Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Етнографія і фольклористика / 1894 р. / До питання про перекази про Магомета у слов’ян

До питання про перекази про Магомета у слов’ян

Іван Франко

Слов’яни, а зокрема південні і північно-західні, – поляки, українці, болгари, серби і хорвати, – протягом довгих віків були в таких близьких і різноманітних контактах з мусульманами – турками, татарами, арабами, що було б дивно, якби ці контакти не зумовили глибокого впливу на їхню історію, спосіб життя, мову і взагалі на весь національний характер. Адже ж з половини XIII ст., тобто від великого нападу монголів на Русь і на Польщу коло 1240 р., слов’яни творили захисну стіну для Європи, великий прикордонний вал, який, щоправда, сам не міг витримати величезної навали тих народів, але, незважаючи на це, довгі віки з напруженням усіх своїх сил допомагав відбивати цю навалу.

З XIII ст. історія слов’янських племен є історією невпинної, відчайдушної боротьби, що велася з перемінним успіхом, нескінченним рядом перемог і поразок, нападів, здобутків і опустошень. Яку Сербії, так і на українських степах, як в боснійських горах, так і над Маріцею, Дунаєм, Дністром, Ворсклою і Доном пливли потоки крові. Тисячі слов’янських полонених заповнювали невільницькі базари Кафи, Стамбула, Трапезунда, Смирни, Дамаска, Александрії і Триполіса, працювали в каменоломнях або мучились на галерах.

Не слід, однак, думати, що мусульмани відносно слов’янського світу відігравали виключно винищувальну та спустошувальну роль. Без сумніву, як сусіди були вони часто неприємними і страшними, але там, де вони здобули собі повне панування, вони виявляли у багатьох відношеннях гуманність, терпимість до іновірців і давали доступ до цивілізації. Правда, про самостійне політичне життя слов’ян під їх пануванням не було й мови, адміністрація була цілком азіатською, продажною й капризною, але зате слов’яни були звільнені від військової служби, не були утискувані надмірними податками, а у релігійному та церковному відношенні мали досить значну автономію. Про це свідчить як Іпатіївський літопис, так і народна сербська епопея. В одній сербській пісні знаходимо такий цікавий епізод.

Юрій Смедеревац (Юрій Бранкович) питає Янка Сибінянина (Janos Hunyadi): «Якщо тобі бог допоможе перемогти турка, то яку ти залишиш нам віру?» Хун’яді відповідає: «Я залишу вам віру угорську, щоб ви відправляли «меси» (служби божі) і вірили в Рим і в папу». Потім питається той же Смедеревац турецького султана, яке б він зайняв становище щодо віри в разі можливої перемоги, а той відповідає: «Я побудую поряд церкву і джамію: хто вірує в Христа, хай іде до церкви, а хто молиться Магометові, хай іде до джамії» (Wuk. Pjesme, II, 513).

Неодноразово у сербських піснях турецькі султани виступають як фундатори й добродійники християнських церков (Wuk. Pjesme, III, 60, 64, 66 i т. д.). І це не видумка гуслярів, але очевидні факти. Православні патріархи мали свою резиденцію і в Константинополі, Антіохії, Александра і Єрусалимі. На острові Хіос знаходилась прекрасна грецька школа. Православна чернеча республіка на горі Афон під турецьким пануванням зберігала давню свою автономію, і тисячі побожних християнських прочан з Польщі, Росії та інших країн йшли на Афон і до Палестини, а в Боснії всі шляхетські роди, які до цього схилялися до єресі богомилів і патаренів і через те були жорстоко переслідувані Римом, боячись бути зовсім винищеними подібно до альбігенсів, перейшли на мусульманство.

Сербські пісні з XVI і XVII ст. змальовують ставлення сербських «юнаків» з християнського побережжя (Дубровник, Котар і т. п.) до «юнаків»-мусульман з Боснії і Герцеговини як дивну мішанину старого побратимства з новою неприязню, як оригінальний варіант одвічного «Qui vive», за яким «юнаки» з обох таборів сьогодні разом п’ють, гуляють і ведуть дружні розмови, вступають навіть у досить тривалі родинні стосунки, товаришують між собою, а завтра чигають один на одного і влаштовують взаємну різанину.

Так само у Польщі й на Русі, де відносини склалися далеко гірше внаслідок поселення в Криму татар-кочівників, які, продавши невільників – головне джерело свого існування, щороку здійснювали грабіжницькі напади; не бракувало певних більш близьких і мирних стосунків між слов’янами та мусульманами. Взятих у полон під час війни татар дуже часто селили тут же, серед слов’янського населення; звикши до хліборобства, вони асимілювалися з цим населенням.

Так само дуже багатьом з тих, хто був взятий у ясир, вдавалося після викупу повернутися додому, а українські пісні малюють нам, наприклад, такі картини: старенька жінка, взята в ясир, дістається туркові, який бере її за няньку до своєї дитини. В дружині цього турка старенька пізнає свою дочку, взяту раніше до неволі. Не кажучи про це нікому, старенька, колишучи дитину, співає їй своєю мовою пісню:

Люлю, люлю, турченятко,

По доненьці онучатко.

Туркеня, чуючи це, б’є бабусю по обличчю, і тепер лише мати признається дочці. А на її питання, чи хоче разом з нею панувати, відповідає, що воліє в ріднім краї бідувати, і просить, щоб дочка відіслала її на батьківщину.

Особливо серед поляків, українців і козаків мусило бути багато людей, які не раз скуштували татарської і турецької неволі, знали татарську мову, або ж таких, які, щоб відшукати рідних, ходили в Крим, до Стамбула, до міст Малої Азії. Не треба теж забувати, що частина українського племені, поселена в Бессарабії, на Буковині і на Поділлі, більш чи менш довго була під постійним, посереднім і безпосереднім турецьким пануванням.

Ці різноманітні й довготривалі контакти досить добре пояснюють нам вплив мусульманських народів на духовне життя слов’ян, їхню мову, літературу, народні пісні, звичаї, одяг, вірування й перекази.

Для дослідження цих усіх впливів до цього часу ще надто мало зроблено, щоб можна було вже сьогодні зробити висновок про їхній обсяг. Щодо мови, то вже славетний Міклошич виявив і дослідив «Тюркські елементи в слов’янських мовах». Також у галузі фольклору сліди цього впливу, посередні й безпосередні, цілком очевидні. До посередніх слідів треба віднести майже всю новішу слов’янську епіку; адже ж такі прекрасні явища цієї епіки, як юнацькі сербські пісні й українські козацькі думи, завдячують якщо не першопричину свого народження, то принаймні свою сучасну форму довговічній кривавій і героїчній боротьбі слов’ян з турками і татарами. Різні деталі цієї боротьби вже в XV ст. стали предметом народних епопей, які відтак розвивались дедалі буйніше, аж до того, що давні героїчні пісні були ними або ж витіснені й канули в забуття, або ж поглинуті й перероблені відповідно до нових умов [У минулому році появилися надзвичайно важливі й гідні уваги праці про слов’янську епіку, а саме: Серенсена про сербську епопею в «Archiv für slavische Philologie» і Житецького про козацькі думи в «Киевской старине»].

Щоправда, вплив мусульманських народів на ці твори був тільки посереднім: вони допомагали творити факти, які потім ставали предметом епічних пісень. Можна, однак, вказати й на інші, безпосередні впливи, де мусульманські народи постачали слов’янським народам готові теми до пісень та оповідань. Згадаю тут тільки про широко відому розвідку Стасова в «Вестнике Европы» відносно походження російських билин, де автор намагався довести, що велика частина цих билин була наслідуванням, і то досить невдалим, героїчних пісень і легенд туранців, турків, татар, калмиків, а також персів і т. д. Останнім часом у цьому ж напрямі йдуть орієнталісти Потанін і якоюсь мірою Всеволод Міллер, який велику частину тем, опрацьованих у билинах, виводить з Кавказу. Хоча ми повинні визнати, що докази Стасова і його послідовників не відповідають вимогам наукової точності, то однак не можна заперечити, що численні мотиви з фольклору цих народів увійшли до російських билин.

Далеко більшою мірою можна це сказати про прозові твори: казки, новели, фацеції і т. п. Вже Т. Бенфей у 1859 р. у своєму відомому вступі до «Панчатантри» висловив думку, що численні азіатські, зокрема індійські, казки, байки і легенди через Тібет перейшли до монголів, а від них під час їхнього 200-літнього панування над Північною Руссю перейшли до неї, а звідти в усній формі розійшлися по всій Європі. Хоча це твердження у повному його обсязі не можна вважати правильним, однак щодо деяких аспектів такі фольклористи, як Веселовський, Потанін та інші, довели його слушність.

На жаль, ще немає систематичної праці, яка б вивчила це питання у повному його обсязі. Треба було б звернути особливу увагу також на приказки, які, як відомо, в багатьох випадках є лише приповідками й анекдотами, скороченими до лаконічної формулки або уривка, і дозволяють припустити певний літературний сюжет у даного народу навіть тоді, коли сюжет цей сьогодні вже вивітрився з пам’яті цього народу або ще не був знайдений вченими.

Щодо українського фольклору, то досить буде вказати цікаву розвідку п. П. Кузьмичевського «Турецькі анекдоти в українській фольклористиці» («Киевская старина», 1886, т. XIV, 209 – 236, 445 – 466), який навів понад 20 дрібних народних оповідань і довів їхнє безперечне походження з турецьких анекдотів, що належать до циклу Насреддіна Ходжі, придворного блазня Тамерлана. В кінці своєї розвідки автор висловив упевненість, що наведені ним приклади зовсім ще не вичерпують всього багатства українських відголосків з турецьких оповідок.

«Не було б, на його думку, нічого дивного, коли б справді виявилось, що українці після балканських народів найбільше запозичили оповідок з цього циклу, – настільки близькими й різноманітними були їхні зв’язки з турками й спорідненими з ними кримськими татарами» («Киевская старина», т. XIV, 446).

Зробимо, однак, крок далі і запитаємо, чи також слов’янські народи у своїх контактах з мусульманами мали чітке уявлення про їхню релігію, їхню віру та ієрархічний лад і як вони осмислювали все це зі своєї християнської точки зору? Ми вступаємо тут на поле, яке до цього часу було цілиною, де для дослідників є ще багато роботи. Народні пісні як південних, так і північно-східних слов’ян висловлюють часто відверту антипатію до мусульманства, хоча окремих мусульман не раз представляють як людей не поганих і чесних. Про самого Магомета у сербських піснях згадується звичайно лаконічно: автори цих пісень, що жили під турецьким пануванням, мусили навіть мимоволі з пошаною згадувати «святого Магомета», щоб не викликати переслідування за осквернення святині. Український козак Байда, якому турецький султан дарує свою дочку за жінку, відверто відповідає: «Твоя дочка гарна, віра твоя проклята».

Особливо багатоженство і нічим не погамована хтивість у мусульманстві були огидними для європейських християн, вихованих у дусі середньовічного аскетизму, – звідси в українських піснях сталий епітет: «поганая віра». Тим більше повинно здаватися дивним, що Михайло Литвин (Michalo Lithuanus), що писав близько 1550 р., у своїй праці «De moribus Tartarorum, Lithuanorum etc.» (фрагменти з неї видав у Базелі в 1615 р. Грессер), виголошує дуже похвальну промову багатоженству мусульман, вбачаючи в ньому джерело найвищої моральності, виключно гідний людини стан. Цей трактат стоїть, одначе, дуже відокремлено, опублікований він був тільки частково після смерті автора, далеко поза межами слов’янського світу і, очевидно, не зробив на слов’ян жодного впливу.

Лише в XVII ст. пробуджується у слов’янському світі жвавіший інтерес до релігійного і державного турецького життя. Поляк Еразм Отвіновський провів багато років у Стамбулі і описав їх у своїх спогадах. Не менше популярними були також численні описи подорожей до Святої землі, в тому числі польського князя Радзівілла Сиротки, які містять багато легендарних подробиць, почутих на Сході. Чехи й поляки з цікавістю читали записки бувшого яничара Костянтина Михайла Костянтиновича, написані близько 1510 р. (уривки з них ми знаходимо в численних рукописах з XVII і XVIII ст., див. рук[опис]Оссолінських, № 200).

Теологи познайомилися з святою книгою мусульман Кораном, звичайно, в західноєвропейських латинських перекладах, аз другого боку – ще раніше приходили до православних слов’ян з Константинополя пам’ятки візантійської апологетичної і полемічної літератури, зверненої проти мусульманства. Традиція цієї літератури пов’язана якоюсь мірою навіть з історією хрещення слов’ян: адже головний слов’янський апостол, св. Кирило, ще до свого апостольства у слов’ян брав участь у диспутах грецьких теологів з мусульманськими на острові Родос.

Ця полемічна література, яка процвітала особливо в X – XIII ст., боролася з мусульманством справді візантійським способом, без докладного знайомства з головним джерелом мусульманства – Кораном, з якого цитувалися фрази звичайно тільки по слуху і часто приписувалися йому речі, яких там зовсім немає. Головним твором цієї полеміки були написані в другій половині XIII ст. чотири апології християнської релігії і чотири інвективи про Магомета, автор усіх – бувший візантійський цісар, пізніше скинутий з престолу, який жив як чернець на горі Афон і в Пелопонессі, Іван, у законі Іосаф Кантакузин.

Ці твори (опубліковані в збірці Migne’a «Patrologia graeca», т. 153), наскільки мені відомо, не були перекладені церковнослов’янською мовою, але фрагменти з них увійшли в склад «Житія святого Феодора Едесенського», а житіє це вже в XV ст. було перекладене на церковнослов’янську мову, особливо на Русі воно мало велику популярність і було старанно переписуване. На початку XVII ст. перекладено теж безпосередньо з грецької на тогочасну південно-руську мову інший полемічний твір, а саме книжку карійського єпископа Феодора Абукара. Його мали друкувати в Острозі, але з невідомих причин він залишився в рукописі (див. Строєв, Опис рукописів Царського, стор. 716 – 720). Між іншим поставлено в цьому трактаті відоме з Лессінгового «Натана Мудрого» питання: «Котра віра краща: Мойсеєва, Христова чи Магометова?»

Нарешті ми знаходимо у слов’ян також менш чи більш самостійні полемічні праці проти мусульманства. І так, відомий чернець з Афону, Максим Грек, у кінці XVI ст. написав надзвичайно популярний «Трактат, що викриває агарійські спокуси і автора їх огидного пса Магомета», а в другій половині XVII ст. українець Галятовський видав книжку «Alkoran Mahometów od Koheletha Chrystusowego Wywrócony». Цієї книжки я не мав у руках. Якщо, однак, можна судити з того, що сам Галятовський пише про Магомета у своєму творі «Alphabetum rozmaitym heretykom niewiernym» (вид. у 1681 р.), то можемо наперед сказати, що вона мало чим відрізнялась від згаданих вище візантійських полемік, тобто що побожному полемістові не йшлося про те, щоб дати можливість висловитись противникові, навести більші уривки з критикованої книжки, але передусім про те, щоб в якнайкращому світлі показати власну догматичну вченість і діалектичну витонченість.

[Наводжу цей уривок дослівно: «Магомет. Батька мав язичника, по імені Голя, ізмаєліта, і від батька навчився поганської віри і велів шанувати місяць, який шанували язичники і за бога мали. Матір’ю мав єврейку і від матері навчився єврейської віри і прийняв обрізання, яке приймають євреї. Вчителя мав Сергія – єретика, аріанина і несторіанина, від якого навчився єретичної віри і говорив, що Христос не є богом, а лише людиною, однак Христа вивчав, кажучи, що від чистої діви Христос народився. Із трьох вір склеїв Магомет одну, щоб могти язичників і євреїв і християн до своєї секти мусульманської прийняти і свою секту розширити» (стор. 163 – 164).]

Немає, однак, сумніву, що ще до появи цих творів як серед простого люду, так і в інтелігентних сферах були в обігу певні оповідання про мусульманство і про його творця, які поширювались чи то усно, чи то письмово. Чи ці легенди збереглися до нашого часу в устах слов’янських народів і які саме – мені невідомо. Відоме польське прислів’я: «Якщо не йде гора до Магомета, то Магомет йде до гори» є інтернаціональним і більш того, мені здається, що воно книжного походження і виникло досить пізно: в ньому відбивається раціоналізм XVIII ст., який висміює чудеса; основою цього прислів’я є, очевидно, оповідання про те, як Магомет присягнув своїм вірним, що на його веління гора прийде до нього; коли ж, однак, гора цього не зробила, сам Магомет пішов до неї. Таке оповідання я чув колись з уст ксьондза-катехита (ченця-василіанина) в Дрогобичі.

Немало оповідань легендарного характеру, очевидно, приносили до слов’янських країн численні невільники, які, пробувши якийсь час у турецькій неволі і наслухавшись там різних оповідань, верталися потім на батьківщину.

Одним із таких оповідань, надзвичайно популярних у Чехії і в Польщі, було оповідання бувшого яничара Костянтина Михайла Костянтиновича з Островіци, серба, який жив у кінці XV ст. і, очевидно, по-польськи написав свою «Турецьку хроніку» про поразку короля Владислава під Варною і Яна Ольбрахта на Буковині [Див. А. Н. Пыпин. История славянских литератур. Петербург, 1879, стор. 472]. В численних рукописах XVI і XVII ст. ми знаходимо уривки з цієї хроніки, які стосуються саме теми, що нас цікавить. І так, у рукописі бібліотеки Оссолінських у Львові (№ 200, к. 28) читаємо:

«О Mahomecie у о Alim szwagrze iego». Коли Магомет розповсюджував свою віру, у нього була сестра Якимія, яку він було віддав Алімові, своєму помічникові, за дружину. Він навчав тоді і закликав на свій розсуд знищувати Христову віру, бо він творив їм віру відповідно до цього світу, помітивши, що люди є прихильнішими до казок і до світських речей, ніж до божих».

Далі повість про Магомета уривається і говориться про Аліма та про його шаблю Забіфар,

«дивовижної гостроти, і як про неї оповідають, у що б нею Алі не вдаряв, чи то в залізо, чи то у сталь, все перед нею було як павутина… Після смерті Магомета Алі з великою тугою поїхав у гори до скель, бажаючи з туги зіпсувати шаблю, і вдарив нею о скелю, аж уся відкрилась».

Про самого Магомета Костянтинович небагато, очевидно, знав. В іншому уривку його хроніки ми читаємо:

«Про Магомета такий є переказ у тих християнських народів, про що я багато чув від одного вірменського патріарха в Константинополі… Той так говорив, що є один монастир на одній горі в Арабській землі, св. Василія, де батько того Магомета, будучи монастирським підданим, прислуговував там. З часом, коли Магомет підріс, він його в послугах заступав і не раз пас монастирських верблюдів. Прогулюючись одного разу, старший цього монастиря побачив над сплячим Магометом якусь велику тінь, хоча день був гарячий і було сонце. Він спостерігав це і то кілька разів і вже не сам, але й інші брати бачили це, вважаючи, що це щось мало означати, хоча на той час він був поганенький і з головою у паршах, чого й зараз поміж турками багато, привели його до того, обіцяючи його та його батька звільнити від прислужництва у монастирі, аби їм дав лист на себе, що потім, в якому б він щасті не був, цього добродійства не забуде їм віддячити. Магомет погодився, але оскільки писати не вмів, питав, як це зробити. Веліли йому тоді вмочити всю руку в чорнило, добре й гарно приготовлене (яке там не так роблять, як тут) і покласти на білий папір замість печатки, що він і вчинив».

Далі автор цього оповідання подає кілька абзаців з мусульманської догматики та міфології, але про самого Магомета не говорить більше нічого.

Набагато більше цікавих речей ми знаходимо в іншому безіменному оповіданні, що міститься в рукописі № 196 тієї ж бібліотеки, написаному близько 1650 р. Цікавий цей текст ми наводимо тут повністю:

Опис життя і Магометових мистецтв

Annо 630. Магомет народився від батька язичника араба, а від матері ізмаєлітки, Агарени, єврейки. А коли була суперечка між його батьком і матір’ю, в якій вірі він мав бути хрещений, просила мати одного хитрого єврея, щоб він спробував переконати батька, аби те дитя було охрещене на єврейську віру.

Єврей, він вчинив так: знайшов йому єврейку-мамку, з якою змовився, що вона має, з криком і з страхом прибігши від дитяти, сказати, нібито ясний ангел прийшов і вийняв серце з дитини, вимив все нечисте, чорне з нього і полоскав у воді і зважував з іншими серцями, а воно само переважувало сто інших, і знову вклав і зашив, а я від страху нічого не могла сказати. А коли теє так оповідала, здивувалися батько й мати, послали до того єврея, котрого на той час усі вважали великим пророком в Арабії, і просили його, аби він їм те пояснив, що бачила та мамка коло дитяти.

Єврей, бо ж хитрий, вислухавши справу, сказав, знаючи напевно, що то правда, що та мамка оповідала, що бог обшукав і зважив окремо того чолов’ягу і позначив його собі на його серці, аби ним жодні спокуси не володіли, він хоче також від нього, аби той був позначений на членові через обрізання батьками, аби був помітний між всіма народами. А коли зробили обрізання за намовою того єврея, призвичаївся до батькової поганської віри, і до материної єврейської і був тим ученіший. Після смерті обох батьків його зловили випадково і продали одному багатому ізмаельському купцеві, якого звали Аббемонаплє.

Бачачи, що юнак до всього здібний, він доручив йому багато торговельних справ, з якими той добре справлявся. Після смерті того купця він оженився з його жінкою, з якою досягнув великого панства. Прийшов до нього чернець Сергій, котрого було вигнано з Константинополя, як члена аріанської і несторіанської секти, і він навчив Магомета їхньої віри. А коли той доріс до вісімнадцяти років, то, покладаючись на свої науки, – до того ж йому везло у всьому, – він почав проповідувати й навчати арабів, арагонів, персів і інші народи, видумавши собі одну віру з трьох вір, тобто Старого і Нового завіту і з поганської дещо, кажучи, що Христос було прийшов докінчити закон Авраама, а я Христовий, бо в той час було велике сум’яття поміж християнами через єретиків, яких було багато в Греції, в Африці, і так легко міг до себе привабити людей, коли вони самі між собою порізнилися. Він навчав тоді різний люд, взявши з старого закону «П’ятикнижжя» Мойсея обрізання, святкування суботи, не їсти свинини, цілий місяць на рік поститися не ївши, аж поки сонце зайде, – називають це турки баєран, – і багато інших положень взяв у євреїв.

З християнської віри, за його вчителем Сергієм, взяв водохрещення для відпущення гріхів, бо його Сергій охрестив просто водою, так що й тепер турки після якого-небудь гріха обмивають собі водою лоно, коліна, голову й інше, вважаючи, що тим позбулися гріхів. Також те з християнської віри взяв, що говорив про Христоса як про народженого з непорочної діви, без людського насіння, кажучи, що він посланий богом до євреїв і його ще перед цим обіцяв через пророків послати, і послав, але дурними людьми є християни, що його роблять рівним з богом (бо так є), а євреї, що його хотіли вбити, чоловіка такого, якого не могли вбити, бо це він знав раніше, а так поклавши свою особу на Іуду, він сам перетворився в імлу й геть зник, а євреї Іуду замучили, не Христа (за ту правду на ж тобі, Магомете, дулю!).

І так своєю брехливою наукою перетягнув він багато людей на свою віру, особливо арабів, арагонів, персів, бо Агар не була власною жінкою Авраама, від котрої вони з Ізмаєлем народилися, а були вони сарацини, бо Сара була власна жінка Авраама. А оскільки читав він про те у Старому завіті, що бог обіцяв благословення нащадкам Авраамовим, через те вони цього благословення сподіваються. З поганської віри він також взяв те, що падають на землю, коли сонце сходить.

Коли він побачив, що вже багато нероб мав навколо себе зібраних, почав він робити наїзди на інші королівства, особливо котрі секти його не слухали, забирав багато верблюдів, на яких носив військове знарядження, а так то вже нічого іншого не шукали, як тільки данини та здобичі. Цісар Гераклій просив їхньої допомоги проти персів, але коли йому бог дав перемогу, він відмовився давати їм данину. Вони, спалахнувши гнівом, збиралися йти на держави і царства римські, араби намовили, щоб більше римляни данини не давали; вони це охоче вчинили. Король римський послав до арабів свого гетьмана з військом. Араби сарацини, обравши Магомета за гетьмана, завдали поразки римлянам раз за разом тричі. Звідси Магомет, одержавши велику славу, був обраний за короля арабів сарацинів. Потім він робив походи на Грецію, але його там Гераклій відігнав, однак потім, зміцнівши, всі сарацини здобули Арабію, Сірію, Єгипет, Іспанію, Галлію і довгий час ними володіли.

Після смерті Магомета довгий час чекали, що він воскресне, як обіцяв, але коли вже засмердівся, завезли його до тієї церкви, що він збудував був Авраамовим нащадкам в Арабії в місті Мецці. Мав 34 роки і панував 6 років.

Своїм нащадкам він залишив, між іншим, такий устав, аби жінок свого покоління приймали аж до четвертої любовно; повій можуть мати, скільки захочуть, при дружинах, а продати може ту, яка не має плоду.

Про віру щоб ні з ким не говорили, тільки рукою їй служили, вина не пили, тільки зі стравами вживали; холодне щоб їли, на землі аби сідали, кров гяурську аби найбільше розливали, а то для них найбільше відпущення гріхів, як котрий її найбільше розіллє. І багато інших уставів залишив, в яких, як і в тих усіх, йдеться про війну. А з цієї причини турки сьогодні не хочуть жити з миром.

В Алькорані, в книгах турецьких написано про різні чудеса. Тільки про одне диво тут розкажу, яке він вчинив своєю хитрістю. Напустив в одні колодязі меду, а в другі молока, від якого збіліла вода; приводив людей до того місця і казав, що я вас привів згідно з письмом пророчим до землі обітованої, з якої потече мед і молоко. Або ж, було, голубку навчив дзьобати з вуха: коли він проповідував людям, вона прилітала на плечі і дзьобала з вуха: простий люд вважав, що го був святий дух. Так різними фокусами морочив людей, так що вони мали його за святого».

Вищенаведене оповідання аж ніяк не вичерпує всіх легенд і оповідань про Магомета, які були відомі в Польщі; думаю звичайно, що, переглядаючи давніх польських письменників, можна назбирати їх не мало. З свого боку для доповнення вищенаведеного оповідання наведу ще одну легенду, взяту з популярної колись історично-філософської псевдоенциклопедії, а саме з книжки францисканина, ксьондза Гавдентія Пікульського під заголовком «Sukces świata czyli Historja uniwersalna… krótko napisana», виданої у Львові в 1763 р.

Короткий уривок цієї праці, що оповідає про Магомета (стор. 307 – 310), відзначається незвичайним як на ксьондза Пікульського критицизмом: автор не вірить у походження Магомета з низів, сумнівається також у правдивості легенди про епілепсію Магомета, яку той перед своєю жінкою видав за розмову з ангелом. Незважаючи на це, без жодного застереження наводить він таку легенду, джерел якої не зазначає:

«Назбиравши… багато людей з різних сект і єресей, найбільше несторіанів, він написав закон і одного [з цих людей] (як деякі пишуть) таємно опустив у сухий колодязь з написаною книгою; а другу в такій самій палітурці, ненаписану, при зібранні всієї громади тримаючи, велів людям молитись, щоб книгу ту через ангела бог захотів наповнити законом і написати, він її на їхніх очах на мотузці впустив, а через деякий час витягнув давно написану і розкривши людям показав і вірити рекомендував. А щоб його зрада не розкрилась, велів усім людям на пам’ять про одержання цього закону той колодязь засипати камінням і висипати могилу, де цей несторіанець був убитий» (стор. 308 – 309).

Треба, нарешті, додати, що й Пікульський теж твердить, що «заборонив хитрий чоловік (тобто Магомет) вести диспути про віру, записану в Алькорані, і навіть велить таких вбивати, щоб при суперечках не відкрилася його зрада» (стор. 310). Так само, як наведене рукописне оповідання, подає теж ксьондз Пікульський вік Магомета – 34 роки, тобто приписує йому вік Христа, що, як бачимо далі, є відгуком важливої характерної риси легенди, а саме ехом уявлення, за яким Магомета вважали за попередника Антихриста.

Дуже велику і цікаву збірку легенд і переказів про Магомета ми знаходимо в загальновідомій польській енциклопедії XVIII ст., в «Nowych Atenach wszelkiej scyencyi…» ксьондза Хмельовського. Своїм звичайним макаронічно-квітчастим стилем дуже начитаний, але позбавлений будь-якого таланту єзуїт пише про Магомета:

«Автором цієї гидкої секти (мусульманства) є Магомет, араб, з пастуха верблюдів пророк, але фальшивий, з ідіотів мудрий серед дурнів, з ватажків банди король, scelerat święty u sceleratów, осел, а не посланець божий, проводир на манівцях, а не на вірних дорогах, провідник у прірву, просвітитель, що засліплює, вчитель дурості, який від верблюдів веде до блудів» (І, 1095).

Ксьондз Хмельовський повторює про Магомета все те, що ми вище навели, але додає дещо нове, принаймні нам невідоме. І так, оповідає він, що

«жінка Магомета не хотіла повірити в його пророцтво, хіба б його побачила написаним. Він тоді потаємно змусив єврейчика, свояка по матері, щоб той гарним почерком написав те, що він йому диктував. Показав він те жінці, яка дивилась на це з захопленням, а сам, знаючи все напам’ять, ніби читав з листка, дивлячись у нього (жодної літери він не знав, такий то вчитель!)».

Далі ми знаходимо тут оповідання про епілепсію Магомета, про ченця Сергія, про якого ксьондз Хмельовський знає далеко більше, ніж східні автори, повідомляючи, що це «мандрівний аріанин, вигнаний за єресь з монастиря царгородського Калістрата, великий Махомеда повірений, коли ще той верблюди пас» (І, 1096).

Далі наш автор оповідає, посилаючись на «Annales» Баронія, що євреї спочатку підтримували Магомета за те, що він прийняв від них обрізання, але пізніше, бачачи його шахрайства, відступили від нього. Далі йде загальновідома історія про голуба, що викльовує зерна з вуха і якого видавали за святого духа. Suadente diabolo, пише далі вчений єзуїт, під керівництвом Сергія і ще якогось Івана, прибічника несторіанської єресі, він написав книгу закону, звану Алькораном. Казок і пліток (тобто розділів) у цій книзі 113. Далі ксьондз Хмельовський повторює вже відому версію про те, що Магомет заборонив сперечатися про віру,

«але велів зараз же хапатися за метал», що дає авторові привід до каламбуру, що мусульмани є nazbyt żelantes, bo aż żelazantes. В Алькорані є 12 тисяч пропозицій, про які, коли питали Магомета, чи всі є слушними, він відповів, що тільки 3000 правдивих, а решта ні. Тому-то мусульмани, коли їм доводять неправильність якогось пункту їхньої віри, мають добру відмовку, що цей пункт, мабуть, відноситься до тих 9000 неслушних, про які говорив сам Магомет».

Він пророкував, що з його закону народиться 73 секти, а лише одна має бути salutaris» (1, 1097) – переказ, який далі, в значно іншій версії ми знайдемо на Русі і в Візантії.

Далі ми знаходимо у Хмельовського цікаву версію вищенаведеного оповідання про серце Магомета.

«Хвалився Магомет, що до нього на 4-му році життя з’явився архангел Гавриїл, вийняв з нього серце і, видавивши з нього чорну краплю, увільнив його від чортівських спокус».

Обидві ці легенди походять, очевидно, з старогебрейського переказу про пророка Ісайю, якому ангел у святині приклав до уст жарину, щоб їх таким чином очистити. «Він бреше, – пише далі ксьондз Хмельовський, – що тому, хто виходив з печери (після об’явлення Алькорану), кланялися дерева» – епізод скопійований, очевидно, з апокрифічних євангелій про дитинство Христа, де дерева кланяються Христові й Марії, що тікають з Єгипту.

«Він бреше також, що дерева переносилися і місця на місце, створюючи йому тінь, що овеча лопатка, яку спекла одна єврейка і отруїла її, промовила до нього: «Не їж мене!» У сурі 4 Алькорану нібито є запевнення, що всі дияволи, які слухали перше читання цієї книжки після її написання, будуть врятовані. Магомет заповів також, що в день страшного суду він перетвориться на великого барана, а всі його вірні – на бліх, вони влізуть у його вовну і таким чином потраплять до раю» (І, 1100).

Магомет ніби також навчав, що земля лежить у вола на рогах, і скільки разів віл головою потрясе, виникають землетруси. Ксьондз Хмельовський відносить це оповідання до Талмуда, де говориться про вола Шоробора, і жартує далі, що влітку, коли кусаються гедзі, ми б повинні були мати безперервні землетруси.

«Він блюзнірствує, – пише далі ксьондз Хмельовський, – що ангели Марут і Гарут, сходячи з неба на землю, щоб судити, одну вродливу молодицю, яка скаржилась на чоловіка, намовляли на погане діло; вона поставила умову, щоб її навчили тієї молитви, якою б вона відчинила небо. Як тільки її навчили, вона не на гріх пішла, а до неба. А бог, караючи за злий намір ангелів, постановив, щоб вони до судного дня висіли на волосках своїх брів у печері коло Вавілона» (І, 1000 – 1101).

Далі ми представимо початок і розвиток цієї легенди, тут лише зазначимо, що деталь про повішення ангелів за волоски брів є лише у ксьондза Хмельовського, і нам невідомо, звідки він її запозичив.

Далі ксьондз Хмельовський детально оповідає легендарну історію мандрівки Магомета на сьоме небо, скопійовану, звичайно, з єврейських і греко-християнських апокрифів вроді «Ascensio Moysis», «Ascensio Isaiae» або Книги Єноха, звичайно, з новими доповненнями. Наведемо тут лише кілька характерних рис з цього оповідання. Архангел Гавриїл заніс Магомета до Єрусалима. Помолившись у святині, Магомет виходить і знаходить поряд з нею драбину, що веде до неба.

Небеса зіткані зі срібла, зорі висять на золотих ланцюгах. На першім небі знаходиться Адам, а також ангели в людській, конячій, волячій і курячій подобі, що моляться за людей і тварин. Курячий ангел – це півень, який стоїть ногами на склепінні першого неба, а головою торкається другого неба; коли він заспіває, всі півні на небі й на землі починають співати. Друге небо все із золота, там знаходиться Ной. На третьому, смарагдовому, знаходиться ангел смерті – такий великий, що відстань між його очима 70 днів дороги. Він тримає в руці дошку, на якій увесь час пише й стирає і т. п.

Дуже цікаве оповідання про смерть Магомета, яке подається у двох місцях книжки ксьондза Хмельовського, обидва рази з певними змінами. За однією версією,

«Магомет, безбожно кінчаючи життя, пророкував про себе, що за прикладом Христа він має воскреснути. Але фальшивість його пророцтва показав eventus, бо його учні не могли дочекатись резурекції, пішли геть, а тим часом прибуло багато псів, у черевах своїх почали тіло його робити sepulturam» і відгризли йому руку (І, 141).

В іншому місці наш автор подає, що Магомет був отруєний і що учні відійшли від гниючого трупа, після чого собаки вигризли йому бік (І, 1098).

Такі важливіші перекази про Магомета, що містяться в творі ксьондза Хмельовського. Щодо переказу про смерть Магомета, то автор посилається також на річники Баронія, і далі ми побачимо, яке було походження цієї легенди, і переконаємося, що вона є дуже ослабленим відгуком тих фантастичних оповідань про творця ісламу, які постали і ходили в Західній Європі в XII – XIV століттях, сліди яких дійшли до Польщі й на Русь, де взагалі переважали перекази, що витікали зі східних, візантійських джерел.

Переходячи до легенд про Магомета і його вчення, збережених у староруському письменстві, я повинен зауважити, що до цього часу вони не звернули на себе особливої уваги, ще не зібрані й не опубліковані, а тим більше не опрацьовані систематично. Порівняно найбільше пощастило невеличкому творові «Житіє св. Феодора Едесенського», в якому є, як згадувалось, легенди про Магомета, взяті з праць Івана Кантакузина. Твір цей вийшов у Росії, і то в староруськім тексті в публікаціях Московського товариства любителів древньої словесності (№ 46, 61, 72), а по-грецьки, з гарним критичним вступом проф. Помяловського у Петербурзі в 1892 р. (див. рецензію на це видання в «Byzantinische Zeitschrift» Крумбахера, 1892, т. 1, 632).

Далі ми займемося детальнішим розглядом легенд про Магомета, що є в цій праці, зараз, однак, згадаємо для повноти бібліографії деякі менш значні доповнення до цієї самої теми. Переглядаючи каталоги старих рукописів, що знаходяться в українських бібліотеках, я занотував собі такі самобутні повісті чи «слова», що стосуються Магомета. У збірці рукописів якогось купця Царського, а нині графині Уварової № 394 «Оповідання про віру сарацинську, викладене латинником Рікляндом (?), котрий займав посаду вчителя в сарацинському ордені, а потім повернувся знову до своєї латинської віри» (Строев. Опис рукописів Царського). Рукопис цей походить з 1642 р. Те саме оповідання знаходиться теж у рукописі музею Румянцева в Москві (Востоков. Опис рукописів Румянцевського музею, № 273). У цьому ж рукописі Царського знаходимо також окреме оповідання «Про гріб безбожного Бахмета», яке повторюється також у різних інших рукописах.

У рукописі Царського № 416 (також XVII ст). знаходимо знову ж оповідання «Про фальшивого пророка Бахмета», що починається словами: «За часів цісаря Гераклія народився Бахмет від батька римлянина, а матері єврейки» (Строев). Це оповідання, як побачимо далі, належить до типу західних повістей про Магомета, і тому його текст був би для нас дуже цікавим. Оповідання про гріб Магомета, який є метою постійних паломництв мусульман, ми знаходимо також у рукописі Царського № 432. «Оповідання про медийське (замість: мединське) місто, де, як кажуть, знаходиться гріб Магомета, фальшивого вчителя (в оригіналі: «прелестника» – шахрая, спокусника)».

Також у зібранні рукописів колись Федора Андрійовича графа Толстого, а тепер також графині Уварової знаходимо такого типу легенди. І так рукопис № 157 (XVII ст ) містить якусь точно не визначену «Повість про Магомета, фальшивого пророка», а рукопис № 190 (з кінця XVI ст.) містить в собі, крім інших полемічних творів, також «Слово, що викриває спокусу Хаагаренську і творця її гидкого пса Маамефа». «Ex ungue leonem» – з самого заголовка видно, що це є згаданий вже нами твір ченця з гори Афон Максима Грека.

Не маючи під рукою жодного з цих рукописів і не маючи можливості дістати з них хоча б виписки, я повинен обмежитися посиланням на ці доповнення, не маючи, звичайно, можливості їх аналізувати. Я згадаю тут лише про ще один рукопис, у якому є легенда нього типу. Рукопис цей знаходиться зараз у Віденській придворній бібліотеці («Slavica», № 9), де я теж мав нагоду його використати. Це великий фоліант, гарно написаний і добре збережений. Містить він на початку біблійну історію від сотворіння світу до Соломона, звану в старій візантійській і слов’янській літературі «Палея» (від грецького παλαιά), а далі ряд менших легенд і творів, у тому числі також «Про Магомета, сарацинського законодавця».

Цікава доля цього рукопису. Складений, очевидно, наприкінці XV ст. на Волині, він був, як про це ми дізнаємося з напису на полях, у 1549 р. священиком Кузьмою Васильовичем у Ковлі на Поліссі подарований ченцям, що мандрували з гори Афон, звідки в нашому столітті (близько 1830 р.) примандрував разом з кількома іншими рукописами до Відня, і там його купили для цісарської придворної бібліотеки.

Стаття «Про Магомета, сарацинського законодавця» списана, очевидно, з якоїсь Мінеї або якогось Прологу – збірників релігійного змісту, що містять житія святих або інші легенди і призначені для читання ченцям і вірним. Наша легенда поставлена там на день 4 лютого. Це виписка з «Житія св. Феодора Едесенського» з невеликими, як далі побачимо, додатками і змінами, тобто, в кінцевому результаті, виписка з творів Івана Кантакузина. «Махмет, – читаємо в цьому рукописі, – був спершу християнином, але зрікся Христа й блюзнірствував над духом святим, попав у ту фальшиву віру»!

Жив він у часи цезаря Костянтина Бородатого, внука Гераклія, який царював у греків у період шостого загального собору. Як бачимо, цей уривок не може бути випискою з «Житія св. Феодора Едесенського», автор якого майже сучасник св. Феодора, єпископ Михаїл з Емеси, жив у IX ст. і таких історичних та хронологічних абсурдів писати не міг. Адже ж відомо, що Магомет народився близько 570 року, помер у 632 р., отже, під час володарювання Гераклія, Костянтин Бородатий (Pogonatos) панував у рр. 668 – 684.

Ці відомості слов’янський переписувач чи то грек, який доповнив «Житіє св. Феодора Едесенського» виписками з далеко пізніших (що походять з XIV ст.) творів Івана Кантакузина, повинен був запозичити деінде, бо ж і Кантакузин виразно пише, що Магомет жив έν τατς ήμέραις Ήρακλείου του βασιλέως των 'ρωμαιου (за днів Гераклія, короля римського).

З праць Івана Кантакузина запозичив компілятор староруської легенди такі легендарні подробиці про Магомета:

1) У своєму Корані Магомет пише, що прийшов він не для того, щоб дати такий закон, як дали Мойсей і Христос, щоб ширити його шаблею і мечем. «Тому ті, хто не приймає мій закон, смертю нехай загинуть або дають данину, а якщо дають данину, нехай залишаються у своїй вірі». Тому його учні і послідовники, коли навчають Корану, повинні тримати при цьому оголений меч, бо ж Магомет сказав: «Доки меч оголений, доти триває моя віра; коли ж меча не буде (для її оборони), той віра моя буде знищена». У Кантакузина ми читаємо також слова, вкладені в уста Магомета: «Я не прийшов, – каже він, – для чудес, а для меча й кари; тим, які не слухають нашого закону, смерть буде карою, або ж нехай дають данину» (Migne, Patrologia graeca, т. 154, стор. 605).

Тому є звичаєм у мусульман, що вчителі їхні під час викладання своєї науки оголюють меч і кладуть серед них, кажучи нібито від особи Магомета: Оце говорить пророк: «Доки стоїть меч, стоїть також мій закон, коли ж меч промахнеться, і закон буде знищений». Дуже характерним для методу візантійської полеміки є те, що вищенаведених слів, вкладених в уста Магомета, в Корані ми не знаходимо й близько, окрім дуже загальних фраз про необхідність поборювання невірних (сура IX, 36). Звідки взяв Кантакузин свою відомість про це встановлення і звичай, не можу сказати.

2) Своїм вірним Магомет заборонив будь-де за будь-яких умов вступати з християнами в диспути про справи віри, оскільки сам він признається, Що їхні твори, особливо Псалтир і Євангелія, правдиві, святі й досконалі.

У Кантакузина ми знаходимо також відомості про заборону диспутів з християнами, ці відомості, як ми вже бачили, дійшли до поляків і опинились нарешті у ксьондза Пікульського. Тим часом у Корані про це немає жодної згадки, а часті публічні диспути мусульман з християнами, які відбувалися в IX, X і пізніших віках у Греції, Іспанії і т. д., також заперечують цю відомість.

Більш достовірним є те, що Кантакузин, а за ним і наші легенди, говорять про книги єврейсько-християнські, хоча і тут грек говорить не всю правду. І так у сурі III, 2 сказано, що бог зіслав з неба книги, аби дати людям керівництво в житті, а саме «П’ятикнижжя», Євангеліє і Коран; у сурі III, 43 сказано, що бог сам навчив Ісуса «П’ятикнижжя» і Євангелія; в № V, 52, що Євангеліє продиктував бог для здійснення «П’ятикнижжя»; в сурі IX, 112 і наступних постановлено знову в одному ряду «П’ятикнижжя», Євангеліє і Коран. Про Псалтир Коран не говорить зовсім того, що йому підказує Кантакузин, хоча згадує про нього кілька разів (див. Casimirski. Le Koran, traduit de l’arabe).

3) У руській легенді ми читаємо далі: І сказав також десь Магомет, що з його вірних послідовників тільки 70-та частина дістанеться до неба, а останні 69 частин підуть в огонь пекельний. І це недобре зауваження взяте з Кантакузина, який дослівно так говорить: «Поміж іншими жорстокостями Магомет твердить також, що всі послідовники його закону будуть поділені на 73 частини, а з них тільки одна частина помилувана, інші ж будуть кинуті в огонь» (Migne, 616). Звичайно, у Корані про це немає жодної згадки.

4) З такої причини, читаємо далі в руській легенді, заборонив Магомет своїм вірним вживати вино. У незапам’ятні часи, оповідає він, послав бог своїх двох ангелів – Арота й Марота – на землю, щоб вони пильнували тут справедливість. І сталося так, що одного разу прийшла до них жінка, щоб на когось пожалітися. Ще до вирішення справи запросила ця жінка ангелів до себе на обід і подала їм і вино. Коли ж ангели напилися вина, загорілися раптовою пристрастю до цієї жінки і хотіли її згвалтувати. Жінка оборонилась від них, пішла до пана бога й поскаржилася на обох ангелів. Пан бог забрав жінку до неба й зробив її ранішньою зорею, а ангелів засудив на вічну муку і звелів закувати їх у Вавілоні в залізні пута.

Легенду про двох ангелів, Арота і Марота, руський автор взяв також з Кантакузина. В Корані її немає, хоча автор його, звичайно, знав якусь легенду про цих двох ангелів, але значно відмінну від вищенаведеної. А саме ми читаємо там (сура II, 96), що демони навчили людей магії й науки, яку два ангели Арут і Марут принесли з неба до Вавілона. Вони, однак, навчаючи людей свого мистецтва, завше їх остерігали: «Ми є спокусою, стережися, щоб не зневіритися». Але люди навчилися від них способів, як сіяти незгоди поміж чоловіком і жінкою, а ангели ж не робили нічого поганого, крім того, що їм сам пан бог дозволив, лише люди навчилися саме того, що їм було на шкоду, а не того, що їм могло бути корисне.

Про гріх тих ангелів і про їхнє покарання Коран нічого не говорить. Про вино ж сказано (сура II, 216), що вживання його має деякі добрі, а деякі погані сторони, що погані сторони, однак, переважають; у сурі V, 92 читаємо: «О правовірні! Вино, азартні ігри, кумири й оракули – це спокуси, винайдені чортом! Стережіться їх і ви будете щасливими!» Про Арута і Марута немає там жодного слова.

Цікава генеза цієї легенди. Грюнбаум («Beiträge zur Vergleichenden Mythologie aus der Hagaja» у «Zeitschrift der Deutschen Morgenländischen Gesellschaft», т. XXXI, 223 і далі) довів її походження з Талмуда. Вона знаходиться у книзі «Мідраш-Абхір» і вкладена в уста рабина Иосифа, який своїм учням так пояснює походження таємничого «ангела пустині» Азаеля:

«Коли люди перед потопом почали шанувати ідолів, пан бог дуже засмутився. Відразу ж стали два ангели Шемхазай і Азаель і сказали: «О пане світів, так повинно було статись! Ми про це відразу говорили. Тоді, коли ти мав творити людей, ми сказали: «Чим є чоловік, щоб ти при нього думав?»

Коли вже ангели так кілька разів присягалися, що коли б вони були на землі, то жили б далеко цнотливіше, пан бог послав їх на землю, аби випробувати їхню стійкість. Випробування те, однак, не вдалося. Ангели не могли впоратися зі своїми пристрастями і грішили з гарними дочками людськими. Шемхазай спалахнув коханням до однієї дівчини. Та заявила йому, що готова вислухати його, але з умовою, що він спочатку відкриє їй таємні назви бога, за допомогою яких кожен ангел може злетіти до неба. Коли вона оволоділа цією таємницею, зразу ж полетіла до неба і таким чином уникнула настирливості Шемхазая.

Тоді пан бог сказав: оскільки ця дівчина вбереглася від гріха, то дайте їй місце між цими сімома зорями. Таким чином ця дівчина стала зіркою. Коли Шемхазай і Азаель це побачили, вони поженилися й мали дітей. Азаель став наглядати над виробами різнокольорових матерій, за допомогою яких спокушував людський рід до гріха. Лише коли було передбачено потоп, Шемхазай розкаявся і наклав на себе таку покуту, що повиснув поміж небом і землею і так висить до цього часу. Азаель же й досі займається своїм грішним ремеслом спокушування людей за допомогою різнокольорового жіночого вбрання».

За іншим вченням Талмуда, що належить рабину Задоку, від цих двох ангелів походять «анакім» і «нефілім», ті безбожні, зухвалі й кровожерливі велетні, про яких згадує святе письмо.

Як бачимо, легенда з Талмуда, хоча, без сумніву, є джерелом, з одного боку, тієї версії, на яку натякає Коран, з другого боку, тієї, що Кантакузин вкладає в уста Магомета, а все ж не є безпосереднім джерелом цієї останньої.

В усякому разі з досліджень і зіставлень Грюнбаума не видно, де вперше вжито імена Арота й Марота; бібліографічний матеріал, зібраний цим ученим, дозволяє припускати, що в Корані ми зустрічаємо ці імена вперше. Звідси, без сумніву, взяв їх перський поет Карвіні, звідси їх взяли пізніші перські поети, як Хафіз, і арабські, як Гарірі і автори «1001 ночі», тільки що у всіх цих письменників до імен Арота і Марота приклеєна вже була легенда з Талмуда про Шемхазая і Азаеля. Джерело, з якого цю легенду в тій самій формі запозичив Кантакузин, залишається невиясненим; Грюнбаум припускає, що він взяв її з якоїсь hadit, тобто з коментаря до Корану, але місця у творі і його назви виразно вказати не може.

5) Неправдою є те, говориться далі в руському тексті, що твердять про Магомета, нібито їхня віра походила від Авраама. Навпаки, віра їхня походить від чорта, котрий Магомета, коли той відійшов від Христа, взяв у свою владу, і так побив, що той повзав по землі, пускав піну і знову ковтав, а коли прийшов до себе, говорив: «Не міг я перенести вигляду архангела Гавриїла і був як мертвий». Відтак назвався пророком й апостолом божим і написав книгу закону, яку назвав «Збірка з божого веління, а по-арабськи Коран».

Також і це оповідання про чортівське походження Манжетового пророцтва і про його епілепсію взято з Кантакузина, звичайно, без цієї вставки: «після того, як відійшов від Христа», якою наш автор хотів пов’язати оповідання Кантакузина зі своїм вступом, де твердиться, що Магомет був спершу християнином. Також абзац про ковтання піни, що котилася з нього, здається, є власним доповненням руського автора. У Кантакузина читаємо дослівно: «Той же, хворіючи на епілепсію, під час нападу хвороби валявся по землі, пускаючи піну». Дані про епілептичні приступи Магомета спираються, зрештою, на історичний факт і стверджуються всіма арабськими істориками.

6) Далі автор руської легенди, неначе забувши про те, що він раз сказав безпосередньо перед цим, пише, що вчителями Магомета були різні християнські єретики, а також євреї.

«Потім він розмовляв з різними єретиками і євреями і прийняв від них різні вигадки, бо ж од Якова Ваейри навчився несторіанського зла (того самого Якова він пізніше вбив), од євреїв деяких, Фінея і Абдія, якого переіменував на Абдула, і від Салома, якого назвав Селімом, і нарешті мав зв’язки з деякими аріанами і багатьма іншими єретиками, і від усіх перейнявши все погане, уклав закон, в якому навчав робити обрізання, не їсти свинину й не пити вина, а всі інші природні й неприродні насолоди дозволив».

І це місце про вчителів Магомета взяте майже буквально з Кантакузина, який пише так:

«Але перший закон був даний демоном, у спілці з деякими єретиками, з якими зіткнувся Магомет і від них перейняв те й інше. А саме від Якова, сина Баеуби (чи Баейри), він навчився єресі Несторія, а Якова того пізніше вбив. А від певних євреїв Фінея і Абдія, ім’я змінив пізніше на Абдула, і від Салома, прозваного Селемом, а також інших несторіанців здибавши, зачерпнув від них всілякого зла» (Mignę, стор. 604).

7) Нарешті в кінці руського оповідання ми читаємо, що Магомет був поганином, звичайним злочинцем і взагалі попередником Антихриста. «А був цей Магомет справжнім попередником Антихриста з його наукою й законом. Був він ідолопоклонником і вбивцею і розпусником» – такими побожними компліментами закінчує слов’янський повістяр своє оповідання, забуваючи, звичайно, знову проте, що сам він на початку назвав Магомета християнином-ренегатом, а далі вивів початок його вчення від християнських сект і від євреїв. Але такі компліменти для інаковіруючих були в старі часи майже обов’язковими.

Як бачимо, наведені вище польські й руські оповідання зберегли нам досить значну кількість легендних подробиць про Магомета. Щодо більшості руських деталей, то їхнє остаточне літературне джерело ми могли б вказати в творах Кантакузина. Виняток становить тут хіба та деталь, що Магомет був спочатку християнином, – деталь додана автором чи руським переписувачем, очевидно, з чуток і слабо пов’язана, а інколи навіть суперечна з текстом дальшого оповідання. Ця деталь, а також значна частина епізодів польського оповідання ведуть нас до інших джерел, до іншого світу – західного.

Про греко-візантійські легенди, які стосуються життя й вчення Магомета, взагалі можна сказати, що вони були досить близькі якщо не до історичної правди, то до тих вірувань і легенд, які поширювалися про Магомета в самому мусульманському світі. Вже в перших мусульманських монографій, а саме в Ібн Ісхака, що писав у VIII ст., ми знаходимо оповідання про християнського ченця Богайра, або Багіра, який, бачачи Магомета ще дитиною, пророкував йому велике майбутнє.

Коло року 923 повторив це оповідання знаменитий арабський історик Табарі. Від арабів оповідання це перейшло до Сірії і Месопотамії. Сірійський якобінець Єсайяб, оповідаючи про свій побут у Медині, згадує також, що він знайшов там старого ченця на прізвище Багір або Саргіс, той, однак, через 7 днів після його прибуття помер. Учень цього ченця Накім оповів йому, що це той самий Багір, який пізнав було в Магометі майбутнього пророка, коли той ще був дитиною, а пізнав його по блискучому ореолу, який оточував голову Магомета. Це оповідання повторив потім письменник Масуді (900 – 956).

У згаданій формі легенду цю перейняли візантійські письменники, таку саму знаходимо і у вищенаведених польських оповіданнях. Але в самому мусульманському світі творення легенд на цьому не припинилось. Вже у X ст. в Передній Азії була розповсюджена інша легенда, яка цього Саргіса, згаданого Єсайябом, переробила на Сергія і зробила його вчителем Магомета. І цей варіант, досить природно пов’язаний з першим, прийшов теж від візантійських письменників.

Коло 800 р. про Сергія згадує візантійський історик Феофан у своїй хроніці; коло 880 р. Анастасій Бібліотекаріос, сучасник святих Кирила і Мефодія, коло 950 р. Константин Порфірогенет; коло 1050 Кедрен; коло 1130 Зонарас. Поруч з Сергієм, учителем Магометовим, виринає інша постать – арабського пустельника Варакага, який повинен був навіяти дружині Магомета, що її чоловік, хворий на епілепсію, є пророком і під час приступів епілепсії розмовляє з архангелом Гавриїлом.

На Заході внаслідок того глибокого розколу, який ділив світ грецький і латинський, про Магомета довгий час знали дуже мало. Ще на початку XII ст. Гвібертій Нолянський (жив у 1052 – 1124 рр.) згадує про Магомета тільки на основі чуток, називає його Mathomus, говорить, що він лише недавно помер, а потім додає таку історію: був у Александра християнський патріарх, старець.

Його наступником, на загальну думку, мав бути один пустельник; коли ж після смерті патріарха почали цього пустельника екзаменувати, то виявилось, що він був не досить правовірним. Його вигнали геть, і тоді чорт підказав йому думку: коли прийде до нього юнак, що має певні знаки, навчити його своєї єресі і зробити пророком. Такий юнак дійсно з’явився: ним був Магомет. Пустельник навчив його й одружив з багатою вдовою.

Матомус, однак, хворів на епілепсію. Перелякана вдова прийшла до пустельника за порадою, а той вселив у неї думку, що це пророчий дух вступає в її мужа. Вдова, повіривши цьому, почала говорити всім, що з’явився новий пророк. Матомус за допомогою пустельника укладає новий закон, в якому дає волю всім пристрастям і чуттям тіла, потім збирає народ і після триденного посту оголошує йому цей закон, який був прийнятий з ентузіазмом [Ці і наступні деталі ми беремо з гарної праці проф. Al. d’Ancona «La leggenda di Maometto in Occidente», надрукованої в журналі «Giornale storico della letteratura italiana», 1889, v. XIII].

Майже одночасно з цим оповіданням, яке, звичайно, виросло на італійському грунті в народній фантазії, з тих дрібних зерен східних оповідань, які ми вище наводили, і, певно, незалежно від Губерта Нолянського, у Південній Франції єпископ Ільдебертій Туроненський написав обширну латинську поему про Магомета так званим леонінським віршем.

Вихідною точкою є тут Єрусалим. Там жив колись якийсь Mammuccio eremita et magnus hypocrita. Після смерті єрусалимського патріарха він хотів сам стати патріархом, але цісар Теодозій був проти цього. Mammuccio втік до Лівії, де зустрів Магомета, виховав його в своїй єресі й здобув впливове місце у грецького консула в Лівії. Магомет, очевидно, здобув прихильність дружини цього консула, вбив її мужа, оженився з удовою і був пізніше за допомогою Mammuccio проголошений королем Лівії, після чого відразу скасував старі суворі закони й визнав дозволеними всі тілесні гріхи.

За це пан бог покарав його епілепсією, але Магомет заявив, що це боже натхнення, і велів, аби його в такі хвилини завжди залишали самого. Це, однак, його згубило, бо одного разу, коли в нього почалися епілептичні конвульсії в полі і всі його залишили, з’їли його свині. Mammuccio позбирав його кості й оголосив народові, що Магомет вознісся живцем на небо, але водночас заборонив вірним їсти свинину.

Другу латинську легенду про Магомета написав у XII ст. чернець з Мармонтьє Galterus di Compiegne. Цю поему в 1258 р. переробив трубадур Олександр з Понту на віршований французький «Roman de Mahomet». Обидві ці поеми не представляють дальшого розвитку легенди. Лише у кінці XIII ст. в Італії постаті вчителя-пустельника й учня Магомета були злиті в одну особу, а початок діяльності цієї особи з далекого Сходу був перенесений на Захід, до Італії й Рима. Магомет став, отже, спершу християнином, римлянином і пустельником, далі кардиналом і кандидатом на папський престол. Отож ми читаємо у віршованій переробці відомої книжки «Il Tesoro» («Скарбниця») Брюнетта Люсіньє, вчителя Данте, в уривку, де йдеться про різних єретиків:

Poi li mise in errore Machumitto

О udito dire, che fue monaco e cardinale,

Che lui lascio Eradio che doresse predicare.

Era di vita e di spirito tanto,

Che christiani et pagani l’adoravano per santo.

Et Pelagio era il suo nome,

Della casa de Colonna di Roma fue sua nazione.

В іншому італійському варіанті того самого «Tesoro» від 1310 року легенда ця оповідається з набагато більшою докладністю. Магомет був спочатку римлянином і кардиналом,

Ch’aveva nome Pelagio,

Monacho de la badia di san Domagio.

Між тим помер папа. Пелагій мав сам стати папою, але його не обрали. Тому він підніс значення насолод і створив схизму, згуртував навколо себе багато люду, який шанував його як святого, і називався Мальхонметто, що має означати «Messo de al to Dio sovrano» (посланник єдиного найвищого бога). Коли, однак, певного дня він їхав з великим почтом по полю,

Or avenne a una icrosiata di via,

Fesie ristare la gente

E erro s’undo a purgare il ventre.

Nella ritornata un branco di poru avea,

Che ivi fossono Pelagio non sapea.

I poru li dierono adosso

E tutto lo’sfransono la charne e l’osso.

XIV століття на Заході Європи знаменує найвищий розвиток легенди про Магомета в казковому напрямку. Ще у Данте Магомет фігурує в пеклі між єретиками і відступниками від справжнього бога. Одночасно, однак, почалася реакція. У цьому столітті вчений іспанець П’єтро ді Толедо переклав Коран латинською мовою і дав до нього вступ, де оповів про життя Магомета згідно з арабськими джерелами; ця праця довгий час була відома у списках, а в 1547 р. видав її друком Бібліандер у Базелі.

Ще раніше, у 1273 році домініканець Вільгельм з Триполіса написав трактат про Магомета, заснований також на арабських джерелах. Ці більш автентичні відомості про життя і вчення Магомета поволі витіснили стару казкову літературу і вона пішла в забуття, так що до слов’ян, як ми вже бачили, доходили з неї лише уривки на зразок того, що Магомет спочатку був християнином і за походженням римлянином.

Розвиток оповідання про Магомета пішов з того часу в іншому напрямку. Його чудеса, засвідчені в східних джерелах, намагалися тлумачити раціоналістично й висміювати; на них, можна сказати, робив свої перші кроки новий дух раціоналістичної критики, аби потім взятися за чудеса, розказані в Старому й Новому завіті. У слов’янському світі, який внаслідок монгольської навали і занепаду Візантії вступив у довготривалі і такі не раз фатальні стосунки з світом мусульманським, легенди про Магомета відображені слабо, вони не здобули собі права громадянства в народних назвах, не викликали скільки-небудь важливих відгуків ані в літературі, ані в усній традиції.

Незважаючи на все це, навіть ті невеликі залишки цих легенд, що приходили до нас одночасно зі Сходу і Заходу, заслуговують пильної уваги як сліди важливих культурних впливів, яких зазнавали наші країни і часто в них перехрещувалися, даючи якщо не у цьому особливому, то в багатьох інших випадках початок новим дуже важливим і характерним творам.


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Wisła», 1894, т. 8, № 1, с. 70 – 96, під назвою «Przyczynki do podań o Mahomecie u słowian».

Подається за першодруком в українському перекладі.

Кафа (тепер – Феодосія) – порт на у Криму Чорному морі, в XVI – XVII ст. був ханським і султанським ринком невільників.

Бранкович Юрій (1367 – 1456) – сербський правитель. Збудував на Дунаї фортецю Смедерево, яка стала політично-культурним центром Сербії (звідси прізвисько – Смедеревац).

Сибінянин Янош (Хун’яді; бл. 1407 – 1456) – військовий і державний діяч Угорського королівства. Служив у сербів при Бранковичах, потім утік до Угорщини, де був воєводою м. Сибіня (звідси його прізвисько Сибінянин). У 1441 – 1443 рр. очолював угорське військо у боротьбі проти турецьких загарбників.

Wuк. Pjesme, II… – Йдеться про видання: Српске народне пјесме, скупно их и на свијет издао Вук Стефановић Каращић. Књига друга. У Бечу, 1845.

…до єресі богомилів і патаренів… – Богомили і патарени, або катари, – учасники антифеодальної визвольної боротьби, що набрала форми релігійної єресі. Богомильство виникло у першій половині X ст. (вчення проповідував священик Богомил), певне, на території Македонії. Патарени – різновидність секти богомилів в Італії та Німеччині.

Альбігенси, або альбігойці (від назви міста Альбі у Франції) – релігійна секта у Південній Франції XII – XIII ст., яка виступала проти церкви, засуджувала її як витвір диявола.

…славетний Міклошич виявив і дослідив «Тюркські елементи в слов’янських мовах». – Йдеться про працю Франца Міклошича «Die türkischen Elementen in den Südost und osteuropäischen Sprachen», I – II, Wien, 1884 – 1885, в якій розглянуто тюркські елементи також і в українській мові.

Згадаю тут тільки про широковідому розвідку Стасова… – Йдеться про статтю Стасова Володимира Васильовича (1824 – 1906), російського мистецтвознавця, критика і прогресивного громадського діяча – «Происхождение русских былин» («Вестник Европы», 1868, кн. 1 – 4, 6, 7), яка викликала велику наукову полеміку.

Потанін Григорій Миколайович (1835 – 1920) – російський етнограф, фольклорист, автор дослідження «Восточные мотивы в средневековом европейском эпосе», М., 1899.

Міллер Всеволод Федорович (1848 – 1913) – російський філолог, фольклорист, мовознавець, представник культурно-історичної школи, академік Петербурзької Академії наук (з 1911 р.).

Т. Бенфей у 1859 р. у своєму відомому вступі до «Панчатантри»… – У своїй передмові до збірки давньоіндійських оповідань «Das Pantschatantra» (Leipzig, 1859), про яку згадує Франко, Бенфей виклав основні положення теорії міграції, згідно з якою індійська література є єдиним джерелом усіх казкових сюжетів народів світу.

У минулому році появилися надзвичайно важливі й гідні уваги праці… – Йдеться про такі розвідки: А. Soerensen, Beitrag zur Geschichte der Entwicklung der serbischen Heldendichtung. – «Archiv für slavische Philologie», 1892, Bd XIV, H. 4, S. 556 – 587; Bd XV, H. 1, S. 1 – 36; H. 2, S. 204, 265; 1894, Bd XVI, H. 1, S. 66 – 118; 1895, Bd XVII, H. 1 – 2, S. 198 – 253, та П. Г. Житецький. Старинная запись народных малорусских дум с обзором вариантов к ним. – «Киевская старина», 1892, № 12, с. 391 – 408; 1893, № 1, с. 95 – 125; № 2, с. 293 – 318.

…цікаву розвідку П. Кузьмичевського «Турецькі анекдоти в українській фольклористиці»… – Точна назва праці, надрукованої М. Драгомановим під псевдонімом «П. Кузьмичевський», про яку згадує Франко, – «Турецкие анекдоты в украинской народной словесности» («Киевская старина», 1886, № 2-3, с. 209 – 236; 445 – 466).

…до циклу Насреддіна Ходжі, придворного блазня Тамерлан а. – Ходжа Насреддін – узагальнений образ дотепного жартівника, героя багатьох оповідань різних народів Близького і Середнього Сходу та Середньої Азії. За народними переказами Ходжу Насреддіна вважають сучасником різних історичних діячів, зокрема і Тамерлана (Тимура).

Поляк Еразм Отвіновський провів багато років у Стамбулі і описав їх у своїх спогадах. – Еразм Отвіновський (бл. 1526 – 1614) лише подорожував до Константинополя у 1557 р. Вважають, що він є автором опису подорожі до Туреччини – «Wypisanie drogi tureckiej» (кінець XVI – початок XVII ст.).

…описи подорожей… князя Радзівілла Сиротки… – Радзівілл Миколай Криштоф (1549 – 1616) подорожував у 1582 – 1584 рр. на Схід і залишив опис цієї подорожі – «Pamiętnik z pielgrzymki do Ziemi świętej» (бл. 1595 р.), який вийшов друком у Кракові в 1607 р.

…записки бувшого яничара Костянтина Михайла Костянтиновича, написані близько 1510 р. – Франко мав на увазі серба Михайла Костянтиновича (XV ст.), який був узятий турками у полон і потрапив до султанської гвардії яничарів, але залишився християнином. Повернувшись з полону, написав близько 1500 р. так звану «Хроніку турецьку» (у Франка помилково стояла дата – 1610 р.).

…див. рук[опис] Оссолінських – тобто рукопис в бібліотеки Оссолінських.

Кантакузин Іван, в чернецтві Іосаф (бл. 1292 – 1383) – візантійський імператор (1341 – 1354), письменник. Під псевдонімом Христодалоса написав чотиритомну історію Візантії (від 1320 до 1364 р.), коментар до «Етики» Арістотеля, а також полемічні статті проти ісламу.

Мінь Жак-Поль (1800 – 1875) – французький видавець середньовічної літератури, зокрема «Патрології» у двох серіях: латинська (твори церковних авторів II – початку XIII ст.) і грецька (твори православних авторів до XVI ст.).

Едесенський Феодор (Едеський Феодор; помер у 848 р.) – церковний письменник. Видання «Житія Феодора Едеського», про яке згадує Франко, здійснене «Обществом любителей древней письменности», вип. 1 – 3, Спб., 1879 – 1885.

…книжку карійського епископа Феодора Абукара. – Йдеться про «Книгу блаженного Феодора, нарицаемого Авукара, епископа карийского, противу различных еретиков, июдей же и сарацын, ново от еллинскаго языка на словенский единым от студеов училища Острозскаго греко-словенскаго переведена» (1611). Вперше видано в «Чтениях в Историческом обществе Нестора-летописца», т. 8, отд. 3, К., 1894, с. 31 – 38.

Строев Павло Михайлович (1796 – 1876) – російський історик-археограф, один із перших збирачів пам’яток давньої східнослов’янської літератури. Франко посилається на видання: Рукописи славянские и российские, принадлежащие… Ивану Никитичу Царскому. Разобраны и описаны Павлом Строевым. М., 1848.

Царський Іван Микитович (помер у 1853 р.) – російський збирач давніх рукописів і стародруків.

Грек Максим (справжнє прізвище – Михайло Триволіс; бл. 1475 – 1556) – російський письменник-публіцист, богослов, філолог, перекладач. За походженням грек. У 1518 р. на запрошення великого князя Василія III Івановича приїхав у Росію для перекладу і виправлення церковних книг, залишив багату літературну спадщину.

Галятовський Іоаникій (перша половина XVII ст. – 1688) – український письменник, громадський діяч, професор, ректор Києво-Могилянської колегії. Йдеться про видання: Alkoran…, Чернігів, 1683; Alphabetum…, Чернігів, 1681.

…про поразку короля Владислава під Варною. – Йдеться про битву між військом, очолюваним польським та угорським королем Владиславом III (1424 – 1444), і армією турецького султана Амурата II. Битва відбулася 10 листопада (за старим стилем) 1444 р. біля Варни, фортеці-порту на березі Чорного моря (нині місто в Болгарії), де Владислав у бою загинув (звідси його прізвисько «Варненчик»).

…Яна Ольбрахта на Буковині. – Йдеться про те, що Ян Ольбрахт (1459 – 1501), з 1492 р. польський король, був вщент розбитий у битві проти молдавського господаря Стефана, яка відбулася в 1497 р. на території Буковини.

А. Н. Пыпин. История славянских литератур. – Точна назва видання, на яке посилається Франко: А. Н. Пыпин и В. Д. Спасович. История славянских литератур. Вид. 2-е, т. II. Спб., 1881, с. 472.

Аріани – прихильники аріанства, однієї з ранніх течій християнства. Назва походить від імені священика з м. Александра Арія (256 – 336). На Нікейському соборі у 325 р. аріанство було визнане за єресь і остаточно засуджене у 381 р. християнською церквою. В середині XVII ст. аріанські школи на Україні були закриті в зв’язку з активізацією католицизму.

Несторіанська секта – течія в християнстві, яка виникла у Сірії в V ст. Назва походить від імені константинопольського патріарха Несторія.

Гераклій (точніше Іраклій, 575 – 641) – візантійський імператор (з 610 р.).

Пікульський Гавдентій (? – 1763) – польський історик.

Хмельовський Іоахім Бенедикт (1700 – 1763) – польський письменник. Точна назва його книги, згаданої Франком, – Nowe Atheny albo Akademia wschelkiej scjencji pełna, t. 1 – 2, Lwów, 1745 – 1746.

Баpоніо (Бароній) Чезаре (1538 – 1607) – кардинал, директор Ватіканської бібліотеки. Йдеться про його «Annales Ecclesiasticae a Christi nato ad an 1198» (Рим, 1588 – 1607).

Книга Єноха – збірка апокрифічних творів, приписувана біблійному патріархові Єнохові.

Твір цей вийшов у Росії… – Йдеться про видання: Житие иже во святых отца нашего Феодора, архиепископа Эдесского, по двум рукописям Московской синодальной библиотеки. Спб., 1892, здійснене російським філологом і археологом, професором Петербурзького університету Помяловським Іваном Васильовичем (1845 – ?). Один примірник цієї праці зберігається в особистій бібліотеці І. Франка (№ 1498).

Крумбахер Карл (1856 – 1909) – німецький вчений, один із засновників візантинознавства.

Уварова Параскева Сергіївна (до одруження – княгиня Щербатова; 1840 – 1924) – російська культурно-освітня діячка, голова Московського археологічного товариства.

…музею Румянцева. – Йдеться про музей, створений на основі бібліотеки, колекції давніх рукописів, етнографічного та нумізматичного матеріалу, зібраних графом Румянцевим Миколою Петровичем (1754 – 1826) – російським сенатором-меценатом.

Востоков (справжнє прізвище – Остенек) Олександр Христофорович (1781 – 1864) – російський філолог-славіст, поет. І. Франко посилається на його працю: Описание русских и словенских рукописей Румянцевского музеума, Спб., 1842.

Толстой Федір Андрійович (1758 – 1849) – російський збирач рукописів.

Константин IV Погонат (Бородатий) – візантійський імператор (668 – 685).

…у період шостого загального собору. – Загальні («вселенські») собори – зібрання представників усієї християнської церкви для встановлення обов’язкових догматів віри та обговорення різних питань церковного життя. Шостий собор, так званий Константинопольський, збирався у 680 р. при імператорі Константині Погонаті.

Казимірський Войцех (1808 – 1887) – польський орієнталіст, публіцист демократичного напряму, учасник польського повстання 1830 – 1831 рр., після поразки якого емігрував до Парижа, де видав Коран у перекладі французькою мовою, «Арабсько-французький словник» та інші праці.

Хафіз (Гафіз, справжнє ім’я – Шамседдін Мохаммед; бл. 1325 – 1389) – перський поет, класик таджицької літератури.

Гарірі (або аль-Харірі; 1054 – 1122) – арабський письменник, автор збірки новел «Макам».

«Тисяча і одна ніч» – пам’ятка літератури арабського Сходу, до якої увійшло понад 300 казок і новел. Редакція, що дійшла до нас, зроблена в Єгипті в XIV – XV ст. В збірці використано сюжети з народної творчості Індії та Ірану.

Ібн Ісхак (помер бл. 767 – 769) – арабський історик.

Табарі Абу (справжнє ім’я – Джафар Мухаммед бен Джерір; 838 – 923) – арабський письменник-історіограф. Склав велику працю компілятивного характеру – «Історію царів», доведену до 914 р.

Масуді Абу-ль-Хасан Алі ібн аль-Хусейн (кінець IX ст. – 956) – арабський історик і географ.

Феофан (бл. 752 – 818) – візантійський хроніст, канонізований християнською церквою як Феофан-ісповідник.

Анастасій Бібліотекаріос (помер у 886 р.) – абат і бібліотекар у Римі при папах Миколі І, Андріані II та Івані III. Деякий час жив у Константинополі. Написав «Історію церкви», збірник біографій римських пап та інші праці.

Константин VII Порфірогенет (Багрянородний; 905 – 959) – візантійський імператор (913 – 959), письменник. Автор трактату «Про управління імперією», який є важливим джерелом з історії Візантії та слов’ян Причорномор’я.

Кедрен Георгій (кінець XI – початок XII ст.) – візантійський письменник, автор компілятивних історичних творів, що охоплювали період від біблійного «сотворения світу» до XI ст.

Зонарас Іоанн (кінець XI – середина XII ст.) – візантійський хроніст, начальник гвардії та імператорської канцелярії. Ставши ченцем, написав «Короткий переказ історії» від «сотворения світу» до вступу на престол Івана Комніна в 1118 р.

Брюнетт Люсіньє (1220 – 1294) – італійський вчений і дипломат, заснував школу риторики. Його науково-популярна енциклопедія «Скарбниця» дає нарис всесвітньої історії, етики, риторики, політики тощо.

П’єтро ді Толедо – іспанський абат, учасник першого хрестового походу (1096 – 1099).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 122 – 148.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1819

Модифіковано : 7.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.