і переконався, що в нім нема нічого страшного. Коли часом, по тижнях, вернув додому, – розуміється, без крайцера заробленини, – не покидав і тут свого життя легкого, розгульного. Родичі-бідолахи аж тепер постереглися, куди воно зайшло, – хотіли взяти Івана остріше в руки, пригнути на свою волю, відвести від тої дороги, – та вже було запізно. Іван слухав їх наук і лайки, – а своє робив. Аж раз, коли пізно вночі п’яний вернув домів і, не хотячи будити сплячих та слухати ганьби, положився спати в стодолі на соломі, – забув, що в зубах у нього люлька закурена, і заснув твердо. Прохопився аж тоді, коли його протверезив біль, – і побачив, що солома, на котрій спав, палає ярким огнем, – що навіть сорочка на нім протліла. Вихопився неборак із стодоли і почав кликати: «Горить, горить!» Но заким сплячі збудилися, заким поміч яка-така вспіла надійти, вже стодола, стайня, хата і хліви (будинки були близько, – а вітер, як на нещастя, зірвався сильний) стояли в огні.

Будинки, шмаття, худоба – все погоріло. Неподовзі померли й родичі з гризоти. На Івановій голові остало газдівство, – а властиво, голе поле без усього, що потрібне для його оброблення. Треба було продати частку, щоб закупити дерева на хату і потрібні наряди. Іван продав частку, давнє життя почалося, – дерево закуплене лежало на згарищі, але хати й не гадав ніхто будувати. Ба, – чують сусіди, – Іван продає другу і третю частку, продає сад, і погорілище, і закуплене дерево, – все за півдаром. Почали люди уговорювати Івана. «Що ти робиш, – сам себе на жебри виганяєш!». Но такі перестороги лютили Івана, – і густо-часто не одна щира душа понесла від нього синці за свою добру раду.

Вкінець Іван спродав послідні частки батьківщини і забрався з села. Ніхто не жалував за ним, ніхто не відізвався о нім красним словом, хіба «пустий вітер», – а не один говорив: «От негідник! Слід би му пропав так, як він свою земленьку рідну запропастив! Не варт, поганець, щоби й єго кості земля свята приняла!»

Та найшлася одна душенька, що не поминала лихом, не кляла злим словом Івана. Се була Фрузя. З бідного роду, та хороша, робуча і щира душа – вона, може, й ніколи не була би призналася світу, що в її серці зародилася нещаслива любов до Івана. Але Іван сам, що знав її від дитинства, визнав їй перший, що її любить. Від того часу Фрузя присягла собі спрягти свою долю з долею Івана. Не знала, бідолашна, які страшні досвіди ждали її на тій дорозі, на котру мав її Іван втягнути.

Може бути, що Іван спочатку щиро любив її. Та не таке ж то бориславське життя, щоби лишило в молодім серці чисту, щиру любов, щоб не закаламутило всякого, хотя й би й найчистішого чувства. А ще до того Іван був дуже гордий. Вихований у вигоді, без дотиску, він не міг і не задавав собі труду поняти терпіння других, а мірою всіх його поступків сталася власна приятність і розкіш.

Не треба й згадувати, як глибоко болів Фрузю упадок Івана. Вона з терпливістю і витривалістю, властивою лиш люб’ячій женщині, не переставала уговорювати Івана покинути погану дорогу.

– Іванчику, що ти робиш? – говорила вона. – Уважай сам на себе! До чого оно доведе?

– Ци ще й ти ми доїдаєш? – воркотав Іван, котрого лютили часті нещастя, а ще частіші догани.

І від того часу почалося Фрузине горе.

Іван покинув рідне село, – пішов у Борислав, не казавши нікому «бувай здоров». Фрузя довго ждала на нього, плакала, тайком перевідувала межи ріпниками, що з ним діється.

– А що ж, – кажуть, – гуляє собі, розщибає собов по Бориславі від жида до жида, водиться з послідними п’яницями і нехарницями. Аж недавно ось занедужав, лежить хорий, – ще й досі му не полегшало зівсім.

– А де лежить? – питала Фрузя тремтячим голосом.

– У Кирницького – на такій лавці нужденній, що похитнися, то й упадеш, – сам лежав, водиці пищав, та не було кому подати. Але вже му троха ліпше тепер.

Фрузя слухала тої бесіди та мовчала. Але на думці у неї було: піти до нього, подивитися, допильнувати його в недузі. І, не мовлячи й слова батькові ні матері, вона сейчас, слідуючого поранку, покинула й собі ж рідне село і пішла до Борислава. Знала небога, що батько й мати, знаючи про її намір, заперли б її на замок, а не пустили. Знала також, що, провідавши про її поступок, вони не простять їй тої ганьби. Та що ж мала діяти? Серце тягло її до нього – вона серця й послухала.

Не надіявся Іван, щоби вона прийшла. Хоть найтяжча криза недуги й перейшла була, – та прецінь він находився в тім стані, що найбільшої вимагає старанності, найліпшого пильнування. І в ту пору явилася Фрузя, – повна любви, і терпеливості, і посвячення.

Іван швидко прийшов до сил. Життя пішло старим ладом, поділене між роботою і пиятикою. Шум і непокій того життя необавці заглушив тиху і щиру прихильність до Фрузі, що збудилася була в його душі під час недуги.

А Фрузя в кілька неділь після відходу з дому почула від ріпників, що її родичі не хотять її й на очі бачити за тот сором, що їм зробила перед цілим селом, уйшовши поночі за пияком і розпусником – Іваном.

Глибоко вколола бідолашну дівчину тота вість, хоть вона й сама не надіялась нічого кращого. Що мала робити? Ще уперед вона найшла собі роботу для пропитання, поки пильнувала хорого ночами. Не оставалось їй тепер нічого, лиш наніматися й надалі. Ще до того й Іван, прознавши о її нужді, поквапився запомочи її чим-тим наразі. У нього осталось ще дещо грошей із проданої вітцівщини. Але Іванова запомога стала нещастям для бідної Фрузі. Іван гадав тепер, що вже її віддячився, і тим усправедливляв сам перед собою стинучу любов. А Фрузя бачила лиш його зростаючу холодність, і гризлась, і мучилась сама в собі. «Він мене не любить!»

Тота гадка мучила її цілими днями, не покидала її і в снах. Її здоров’я ниділо і таяло, мов свічка, – вона не замічала того. Вічна думка про зраду Івана занімала, затопляла її цілу. Вона стала густо-часто задумуватись, забувались. Цілими годинами туманіла не раз без пам’яті в своїй цюпці. Незамітно стала опускатися й у роботі. Жиди зменшили їй плату, но вона не примічала того. «Він мене не любить! Зрадив!» – повторяло її болюче серце, – а мимо того цілі вечори проводила близ нього, у темнім душнім кутику шинку, непостережена слідила, як її Іван пив, жартував, сміявся, а все з другими, а ніколи з нею. Ба, вона запримітила, що від якогось часу він старався її уникати, – але, побачивши, що надармо, удавав всегда, що її не бачить, – і вже ніколи не сварив на ню, не проганяв, але й слова ніколи не говорив.

А вона з гарячкою на лиці, з тоскно трепечучим серцем, мовчалива, безсильна, нужденна, гляділа на нього, мов причарована. Зима зближалася. Похолодніло. Не раз робітниці, що крутили корбами при ямах, бачили її, вертаючи від Кирницького, як бродила по болоті ледве жива, з посинілими від холоду руками.

– Що тобі, Фрузю? – питали вони.

– Нічо! А що ж би мало бути?

Но старші жінки знали, що воно є, хоть знали й не все.

Яко досвідчені в подібних ділах, вони часто зводили бесіду на її стан, давали ради. Фрузя пильно, щораз пильніше слухала тих рад, – часто, щораз частіше почала думати о недалекій будучності, – і веселішала. Легше їй робилося на серці.

– Що тобі, Фрузю? – питали баби частенько, чудуючися над новою переміною в її поступуванні.

– Нічо! А що ж би мало бути? – була незмінна відповідь.

– Така ти щось тепер прудка, запопадлива! Щось бігаєш, прибираєшся, купуєш десь, звиваєшся, – а все весела і не туманієш, як уперед! Що то таке?

Лице Фрузі розсвічувалося хоробливим рум’янцем; очі палали, як жар.

– Пст! Тихо! – говорила вона, прикладуючи палець до губів.

– Ну, що такого? Гостя якого чекаєш, ци що?

– Ая, ая, – гостя чекаю, та й то ще й якого!

– Ну, або якого?

– Такого, знаєте… Всій біді конець буде, всьо пропаде! Він знов буде мій!

– Хто такий?

– Хто? Ну, та він, Іван! Полюбить!

– Бог би го побив! – шептали баби, хитаючи сумно головами. – Окаянник поганий! Дівчину з ума звів!

Дивна, щаслива гадка опанувала тепер цілою душею Фрузі! Її збурена фантазія день і ніч працювала над тим, який би то спосіб винайти, щоб прихилити назад до себе серце Івана. І кілько вона натерпілась, наболілась, перекидаючи в думці один за другим найдивачніші помисли! «Чарувати го? Ні! І зілля не знаю, і боюся! Ану ж умре, збожеволіє, руку му вкулить або ногу? Хто знає, – і так лучаєся! Просити? Дарма! Відтрутить, насмієся, ще й ногою копне!»

А властивий спосіб так простий, так близький, так певний! І як вона швидше не прийшла на тоту щасливу гадку? Кілько би муки була собі заощадила! Ні, сей спосіб не хибне! Сли є у нього хоть трошки серця людського, хоть капинка чуття, – він мусить… мусить!..

Лагодитись, – а швидко! Рішуча хвиля леда день! А треба притім і подобатись йому! Бідна Фрузя! Як вона тепер рада би бути хорошою, свіжою, утішною, рум’яною! Як вона жалувала за своєю красою, що марно пропала серед нужди, недостатку і грижі!

Але то байки! І так вона діпне свого! Вона збудить жаль, помилування, – а любов небавці й сама прийде, конечно прийде! Лиш його серце порушити, лиш його чуття стрясти! Любов, щира, сильна, спить у нім, лиш привалена злими прикладами, приглушена легкодушністю, гордістю і розпустою. Вона збудиться, верне, конечно верне!

І гарно ж вона устроїться, як прийде рішуча хвиля! Червона шалінова хустка на голові, і спідничка перкальова, – не нова вже, то правда, але зашанована. Сорочка картанова, білесенька, червоним шовком стебнована в звіздочки дрібонькі. Чоботи пасові і кармазинова крайка. Коби лиш лице трохи рум’яніше, голос трохи сильніший, дзвінкий, срібний, як бувало! А ще ж до того!.. Ні, ні, ні! Він мусить полюбити, покине погане життя, стане добрим, сердечним, чесним чоловіком, стане жити по-новому і її вирве із тої пропасті зіпсуття і сорому!.. А потім! Щасливі дні, – чи скоро ви надійдете, – чи не заведеш, чудова надіє? Її родичі простять, привітають радо, з отвертими раменами, – а вона приведе їм свого Івана, свого милого, свого мужа, і скаже: «Дивіть, – се я, моя любов зробила з нього чоловіка!» І відтак піднесе їм дитинку і скаже: «Дивіть, – се ваш унука, се моя потіха, моя надія, мій скарб дорогий!..»

Щасливі дні – чи скоро ви надійдете? Чи не заведеш ти, чудова надіє?..

Святий Никола «на сивім коні приїхав». Ще з ночі сніг упав так у коліно, а ранком мороз потис неабиякий.

До пізньої ночі празникувався Іван у Кирницького. Ріпників насходилося багато. Одні пили, другі танцювали з дівчатами, треті в карти грали. Кількох Николаїв справляло іменини, – і Кирницький уторгував немало.

Іван пив сього вечора дуже багато, – говорив, реготався, співав, аж стіни ходили, але видно було, що щось йому не по душі, щось його немов непокоїть, гризе. Що такого? Він і сам не знав.

Мимо волі і охоти, – якось так без відома, – він поглянув у кут коло груби. Звичайне місце, де сиділа Фрузя. Що такого? Він уже від кількох день не бачив її? Спочатку він не запримітив того. Аж тепер впало йому то в око. «Що з нею, що вже не волочиться за мною? Ну, чень нарозумилась! Ха, ха, ха! Дурна дівка! Вчепилася чогось: люби ї та й люби!»

Так думав Іван, але сам чув, що тоті гадки якісь нещирі, не з серця, – що там, у глибині, ворушиться якесь друге чуття, темне, незрозуміле ще, але сильне.. Чому її нема? Що їй сталося? Його вразила трохи неприсутність Фрузі. Щось мусило статися з нею. Може, занедужала?.. «Ігій, – а мені що до неї? Чому додому не йде, до вітця – до матері?..» Але сей же час другий голос заговорив в його душі: «Она ж заходила до мене, пильнувала мене в слабості! Она для мене покинула і хату рідну, і родичів!.. Гм, она, бачу, любить мя. («Чорт побери баби і їх любов!» – шепнув перший голос). Так, так, чорт побери, – а все ж випадало би завтра навідатися до неї, що она поробляє! Може, вже… Гм, гм!.. Піду завтра, навідаюсь!..»

А тим часом, поки ніч темна, поки мороз надворі, поки горівка в фляшці, поки веселість, і сміх, і жарти довкола, – звеніть, чарки, розлягайтеся, розпусні співи, крутіться по хаті в шалених підскоках, п’яні пари!.. «Она там чень ще… А зрештов… Угу!.. Завтра, завтра навідаюсь до неї!»

Вже поранок близький. Хмари просунулися. Ярко горять звізди над сонним Бориславом. Лиш храпливі непевні голоси кількох ріпників полохають глибоку тишу. Вони, заточуючися боками посеред улиці, вертають від Кирницького і кінчать послідні стихи якоїсь думки.

– Чого ти, Іване, так посоловів? – питає один ріпник.

– Посоловів? Ігій! Як посоловів?

– Так якось! І смієшся, – а якось мов не своїм сміхом. Щось у тебе, бачу, на душі.

– Ex, дурний ти, бачу! Нічо в мене на душі нема! Привиділо ти ся!

– Ну, най і привиділося! А я все свеї! Що то й говорити. Я вже тебе, пташку, знаю! Ну, скажеш, що тобі?

– Та що маю казати? Нічо не знаю! Що маю казати?

– Як собі хочеш, небоже, як хочеш! Ну, ти, бачу, туй жиєш! Добраніч! Ночуй здоров, – а завтра розповіш, що тобі є!

– Добраніч! – сказав Іван і увійшов у сінці.

Іван, пробуваючи довший час у Бориславі, наняв собі осібну цюпку в темнім нечистім закаулку. Сінці були темні, вузькі і нерівні. Двері до його кімнатки аж при кінці їх, у куті. Виходячи рано, він замок її на ключ. Ключ був у нього.

– Що за біс ту шкверендить? – воркотав Іван, уходячи в сіни. Йому стало моторошно, по тілі перейшла дрож. Темні сіни залюднила його збурена фантазія чорними, живими і рухливими туманами, що, мов грубезні воздушні стовпи, ходили перед ним взад і вперед, товклися о нього, обвівали його якимось холодом, якимось ляком. А з-межи тих стовпів прорізувався до його уха слабий-слабий, проразливий писк – писк топленого котяти, писк умираючої дитини.

– Що ту такого? Що ту такого? – згомонів Іван. Ніхто не обзивався.

Він поступив кілька кроків дальше, мацаючи довкола себе. Його рука наткнулася на щось м’якого.

– Боже, а ту що такого? Хто ту? – крикнув Іван голосно.

Ніхто не обзивався. Писк не переставав, – роздавався лишень щохвилі слабше, глухше, жалібніше.

Іван кинувся до одних дверей, що припирали до сінок, до других, до третіх, – нема нікого. Двері позамикані. Всюди мешкали ріпники, такі ж нічні птахи, як і він. Властитель-жид мешкав оподалік у другім домі.

Іван видобув сірничку, черкнув, а її синій сірчаний поломінь на хвильку прогнав темноту, що панувала в сінях.

– Мати божа! А се що?

Він кинувся, мов божевільний, наперед.

– Фрузю, а ти що ту робиш?

Ніхто не відповідав.

– Холодна, боже мій! Зціпла, як кочан! Фрузю! Фрузю!

Но відповіді годі було діждатися. Іван кинувся до дверей, відмок свою комірку, засвітив пильно нафтівку і вийшов до сіней.

Страшний вид ударив його очі.

В углі сіней, за Івановими дверми, сиділа Фрузя. До груді тулила дитятко, обтулене, пообвиване старанно для охорони від морозу.

Бідна люб’яча дівчина! Як хорошо вона виглядала в тій хвилі! Червона шалінова хустка обвивала її голову, – перкальова спідничка фавдувалася на її колінах, – стебнована червоним шовком сорочка застегнена була червоною новенькою скиндячкою. Послідніх десять крейцарів стоїла тота скиндячка! Лиш лице її страшно змарніло за тоті дні! Лиш руки її худі посиніли, мов боз. Лиш очі її, широко отворені, не яріли вже гарячковим блеском, а склілися до світла, мов з леду уточені. Вона сиділа недвижна, – її очі смотрили німо наперед, на сіняні двері, – а уста напівотверті, бачиться, закаменіли в слові:

– Цить, дитинко, цить! Він зараз прийде, – твій таточко зараз прийде!

Бідна нещаслива дівчина! Як страшно, як хорошо вона виглядала в тій хвилі!

Весна. Пречудна гірська околиця замаєна свіжою зеленню, навіяна тисячними запахами, огріта теплом ясного сонця, упестрена чудовими цвітами. Під ногами стрімка споховатість гори, унизу ліс сосновий шумить, та гільцями махає, та запахом смолистим дише. Горі горою стежка пнеться крутими перевоями. З верха вид далекий, широкий, – на ліси безконечні, темно-сині, на мрачні хребти гір, круглячися по всіх краях видокругу. Глибоке, голубе небо чисте, немов безмірний звід із хрусталю самоцвітного.

На вершку гори опинився задиханий подорожній. Полотнянка на нім довга, на ногах чоботи, за плечима кошіль, – все то видає в нім чоловіка нетутошного, – підгірянина. В руках ніс він велику личану сівню, що служила за вигідну постівку і колиску маленькому, здоровому, круглолицьому хлопчикові, що спав собі спокійним сном.

Подорожній усів на мураві. В його оці замітний глибокий жаль, – на марнім лиці давнє погане життя полишало видні сліди.

– От тут хорошо! От тут спокійно та затишно! Ту мене ніхто не знає, – ту мож жити! Ну, бувай здорове, давне житє, давна муко! Прийшла пора отямитися, пора працювати, та не бориславською роботою!

Іван, – бо то він був, – опер голову на руки і задумався. Мабуть, нагадував тоті погані дні, прожиті в Бориславі, – пережиті в якімось обмороці, засліпленні і шумі. Що він наробив? Отець і мати померли з його вини – сам він протратив і перевів їх добро, кроваво запрацьоване, – сам позбавив себе честі перед людьми, – скаляв чесне ім’я вітцівське! А кілько нещастя, кілько горя і сліз накликав він на бідну Фрузю, на її родичів! Та тяжко помстилася на нім його вина! Тої хвилі, коли побачив Фрузю, заціпенілу коло своїх дверей, – тої страшної хвилі, коли крило смерті перемахнуло перед ним, – йому створилися очі. Давня чиста любов вернула, – та поневчасі. Не стало тої, що посвятила йому своє життя, – не стало Фрузі! Іван упав коло неї мов мертвий, обливаючи гарячими сльозами її холодні руки. І від того дня постановив зачати інше життя, – віддатися праці, та не для себе: для своєї дитинки – єдиної, найдорожчої пам’ятки по Фрузі. Його виховати на чесного чоловіка, йому вказати кращу дорогу до життя – то сталося його ціллю.

Ще цілу зиму пробув він в Бориславі, працюючи неустанно і пильнуючи маленького Андрійка. Але того місце, де за кождим кроком стрічаєш жасні картини недолі і пониження людського, – тота западня опротивіла йому до глибини серця. Він постановив покинути її. Но куди йти? «До рідного села! – була перша гадка його. – Но як же я там покажуся давнім знакомим, родичам Фрузі? Ци їх вид, їх присутність, їх жаль не буде на кождім поступі ранити мого серця?.. Ні, в гори, далеко уходити, де мене ніхто не знає – там на маленькім куснику грунту зачинати зовсім нове житє, – хоть і вбоге, та чесне!»

Так думав Іван і так зробив.

Сонце палало над його головою, невеличка срібна хмарка перемчала по небі, а сверщки острим цвіркотом вторували його думам.

– Прости мені, господи, мої тяжкі провини! І ти, синочку мій, прости ми, що-м своєю легкомисностю убив твою матір нещасливу!

Очі Івана, повні сердечної, гарячої любви, звернулися до дитинки, що саме збудилась зо сну. А воно всміхнулось до нього, малесеньке, немов направду порозуміло його слова!..


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Друг», 1877, № 1, с. 1 – 7; № 2, с. 17 – 18, разом з оповіданнями «На роботі» та «Навернений грішник» у циклі під спільною назвою «Борислав. Картини з життя підгірського народу».

Того ж року оповідання передруковано у збірці: Борислав. Картини з життя підгірського народу. Львів, 1877, с. 37 – 58 (з авторською передмовою).

Оповідання має дві редакції. Перша редакція, вміщена в даному томі, написана у 1876 р. 1899 р. письменник створив нову редакцію, яку опублікував у збірці: «Полуйка і інші бориславські оповідання». Львів, 1899.

Після смерті І. Франка перша редакція твору не передруковувалася. У першому томі Творів в двадцяти томах І. Франка (К., 1955) ранній текст оповідання надруковано у «Додатках» (с. 379 – 394).

Подається за збіркою «Борислав. Картини з життя підгірського народу».

Святий Николавідзначається 6 (18) грудня.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 277 – 291.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 12415

Модифіковано : 15.08.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.