27. Олег і Ярополк (рр. 975 – 977)

Іван Франко

Встала обида в силах Дажбогова внука,

Із-за марної пригоди страшна між братами розлука.

Із-за марної пригоди, рицарської вроди

Поміж братами до чвар і до забійства доходить.

Був у Свінгельда синок на прозвання Лотар;

Чи був у боях такий, як і його батько, моцар,

Сього не знаєм; та був бравий той молодець

Добрий стрілець і запалений звірів ловець.

З Києва виїхав він на ловлю у свобідні часи,

Гнався за звіром аж геть в деревлянські ліси;

Там його Олег зустрів, деревлянських земель господин,

І запитав: «А се хто?» Відповіли: «Се Свінельда син».

Олег був також тоді в тих лісах на ловлі;

Здумав: «Адже я володар сієї землі!»

І не питавши ні в кого, яка там провина,

Виїхав з гущавини і вбив Свінельдова сина.

Стала ненависть за те на Олега від старшого брата,

Свінельд бо не перестав Ярополка раз в раз намовляти:

«Вийди на брата свого і обіймеш сам волость його».

Се мала бути його люта помста за сина свого.

Так минув рік і настала новая весна,

І почалась між братьми за Свінельдова сина війна:

Рушив ото Ярополк на деревськую землю з військами,

Вийшов насупроти нього Олег зі своїми полками.

Випала битва у них, побідив Ярополк,

І тікав Олег сердега, мов тровлений вовк,

З воями своїми гнав, мов кінець почував неминучий,

Сховку шукаючи, в город, що звався Овручий

Город стояв при ріці, через неї йшла гребля велика;

Міст над протоком стояв, тої греблі владика;

Греблею й мостом ішов доступ до міської брами, –

От сюди й Олег чвалав, утікавши з своїми полками.

Тісно на мості було, і наступні передніх тиснули,

Олега з першим рядом з моста в безодню зіпхнули;

Падали ряд за рядом люди й коні одні за другими;

Тут же і Олега смерть ненадійна постигла між ними.

В город Овручий ввійшов Ярополк, волость Ольгову взяв,

І тоді брата свойого шукати гонців розіслав;

Та хоч усе поле битви за ним обшукали посли,

Ні між живими, ані між мертвими його не знайшли,

Аж зголосився один древлянин міщанин

І оповів Ярополкові замість усяких новин:

«Дармо на полі шукаєте, княже, ви брата свого;

Вчора я бачив, як з моста в утеці зіпхнули його».

Вислав тоді Ярополк рибарів, гробарів із гаками;

Стали вони витягать із-під греблі з глибокої ями

Трупи кінські та людські; з ранку аж до полудня тягли

І аж на самому споді Олегове тіло знайшли.

Витягли тіло, внесли в город і на коврі положили,

І Ярополка про свій віднахід сповістили.

Ревно заплакав тоді Ярополк і Свінельду сказав:

«Бачиш, тут маємо те, чого ти так гарячо бажав».

Похоронили Олега на місці при городі Вручім;

Там і могила його – німий свідок потомкам грядучим,

А Ярополк його волость узяв під своє володіння

І не журився, що скаже на те молоде покоління.

Та Володимир, у Новігороді про теє почувши,

Як Ярополк убив Олега, правду та віру забувши,

В страсі за море утік, боячись, аби брат, не лінив,

З ним те саме не вчинив, що отсе з середущим вчинив.

Люба була Ярополку та втека; він довго не ждав,

Свого посадника він у Новий город зараз післав,

І так неправдою за малий час і неначе на млі

Ока він став самовладником руської всеї землі.

Літописне оповідання про сю досить незвичайну пригоду по цитованому тут виданню, ст. 56 – 57, виглядає ось як:

Ловы дѣющю Свѣнгелдичю именемъ Лот(арь),

Ишедъ бо изъ Києва гна звѣри в лѣсѣ,

Оузрѣ и Олегъ и рече: «Кто се єсть?»

И ркоша єму: «Свѣнгелдичь».

И заѣхавъ оуби и, – бѣ бо ловы дѣя Олегъ.

О том быс межи има ненависть, Ярополку на Ольга.

И молвяше всегда Ярополку Свѣнгелдъ:

«Пойди на брата своєго, и приимеши власть єдин єго»,

Хотя отмьстити сну своєму.

Поиде Ярополкъ на Олга брата своєго на деревьскую землю.

И изыде противу єму Олегъ,

И ополчиста ся; и сразившима ся полкома, и побѣди Ярополкъ Олга.

Побѣтшю же Олгови с вой своими в город рѣкомыи Вручи и,

И бяше мостъ чресъ гроблю к воротом городным,

И тѣснячі ся другъ друга спехнуша Олга с моста въ дебрь.

И падаху людиє мнози с моста, и оудавиша и кони и члвцї,

И вшедъ Ярополкъ в город Олговъ прия волость єго,

И повелѣ искати брата своєго.

И искавши єго не обрѣтоша. И рече одинъ Древянинъ:

«Азъ видѣхъ вчера, яко съпехънуша и с моста».

И посла Ярополкъ искатъ.

И волочиша трупьє изъ гребли от оутра и до полудни,

И налѣзоша исподи Олга подъ трупьємъ,

И вънесъше положиша и на коврѣ.

И приде Ярополкъ надъ онь и плака ся и рече Свеньгелду:

«Вижь, иже ты сего хотяше».

И погребоша Олга на мѣстѣ оу города Вручего,

И єсть могила єго (оу) Вручего и до сего дни.

И прїя волость єго Ярополкъ.

И оу Ярополка жена Грѣкини бѣ, и бяше была черницею,

Ю же бѣ привелъ отець єго Стославъ,

И въда ю за Ярополка красы дѣля лица єя.

Слышавъ же се Володимиръ в Новѣгородѣ, оубояв ся бѣжа за море,

А Ярополкъ посади посадникъ свои въ Новѣгородѣ,

И бѣ володѣя єдинъ в Руси.

Писано д[ня] 20 – 21 цвітня 1914.

Примітки

№ 403, арк. 115 – 118 (переспів, реконструкція, коментар), автограф; № 404, с. 315 – 325, писарська копія.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 125 – 128.