Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Життя Івана Федоровича і його часи / 2. Рід Федоровичів

Життя Івана Федоровича і його часи

2. Рід Федоровичів

Іван Франко

Хоч і як декому може видатися лишнім зачинати життєпис якогось, чим-небудь знаменитого чоловіка згадкою про його дідів і прадідів, то все-таки теперішня наука і на те кладе чималу вагу, стараючись прослідити наслідство певних злих або добрих прикмет в родині, їх перехід та перескакування з одних поколінь в другі, з своєрідними модифікаціями та відмінами. З того згляду й родовід Івана Федоровича дає нам деякі цікаві сказівки до зрозуміння його власного характеру, і ми позволимо собі сягнути трохи в минувшу історію старинного українського роду Федоровичів, користуючись при тім безіменно виданою в 1880 році брошурою «Wiadomośći o Fedorowiczach», котра на підставі численних, в віконськім архіві хоронячихся документів та печатних свідоцтв різних писателів коротко, схематично проводить походження сього роду аж в давну давнину, в XII і XIII віки.

Родина Федоровичів, герба Огінець, належить до найдавніших шляхетських родів в нашім краю. Виводить вона своє походження від руських князів чернігівських, котрі опісля сиділи на дільницях Козельськ і Путивль. Коли Козельщина підпала під власть князів московських, тамошня княжа родина перенеслася на Литву, де розродилася в кілька галузей, з котрих деякі і донині носять титул князів.

Єсть се одна з найцікавіших перемін, доконаних в рускій історії, яко то, рівнобіжно з переходом староруського дружинного ладу в шляхетсько-козацький потомки руського князівського роду звільна затрачують свої титули, входять в склад простої шляхти або стаються козаками. Особливо шляхті польській до унії Люблінської і по ній дуже багато залежало на тім, щоб затерти різницю між потомками руських князів і бояр та шляхтичами польськими; особливо в XVI і XVII віках діло се доконується систематично.

«Коли надійшла пора унії, – говорить о тім ділі Яким Лелевель [Joachim Lelewel. Polska, dzieje i rzeczy jej. Tom IV, стор. 100, 104], – одним з найтвердших до розгризення горіхів було знівечення князівства та вщеплення шляхетської рівності».

Зараз 1564 і 1569 багато родин руських добровільно зреклося князівства. Деякі родини дістали осібну концесію зватися князями, другі, не діставши її, протестували уперто. Але се недовго тяглося. Уставою з р. 1638 заборонено було старатися в титули князівські, а уставою з р. 1641 заборонено було уживати навіть тих титулів, які допускала унія Люблінська «tak że, jako Xiążęta, tak у szlachta pro uno statu equestri mają bydź». В кінці 1673 р. шляхта, не вдовольняючись тим, кинула загрозу інфамії на всіх тих, котрі б уживанням чужоземних (т. є. не польських) титулі в, відзнак, гербів або печатей рівність шляхетську ображували; і такі перед трибуналом мають відповідати». Досадно виражає те нівеляторське намагання шляхти польської Вацлав Потоцький в своїй книзі «Poczet herbów szlachty korony Polskiej» [Volumina legum, t. IV], де пише (стор. 24):

Dziś xiążęta na kniazie, a ci w szlachtę prostą

Puydą, у podobno już pióra nie odrostą;

Jeśli nad nami górę wezmą Perekopy,

Jako w kniazie xiążęta, szlachta poydzie w chłopy

і дальше на тій самій стороні і в тім самім дусі:

Szlachta-śmy wszyscy w Polszczę, bracią równi sobie,

Niechay nie presumuje nikt o wyższej ozdobie!

Не дивно затим, що під впливом таких обставин у многих ліній родини Федоровичів також затратився титул князівський і що потомки Володимира Великого стрічаються нам опісля в Січі Запорізькій без ніяких титулів, окрім тих хіба, які здобули собі власною заслугою і власною кров’ю.

Найбільшого значення в історії Полудневої Русі добилася тота лінія родини Федоровичів, котра якийсь час держала в леннім посіданні містечко Іскоростень в давнім воєводстві Київськім. Федоровичі тої лінії – люди воєнні і смілі, занимають видні місця серед тодішньої суспільності в XVI і XVII віках. (З тої лінії походив Данило Федорович, котрий, зібравши на власну руку полк вояків, воював між 1576 і 1592 рр. з турками, поки з наказу Речі Посполитої полк той, так як і другі «свавільні» козацькі полки, не розв’язано). До тої лінії належав Сашко Федорович, котрого в р. 1594 вислали запорожці до цісаря Рудольфа II, обіцяючи йому свою поміч проти турків [Гл. Корн. Заклинський. і їх участь у війні угорсько-турецькій в роках 1594 і 1595].

Але найзнатніший між ними був Іван Федорович Яцковський, через козаків прозваний Федоренко (так як Хмельницький – Хмельниченко). Замолоду пішов він на Запоріжжя, де серед буйної і свобідної дружини дослужився великого поважання. Було се якраз тоді, коли різні національні, церковні і суспільні причини, громадячи притиск і кривди над українським народом, викликали велику криваву драму війни за права народні під проводом Богдана Хмельницького. Між товаришами боїв і слави Богдана й Іван Федоренко занимав видне становище.

Весною 1648 р. бачимо його в Війську Запорізькім вибраного на полковника. Полк його складався з 16 хоругов, кожда по 1 000 людей. При облозі Збаража, надтягнувши збоку, від Залозець, припустив д[ня] 17 липня пам’ятний штурм, описаний обширно у Костомарова. Тут зістав він ранений, так що не можемо напевно твердити, чи брав участь в битві під Зборовом, котра відбулася о 29 день по битві Збаразькій. Слідуючого 1649 року стрічаємо в Барі з титулом полковника подільського. З тої пори остався нам один лист його до Станіслава Лянцкоронського, воєводи київського, в котрім Федоренко упоминає воєводу, щоб не дозволяв своїм людям бушувати по Україні і викликати нову вражду та доводити до нового розливу крові християнської. Лист той взагалі характеризує нам Федоренка як чоловіка на свій час образованого, свідомого своєї гідності і незалежного характером.

В р. 1653 в славнім поході Тимоша Хмельницького на Волощину був Іван Федоренко його товаришем яко наказний атаман 12-тисячної козацької дружини, а коли Тиміш погиб в обложеній Сучаві, Федоренко став головним начальником козацької дружини в обсадженій кріпості і боронився ще через 6 неділь серед найтяжчих обставин, доказуючи з своїми козаками чудів мужества. В кінці, видячи неможність дальшої оборони, капітулював під условієм вільного повороту. По смерті Хмельницького грав Федоренко визначну ролю в історії України і разом з Демком Беневським, каштеляном волинським, був посередником між козацтвом та Річчю Посполитою при заключенні славного Гадяцького договору в 1658 році. Заслуги, які при тім положив около успокоєння країни, з’єднали йому прихильність варшавського сойму і ласку короля. З нього знято кондемнацію, кинену на нього за участь в повстанні Хмельницького.

Іван Федоренко належав до тих полковників козацьких, котрі найдовше стояли при роді Хмельницького, а зглядно при Юрію Хмельниченку. Разом з військом Хмельниченка брав він уділ в нещасливій битві під Слободищем, а по тій битві знов приняв на себе ролю парламентаря і причинився дуже багато до заключения угоди Чудновської, а затим поїхав до Варшави і виєднав у короля і у сойму затвердження угоди Чудновської і Гадяцьких пунктів.

В Варшаві зуміли оцінити заслуги Федоровича. Йому надано шляхетство польське, а король наділив його в р. 1661 різними привілеями і дав йому місточко Боярку в дожизнене ленне посідання. Але Чудновська угода не привела ангела супокою на нещасну, зруйновану Україну. Поляки не мали ніколи охоти додержувати пунктів умови Гадяцької, на котрій головно опиралась (по уступленню Юрія Хмельницького) партія Виговського. До тої партії належав і Іван Федорович як старий товариш Виговського. Ще раз, бачилось, мала заблиснути зоря Виговського 1664 р., коли запорожці завізвали його на гетьманство. В переговорах, задля котрих січовий отаман Сули[ма] поїхав до Виговського, ми стрічаємо і Федоровича, котрий яко закладник за Сулиму від Виговського поїхав на Січ. В ту пору носить він титул отамана балабанівського. Але, повертаючи з Січі, він, мабуть, не застав уже Виговського живого; поставлений в руки Степана Чарнецького полковником, Маховський велів стяти його буцім за змову з Брюховецьким. Се було, здається, причиною, для чого родина Виговських, а також Іван Федорович, покинувши Україну, перенеслась до нинішньої Галичини на Підгір’я, де Остап Виговський, брат бувшого гетьмана, закупив Руду, а Іван Федорович також, мабуть, закупив…

Іван поселився на Україні в своїй маєтності Іванкові, недалеко Фастова, де мав свій власний оборонний замочок. В р. 1689 під час паліївщини козаки напали на той замок в Івановій неприсутності і знищили його дотла. Знать, чув Іван Федоренко, що становище його серед козацтва сталось трудне і непевне, бо після сього нападу перенісся до земель Галицьких, на Підгір’я, де закупив, мабуть, добра для себе, бо син його Павло виступає в актах трибуналу люблінського яко індигенат польський (яко властитель дібр Рокшичі). Сей Павло Федорович був, здається, не подібний до батька, бо в бурливих часах розкладу Польщі, Шведчини й конфедерацій першої половини XVIII віку нічого о нім не чувати. Сином Павла Федоровича був, здається, Яким Федорович, возний генерал воєводства Волинського, о котрім стрічаються згадки в актах з початку XVIII віку (1704 р.).

По нім лишились чотири сини: Войтех, Матвій, Станіслав і Микола. Войтех був властителем дібр Добрусина, а Матвій служив в війську Речі Посполитої яко панцирний товариш «cohortis loricatae й[ого] м[илості] каштеляна краківського». В р. 1752 за свої заслуги одержав привілеєм короля Августа III в дожизнене володіння село Нанову в воєводстві Руськім (близ Перемишля) і дістав титул скарбника нурського. Умер в р. 1801 в Смиківцях, маєтності сина свого, близ Тернополя, маючи 90 літ від роду.

По нім остались два сини: Гавриїл і Флоріан. Старший, Гавриїл, пішов слідом батька і вступив до війська Речі Посполитої. Родився він 18 лютого 1751 р. в селі Лукавиці в Стрийських горах. Служив у війську, а відтак приступив до конфедерації Барської, в котрій брав участь аж до її цілковитого поконання. В р. 1794 був в рядах повстання Костюшківського, а по його упадку враз з другими повстанцями емігрував за границю, де кілька літ мусив пробути. Повернувши до краю, де молодший брат його Флоріан посідав добра Бібрку і Крешовиці в Галичині, оженився з Марією з Соколя Галичинською, з котрою мав трьох синів: Андрія, Івана і Василя.

Андрій родився 2 липня 1778 р. в селі Стрілкові, Стрийського повіту. Науки гімназіальні скінчив в Стрию, а університетські – у Львові. Батько його, здається, був дуже незаможний і небагато міг йому дати на будущий доробок. Але вихований в твердій школі життя, працьовитий, господарний, характеру, націхованого спартанською простотою й незламностею, він не улякся ніяких трудностей і добився під кінець свого життя досить, яко на ті часи, поважного і незалежного становища економічного. Зразу взяв в посесію село Гнилиці Великі в спілці з двома ще товаришами, а коли, головно через його старанність і умілий заряд і через корисні кон’юнктури в торзі збіжевім під час війн наполеонських, посесія тота приносила значні доходи, з зложеного в той спосіб капіталу закупив на свою власність в р. 1812 село Жеребки Шляхетські в Тернопільськім повіті. Пізніше з доробку на тім селі закупив ще три села: Галущинці, Білитівку і Лежанівку (1837 р.). В р. 1818 подався до виділу станового Галицького о висвітлення для себе і для своїх дітей сертифікату шляхетства, що й одержав.

Андрій Федорович оженився д[ня] 26 лютого 1805 р. з Розалією Гриневич і мав з нею п’ять синів: Антонія, Івана, Амброзія, Аріана і Альойзія, а також три доньки: Серафиму (род. 1813 р.), Людмилу (род. 1814 р.) і Гонорату (род. 1826 р.). Антоній уродився 1 жовтня 1805 р. і кінчив школи гімназіальні в Тернополі в колегії єзуїтів, а віддавшися відмолоду сільському господарству, осів в одержаних від батька Галущинцях, оженився з Юлією Моравською і діждався численного потомства.

Другий син Андрія, Іван, герой нашого оповідання, родився 10 червня 1811 р. в Гнилицях. По нім ще родились Амброзій 1817, Аріан 1818 і Альойзій 1830 року. Позаяк дальша судьба братів Федоровичів, особливо Аріана, тісно в’яжеться з судьбою Івана, то ми й не раз ще будем згадувати о них в протягу нашого оповідання. Тут тільки додамо, що з-поміж всіх них тільки один Іван Андрійович унаслідував гарячу кров, войовничу і предприїмчиву вдачу свого пращура Івана Федоровича Яцковського – тож і не диво, що, визначаючись поміж усіми й талантом і твердою, незламною волею, стався вчасно немовби головою і провідником родини і типовим представником передової часті сучасної шляхти, котра старається розламати вузькі рамки старо-шляхетської кастовості і невтомимою діяльностею, великими жертвами окупити у суспільності свої родові і маєткові привілеї.

Багато під кождим зглядом мав Іван Андрійович до завдячення свому батькові, котрого ось як характеризує в своїм пам’ятнику в[ельми] поважна Кароліна Федоровичева, вдова по Івані Федоровичу.

«Батько, чоловік великого духу і великої сили, провадив життя і виховання дітей по-спартанськи. Не хапався він до ніякої широкої публічної діяльності, але зате старався всіх окружаючих, а особливо дітей своїх призвичаювати до простоти і праці фізичної і духовної. Знаючи, що в людськім житті належність маєткова становить майже половину вдачі при всякій публічній діяльності, поклав собі за ціль – здобути для своїх дітей тоту підставу і для тої цілі посвятив свої сили і спосібності. Керуючись все і всюди засадами строгої справедливості, а при тім не лякаючись ніякої, хоч би й як тяжкої праці, він допровадив вкінці до того, що бачив перед своєю смертю всі свої діти вповні забезпечені і особливо з Івана дожився великої потіхи. Коли в пізніших літах сусіди говорили йому, що мусив десь скарб викопати, то він, усміхаючися, показував свої від праці затверділі руки і говорив:

«Глядіть на ті руки! Хто так їх уживав весь вік, як я, той мусив скарбу докопатися».

Впрочім не можна думати, що, засклепившися в тіснім кружку домашнього життя, Андрій Федорович був цілковитим чуженицею на полі ширших світових справ. Особливо в пізніших часах, коли діти зняли з його плечей тягар господарювання, а син його Іван став видним діячем політичним в повіті і в цілім краю, мусив, певно, й батько Андрій заінтересуватися більше політикою. Не треба й додавати, що і тут його симпатіями керувало те саме почуття справедливості і правоти, котре було його провідною звіздою в цілім житті. І так ще 4 години перед смертю, коли син Іван – було се під час Кримської війни – оповідав йому про страти англічан в Криму, замітив: «Се за Сінопу!» Твердив також, що дітей не можна давати до науки перед укінченим сьомим роком життя.

Правильно і тихо плило трудове життя Федоровичівської родини за таким батьком. Мати Розалія, здорова й замолоду гарна женщина, була правдивим типом подолянки. М’якого серця, тужлива і тиха, а при тім невтомимо працьовита, була немов зроду достроена до гармонії з своїм мужем. Весь багатий скарб свого чуття згромадила вона в любові для своїх дітей. Особливо Іван, найкращий і найспосібніший зо всіх, був її найбільшим любимцем. Розуміється, доля судила, щоби задля нього прийшлось їй перенести й найбільше грижі та тривоги, й найбільше радості.

В однім листі Аріана Федоровича до брата Івана з р. 1840 находимо цікавий образець того життя, яке плило в хаті Андрія Федоровича в Жеребках в крузі дітей.

«Тато встає рано о третій або пів до четвертої, піде між телятка, відтак до пасіки, побалакає з Петриком (слугою) і т. д. Мамця, пробудившися, хреститься по сто разів, клякає перед розп’ятим Ісусом і відмовляє: «За тим часом (примовка панії Розалії) літаю до матері божої, Ісуса сладчайшого, святої тройці і всіх святих» з додатком десяти «Отченашів». Антоньо встає о п’ятій рано або й раніше, робить знак хреста святого до руського бога і, ходячи по світлиці, кінчить молитву. Амброз, забезпечений жеребецькою свободою, встає, коли йому сподобається, і, повертаючи з половника, в котрім ночував, сурдут наопашки, шапка набакир, кляне, говорячи: «То бестії ті ластівки. Спати мені над раном не дали! Впрочім, все йде своїм старим ладом».

А ось який образ жеребецького двору й життя дає Іван в однім своїм листі з 1837 року:

«Жеребки, або радше моя в них родина, дивний вид показує для очей незнакомого приїжджого. При першім вступі дивує його, що в’їздить до двору, а, окрім стирт і многих господарських забудовань, нічого не стрічає такого, що би відрізнювало його від прочих сільських хат. Поєдинчість, майже недбальство о всяку зверхню прикрасу. Так і здається, що бачиш ще жильців XVI століття перед собою, котрі, окрім своєї коханої Польщі не знали майже, чи й є який інший народ на світі, але зате не мали й чужинецьких блудів, не бажали чужинецьких прибагів, були чесніші й щасливіші. Так і я, коли прибуду з великого світу, де все манить очі, довго не можу привикнути до тутешньої Речі Посполитої й жалую, що таким ограниченим, поєдинчим життям животіє. Але коли всьому ліпше придивлюся, відрізню правдиве щастя від поверхового і мнимого, то завидую їм і переконуюсь, що я тільки в своїй уяві гарними словами малюю собі щастя, а вони, не знаючи поезії думок, на ділі уживають щасливого життя. Мене за серце хапає, коли бачу, яке тут все щире, яке просте, яке свобідне, несилуване – достаток у всьому якнайбільший, згода всієї родини, якої мало де стрітиш, – одним словом – вони щасливі, між тим, коли на великім світі все хоч і гарне, а таке зболіле!»

Але не завсігди така одностайна тиша панувала в домі Андрія Федоровича. Частенько з’їздилися до нього сусіди, приходили люди з села за порадою і підмогою. Як способом життя Андрій Федорович мало різнився від достатнього сільського ґазди, так і спосіб його мислення все був склінний до мужиків, і в своїх маєтностях він не допускав ніколи робити їм кривду. Тоту традиційну прихильність до мужика виніс і Іван з дому вітцівського; він був одним з тих немногих в своїх часах інтелігентних та багатих людей, котрі глибоко понімали нужду та потреби народу, і посідав той секрет – заговорити до простого чоловіка його мовою і його поняттями, промовити серцем до серця.

Андрій Федорович був чоловік середнього росту, лагідних і приємних рисів лиця, супокійний і поважний. Обдарований залізним здоров’ям і великою фізичною силою, він до пізньої старості держався кріпким, як дуб. Ще в 73 році життя кождого дня щонайменше по дві години їздив на коні. І рівнобіжно з силою і здоров’ям тіла держалася також сила його духу, ясність мислі і тверезість суду.


Примітки

Сторінка автографа праці І.Франка «Життя Івана Федоровича і його часи» (1884 р.)

Потоцький Вацлав (1625 – 1695) – польський поет.

Слідуючого 1649 рокутут у Франка хронологічна плутанина. Облога Збаража і битва під Зборовом – події 1649 р., так що слідуючим мав би бути 1650 р.

угоди Чудновської і Гадяцьких пунктів – У справі ф. 3, № 671, зберігається аркушик, очевидно, робочі записи І. Франка з таким текстом:

«Але Чудновська угода не привела ангела супокою на нещасну, зруйновану Україну. Поляки ніколи не мали охоти додержувати пунктів умови Гадяцької, на котрих опиралися козаки, ставлячи їх додержання головним условієм згоди з Польщею. Неспосібний Юрій Хмельниченко мусив зложити гетьманську булаву. В Лівобічній Україні під протекторством Росії вибрано на гетьмана Брюховецького, а в Правобічній – Тетерю, великого прихильника Польщі.

Вибір Тетері немилий був запорожцям-січовикам, де тоді отаманував чоловік енергічний і розумний – Сірко. Також і одна часть городового козацтва під проводом полковника Сулими не рада була гетьмануванню Тетері, і от з початком 1664 року ті козаки завзивають Виговського, щоби обняв гетьманство над цілою Україною. Виговський, зложивши гетьманську булаву в р. 1659, був воєводою київським, мав чималий маєток і з досвіду свого знав, що гетьманство українське – дуже важкий і небезпечний уряд межи молотом – Москвою та ковадлом – Польщею.

І от в марті 1664 року він видав універсал, в котрім виразно свідчить, що гетьманства не приймає, хіба щоби вся Україна його на ту гідність вибрала. Але помимо того він вислав післанця до маєтності Сулимової Торгівки, жадаючи, щоб Сулима прибув до нього для таємних переговорів. Козаки не хотіли пустити Сулиму до Києва, жадаючи в заміну за нього закладників. Тоді Виговський післав свого давнього товариша і сторонника Івана Федоровича, котрий при його боці занимав уряд отамана балабанівського, до Торгівки, а Сулима поїхав до Києва. О чім переговорювався Сулима з Виговським, сього не знаємо, тільки здається, що переговори ті не остались тайною для поляків і розбудили в них підозріння, бо ще того самого літа польський полковник Малаховський, поставлений з руки Степана Чарнецького, завізвав Виговського до Білої Церкви і там швидко велів – хоч і зовсім безправно – засудити його і укарати смертею, буцімто за таємні зносини з Брюховецьким.

Страчення Виговського і чимраз страшніші замішання на Україні, прозвані в історії «Великою Руїною», спонукали не тільки родину бувшого гетьмана, але й багато інших його сторонників до еміграції в глиб Польщі, до нинішньої Галичини. Крім Виговських туди, на Підгір’я, перенеслися полковники: Груша… а також Іван Федорович. Він закупив, здається, добра Рокшичі, бо син Його Павло виступає в актах трибуналу Люблінського яко властитель тих дібр.

Той Павло Федорович був, здається, не подібний до батька, бо в бурливих часах кінця XVII і початку XVIII століть нічого о нім на чувати. Був се, мабуть, тихий, працьовитий дворянин, люб’ячий супокій й дбаючий о грунтовання і утвердження родової фортуни».

Тут дві неточності: Виговський на той час у Києві не міг бути; полковника звали Маховський, не Малаховський.

Іванківнині районний центр київської області.

Добрусинможливо, село Добросин, нині Жовківського району Львівської обл.

Нановасело (нині не існуюче) в Старосамбірському районі Львівської обл.

Смиківцісело, нині Тернопольського району і обл.

Бібркамісто, нині Перемишлянського району Львівської обл.

Стрілківсело, нині Стрийського району Львівської обл.

Гнилиці Великінині село Гнилиці Підволочиського району Тернопільської обл.

Жеребки Шляхетськінині село Жеребки Підволочиського району Тернопільської обл.

Галущинцінині село Підволочиського району Тернопільської обл.

Білитівканині село Білинівка Гусятинського району Тернопільської обл.

Лежанівканині село Гусятинського району Тернопільської обл.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 13 – 21.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2698

Модифіковано : 7.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.