Кінець Тулла Гостілія [642 р. до р. Х.]
Тіт Лівій
Переклад Івана Франка
Пропанувавши тридцять літ,
Здебільша зайнятих війною,
Тулл Гостілій великую славу придбав
І великі багатства та скарби зібрав,
Але знать не хотів супокою.
Аж ось раз донесено до короля,
Як «отців» засідання минуло,
Що невдалеці на Альбанській горі –
Не знать, чи в нічній, чи в південній порі –
Кам’яним дощем страшно сипнуло.
Не вірив король та післанців післав,
Щоб доказ йому показали;
І внесли ті посли камінців повен кіш
У горіх завбільшки. «Там від граду густіш
Вони, – кажуть, – з небес поспадали».
Декілька таких камінців, закаменілих крапель лави, знайшов я також на горі над Альбанським озером біля Рима в р. 1904. – Прим. І. Франка.
«Та ми чули при тім, – доповіли посли, –
Грімкий голос із близького гаю,
З-між дерев, що на шпилі гори поросли:
На альбанців сердиті боги, що були
Патронами їхнього краю,
Храми з вітчиною покинувши враз,
Вони й про богів позабули;
Одні римські святощі перейняли,
А інші зовсім без богів зажили,
Не померли для нас, а поснули.
І буде життя їх ні ява, ні сон,
І буде їм плач і зітхання,
І сохнутимуть, як трава без води,
І всі, хто наслідувать ме їх сліди…
Богів хвалить всяке дихання».
«За що їх хвалити? – сердито рік Тулл. –
Бо що вони людям поможуть?
Напакостить можуть, се не новина…
Й нам пакості їх зносить не першина.
Хай храмів своїх ліпше сторожуть».
І вибухла зараз у Римі чума,
Котра людям сон відібрала;
Ні їсти, ні пити охоти нема,
А лежачи смерті діждаться – дарма!
Не йде, мовби жде генерала.
Та Тулл войовничий спокою не дасть,
Все молодіж гонить у поле.
«На те королівська далась мені власть,
Щоб молодіж всяку гонила напасть.
Хай ріже, мордує та коле.
А то розлінивіють дома вони,
І їх зачне пошесть скорбити,
Хай ліпше гартуються в бою огни!
Чей зможемо ще, поки там до весни,
Латина й сабіна побити».
Та ось йому пальцем кивнула судьба,
На план його плюнула: «Гляба!»
Прийшла колотьба, а враз з нею журба,
Реве десь далеко безсонна юрба,
Муркоче незримая баба.
І раптом – не вірив би хтось, що колись
Знав, як він увесь полум’ям буха, –
В нього, мовби клоаку відкрив, віднялись,
На якусь мішанину огидну здались
Сили тіла й вельможного духа.
То він вої збирає та грізно кричить,
Від гармидру затулює вуха,
То на бабу незриму, як пес загарчить,
То задумається і мовчить, і мовчить,
Мов далекого голосу слуха,
Ось згадалось йому, як жалівся народ:
«Е, за Нуми в нас ліпше бувало!
Був спокій, город весь цвів, немов огород,
Малий дохід бував і малий оборот,
А здоров’я й поживи ставало».
«Щось згубили ми справді!» – король воркотить,
Встає одна з давніх амбіцій.
«От культ я ніякий завести не вспів!
Щось писано в Нуми… Розчовпать не вмів,
Поміг би Юпітер Еліцій!»
Дали йому Нуми святий коментар.
Читає і щось метикує.
«І хто той Юпітер? Король він чи цар?
Яких нам і вам від нього надіяться кар?
А ну ж він зі всіх нас кепкує?»
Так минала зима, а спокою нема,
Король все марудив і марив, –
А настала весна,
Прийшла буря страшна,
Перший грім у палац королівський ударив.
І погиб войовничий король у огни
Із усею своєю сім’єю.
Хто читатиме се, і зітхни й пом’яни:
«Так проходять вони, мучительні сни,
Що колись володіли землею».
Написано д[ня] 27 вересня на основі Т. Лівія (кн. І, розд. 21). Аналогічне оповідання Діонісія Галікарнаського (кн. III, розд. 36) бідне подробицями, подає різні версії та раціоналістичні догади та боронить Туллового наступника Анка Марція перед закидом, буцімто він, [рідня] Нуми, обурений пануванням чужого йому чоловіка, в змові з кількома вбійцями в часі бурі з громами замордував короля та всіх його домашніх, боронить влучно та, може, без потреби.
Примітки
Автограф № 431, с. 97 – 98.
Юпітер Еліцій – одна з назв Юпітера як громовержця.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 501 – 503.