22. Печеніги під Києвом (р. 968)

Іван Франко

Уже пятдесят і три роки пройшли,

Як в руських степах печеніги були,

Та ось аж у той рік вони ворогами

Уперве прийшли перед Києва брами.

Був у Передславі тоді Святослав,

Що діється дома, не дбав і не знав;

Жила стара мати із внуками миром –

Ярополком, Ольгом і Володимиром.

Заперлася Ольга у Києві міцно;

Обступили Київ печеніги тісно;

Була їх сим разом великая сила,

Що щільно весь город кругом обступила.

І не було змоги ні їх подолати,

Ні з города вийти та вістку подати,

І почали люди з тяжкого безвіддя,

З тяжкого безхліб’я в місті знемагати.

З того боку Дніпра зібралися люди

І стояли в човнах, по березі всюди,

Та ні один в Київ не міг проникнути

Ні з Києва до них голосом гукнути.

Журилися люди та й стали питаться:

«Чи не міг би дехто на той бік дістаться,

Аби на тім боці дати людям знати,

Чи не могли б вони яку поміч дати?

Як не буде дана відсіч нам до рана,

То нам не стерпіти голодної муки;

Ніж так загибати, ліпше погадати,

Як себе віддати печенігам в руки».

Сказав один отрок: «Я перейти можу».

Кажуть горожани: «Йди на волю божу!»

І він вийшов з міста спокійний, певніський

Бо, на своє щастя, вмів по-печенізьки.

Проміж печенігів він пішов з уздою;

Там він не зустрівся з жадною бідою,

Коли запитав хто: «Ти куди, гультаю?»

Він відповідає: «От коня шукаю».

Як перейшов табір і став над рікою,

Скинув з себе шмаття і побрів водою.

Збіглись печеніги, почали стріляти,

Але не могли вже нічого зділати.

Побачивши теє, люди з боку того,

Випливши човнами насупроти нього,

Взяли його в човен, везли до дружини,

І він оповів їм київські новини.

«У Києві лихої чи за якийсь гріх

Безхліб’я й безводдя притисло нас всіх.

Як завтра підмоги під город не рушать,

Люди печенігам піддатися мусять».

Мовив до народу Претич-воєвода:

«Підступимо завтра в човнах до города,

Візьмемо княгиню й князівських синів

І перевеземо, а людям не в гнів.

Хто хоче – лишайся; хто може – то вплав!

А нам аби тільки князівську родину

Спасти від неволі або від загину, –

А то повбиває нас князь Святослав».

А завтра, як тільки світать почало,

Оружнії в човни, гребці за весло;

Щосили удосвіта в труби заграли,

А з города крики грімкі залунали.

Почули рев трубний і крик печеніги,

І догад їм був, що надходить се князь, –

Від города нарізно драла в побіги!

Возів і наметів порвалася зв’язь.

І вийшла до човнів із внуками Ольга.

Та князь печенізький побачив, що фольга

Киянам мала, сам вернувся до броду

І Претича тут напіткав воєводу.

Питає його: «А се хто прийшов тут?»

А той відповів: «Тогобічний наш люд».

«А ти, може, князь?» – печеніг запитав.

«Я тільки слуга, – воєвода сказав. –

Я тільки прийшов у передній сторожі,

За мною ж іде військо ще без числа».

Сказав сеє жартом, а не для погрози,

Та думка страшна печеніга найшла,

І мовив до Претича: «Будь мені другі»

А Претич сказав: «Най так буде!» –

«Дай руку на те, що будем один дух

Без хитрощів та без облуди!»

І руки оба тут собі подали,

І з коней оба позсідали;

На знак, що з собою у приязнь ввійшли,

Всю зброю свою обміняли.

Дав Претичу князь печенізький коня,

І шаблю від боку, і стріли,

А Претич йому дав свій панцир, і щит,

І меч, і колпак сніжно-білий.

Від міста тоді печеніги відстали,

Та тут же на Либеді табором стали

І не перестали киян сторожити, –

Ніяк було в Либеді коней поїти.

Післали кияни гонця к Святославу:

«Пасеш ти, о княже, в чужім краю славу,

Чужої шукаєш, чужу сторожиш,

Та глянь, ще й своєї в руках не вдержиш.

Тебе не було – печеніги прийшли;

Лиш мало не стало, були б узяли

І матір твою з діточками твоїми,

А разом із ними пропали б і всі ми.

Та як не прийдеш в найкоротший ти час

І не оборониш беззахисних нас,

То ще раз прийдуть і усіх нас візьмуть, –

І що ж тоді, княже, застанеш ти тут?

Так зжалься ж ти над вітчиною своєю,

Над матір’ю зжалься старою своєю,

Над своїми власними зжалься дітьми!

Прибудь, щоб вільніш відітхнули тут ми!

Се вчувши, жахнувся, мабуть, Святослав,

З дружиною коні як стій осідлав,

У Київ приїхав і там свою матір

І діти живі та здорові застав.

Дізнавшися про печенізький набіг,

Зібрав своє військо, прогнав печеніг

І справив киянам на радощах пир,

Міркуючи, що забезпечений мир.

Писано д[ня] 14 – 15 цвітня 1914.

Літописний текст сього прегарного оповідання виглядає ось як (ст. 49 – 50):

Придоша Печенези пѣрвоє на рускую землю,

А Стославъ бяше в Переяславци,

И затвори ся Ольга съ внукы своими в городѣ,

Ярополкомъ и Олгомъ и Володимеромъ,

В городѣ Києвѣ.

И оступиша Печенизи городъ в силѣ тяжьцѣ,

Бещисленоє множество около города,

И не бѣ лзѣ вылѣсти изъ града ни вѣсти послати,

И изънемогаху людиє гладом и водою.

И събравше ся людиє оноя страны Днѣпьра

В лодьяхъ, и об-ону страну стояху,

И не бѣ лзѣ внити в Києвъ ни єдиному же ихъ,

Ни изъ города къ онѣмь.

И въстужиша людиє в городѣ и ркоша:

«Нѣ ли кого, иже бы на ону страну моглъ доити?

Аще не приступите оутро подъ городъ,

Предати ся имамы [Р[укопис]: имамъ] Печенѣгом».

И рече одинъ отрокъ: «Азъ могу преити».

Горожани же ради бывше ркоша отроку:

«Аще можеши како ити, иди!»

Онъ же изыде изъ града съ оуздою.

И хожаше сквозѣ [Р[укопис]: сквѣзѣ] Печенѣга гля:

«Не видѣ ли коня (моєго) никто же?»

Бѣ бо оумѣя печенѣскы,

И имняхути и (одного) своихъ.

И яко приближи ся к рѣцѣ, свѣргъ порты съ себе,

Суну ся въ Днѣпръ и побрѣде;

И видѣвши Печенѣзи оустрѣмиша ся нань стрѣляюще єго,

И не могоша єму ничто же створити.

Они же видѣвше съ оноя страны,

Приѣхавше в лодьи противу єму взяша и в лодью,

И привезоша и къ дружинѣ, и рече имъ:

«Аще не подъступите заоутра рано подъ город,

Предати ся ймуть людиє Печенѣгом».

Рече же имъ воєвода ихъ именемъ Претичь:

«Подъступимъ заоутра в лодьяхъ,

И попадъше княгиню и княжичичи,

Оумьчимъ на сю страну, и люди (ихъ);

Аще ли сего не створимъ,

Погубити ны имать Стославъ».

И яко бысть заоутра, всѣдоша в лодья;

Противу свѣту въструбиша велми трубами,

И людиє въ градѣ кликоша;

Печенѣзи же мнѣша князя пришедша

Побѣгоша розно от града.

Изыиде Олга съ внукы и съ людми к лодьямъ.

И видѣвъ же князь печенѣжьскыи

Възврати ся єдинъ къ воєводѣ Притичю

И рече: «Кто се приде?»

И рече єму (воєвода): «Людиє оноя страны».

И рече князь печенѣжьскыи: «А ты князь ли єси?».

Онъ же рече: «Азъ єсмь муж єго и пришелъ єсмь в сторожехъ,

А по мнѣ идеть вои бещисленоє множьство».

Се же рече грозя имъ. И рече князь печенѣжьскыи

Притичу: «Будь ми другъ!»

Онъ же рече: «Тако буді!»

И подаста руку межю собою.

И подасть печенѣжьскыи князь

Претичу конь, саблю [и] стрѣлы,

Онъ же дасть єму брони, щить [и] мечь, –

И отступ[и]ша Печенѣзѣ от города.

И не бяше лзѣ коня напоити на Лыбеди, (стояша бо ту) Печенѣгы.

И послаша Киянѣ къ Стославу глюще:

«Ты, княже, чюжеи земли ищешь и блюдешь,

А своєя ся лишивъ,

Малѣ бо нас не възяша Печенѣзи,

И мтрь твою и дѣтии твоихъ.

Аще не придеши ни оборониши нас,

Да пакы (пришедши) възмуть.

Аще ти не жаль отьчины твоєя,

И мтри [Р[укопис]: мтрь] стары суща и дѣти(и) своих?»

То слышавъ Стославъ в борзѣ въсѣдъ на кони

Съ дружиною своєю и приде къ Києву

И цѣлова мтрь свою и дѣти своя,

Съжали си о бывшемъ от Печенѣгъ,

И събра воя и прогна Печенѣгы в поле,

И бысть мирно.

Писано д[ня] 5 мая 1914.

Отсе літописне оповідання подав я вже раз у віршованій реконструкції, короткими віршами, 13 строф без закінчення, до прилюдної відомості в літературно-науковім тижневику «Неділя», Львів, 1912, ч. 10, під заголовком «Печеніги під Києвом 968 р. Найстарша українська народна пісня». Воно має справді характер народної пісні, зложеної, щоправда, не в селянській, а в міській або вояцькій дружинній верстві, якої відплодом були й усі інші поетичні оповідання, заховані в наших літописах.

Із народною піснею епічного характеру має отсе оповідання ще й те спільне, що деякі його мотиви знаходимо в переказах інших народів, давніших або пізніших часів. Ось, приміром, у Прокопія Кесарійського в історії війни греків із готами у рр. 537 – 8 я знайшов при описі облоги Риму через готів коротке оповідання, що коли обложені греки під проводом Белізарія хотіли переслати відомість до своїх у Остії, один вояк обібрався перейти через готський табір. Уміючи по-готськи, він без ніякого оружжя, тільки з уздою в руці, вийшов уранці з міста і пішов готським табором, буцімто шукаючи загубленого коня, перейшов табір і щасливо дістався до своїх. Схожість обох сих оповідань, на мою думку, не уймає нічого їх історичній вартості. Обоє можуть бути історичними фактами, що сталися в подібних обставинах.

Писано д[ня] 8 червня 1914.

Примітки

№ 403, арк. 88 – 93 (переспів, коментар, реконструкція), автограф; № 404, с. 245 – 265, писарська копія.

В рукописах № 403 і 404 в заголовку помилкою стоїть «Половці під Києвом». В нашому е-перевиданні ця помилка виправлена.

В праці «Історія української літератури. Часть перша, Від початків українського письменства до Івана Котляревського» І. Франко наводить ранішу спробу переспіву цього літописного епізоду. Вперше її опублікував О. І. Дей у статті «Іван Франко про народнопісенні відгомони в староруських літописах» («Народна творчість та етнографія», 1966, № 3, с. 45 – 46).

Прокопій Кесарійський (між 490 і 507 – після 562) – візантійський історик, автор «Історії воєн Юстиніана з пер» сами, вандалами і готами» (553), яка містить, зокрема, цінні відомості про східних і південних слов’ян.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 96 – 104.