6. Св. Василій і Евладій
Іван Франко
Подавши вище («Із уст народу») два варіанти пісні-вірші про св. Василія і Евладія, подаємо тут церковно-руський текст сеї легенди. Текст сей маємо перед собою в трьох списках, а іменно:
1) в рукописній збірці, котрої перша половина походить з початку XVII віку, а друга половина, мабуть, із XVI в. (в моїм посіданні); текст міститься на стор. 93 – 97, та, на жаль, не має початку. Сей текст, хоч має деякі помилки переписача, все-таки досить повний і з погляду на мову має признаки дуже давніх часів; юси (а і д) ужиті не всюди правильно і ь замість ъ на кінці слів вказують на сербо-болгарський оригінал, хоч в тексті бачимо деякі безсумнівні малорусизми;
2) список о. Іллі Яремецького-Білахевича в його рукописній збірці з років 1743 – 1753 – є се властиво не дослівний список, а вільна переробка легенди, в деяких частях значно вкорочена, деінде стилістично підмальована; список повний, мова хоча церковна, та сильно підмішана малорущиною, кінець цікавий особливо тим, що декуди впадає в віршовий лад;
3) список в Дрогобицькій збірці, зладжений 1743 р. (фрагмент сеї збірки, 15 карток, маю від о. Михайла Зубрицького з Мшанця); текст легенди доволі близький до старшого списку, хоч декуди трохи попсований і переписаний недбало: переписчик у двох місцях пропустив по одній або й по дві стрічки оригіналу; примітка малорущини менша, ніж у Білахевича, кінця брак і в середині є прогалина, бо краєць рукопису обшарпаний. Та проте дрогобицький текст декуди доповняє текст Білахевича, а оба ті тексти XVIII-го віку доповнюються текстом старшого списку.
Лишаючи на пізніше видання старшого тексту, я печатаю тепер текст Білахевича, а в нотках подаю з двох інших текстів тільки те, що вважаю конечним для його доповнення.
Слово святителя Василія Великого архіепископа Кесаріи Кападокійскія, како отнял Евладія от діявола
Бяше во Кесарейской странѣ муж, імя ему Синклитіян, имѣяше имѣнія много, им же не бѣ числа, весій, маетностей много, каменій многоценных много. Имѣяше едну тѣлко дщер, імя ей Корасія. Обрѣк ю богу во іноческій чин, и божая обручница бѣ, да пріймет млада мнишество, да послужит богу до старости. И в нощи сна злаго не имаше, непрестанно богу служаше, да тоя ради спасутся отец и мати ея. Много веселяху ся о ней ангели божій.
Имяше Синклитіян слугу единаго іменем Евладія, бяше бо мудр и княжев. Єгда же помислив за Корасію, великим жалем обнятий бѣсовским навожденієм, єдной нощи лежаше и мисляше себѣ, як би тую інокиню Корасію взял собѣ за жену. И так себѣ помислив, иж мене нѣхто з нею не может совокупити, токмо діявол: аз Евладій запишу себе діяволу и діявол мнѣ поможет иж озму Корасію себѣ за жену. Єднаго же вечера изійде Евладій на роспутіє, где ся дороги росходять, и призвал діявола к себѣ.
В той час діявол явил ся ему и рече: «Что требуєши, Евладіє, и кого ищеши?»
Евладій рече: «Аз не могу к девицѣ приступити Корасіѣ; хтѣл бых ея за жену себѣ взяти».
В той час діявол рече: «Пойди но ти ко господину нашему Фармадею царю діявольскому» [1].
И написа оний діявол своею рукою картку и пустил на вихор, вихор же занесе тую картку аж до Фармадея царя. В той час послав Фармадей по Евладія 4 [2] слуги своя діяволи и привели Евладія пред Фармадея царя діяволскаго.
И видѣ его Евладій на висоцѣ престола сидяща и множество діяволов стояху пред ним служащи ему яко царю. И мовит до Евладія: «Кто еси и чого хочеш, человѣче, и чого мя шукаешь?»
Евладій умилним гласом отвѣща: «Господи, аще ми сотвориши еже аз требую, дабих взял Корасію себѣ за жену, буду аз твой на вѣки».
Фармадей рече: «Але ви, христіяне, много мною лжете. Єгда вам нужда, тогда ви мене ищете, а егда вам отлежит, тогда ви Христу своему послѣдуете. Зане еще Христос милостивий, що вам прощает таковая согрѣшенія, а мною ви много лжете. Рукописаніє свое запиши, аби еси мой бил на вѣки, аз тобѣ сотворю чого хощеши».
В той час Евладій взял чернило и написа карту на себе и дасть в руцѣ Фармадею. В той час посла Фармадей слуги своя и рече им: «Идѣте ж, слуги моя, обійдѣте келію около Керасіину и заодайте ей великую тугу, заодайте ей любов ко Евладію великую».
В той час шедше діяволи и завдали любов великую ко Евладію, тугу, скорб за свѣцким миром [3]. Во єдну же нощ востужи велми и возмути ся и не хотяше жити во обителѣ святой [4]. Тогда учув отец и мати ея из инія полати и прійдоша скоро ко ней и рекоша: «По что тако скорбиш и смутиш ся, чадо? Всего имаєш в руках своіх, яденія, питія, одежди, скарбов. Чем, чем скорбиши?»
Она же отвѣщаше и рече: «Отче мой и мати моя, мужа требует серце мое».
Єгда услыша Синклитіян таковіє словеса от Корасіи, восплака ся велми отец и мати, глаголюще со женою своею: «О кто возжет свѣтлую свѣщу во дому нашем? О кто оборонит церков на земли, о ней же ангели божіи веселяху ся? Кто угасит церковную лампаду? [5] Опомяни ся, чадо! Во темен путь грядеш!»
Рече Корасія: «Отче мой, послухай мене! В тузи єстем великой. Дай ми мужа Евладія!»
Синклитіян рече: «О чадо, чадо, аз єсмь твой отець! (Аз) и мати твоя надѣяхом ся тебе ради обрѣсти спасеніє. Помяни нас, чадо, обрати ся ко господу богу!»
Корасія рече: «Отче мой, аще не даси ми мужа Евладія, то горкою смертію умру».
Синклитіян рече: «О чадо, аще сердце твоє мужа любит, то обращем человѣка славна, богата, великаго врожаю, а Евладій слуга наш єсть».
Єгда услишала Корасія тіє слова, ят себе за горло давити и кричати: «Помилуй мене, отче! Евладія хощу взяти за человѣка собѣ!»
Синклитіян, не имѣючи что чинити, собрал бояре и сотворил пир велій, банкет, и дасть Корасіи мужа Евладія, и предасть им всѣ палаци своя и имѣнія своя и всю худобу свою. И поем жену свою Синклитіян и пойде во монастир іноческій, а жену отдасть во монастырь ідеже бѣ інокинѣ. Евладій же живяше со женою своею и нейдет во церков господню. Корасія же чудяше ся и мовит ему: «По что, человѣче, не ходиш в церков господню?»
Он же изважаше ю лжею. Во един день бояре, слуги рѣша Корасіи: «По что Евладій не ходит в церков?»
Тако прійде Корасія і рече ему: «Аще не внідеш во церков Христову и не причастити ся божественними тайнами, то аз смерти себе горкой предам» [6].
Он же не имѣ что рещи, мусѣл єи исповѣсти вся, що ся з ним дѣяло и як ся діяволу записал. Тоє услишавши, Корасія со великим воздиханієм глагола [7]: «О горе мнѣ! Боже мой, аз и сама себе врагу предам! Аз не чую родителей своих и не слишу гласа их!» [8]
Воста кричаще и біюще ся во лице, плачущи ся велми и пойде во Кападокію ко святителю великому Василію, глаголя: «Помилуй мя, владико святий! Не послухалам родителей своих, алем во темний путь пошла».
И сповѣсть святителю Василію Корасія вся, що ся діяло з Евладієм. В той час святитель посла по Евладія и мовит ему: «Право жена твоя глаголет?»
Евладій (в рукопису через помилку: Корасія) же рече: «О владико святий, право глаголет».
Василій святитель глаголет: «О человѣче, человѣче, соблазнил ся єси!»
Прослезил ся святитель и рече: «Но еще вопрошаю тя, хощеши ли возвратити ся ко господу богу нашему?»
Евладій рече: «О владико, хотѣл бих, але юж не можна, бом ся записал діяволови и дал ем запис свой в руці Фармадею старшому».
Василій рече: «Сице глаголю тебѣ: любит ли сердце твоє бога, єгда возвратити ся ко Христу?»
Евладій рече: «Ох, любил бим, владико, и молю ти ся, єгда бис мя могл от діявола оборонити!»
Тогда поять святитель Василій Евладія за десную руку и воведе его во свою келѣю и затворил его и пребисть Евладій в келій 3 дни, а Василій святитель непрестанно у престола господня служаше и моляше ся за Евладія. Корасія рече: «Жив бог мой, не прійду от церкве, дондеже не увижду Евладія» [9].
Прійде же [10] св. Василій и отворит келію свою и рече ко Евладію: «Что твориш, Евладіє?»
Евладій рече: «Злѣ єсмь, владико! Приходять бѣсове, стрѣляют, бют мене и мордуют». . . . . . . . . [11]
Взял же святитель Евладія за десную руку и воведе его во престол божественний и нача служити литургію божественную над Евладієм. И рече святитель Василій: «Свят, свят, свят господь Саваоф!» В той час крикнул Фармадеи гласом великим:
О Василіє, Василіє!
Не твори мѣнѣ насиліє!
Не я Евладія шукал,
Але Евладій мене искал!
И в той час вкинул во церков рукописаніє Евладієво. Святитель Василій взял рукописаніє и показа Евладієви. Видів же, Евладій и рече: «Моє рукописаніє, владико святий!»
Тако взял Василій Евладія и дасть Корасіи жені его. І воведе Корасія Евладія во дом свой, и тако бисть раб Христов, и прославляли святителя великого Василія, честь, поклон, хвалу ему отдавали до конца житія своего. Аминь.
1) Рукопис Дрогобицький подає сю промову диявола так: «Не могу аз до тоеи дѣвици прикоснути ся, но возму тебе ко богу нашему Фармадею».
2) В рукопису Дрогобицькому се місце читаємо так: «и чул старшій Фармадей и посла штирнацят слуг своих и приспѣша ко Евладію и приємше его со радостію великою и приведоша его ко Фармадею».
3) В рукопису Дрогобицькому читаємо тут отсе, пропущене у Білах[евича]: «Во един день видѣ Карасия играющая (м[абуть], пропущено: Евладія) и во радость приняла себѣ». Рукопис XVII в. має се місце повніше: «В єдин день видѣ Корасія Єладія, играюща велелѣпо и в драгость прѣать его».
4) Остатні слова – додаток самого Білахевича; по іншим рукописам виходить, що Корасія жила ще при батькові, а не в монастирі.
5) Білахевич, очевидно, не зрозумів тут слів оригіналу. Рукопис Дрогобицький має тут вірно: «Кто оугасивий свѣтилник свѣтлий яко свѣщу во дому моем?» і т. д. В рукопису XVII в. стоїть тут аорист: «О кто угасит свѣтлую свѣщу в дому нашем, о кто разорит церковь на земли, о ней же ангели веселяху ся. О кто угасит церковную лампаду?»
6) Рукопис Дрогобицький має тут: «аз тебе предам смерти». Рукопис XVII в. згідний тут з Білахевичем.
7) Рукопис Дрогобицький має тут: «И яко слиши Корасия таковой речи, воскрича со великим воздиханієм мовечи».
8) В рукопису Дрогобицькому вірніше: «Аз же не послушах родителей моих, но сама себе предах врагу!» Так і в рукопису XVII в.
9) В рукопису Дрогобицькому сі слова читаємо так: «и не виду ис церкви, дондеже не вижду мужа своего, како обрости (пропущено, м[абуть], милость божію?). И не вкушаше ни хлѣба, ни води». Рукопис XVII в. сі остатні слова читає так: «дондеже не увижу мужа своего, камо ся обратит, и хлѣба ани воды не укушу».
10) Оба інші рукописи мають: «По трех днех прійде».
11) Хоча в тексті Білах[евича] тут не зазначений пропуск, то я позволив собі зазначити його з уваги на дійсну прогалину в оповіданні. Позаяк і в Дрогобицькому] списку тут власне є люка, для того поповнюю текст після рукопису XVII в.:
«Василій дасть ему мало ясти и паки затвори его и пребысть 5 дній, и паки прійде вопроси его, глаголя: «Како єси, Єладій».
Он же рече: «Владыко, отдал мене стоят и карут (sic!) мя, а не приближают ся мнѣ».
Василій непрестанно у престола стояше и моляше ся с Корасіею, женою его и паки по 3 днех прійде Василій, вопроси его, глаголя: «Како єси Єладій»?
Он же отвѣщав и рече: «О владыко, глас их только слышу, а их не вижу».
Тогда Василій вѣзрадова ся и призва всѣх людій и попы церковныя, и бысть всѣх людій 600. Святый же Василій рече ко ним: «О друзи и братя, едино овча заблудило от стада Христова. Помозѣте братя, єгда како одорвемо его от волка».
И сповѣда им истинну и разда им свѣща в руц. И поем Єладіа за руку и введе его в церковь. И вси людіє вопіаху единогласно: «Господи, помилуй».
Возрѣ горѣ Єладій и видѣ діавола, лѣтающе яко орла да похитит его. Возопи Єладій: «О владыко, држи мя, взяти мя хощет діаволь».
Василій воспріят его под пазуху и рече: «О проклятый діаволе, како ти хощеш образ божій и крещеніє божіє от руку моею смѣеш восхитити?»
Діаволь же возопи гласом великим и рече: «О владыко, не чини ми на силу. Не аз того исках, но он мене».
Слышавше же вси людіє великим страхом одержими бяха (sic!). Овій кривавляху лица своя біюще ся о камень церковный, и друзіи главою о землю біюще ся к богу вопіаху; «Помилуй, господи, тварь рукою своею и не презри моленіа раб своих!»
Тогда діаволь раздруши ся и спаде рукописаніе Єладіево в руцѣ Василію. Василій взят рукописаніе и дасть рукописаніе Єладію. И рече Василій: «Знаешь ли, что сіє єсть?»
Єладій рече: «То єсть владыко рукописаніе, єже аз записах діаволу».
И введе его Василій в церков и освяти его и предасть женѣ его и благослови их. Богу нашему слава в вѣкы аминь.
Рукопис Дрогобицький в основі згідний з отсим текстом, та у нього бракує кількох остатніх слів, хоча в закінченні і так уже додано дещо супроти повищого тексту; іменно читаємо там, що св. Василій, мабуть, узяв «честная Дары церковная и внийде во дом их и литургию…»
Болгарський текст сеї легенди по Тиквенському рукопису напечатав 1893 р. д. Н. А. Начов у VIII томі «Сборника за народни умотворения», а в X т. того ж «Сборника», стор. 95 – 99, подав також невеличку студійку до сеї легенди.
Примітки
Подавши вище («Із уст народу») два варіанти пісні-вірші про св. Василія і Евладія… – Тексти були надруковані в журналі «Житє і слово» (1895, т. 3, кн. 2, с. 215 – 217) разом з коментарем І. Франка.
Начов Н. А. (1853 – 1916) – болгарський культурно-освітній діяч. У 1894 р. в «Сборнике за народни умотворения, наука и книжнина» (кн. 10) опублікував «Тиквенський рукопис».
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 392 – 398.