Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Поеми / Коваль Бассім / Пісня 3. В гостях у невідомого

Коваль Бассім

Пісня 3. В гостях у невідомого

Іван Франко

Вже звернуло геть з півночі;

Мов далекі вовчі очі,

В небі мигали зірки;

Ніч безмісячна, понура,

Тягне холод, мряка бура

Від поблизької ріки.

Вулиці тісні і темні,

Мов рови ті глибоченні,

Глухо кождий крок луна;

Ні тобі душі живої,

Хоч собаки де якої, –

Всюди тьма і тишина.

«Ну, – сказав халіф, – се й варе,

Мій коханий Джіафаре,

Гарний лад у тебе тут:

Для царя найкраща річ,

Як усякий, скоро ніч,

Спать лягає у свій кут.

Хто за дня, мов віл, трудиться,

Тому ніччю твердо спиться;

Все життя мине отак,

Що про жадні злі пригоди,

Про права і про свободи

Не подумає ніяк».

В отакім-то розговорі

Три вандрівники нескорі

Вулицями звільна йшли:

Тут завернуть, там пристануть,

Тут замовкнуть, там заглянуть,

Чей би щось нове знайшли.

Але гов! се що за диво?

В одній уличці, що криво,

Мов поламана, біжить,

Чути голос прездоровий:

Баритон собі чудовий

Так співа, аж дім дрижить.

«Слухайте! – халіф мовляє. –

Се ж направду хтось співає!»

«Ні, – промовив Джіафар, –

Хто б співав так серед ночі?

Хтось кричить! Рятунку хоче.

Може, напад чи пожар?»

І всі три що мали сили

На те місце поспішили,

Відки голос той луна;

Бачать: вулиця в спокою,

Ні пожару, ні розбою,

Ні сліду ніде нема.

Але гляньте, край дороги

Дім стоїть досить убогий,

А край брами між стовпів

Там одне собі віконце

Світить, мов крізь мряку сонце,

Відтам той лунає спів.

До віконця до покою

З вулиці сягнеш рукою, –

Та заглянуть – де, де, де!

Мигне тінь часом на латі,

Видно: ходить хтось по хаті

І співа, аж ляск іде.

Став халіф із Джіафаром.

«Ну, чей, вийшли ми недаром!

Слухаймо, що він співа».

А з хатини без упину

В сонне місто голос линув,

Вимовляв такі слова:

«Там на небі честь аллаху,

На землі ж не маю страху,

Ні гризоти, ні турбот;

Маю силу, – запрацюю,

З’їм, і вип’ю, й потанцюю,

І сміюся з всіх пригод».

«Джіафаре, – цар мовляє, –

Чи ти чув, що сей співає?

Бравий се, мабуть, козак.

Ну, застукай у віконце,

Я хотів би з ним доконче

Познакомитися як.

Дай привіт йому звичайний,

Та не видай нас із тайни,

Впрошуйсь ніби на нічліг, –

Ти вже знаєш, як збрехати,

Щоб пустив він нас до хати,

Щоб його пізнать я міг».

Джіафар не спротивляєсь,

Аж на пальчики спинаєсь

Та й у шибу: стук, стук, стук!

«Хто там? – чути крик із хати. –

Хто тут сміє стукотати?

Ex, як хоплю добрий бук!»

«Не у гнів вам, пане милий,

Ми чужі тут, заблудили,

Із Дамаска ми купці…

У знайомого одного

Ми гостили трохи довго

Та й змилили вулиці.

До господи нам не втрапить,

А сторожа як поцапить,

То в арешт запре якраз;

Тож огляньтеся на бога,

Не гоніте від порога,

Підночуйте крихту нас!»

Тут з вікна, що було вище,

Здоровенна головище

Вихиляється й глядить;

Звис на очі чорний волос,

І, мов з бодні, дужий голос

Не то мовить, то кричить:

«Ви купці? По правді всякій?

Ой, ви скорше розбишаки,

Луп’ярі та батярі!

Щось мені, як бог великий,

Не до шмиги ваші пики,

Щоб гостить о тій порі…»

«Пане, – Джіафар промовив, –

Щоб господь вас поздоровив!

Не беріть на душу гріх!

Ми спокійні, чесні люде,

А вам гріх від бога буде

Не пустить нас на нічліг».

«Ах, драбуго ти одна, –

Мовив голос із вікна, –

Ти про гріх мені торочиш?

Сам пройдисвіт, дурилюд,

Поночі припхався тут!

Знаю я, чого ти хочеш!

Вас там три є шалапути, –

Лиш вам двері відімкнути,

Ввалитесь, мов сарана, –

Не щоб на ніч захиститься,

Щоб наїстись і напиться

Мого хліба і вина».

«Пане, богом кленемося,

Що ми й не доторкнемося

До напою і до страв!

Ми вечеряли, ми ситі,

А вино те грішне пити

Магомет нам заказав».

«Ну, глядіте ж, – говорило

Чорне із вікна страшило, –

За се слово вас пущу.

Та в підпору сьому слову

Лиш одну свою умову

Вам відразу назначу.

Маєте мені у кліти,

Як сліпі й глухі, сидіти,

Тихо, як у лапці щур;

Що я роблю, чи лишаю;

Чи говорю, чи співаю –

Ви мені ані мур-мур.

Се вам я із серця раю,

Бо тут жартів я не знаю,

А на злюк та розбишак

Маю ось що», – і з вікна,

Наче довбнище страшна,

Випручавсь його кулак.

«Ну, – сказав халіф, – нівроку!

Сим струментом раз до року

В бік дістати, та й досить.

Аж тремчу, чим се скінчиться!

А Джафар яка лисиця!

Вміє нічлігу просить!»

Тим часом внутрі будинку

Клямка брязь! і за хвилинку

Ключ у замку заскрипів,

І патлата головище

Вихилилась. «Прошу ближче!

Тут! На сходи між стовпів!»

Гості в пітьмі лап-лап-лап

І по сходах шлап-шлап-шлап,

А господар їм здолини:

«Стійте, де хто є! Гей ну,

Най сі двері я замкну,

То впущу вас до хатини».

Входять. Хатка невеличка,

Стільчик, лавка і поличка,

Чисто виметений піл;

Серед хати з тертиць збитий,

Білим обрусом прикритий,

Вмаєний квітками стіл.

На столі шматок печені,

Два фрикаси приперчені,

Легомина запашна,

Огірок і марципани,

Медяник з маківниками,

Бутля доброго вина.

Тут господар, не вітавшись,

Ні про що їх не питавшись,

При столі спокійно сів,

Проковтнув вина склянчину,

З’їв печені половину,

Огірком її заїв.

Потім позирнув на гостей,

Так що їм до самих костей

Тіло холод перебіг,

І сказав: «Які роззяви!

Марш отам до тої лави

І зробіть собі нічліг!

Чи вам, може, таки ласо

На моє вино і м’ясо?

Ну, попробуй лиш котрий

До стола торкнуться пальцем,

То всіх трьох таким вас смальцем

Насмарую – боже крий!»

І, сягнувши на полицю,

Здоровенну патерицю

Зняв із неї сажньову.

«Бачиш, мой! Отсим смарую!

І, бігме, не подарую!

Де засягну, там урву».

Гості, мов німі, мовчали

І на лавці посідали, –

Чи тремтіли – хто там зна,

Кождий сам собі міркує:

«Най з тобою чорт жартує;

Се правдива сатана!»

А господар бук у руки,

Знов до м’яса без принуки,

До вина й до марципан;

Далі, трохи підситившись

І вина як слід напившись,

Забурчав, мов злий кабан:

«Ні хоч як собі міркую

І в макітрі порядкую,

А не може сього буть,

Щоб були ви чесні люди.

Ви злодії, ви паскуди, –

То досить лиш раз зирнуть.

Ну, ти грубий череваню, –

Я готов у калабаню

До чортів піти як стій

(Мовив він до Джіафара), –

Коли ти не є почвара

І не вийшов на розбій.

Або ти там, чорномазий,

Теслозубий негре вражий

(До Месрура так казав), –

Тьфу, яка гидка публіка!

Видно, той би з чоловіка

Із живого шкуру драв».

І він плюнув, відвернувся

І по хаті закрутнувся,

Заспівав собі під ніс:

«Там на небі честь аллаху,

На землі ж не маю страху,

Хоч би й біс до мене ліз».

«Джіафаре, слухай, серце, –

Так халіф до нього шепче, –

Я би конче знати рад,

Як сей ґазда називаєсь,

Ремеслом яким займаєсь, –

Мусиш ти його спитать».

«Пане, – відповів міністер, –

Хочете, щоб він мені стер

Грішні кості на камуз?

Бога бійтеся! Мовчімо,

Якнайшвидше геть втечімо,

Щоб не був нам тут шляхтуз.

Адже ж бачите, він п’яний,

А в руках бук дерев’яний!

Ну, лиш писну я слівце, –

Може свиснуть поза уха,

Так що в нас не стане й духа –

І хто ж буде знать про це?»

«Ну, най се тебе не страшить! –

Усміхнувшись, рік Ер-Рашід. –

Не такий він людоїд.

А я конче мушу знати,

Як він зветься, чим зайнятий

І який його був рід».

«Добре, пане, дізнавайтесь,

Та на мене не здавайтесь, –

Відповів йому візир, –

А я раджу: будьмо тихо,

Не дратуймо враже лихо, –

Най на нього впаде гир

«Ні, я мушу теє знати, –

Відповів халіф завзятий. –

Яку хоч придумай річ:

Як зовуть його найменно,

Чим займаєсь він щоденно,

Чом ось так проводить ніч».

Джіафар поблід, схилився,

Зимним потом весь облився, –

Бач, попав між два огні.

«Не вгодиш царю – не гоже,

А промовиш – боже, боже,

Поможи сей раз мені!»


Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 99 – 107.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1180

Модифіковано : 11.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.