Висновки

Іван Франко

Ми закінчили наш опис мандрівки і поширення роману про Варлаама і Йоасафа; ми не намагалися уникнути важкого завдання обговорити заплутані і делікатні питання про джерела і початкові редакції важливого твору, хоч ми ні на мить не приховуємо того, що ця ділянка, особливо для не-сходознавця є непрохідним і слизьким місцем, на якому навіть солідний спеціаліст може дуже легко спіткнутись. Якщо це десь трапилося, то ми змушені тут ласкаво просити поблажливості.

Не маючи наміру висувати будь-яких нових поглядів для розгляду теми, що нас зацікавила, і не домагаючись нових результатів, хочемо коротко підсумувати в кінці цього розділу те, що в ході наших попередніх досліджень виявилось як достовірне і таке, що має певне значення для дальшого дослідження.

Те, що християнське оповідання про Варлаама і Йоасафа кінець кінцем має своє джерело в індійській легенді про Будду, в цьому сьогодні більше ніхто не сумнівається. Безперечним фактом є і те, що перші літературні обробки цієї легенди в різних формах виникли в Індії в період з IV ст. до н. є. до VII ст. н. є. і звідси переносились у різні сторони світу – в Цейлон, Китай, Тібет і Персію. Те, що уже в IV – VI ст. н. е. в Персії мовою пехлеві існували різні версії і різні редакції книжок про Будду, доведено перекладеними пізніше книгами з пехлеві на арабську мову, які записані у Фіріста і частково збережені до наших днів.

Але запитаємо себе: як же виглядали, нарешті, ті прадавні редакції нашої історії? Правильну відповідь на це дає нам уважний розгляд староєврейської версії Ібн-Хісдая, обох арабських, а також перської версії. І тут мусимо собі сказати, що наш твір спочатку був швидше всім іншим, тільки не романом. Навпаки, він повністю наближався до типу всіх подібних творів, що виникли в Індії під буддійським впливом і які мандрували звідтіль різними шляхами на Захід, як «Панчатантра», Vetalapancavincati, Sinhasana dvatrifisati, Vikramacaritam, Cukasaptati і т. д. Це були твори, які для пізнішої Європи були відомі і близькі переважно в персько-арабських редакціях, як «Каліла і Дімна», «Tuti-Nameh», «40 візирів», «Сім мудрих майстрів», «Тисяча і одна ніч» і «Тисяча і один день».

Більш або менш цікаве, але саме по собі досить бідне рамове оповідання, яке потім постійно включало нові оповідання, що, з свого боку, мали також встановлені оповідання, – ось схема тієї індійської композиції. Зрозуміло, що така схема дозволяла кожному новому перекладачеві і редакторові велику вільність у виборі і впорядкуванні вставок, причому не треба було дуже ламати собі голову над такою роботою.

Фактом є і те, що редакції подібних творів уже в найдавніші часи дуже розходяться і часто неможливо знайти спільний для всіх прототип. Що стосується спеціально нашої книги про Будду, то мені здається правильною думка щодо її першоджерела: її треба шукати не на півночі, не в Лалітавістара, а на півдні в книжках «Джатака», на що уже, зрештою, вказують персько-арабські тексти, згідно з якими Біланхар, що розповідає притчі, прийшов з Серендібу, тобто з Цейлону; грек замість «Серендіб» написав відоме йому з Біблії «Сенаар».

Під час своєї багатовікової мандрівки з Індії до Сірії книга про Будду зазнала різних змін, серед яких найважливішим був ріст і розвиток особи Біланхара. Спочатку мовчазний супутник і слухач, він поступово ставав співрозмовником і оповідачем притч (які давніше розповідав принц-Будда) і врешті учителем. Паралельно з цим пожвавлюється і ускладнюється рамове оповідання, вставки стають менш. численними, але більше відібраними, переважає моралізування і догматичність. Уже в цій формі твір було перекладено у монастирі св. Сави, мабуть, у VI столітті з пехлеві на сірійську мову, і згодом у Грузії виникла обробка цієї сірійської редакції, а грецькою мовою сірійський текст перекладено на початку VII століття.

Художньо опрацьований інтелігентним автором, цей переклад став дзеркалом тодішніх теологічно-моралізаторських доктрин і суперечок.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 592 – 593.