Відкриття індійських коренів
Іван Франко
Один португалець, що жив у XVI ст., Діого да Конто, який декілька років перебував в Індії і написав твір про подвиги португальців в Азії («Decada quinta da Asia des Feitos que o Portugueses fizera», Lisboa, 1612), помітив надзвичайну подібність індійської легенди про Будду до історії про навернення Йоасафа (кн. VI, розд. II, ст. 123), але як віруючий католик висловив свою думку з приводу цього: немовби легенда про Будду є наслідуванням християнської історії про Варлаама та Йоасафа.
У 1847 р. тобто майже одночасно з прозовим перекладом грецького роману Лібрехта, у Мюнстері з’явився німецький переклад єврейської народної книги під назвою «Принц і дервіш, або Мандрівки Ібн-Хісдая», переклад В. А. Мейзель, Щецін, 1847 (друге, цілком перероблене видання цього твору з’явилося у Пешті 1830 р.). Це була поетична переробка роману про Варлаама, яку створив іспанський єврей Ібн-Хісдай на початку XIII ст.; але оскільки у назві єврейського тексту було вказано, що це переклад із грецької, то на цей твір дослідники мало звертали уваги, і ще Цотенберг був упевнений, що він походить від грецького роману.
Але гебраїсти, яких цей твір спонукав до його глибшого вивчення, звернули увагу на ті численні сліди в ньому, які вели до Індії, і вже у 1851 р. М. Штейншнайдер, який опублікував у 1847 р. кілька епізодів з твору Ібн-Хісдай у збірнику «Манна» (Відень, 1847) у німецькій переробці, поставив індологам питання: «Чи існує якийсь індійський твір, за зразком якого могла бути створена історія принца і дервіша, так щоб грецький Варлаам був лише християнською обробкою індійської теми?».
Відповіді на це питання не було цілих вісім років, поки французький орієнталіст Ілар Бартелемі не видав у 1859 р. життєпис Будди, з якого кожному об’єктивному досліднику впала у вічі близька спорідненість життєвої долі Будди з історією Йоасафа, розказаною у грецькому романі. Вже в тому самому році у рецензії на твір Бартелемі «Journal des Debats» від 29 липня 1859 р. (на це вказав Лабуле, а в наступному році в Ебертовому «Jahrbuch für romanische und englische Literatur», т. II і III) з’явилася стаття Фелікса Лібрехта «Джерела Варлаама і Йоасафа», що проклала нові шляхи у дослідженні.
На основі уривків з тібетської «Лалітавістари», поданих Іларом Бартелемі в його книзі «Le Bouddha et sa Religion», він довів, що суть оповідання про народження, юність, виховання, навернення і смерть Будди, яке міститься в цій книзі, майже ідентична з оповіданням про долю Йоасафа, і хоч сучасна «Лалітавістара» не є безпосередньо оригіналом грецького роману, проте грецький роман майже в усіх головних пунктах є дуже точною, звичайно пристосованою до християнських цілей і в деяких епізодах самостійною обробкою індійської легенди про життя Будди, отже, Йоасаф власне є Буддою, великим «світочем Азії», засновником найпоширенішої серед азіатських народів релігії.
Зіставлення паралельних текстів буддистської книги і християнського роману, систематично проведене Лібрехтом, було таким недвозначним і переконливим, що проти головного результату цього порівняння нічого, власне, не можна було сказати. Вже у 1864 р. видавці французького «Варлаама і Йоасафа» (публікація літературного об’єднання у Штутгарті, т. 75, ст. 310) оголосили справу завершеною і такою, що більше не потребує жодних доказів.
Тим часом 1876 р. у Харкові з’явилася книга проф. А. Кирпичникова, який, далекий від будь-якої релігійно-церковної упередженості, лише з наукових мотивів виступив проти твердження Лібрехта, відкинув його як непевне і недоведене і намагався врятувати стару традицію, навіть з Іоанном Дамаскиним як автором грецької книги. Проти цього виступив проф. Ол. Веселовський у своїй рецензії на книжку Кирпичникова («Журнал министерства народного просвещения», 1877, т. 192), в якій він хоч і назвав рятівну спробу харківського професора зовсім невдалою, але питання про безпосередній оригінал, що ліг в основу грецького твору, залишив відкритим і зовсім не вважав його завершеним відкриттям Лібрехта. Цілком слушно він вказав на те, що наведені Лібрехтом паралелі охоплюють лише половину грецького роману, тобто оповідання про Йоасафа; особа Варлаама була залишена Лібрехтом без уваги, тимчасом як вона відіграє у романі велику роль. Чи вона справді була додатково створена грецьким автором?
Веселовський не хотів цього визнати і навів додатковий матеріал з нової книжки про буддизм, яка в цей час вийшла, для підтвердження і кращого обгрунтування гіпотези Лібрехта. Він узяв за вихідний пункт не «Лалітавістару», а іншу з численних збірок буддійських легенд – «Абхінішкрамана-сутра». Ця книга, яка до цього часу не знайдена в індійському оригіналі, потрапила на початку н. е. в Китай, де у 69 – 70 роках її переклали китайською мовою. З китайської на англійську її переклав і видав у Лондоні в 1875 р. Самюель Біл під назвою «Романтична легенда про Будду-Сак’я».
Тут подається більш коротко та виразно, ніж у «Лалітавістарі», життєпис не лише самого Будди, але і його безпосередніх учнів і послідовників. Серед них видатне місце посів Ясада. Він був сином дуже багатого громадянина, надзвичайно вродливим і так само, як і Будду, батько його в дитинстві оберігав від зіткнень з горем і хворобами. Але одного разу, коли Ясада їхав на прогулянку, він побачив босого і напівголого аскета, постава і обличчя якого викликали в нього таке благоговіння, що він зійшов з коляски і кинувся на землю перед жебраком. Жебрак благословив юнака і пророкував йому, що він також позбудеться світської пишноти і стане аскетом. Цей жебрак був Буддою.
Ясада незабаром послухав його поклику, втік з батьківського дому і став учнем Будди. В іншій буддійській легенді під назвою «Махарасту» також розповідається про долю Ясади або Ясода. Але там говориться, що Будда прийшов до Ясодового батька переодягнений купцем і, коли батько вийшов, він залишився з юнаком наодинці і розповів йому про Будду та його вчення, після чого Ясод залишив батьківський дім і пішов за учителем. Веселовський вбачає у Ясаді – Ясоді прототип Йоасафа, а Варлаам, який приходить у двір Йоасафа переодягненим купцем, є, на його думку, сам Будда [Веселовський, loc. cit., 149 – 160].
При безмежній рухливості буддійських концепцій зовсім не є рідкістю, що одна і та ж особа зображається в тій самій ситуації раз як діяч, а раз як об’єкт дії. Тому я хотів би додати до легенди, яку передав Веселовський, ще інший варіант, що ілюструє рухливість і, так би мовити, здатність буддистських легенд до розщеплення. У тібетській версії «Абхінішкрамана-сутра» (уривки з Чома Керес) ми читаємо:
«Принци Бімбісаро і Сіддгато (тобто Сіддгарта Гаутама, яким було первісне ім’я Будди) були друзями. Їхні батьки також щиро дружили. Бодгісато (Будда) був на п’ять років старший від Бімбісаро. Коли йому виповнилось 29 років, він пішов у пустелю. Після шестирічних випробувань він досяг стану Будди (тобто осяяного) і в 35 років пішов шукати Бімбісаро. Великий мудрець Бімбісаро, коли мав 15 років, був поставлений батьком на чолі королівства. Будда виклав Бімбісаро своє вчення, коли той уже 16-й рік правив королівством. А правив він 52 роки; минуло 15 років його правління, поки він поєднався з церквою переможця (Будди), а після навернення він правив ще 37 років. Будда у цей час ще жив. Слабосилий і зрадливий син Бімбісаро Ад’ясатон убив свого батька і правив 32 роки. На восьмому році його панування вмер Будда [Ph. Rd. Fornaux. Le Lalita Vistara (Développement des jeux), traduit du sanskrit en français, première partie (Annales in Musée Guimet, t. VI, Paris, 1889), с. 378].
Незважаючи на стислий виклад уривка, у цьому оповіданні можемо пізнати деякі головні риси легенди про Варлаама, щоправда, в інших комбінаціях: ми бачимо тут молодого короля, якому батько передає правління на 15-му році його життя; до цього короля приходить аскет, викладає йому своє вчення і навертає його до цього вчення. Правда, король не залишає свого панування, але править у дусі нового вчення, так само як і у грецькому романі наступник Йоасафа на індійському троні. Ім’я Бімбісаро нагадує, хоч дещо віддалено, ім’я Біланар, Балаварі, який в арабській версії грає роль Варлаама.
Примітки
Еберт Адольф (1820 – 1890) – німецький історик літератури, професор Марбузького і Лейпцігського університетів.
«Лалітавістара» – книга, що детально описує життя Будди. Виникла близько II – IV ст., можливо, походить від старішого оригіналу.
Біл Самюель (XIX ст.) – англійський письменник і видавець.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 566 – 570.