12.02.1907 р. До Л. М. Драгоманової

Високоповажана пані добродійко!

Одержав Ваш лист і поспішаюся відповісти Вам.

Поперед усього прошу прийняти моє запевнення, що в усьому тому, що я писав про пок[ійного] Драгоманова, не було ані зерна злої волі, ані якоїсь охоти вменшити його заслугу або протиділати впливу тих ідей, яким він слугував увесь свій вік і для яких ширення положив великі заслуги. Я не раз признавав прилюдно і його заслуги, і його працю; зрештою, хоч би я й мовчав, то його твори, як Ви вірно кажете, говорять самі за себе. Їх читає широкий світ, і мої принагідні уваги про одну або другу подробицю в них можуть не мати ніякого значення.

Помиляєтеся, високоповажана пані, також щодо того, буцімто я веду полеміку з Драгомановим в інтересі якоїсь партії і буцімто я ошукав довір’я покійника до мене, який би то кореспондував зо мною як з партійним товаришем, з радикалом, а я як був, так є народовцем. Чи і на скільки я був радикалом, се показує моя десятилітня праця коло організації радикальної партії і ширення радикальних думок серед народу. Що я, зневірившися в успіх тої партії головно через роботу її інтелігентних проводирів, відступив від неї, хоч і не вирікся її провідних ідей і не перестаю працювати для них і досі, се, здається, відомо тим, хто цікавиться нашим життям.

Що ті ідеї, ідеї ширені у нас уперве пок. М. Драгомановим, прийнялися у нас і стали в головному основою теперішнього політичного життя, про се Ви могли б переконатися на місці краще, ніж у нашої публіцистики та письменності, хоч і на них той вплив видний виразно. Та й тут було немало моєї роботи. Розуміється, я не кладу собі того ні в яку особливу заслугу, бо я робив се тільки для того, що вважав ті ідеї вірними і корисними для народу і вважав своїм обов’язком по змозі служити їм.

Смію також упевнити Вас, що ніякої злоби проти пок. Драгоманова я не почував і не почуваю. За життя я цінив і шанував його як свойого вчителя, як високий зразок чоловіка і діяча, і коли тепер, 10 літ по його смерті, позволяю собі деякі його писання оцінювати не так, як оцінював їх перше, то думаю, що ніхто неупереджений не може мені робити з сього докір. Часи зміняються, і з ними зміняються люди, їх потреби і змагання. Думка, зовсім вірна перед 10 літами, тепер може не зовсім відповідати зміненим обставинам: те, що перед 10 роками видавалося ясним, тепер може вимагати глибших пояснень або й іншої формуліровки. До таких чисто теоретичних поглядів, хоч би й як авторитетних людей, кожде нове покоління мусить прикладати свою критику.

Що я пробував приложити таку критику на погляди Драгоманова на федералізм і соціалізм, сього, думаю, жоден соціаліст ані федераліст не може взяти мені за об’яв якоїсь злості. Можуть мої толкування і поправки бути хибні, в такім разі невелика річ поправити їх, і я зовсім не буду ані сердитися, ані соромитися своєї помилки. Від таких помилок ніхто на світі не забезпечений, і я думаю навпаки, пам’ять про пок. Драгоманова і розвій голошених ним ідей вимагає якнайживішої прилюдної дискусії, якнайрізніших толкувань, бо тоді ті ідеї зацікавлять найширші круги людей, стануться дійсною силою, а мовчанкою ані голослівними похвалами їм ні до чого не поможеться.

Вертаючи ще до мого нібито партійного становища, скажу, що в останніх 10 роках віддавшися літературній та науковій праці, відсунувся набік від усіх партій, ні в якій не беру діяльної участі і ні з якою вповні не солідаризуюся. Як хто, прим[іром] проф. Грушевський, оцінює мою давнішу політичну працю і її напрям та наслідки, се, очевидно, річ того чоловіка, а не моя; протестувати против такого чи іншого осуду я не бачу жодної потреби, тим більше, що тепер до жодної не належу, та й давніше брав у партійнім житті участь лиш остільки, оскільки їх програма і тактика відповідала мойому розумінню діла.

І коли я позволив собі висловляти в своїх писаннях деякі уваги про пок. Драгоманова, то се не було ніколи ані в інтересі якоїсь партії, ані з приватної злості, але завсігди відповідало моментальному мойому розумінню фактів і бажанню говорити по правді те, що знаю і почуваю. Зрештою, в писаннях проф. Грушевського зовсім нема того, щоб я належав до партії народовців, а виразно я названий прихильником Драгоманова.

Я розумію Ваші почуття як людини, якій дорога пам’ять Драгоманова, розумію той тон, яким Ви закидаєте мені «боротьбу з Драгомановим як із чоловіком іншої партії або як з особистим ворогом», та я свідчуся своїм сумлінням, що ані одної, ані другої інтенції у мене не було. Я взагалі ніде й ніколи не писав ані не говорив про Драгоманова як про людину, належну до якоїсь партії, бо се була б неправда.

Драгоманов був речник певних ідей, але його діяльність зложилася так, що він не міг працювати ні в якій партії і голосив та боронив свої ідеї без ніякого партійного огляду. Він свобідно критикував всі партії, і се не уймає його вартості ані характеру, а навпаки, додає його писанням вартості. Розбивати ті писання з якоїсь партійної точки було б нерозумно і невірно. Щодо галицької радикальної партії, то він хоч був її ідейним батьком, то все-таки не все міг згодитися з її поступованням і не вважав себе її членом уже з тої простої причини, що не жив в однім місці з нею і не міг особисто впливати на її ведення.

Переходжу до справ листів пок. Драгоманова до мене. Я десять літ отягався з їх публікацією, та все-таки вважаю сі листи важними і цікавими документами для історії нашого розвою і для характеристики самого Драгоманова, і для того я вважав себе в праві й обов’язку опублікувати їх, зробити їх загальнодоступними. Сі листи говорять самі за себе: я в них не пропустив, не перекрутив ані одного слова, а те, що я про них сказав у переднім слові, се тільки частина того, що можна сказати про них. Що я висловив тут моє особисте почуття жалю за поводження покійника зо мною, се людська річ – нехай і так, що людська слабість, та листи ж говорять самі за себе, і всякий читаючий їх сказав би, мабуть, те саме.

Питаєте, чому я не говорив се йому самому. Не пригадую собі всіх своїх листів, але пригадую, що інколи натякав йому на се, деколи відмовчувався на його насміхи та докори, хоч вони, особливо коли видавалися мені несправедливими, страшенно боліли мене. Я не писав Драгоманову: відчепіться від мене, бо не бажав сього, вірив у його великий розум, його прихильність і бажав іти за його вказівками; я волів терпіти незаслужені закиди та докори, бо в тих темних часах не бачив нікого іншого, хто б міг бути мені провідником для вироблення мойого світогляду.

Я в своїх листах обертався до нього все вповні делікатно і річево, та й тепер Ви помиляєтеся, докоряючи мені, що я закинув йому якийсь егоїзм у поводженні зо мною. Ні про який егоїзм тут не може бути мови, так само як при тій нагоді я не нарікаю на свою бідність та нещасність, а представляю себе тим, чим справді був, недосвідним молодим чоловіком. Я ніколи не мав претензії ані до Драгоманова, ані до нікого іншого, щоб зглянувся на мою бідність, щоб признавав мені якусь вартість, якусь заслугу, чи що, і я нікому не можу докоряти, що мені того не признав, що мене осуджував або підіймав на сміх. Але мене боліло се в листах Драгоманова і заболіло наново, коли я порядкував їх до друку.

Що я висказав той свій жаль, се було натуральне, щоб се чим-будь було шкідливе для слави й поваги імені Драгоманова, сього я не думаю. Я не сказав тут ніякої неправди, бо, як кажу, самі листи говорять за себе.

Те, що Ви закидаєте мені в справі переїзду Драгоманова з Відня до Женеви, се очевидне непорозуміння. В некролозі Терлецького я подав просто те, що знав про мотиви переїзду; в статті «Останнє десятиліття» я висказую свої думки та міркування про те, що Драгоманов, не випробувавши всіх можливих способів удержатися в Відні, покинув його і перебрався в Женеву, де успішність його роботи була значно утруднена і його особистий вплив на Галичину зробився майже неможливий. Се все не осуд Драгоманова, бо, може, він і справді не міг зробити інше, як зробив, але це моє міркування може бути оправдане, і ні в якому разі мені не може бути заборонений такий погляд на сей факт.

Про мою нібито місію на Угорщину, про яку згадано в моїй передмові, треба сказати ось що:

1) вона, справді, послужила головним мотивом нашого засудження, бо з сього листа Драгоманова про[ку]раторія виснувала і суд прийняв за доказане, що ми творили тайне товариство під проводом Драгоманова, а се була неправда.

Що ж до тої т[ак] зв[аної] місії, то я не кажу нічого іншого понад те, що я не знав про неї нічогісінько перед тим, і закид суду про неї, хоч зовсім безглуздий, був для мене зовсім незрозумілий, так що я й не знав, як боронитися від нього. Та й і з сього приводу я не нарікаю і ніколи не говорив ані підозрівав Драгоманова ані в своїй передмові не роблю йому особисто ніякого закиду, бо ж у тім, очевидно, не було його волі.

Повторяю, ні про яке угоро-руське видавництво, ні про яке збирання матеріалів, яке хотів поручити мені Драгоманов, тоді не було між нами мови, і я не знав нічого сього та й був зовсім неприготований до такої поїздки. Чи педагогічно, чи не педагогічно, чи по-товариськи, чи не по-товариськи промовляв до мене Драгоманов, се видно поперед усього з його листів. Але видно також, що він промовляв до мене (й до інших) як учитель, що бажає навести інших на добру дорогу, і тому мої слова видаються мені оправданими.

Брошури Черкезова проти М. Драгоманова я ніколи досі й не бачив і не читав, і все те, що було в ній писане, зовсім не відоме мені, так само, як і писання Пихна та Каткова, і для того й Ваші докори в моїй спільності з ними несправедливі і мене не доторкаються.

Я ніколи не важився входити в особисте життя Драгоманова і осуджувати його характер, а коли для пояснення одного місця в його листі подаю згадку про закиди, роблені йому Черкезовим, і… то не думаю зовсім прикладати до них свою руку, а просто нотую факт і не говорю про нічого докладніше, бо не знаю.

Те, що Ви згадуєте факт про М. П., також мене не доторкається, бо ж мені ніколи і в голову не приходило відрікатися моєї прихильності до Драгоманова, його впливу на мене, того, що я його ученик. Із сього ще не випливає, щоб я не смів говорити і писати про нього ніякої критичної думки, хоч я ніколи не робив сього без признання його таланту, широкого знання і чистого характеру.

Що я думаю про його відносини до тодішньої Київської громади, се може бути невірне, оскільки я знаю факти недокладно. Та й тут з мойого боку нема ніякої злоби, а в найгіршім разі може бути хіба помилка, яка з часом виясниться. Що переселення до Женеви вже з самих географічних причин не сприяло успіхові діла, розпочатого Драгомановим, – видавати українською мовою європейське revue, се кождому видно, і така думка не може бути ніяким ущербом честі і слави Драгоманова.

Щодо видання Шевченка в Женеві, то високо[по]важана пані також помиляєтеся. Маленьке виданнячко «Кобзаря», доконане Кузьмою і Вовком, вийшло ще 1880 р., а суперечка з Київською громадою за видання повного «Кобзаря» розпочалася аж 1886 р., і се нове видання мало бути справді працею Драгоманова. З нього вийшла лише частина «Поезії Шевченка, заборонені в Росії» того ж 1886 р., решта мала вийти пізніше.

Я далекий від того, щоб сі видання вважати зайвими і нічого не вартими. Та все-таки, дивлячися на се діло тепер, з далекої перспективи, і знаючи потрохи ті спори, які зайшли за се у Драгоманова з громадянами, і ті клопоти, яких причинило йому се видання, я думаю, що саме діло не варто було того.

Драгоманов не робив ніяких заходів, щоб друкувати се видання де-будь в Австрії, де його, хоч би знов у Празі або в Відні, преспокійно можна було вислати. А так «Поезії», видані ним в Женеві, були за саму фірму заборонені в Австрії, а на Україну пішли мало.

Щодо політичних пісень, то знов мушу сказати, що друкувати їх у Австрії або в Галичині Драгоманов навіть не пробував. Щодо їх вартості я не беруся судити, а те, що вони в Галичині ані на Україні не зробили такого враження, якого надіялися після «Істор[ичних] пісень», се також факт, на який жалувався пок. Драгоманов у своїх листах.

Що професор Лейпцігського університету (мабуть, Вроцлавського, бо в Лейпцігу славістики не викладають) читав лекцію в університеті на підставі сеї книги, се дуже правдоподібне, та се ж його й обов’язок, скоро він раз доторкнувся сеї теми. Що одначе праця не вийшла така, як Драгоманов бажав, уже хоч би задля географічних перешкод, браку книжок, се признавав і сам покійник, і повторити се нема ніякого сорому. Се висловля, напр., харківський професор Сумцов у своїх рецензіях на сю книгу.

Я писати критику на «Політичні пісні» не беруся, бо, власне, не маю під рукою того матеріалу, який мав Драгоманов, того знання людей і місць і традицій Лівобережної України, на яких оперті його уваги. В передмові до «Листів» я зовсім не сказав, що вся діяльність Драгоманова в Женеві нікуди не гідна, і не міг сказати, раз, тому, що я дуже часто в своїх писаннях підносив велике значення праці Драгоманова в Женеві для всеї нашої культури, науки та розвою, а друге, тому, що про загальний обсяг тої діяльності в тій передмові зовсім не було мови, і я тільки бажав зазначити, що і в тій діяльності були деякі недочоти та й що Драгоманов не був вільний від помилок.

В моїм рефераті про суспільно-політичні погляди Драгоманова я зовсім не глузую з Єфремова за те, що назвав Драгоманова соціалістом, але наводжу і зовсім спокійно розбираю той уступ у «Переднім слові до «Громади», де Драгоманов викладає свій погляд на соціалістичний ідеал. Так само мені ані в думку не прийшло глузувати з його федералізму; я тільки підніс те, що вже було висказане й іншими, а то неповноту його федералізму без ясно виложеного національного підкладу. Може мій погляд бути хибний, але глузування над пам’яттю Драгоманова в нім нема ніякого.

З якої речі Ви думаєте, що я знаходжу Драгоманова шкідливим і для партії, і для мене самого, сього к вже зовсім не розумію. Я вже сказав, що ні до якої партії не належу і ніякій партії не служу: а чим Драгоманов з усіми своїми писаннями і змаганнями може шкодити мені, що вважаю себе далеко меншим талантом від нього і скромним робітником на літературнім полі, сього мені ніхто не витолкує. Як усі українці, що тямлять працю й заслуги Драгоманова, я також горджусь ним як великим показником нових доріг у нашім житті, і сього ніхто йому не відбере, та й я сам маю надію сказати ще про нього не одне в міру пізнання його як ученого і як чоловіка.

Щодо моєї ювілейної сильветки про Павлика, то Ви також помиляєтесь. Я не сказав там, що історія з Ковалевським ускорить смерть Др[агомано]ва, а сказав лише, що вона ускорила смерть Ковалевського, а сказав се, бачивши на власні очі, як тяжко збентежений і зажурений був Ков[алевський] після сцени з Павлико[м], при якій я не був присутній і якій не міг запобігти. Ков. ніколи не доручав грошей нам обом, а розірвавши свої зносини з Павликом, давав мені одного року невеличку запомогу на видання «Житя і слова», з якої я йому здавав точні рахунки.

Щодо П[авли]ка, то Ви також помиляєтеся, думаючи, що я нап[а]дав на нього за те, що він стоїть за Драгоманова. Він перший протягом цілого року нападав на мене зовсім не за Драгоманова, лаяв мене і по газетах, і усно за моє становище в Наук[овому] тов[аристві] ім. Шевченка і за мою редакційну роботу в «Літер[атурно]-наук[овому] віснику», лаяв голослівно, без ніяких доказів і аргументів, поки я не стратив терпцю і не відповів йому по-свойому. І тут, здається мені, я не зробив йому кривди.

Що ж до пам’яті Драгоманова, то й тут не лише моя, а й інших людей була на Павлика і його близьку знайомість з покійником [якесь пропущене слово, мабуть, «злість». – Ред.]. Чому ж він досі не зробив нічого для оцінки заслуг того, хто був не лише його вчителем, так, як моїм, але й його особистим приятелем і добродієм. Вибачайте, що не просив у Вас дозволу друкувати листи Вашого пок. мужа. У нас звичай, що листи помершого чоловіка уважаються власністю того, до кого вони писані, та, проте, я ще раз прошу вибач[ити] й за мою недогадливість.

Коли буде друкуватися друга часть, ще невідомо, бо перша часть, видана коштом Видавничої спілки, іде в нас дуже слабо і ще далеко не покрила коштів друку.

Спасибі Вам за одвертість, з якою Ви заявляєте, що не вірите моїм словам. Я пишу сей лист з внутрішньої потреби сказати Вам правду про те, як думаю про пок. Драгоманова. Може[те] вірити або не вірити моїм словам: я лишаюся з однаковим поважанням для Вас і для Вашої пам’яті для дорогого Вам покійника.

Ваш Іван Франко.

Львів, ул. Понінського, ч. 4 д[ня] 12 лютого 1907.

Примітки

Друкується вперше за автографом (ІЛ, ф. 3, № 1077).

Одержав Ваш лист… – Йдеться про лист дружини М. П. Драгоманова, Людмили Михайлівни Драгоманової (1842 – 1918), написаний з приводу виходу в світ видання «Михайло Драгоманов. Листи до Ів. Франка і інших» (т. 1, Львів, 1906) та публікації в ЛНВ статті І. Франка «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова» (1906, кн. 8, с. 226 – 240). У передмові до листів і в статті І. Франко, в цілому високо оцінивши значення діяльності М. Драгоманова для розвитку української суспільно-політичної думки другої половини XIX ст., зумів побачити і сказати й про хибні сторони світогляду М. Драгоманова. Це викликало роздратування і обурення Л. М. Драгоманової, яка надіслала Франкові лист, сповнений скарг на «несправедливий осуд» колишнього його вчителя. (ІЛ, ф. 3, № 1637, 1682, с. 197 – 220). Відповідь І.Франка не задовольнила Л. М. Драгоманову, і вона надіслала йому новий лист (від 20 липня 1907 р.) із звинуваченнями в перекручуванні фактів життя й діяльності М. П. Драгоманова (ІЛ, ф. 3, № 1681).

…моя десятилітня праця коло організації радикальної партії… – Іван Франко був одним із засновників і керівників (разом із М. Павликом, С. Даниловичем, Є. Левицьким) русько-української радикальної партії.

…тепер, 10 літ по його смерті… – М. Драгоманов помер 2 липня 1895 р., отже, минуло не 10, а близько 12-ти років.

…він хоч був її ідейним батьком… – створення русько-української радикальної партії пов’язане з іменем М. Драгоманова, який виношував думку про її заснування ще раніше – з другої половини 70-х років XIX ст.

…не жив в однім місці з нею і не міг особисто впливати на її ведення. – М. Драгоманов з лютого 1876 р. жив у Женеві, Відні, пізніше – в Болгарії.

В некролозі Терлецького. – Йдеться про некролог «Д-р Остап Терлецький. Спомини і матеріали» (ЗНТШ, 1902, кн. 6, с. 1 – 64). Див. т. 33 цього видання.

…в статті «Останнє десятиліття»… – «З останніх десятиліть XIX в.» (ЛНВ, 1901, кн. 5, с. 1 – 19; кн. 8. с.48 – 67; кн. 9, с. 112 – 132). Див. т. 41 цього видання.

Про мого нібито місію на Угорщину. – На «соціалістичному процесі» у Львові в 1878 р. І. Франка звинувачували в тому, що М. Драгоманов у знайденому під час обшуку листі доручав йому поїхати в агітаційних цілях до Угорщини і Буковини, а також зібрати там етнографічні і економічні матеріали, потрібні М. Драгоманову (Іван Франко. Документи і матеріали. 1856 – 1965. К., 1966, № 39, с. 61 – 65).

Брошури Черкезова проти М. Драгоманова… – У своїй брошурі «Драгоманов из Гадяча в борьбе с русскими социалистами» (Женева, 1882) В. Черкезов звинуватив М. Драгоманова у ворожому ставленні до російського революційного руху і у зв’язках з «III-м отделением». Ця наклепницька брошура викликала негативну реакцію навіть з боку ідейних противників М. Драгоманова і швидко зникла з політичного горизонту.

…писання Пихна і Каткова… – Пихно Дмитро Іванович (1853 – 1912) – російський реакційний публіцист, редактор газети «Киевлянин», і Михайло Никифорович Катков (1818 – 1887) – російський реакційний публіцист і журналіст, редактор газети «Московские ведомости», протягом 1870-х років організували у своїх виданнях справжнє цькування М. Драгоманова. Його звинувачували в «сепаратизмі» і «соціалізмі» та інших «гріхах», писали доноси, в результаті чого М. Драгоманов був звільнений з Київського університету за політичну «неблагонадійність» і змушений емігрувати за кордон.

…його відносини до тодішньої «Київської громади»… – М. Драгоманов очолював ліве крило «Київської громади». З 1876 р. почалося його розходження з її керівниками. М. Драгоманов і раніше не поділяв програми цієї громади, яка стала називатись «Старою громадою», оскільки в 1870-ті роки була утворена «Молода громада», до складу якої ввійшли прихильники більш радикальних методів боротьби. «Стара громада» обмежувалася загалом культурницькою діяльністю, тоді як М. Драгоманов відстоював єднання українців з іншими народами, особливо з російським. Крім того, частина членів «Старої громади» з 1876 р. йшла на компроміс з царським урядом, проти чого також виступав М. Драгоманов.

Маленьке виданнячко «Кобзаря». – Йдеться про одне з двох видань «Кобзаря» Т. Шевченка, що були здійснені за участю українського друкаря і громадського діяча Ляхоцького Антона Григоровича (псевдонім Кузьма; 1854 – 1918) та українського етнографа, археолога та антрополога Вовка (Волкова) Федора Кіндратовича у 1878 та 1881 рр.

…суперечка з «Київською громадою» за видання повного «Кобзаря». – М. Драгоманов просив членів «Старої громади» допомогти йому видати безцензурний «Кобзар» Т. Шевченка, на підготовку якого він витратив багато часу, але це прохання лишилося без відповіді.

Щодо політичних пісень… – Див. видання: Драгоманов М. Політичні пісні українського народу XVIII – XIX ст., ч. І. Женева, 1883.

…після «Істор[ичних] пісень»… – тобто після виходу в світ видання: Исторические песни малорусского народа с. объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова, тт. I, II. К., 1874 – 1875.

Що професор лейпцігського університету… читав лекцію… на підставі сеї книги… – Про це І. Франкові писала Л. М. Драгоманова у своєму листі (ІЛ, ф. 3, № 1682).

В моїм рефераті… – «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова» (1906).

…у «Переднім слові до «Громади»… – Йдеться про програмну статтю М. Драгоманова в першому випуску «Громади».

Щодо моєї ювілейної сильветки про Павлика. – Франко І. Михайло Павлик. Замість ювілейної сильветки (ЛНВ, 1905, кн. 3, с. 160 – 186).

Коли буде друкуватися друга часть, ще невідомо, бо перша часть… – Йдеться про перший і другий томи видання: Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших. Видав Ів. Франко, Львів, 1906 – 1908.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 50, с. 311 – 318.