Лист Л. М. Драгоманової до І. Я. Франка

Кінець 1906 р.

Добродію,

Якась добра чи недобра рука дістала мені „Листи” мого чоловіка до Вас. В усякім разі дякую тій руці, заразом дякую і Вам, що Ви надрукували їх. Історія розбере, хто з Вас – чоловік мій, чи Ви – правий, хто винуватий.

Передмова ж Ваша до них єсть „обвинительный акт” проти мого чоловіка, яко товариша, громадського діяча і навіть ученого. Цей останній акорд єсть консеквентним закінченням того мотиву, котрий ведеться Вами, на жаль, тільки після смерті мого чоловіка для того, як мені здається, щоб можливо знищити вплив (як би такий був) на людей тих ідей, яким чоловік мій служив без упину усе своє життя з тої пори, як став свідомою людиною.

Після його смерті Ви явно прилучились до партії, для котрої дещо в програмі Др-ва не підходило, і ніхто так, як Ви, озброєні особистим злобним почуттям до Д-ва, знаттям обставин, при котрих він працював, таланом богом Вам людина [!], не міг так яскраво виповнять ту задачу знищення не тільки уступів в програмі Др-ва, які не по смаку Вам, але і знищення людини, яко моральної особи. Переживши гіркі хвилі, читаючи Ваші інсинуації в протязі довгих років після смерти мого чоловіка, тільки тепер я стала розбиратись в Ваших відносинах до нього і тільки тепер стало для мене ясно, що чоловік мій вважав Вас за іншого і по напряму і по поводженню, ніж яким Ви справді були.

Ви були народовцем і зостались ним, як то і говорить п. Грушевський у своїй статті в „Жур[нале] Минист[ерства] народного просвещения”. Він виводить Вашу партію від народовців. Ви головний співробітник цієї партії і нічого не сказавши проти цього – значить це так воно і єсть. Пан Грушевський говорить, що Ви (теперішня партія) програму народовців поширили, поліпшили і я не маю нічогісінько проти того – бачу навіть, що Ви багато доброго робите, щиро радіючи, – але не в тім тепер для мене діло, а в тім, що Ви – пане Франко – увійшли у ту партію, яко народовець.

Я не маю на меті ні боронити програму мого чоловіка (він, і неживий, може сам її боронити), ні сперечатись з Вами, як партією, бо я стою далеко від усього, зайнята я „боротьбою за існування” своє і своїх дітей, та і не розуміюся у Ваших ділах… Мета мого листа не та.

Я беру смілість показати Вам, що Ваше поводження з моїм чоловіком і Ваш спосіб боротьби з ним, як з людиною другої партії, чи то зі своїм особистим ворогом, не достойна людини з таким богом даним таланом і розумом як Ви. Може Вам покажеться дивним, що я звертаюсь до Вас, та ще зі всею щирістю, а не вважаю себе щасливою, що Ви стараєтесь знищити значіння особи мого чоловіка. Коли люди, котрих я не поважаю, презираю, говорять про мого чоловіка, чи про мене погано – мені байдуже. А отже до Вас пишу, бо крім пошани до Вас, як видного белетриста, як людини, маючої таку надзвичайну роботоспосібність, я звикла десятки літ лічити Вас товаришем мого чоловіка по праці і по ідеям.

Тому мушу звернутись до Вас одверто, щиро і правдиво. Скажіть, навіщо Ви зіпсували стільки життя і собі, і мойому чоловікові, удаючи із себе „радикала”, коли Ви були завше „народовцем”. Не писав би Вам мій чоловік „Листів”, які Ви тепер видали, не було б Вашої передмови до них, де Ви кажете, що Др-в

„робив собі з мене жорстоку гру, мучив, відпихав і знов притягував мене зовсім безцільно, бо ж ані для загальної справи, ані для мене самого се не принесло ніякої користі. Др-в поводився зі мною непедагогічно!”

Ви так думали. Навіщо ж Ви терпіли, чому Ви не сказали йому тоді ж: „відчепіться від мене”, як йому казали ж інші. А то тепер приходиться Вам злитись, у злості тій забувати факти, а то, може, і нарочито перекручувати їх, щоб доказати, що він винуватий у всьому, а Ви були бідний, нещасний, мусили так гірко страждати від нього. А щоб доказати, що Др-в не тільки з Вами обертався так безоглядно, егоїстично, і то без усякої Вашої вини, Ви розказуєте, що він також егоїстично, самовільно обертався із Київською громадою, своїми товаришами, також як і Вас згубив він і Терлецького.

От як доказуєте Ви усе це: в „Останнім десятилітті” Ви хочете показать, як Др-в обертався з Громадою, не виповнив своїх обов’язків перед нею, не зостався в Відні, як того вимагала від нього Громада, а поїхав у Женеву. Усякому зрозуміло, що коли людина не виповняє узятих на себе обов’язків, вона не може вважатись моральною людиною… У некролозі Терлецького через кілька років пізніше, де вже Ви маєте на меті другі обвинувачення, Ви розказуєте, чому Др-ву не можна було зостатись у Відні і резонами цього являється зовсім не самовілля Др-ва і його упертість.

У некролозі Терлецького Вам треба було показати, що то за руйнуюча сила був Др-в. Загубив він і Вас, і Терлецького бідненьких нещасних. Про себе Ви кажете, що Ви були молоді, без досвіду, недоучені, а Др-в накладав на Вас несуразну місію (Ви її навіть дикою кваліфікуєте). Яка ж це була місія? Ви про неї говорите у передмові до „Листів”:

„Др-в подає не то поради, не то розпорядження… що я маю невідомо чого і до кого поїхати на Угорщину, та об’їхати Угорську Русь”.

Розпоряджень мій чоловік не давав, а радив. Чого їхати в Угор. Русь Ви знали. Ви знали про те, що мій чоловік був в Угор. Русі і який вона на нього зробила вплив. Він думав, що і Ви до серця візьмете стан своїх земляків і пропонував Вам познайомитись з ними, а як можна буде поїхати, то і етнографічного матеріалу придбать. Що ж тут такого страшного? І якби Вас за це засудили? Ви ж у тім же некролозі і поясняєте тодішню психологію австрійського уряду, у якій головну ролю грала русько-турецька війна. Поздоров Боже п. Гнатюка за видавництво пропонованої Вам Др-вим роботи. Він же дістав за неї пошану від Російської Академії наук, придбавши титул члена-кореспондента в їй. Не така вже страшна була вона, тая місія!

Ви кажете, що Ви були тоді молоді, недоучені, неопитні, але ж Вам було тоді не менше 20 років. Ви вже і „Вісник” вспіли видавать „язичієм”. Ви і етнографічні матеріали збирали. Ви кажете „Др-в поводився зі мною не педагогічно”.

Він обертався з Вами, як щирий товариш, котрий сильно любив Вас і цінив, говорючи з Вами щиро одверто, він тим самим виявляв, що поважає Вас і казав, що Ви самі себе не ціните, а про педагогічні прийоми не думав, бо сам став на ноги у 21 рік, скінчивши університет і в університеті сам себе удержував. Він сам ні від кого не чекав педагогічних заходів, тягнув лямку громадської праці, помагаючи чи то своїм, чи чужим людям, чим міг, не раз забуваючи про себе і у такій альтруїстичній натурі не було місця для егоїзму. Мені це ніяково говорити, бо люди звикли думати, що жінка, зоставшись удовою, завше ідеалізує свого чоловіка. Але не я одна так думаю.

У Вашій промові на ювілей Михайла Петровича Ви зробили його „великим чоловіком”. Ви говорили там, що він Ваш учитель, а тепер потребуєте сили всієї Вашої злості, щоб розвінчувати його. Моє моральне почуття відмовляється зрозуміти, як так можна поводитись. Не треба вінчать, бо не буде потреби розвінчувати. Я переконана, що усі Ваші напади на Др. не в силі знищити ні тієї праці, на яку він поклав усе своє життя, ні зіпсувати тої цільності моральної людини, яку навіть і вороги признавали за ним. А Ви лишаєтесь проти нього з Черкезовими, Пихнами, Катковими, деякими поляками і tutti quanti.

До речі сказать, може Ви і не знаєте, що брошура Черкезова, о котрій Ви згадуєте в примітці до „Листів” так:

„Партицький помістив про Др-ва звістки на основі заграничних публікацій (головно брошури Черк.), де подано в підозріння не лише його наукову працю, але й особистий характер”, –

була взята з книгарень тими ж людьми, котрим Черкез. хтів прислужитись нею і спалена уся до чиста, окрім тих небагатьох екземплярів, котрі були видані з друкарні. У цій брошурі, як знаєте, Черк. порівнює Др-ва з Гріммом, думаючи його тим принизити, як людину науки. А мій чоловік казав на це: „як би то я став Гріммом для України!” Особистий же характер Др-ва Черкезов подає під підозріння тим, що буцімто Др-в украв у їх якусь програму, коли вони самі не украли, а одняли у його ту програму, яка їм була не до сподоби за цитати із „Громади” і яку було прислано для перегляду тільки редакційного між іншими і Др-ву, а також і для друку. А Ви кажете: „на основі” і тим прикладаєте і свою руку для підтвердження інсинуацій Черкезова.

Мій чоловік ніколи не вважав себе за „великого чоловіка”. Він почитав себе безмірно малою частиною тієї довгої нитки, яка тягне людськість до поліпшення її долі. Тим то він так сильно поважав і був вдячний своїм вчителям; ніколи йому у голові не приходило казать, що вони загубили його життя, через те, що він мав з ними стосунки, ані відхрещуватись від них, бо коли він робив що в тому ж напрямі, що й вони, то і знав що робив і терпів, коли приходилось терпіти.

З рік тому назад приходив до мене один пан і казав мені, що він чув сам від брата М. П. нарікання на одного чоловіка, що той буцімто звів М. П. з пуття і тим загубив йому життя. „Не[вже] ж М. П. думав так”, – запитав він мене. Не чувши ніколи подібних нарікань від мого чоловіка, я мала право відповісти йому так:

„М. П. так не думав, а хто може думати так про М. П., той ображає, не поважає його, бо М. П. мав свій розум, знав, за ким йому йти і коли йшов, то це була його свідома воля, коли треба було і терпів за це, ніколи не обвинувачуючи других”.

У передмові до „Листів” Ви кажете:

„Відносини Др-ва до Київської громади історик мусить оцінювати не зовсім так, як їх оцінював Др-в…”

Що власне журнал, виданий українською мовою на рівні європейських Revue бажала мати Громада, це я знаю з уст того делегата, що приїздив до Львова 1876 р. і телеграфічно запитав відти: Wie mit journal?

Ви кажете, що по Вашому зробив Др. у Женеві. По Вашому знамените зеро. Правдивий історик може скаже, що у Др-ва не було можливості вести такий журнал з браку грошей, а головно з причини недостачі співробітників, які обіцяли йому присилати свої праці в дописи і не присилали. Це вже друге діло, чому не присилали. Але Вам, людині науки, хоч мов би то і не історику, треба представити так, щоб для Громади було усе „ко славі”, а Др-ву – „ко стиду”.

Усе, що Ви говорите про стереотипне видання Др-вим „Кобзаря” – не вірно. То був план не Др-ва „повзятий на власну руку, план, на якім головно робилися його зносини з Київ. громадою”. У виданих же Вами „Листах” сам Др. каже, що це був план Кузьми, про який Др-в переказав деяким своїм людям і вони обіцяли дати Кузьмі на це гроші. Давали їх так, як і завше – не ставало навіть на матеріал пап’є-маше, а Кузьма робив дарма. Він робив довго, бо робив він тільки по вечорам, коли кінчав свою роботу для заробку і складав стереотипи пап’є-маше на горищі. Треба було б одливать по ним олово, грошей не було, а коли знайшлись, то виявилось, що миші з’їли пап’є-машеві стереотипи. Це було перед від’їздом Др-ва у Болгарію. Спитайте про це Вовка.

При чому тут Київ. громада і Галичина зі своїми „цензурними обставинами”? Кузьма таки надрукував з коментарями Вовка нелегальну частину Кобзаря. Вийшла вона тоді, коли Др-в був вже у Болгарії, у досить великому числі екземплярів, котрі і розходились добре. І це не „ко стиду” чи то Кузьмі, чи Др-ву, бо вони повинні були видати Кобзаря іменно тоді, коли „цензурні обставини” були такі і у Галичині, і у Росії, що там не можна було думати видавати його. Від цього ці цензурні обставини не погіршали, бо вже нікуди їм було ставати гіршими.

Як Ви писали про „цензурні обставини”, чи не здавалось Вам чудним – навіщо ж таки Громадяни висилали Др-ва за кордон, та ще щоб він видавав „європейське Revue”, коли їм треба було оглядатись на свої цензурні обставини у працях за кордоном?

Про Політичні пісні Ви кажете, що видання їх не зробило ніякого враження особливо в Галичині. І „вбожество” матеріалу, і „монотонність коментарію”. Куди там їм до Історичних пісень малоруського народу Антоновича і Др-ва. Через те мабуть не можна було добитись Др-ву, щоб надрукували у Галичині хоч замітку про те, що вони вийшли, через те, мабуть, кому була охота заходитись писати критику на такі негодящі праці! Так воно було у Галичині. У європейській пресі були таки замітки про працю, а у Лейпцігському університеті професор слов’янських літератур, по виході „Політичних пісень” прочитав і лекцію про них, високо ставлячи той народ, який міг їх зложити; не обійшлось без доброго слова і на долю Др-ва. Мені розказував про цю лекцію студент, котрий її слухав.

Чому б Вам тепер, хоч трохи запізно, не написати критики на Політичні пісні? Вчинили б добре, а може б збільшили матеріал і освітили б його краще. Гаяли ж Ви свій час, писавши довгу розвідку про те, чи Старицький сам написав, чи то по дорученню Київ. гром., чи переробив Драгоманівський „Поклик до слов’ян”. Із тієї розвідки виявляється, правда, дуже важна річ: Старицький був кращий патріота від Др-ва, бо він бажав „хоч трохи розвою для свого краю”.

Др. вичерпав увесь присланий йому матеріал до тих пісень: що робить, коли він нужденний. От і добре було б знати, чи з тої пори побільшав.

Щодо того матеріалу, який Др-в не вспів використувати, то я, приїхавши у Київ, зараз же звернулась офіціально до Громадян з питанням, що з ним робить? Чи не віддати його у Галичину? Так само офіціально через делегата мені було переказано: „у Галичину отдавать не згоджуємось ні на що”. Візьмем самі, як буде треба. На тім стало і на дні.

Читаючи Вас у передмові до „Листів” видно, що уся діяльність Др-ва у Женеві нікуди не гідна, що він тільки і займався тим, що дратував і губив Вас і других і йшов наперекір Київ. громаді. Особам, обуреним на Др-ва, може, Ваші заходи і сподобаються, но я маю надію, що не всім. Не сподобаються вони, може, декому із тих, до котрих Др-в у свій час і гостро обертався, але які розуміють, що це не було із-за егоїстичних цілей.

Перед тим як дістати „Листи”, я спромоглася купити Літературно-науковий вісник, де Ваш реферат про суспільно-політичні погляди Др-ва. Ви кажете у P. S. що виголосити цей реферат Вас просили студенти Львівського університету і що Ви вважали для себе можливим „у коротких рисах подати характеристику Др-ва на основі власної знайомості і довголітньої кореспонденції з Др-вим, та пильного читання його писань”. Не маючи потреби спорити проти Ваших виводів про суспільно-політичні погляди Др-ва, я мушу тільки сказати Вам про Ваш метод доказів. Ви говорите, що Ви пильно читали Др-ва.

У рефераті у Вас Др-в був соціаліст, хоч і поганенький, а у P. S., оповідаючи Єфремову, відмовляєте Єф-мову право називать Др-ва соціалістом, глузуєте з Єфремова, з Др-ва. Як же тепер розуміти Вас Вашим читачам – Др-в соціаліст, чи ні?

Так же в P. S. Ви глузуєте з комічності федералізму Др-ва, оповідаєте про те, як Др-в

„конче домагався від редакції Praca, щоб вона покинула писати по-польськи, а писала для львівських робітників по-мазурськи, очевидно не знаючи, що ніякі поляки у Львові по-мазурськи не говорять”.

Коли б я не знала, що писав Др-в до редакції Praca, то все-таки я не могла б повірити тому, щоб людина, котра була вчителем географії, котра була співробітником Reclus, взагалі добросовісний учений, не говоривший ніколи про те, чого не знав, – могла б домагатись такої дурниці, котру Ви йому накидаєте. Але ж я не могла б противставити Вашому запевненню нічого окрім особистого недовір’я до Ваших слів. Стали мені тепер у пригоді видані Вами „Листи”, і я відсилаю Вас на стор. 4, де Ви прочитаєте лист до редакції Praca і тим же самим показую Вам, що Ви не пильно читали і читаєте писання Др-ва, глумитесь несправедливо, передали факт неправильно і тим зробили провину не тільки перед Др-вим, але і проти наукового трактування фактів.

Може, так само пильно читаючи Др-ва, Ви начитали у нього, що він „державник”, котрий

„в різнонаціональній державі признає панування чи то духове та політичне верховодство одної нації, а потреби і жадання інших націй мірить потребами і інтересами цілої держави” і т. п…

Цікаво було б мені взнати, де це Др-в признає панування одної нації над другою, очевидно, у федеративних стосунках тих націй?

Диво мені дивное – майже 20 років працювали Ви мов би то вкупі з моїм чоловіком, правда, перекидаючись гострими листами – Ви відходили від нього, знову вертаючись, чи то він Вас „притягав” та „одтягав”, чому ж Ви йому живому не казали усього того, що тепер кажете, не критикували його, не все ж Вам було тільки 20 років і Ви були молоді, та без досвіду?

Тепер уже, знаходячи Др-ва шкідливим і для партії і для Вас самих, Ви стараєтесь нищити його у чому тільки можна, впрочім прийоми ці Ви дістали в спадщину від народовців „Зорі” і „Правди”: розкланяєтесь перед ним і тут же обіллєте болотом, або навпаки. І на Павлика Ви нападаєтесь через те, що він стоїть за Др-ва. Я не переписувалась з Павликом зовсім і не можу відповідати за його, але те, що Ви понаписували про його у Вашій „Ювілейній сильветці”, хай Вам бог простить. Не можуть бути факти проти нього, виставлені у „Сильветці”, усі вірними, суджу я по тому фактові, який Ви подаєте, розказуючи історію з грошима Ковалевського. Ви кажете, що історія ся ускорила смерть Др-ва, коли це було після смерті його. Окрім того Ви накидаєте усю одвічальність на Павлика, коли Ков. доручав гроші Вам обом. Я знаю це від самого Ков., котрий переписувався зі мною після смерті мого чоловіка.

Як Вас читаєш, то у Вас так до ладу усе виходить, така у Вас певність, що Ви говорите так, як справді воно було, або є, що я певна, Ви самі вірите в те, що говорите. Велике це діло і честь Вам, що Ви осягнули широкої і многосторонньої освіти і був би з Вас ще колосальніший белетрист наш, маючий таку сильну фантазію, а от вийшло, що Ви не мали можливості працювати тільки на цім грунті, треба було хапатись за все – сідать за писання і учених, і політичних, і критичних, і журнальних статей, робить переклади, видавати Вісники, у редакціях працювати, коректуру справляти, бігати і часто недоїдати. Це доля – будемо сподіватись, що настане час, коли не буде так – усіх наших інтелігентних робітників, особливо найбільш спосібних, бо їх же так мало у нас. Мойому чоловікові прийшлось так само через те розриватись.

Я й знаю, що то за каторжне діло бути нашим українським і інтелігентним робітником, через те я не можу віднестись до Вас так, як би до Черкез., Пихна і їм подібним. Тому я обертаюсь до Вас, як людина, котра так само, як і Др. уміла Вас цінити. Мені він був потрібен для того, щоб виповнити перед смертю свій обов’язок перед моїм чоловіком і перед Вами, а вкупі з тим і зняти зі своєї душі тягар, вимовивши Вам усе одверто, а може цей лист і Вам на щось пригодиться, розуміючи в тім „щось” не злобу, а правдиву об’єктивність на давно минуле…

Л. Драгоманова.

P. S. Ви не спитали у мене дозволу на видання „Листів” мого чоловіка, „надіюсь”, що тим самим Ви дали мені право, коли знайдуться у мене гроші, видати і Ваші листи до мого чоловіка.

Буду чекати нетерпляче слідуючих листів Др-ва до Вас. Думаю, що видані розходяться добре.

Лист цей я написала Вам не для друку, коли ж Ви схочете глумитись з його і з мене прилюдно, я відповідати Вам не буду.

Як же Ви відповісте мені приватним листом, я прочитаю його з увагою.

Примітки

Лист зберігається в ІЛ, ф. 3, № 1637, арк. 197 – 220. Вперше надруковано: Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. Кн. 8: Роки страждань. – Льв.: 2007 р., с. 485 – 492. Подається за цим виданням.