Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Поеми / Коваль Бассім / Пісня 7. Лазні замкнено. Бассім возним

Коваль Бассім

Пісня 7. Лазні замкнено. Бассім возним

Іван Франко

Нова днина почалася,

Царська рада зібралася.

Ось цар видав маніфест:

У Багдаді всі лазні

Зачинити на три дні, –

Хто відчинить, вбить на хрест.

Люд лякався, дивувався…

«Що се знов таке? – питався

У сусіда там сусід. –

Вчора всі кузні заперли,

Нині всі лазні заперли, –

Чого ж завтра ждати слід?

Чи халіф наш так жартує,

Чи нового щось готує,

Чи трібує послух наш?

Ти один се знаєш, боже,

Що нам добре, що негоже, –

Тож як знаєш, так нас праж!»

Слуги в пишному убранню

Самого халіфа баню

Зачинили передвсім

І царицину в тій хвили,

Джіафарову забили

Й ту, де працював Бассім.

А хазяїн тої бані,

Вчувши царське приказання,

Став мов курка під дощем:

«Три дні свято примусове!

От нещастя нам готове, –

Жий тепер самим борщем!»

Банники ж в недовгій хвили

Круг Каледа обступили

Та й давай його шпилять:

«Сей Бассім – то друг твій, бачся.

Він приніс нам те нещастя.

Як ти смів його прийнять?»

Поки там змагались різно,

Аж Бассім, уставши пізно

Від нічних своїх утіх,

Звивши, мов яке точило,

Свій фартух, і щітку, й мило,

Суне і сопе, як міх.

Він до бані, знай, простує,

А що сталось, не міркує,

Лиш під ніс гуде жуком:

«Хай там світ увесь валиться,

Я не буду тим журиться, –

Буду жити банником».

Ось край бані він на сквері.

Бач, заперті в бані двері,

Люд сумний, без діла весь.

«Що се ви тут поставали?

Двері чом позапирали? –

Так Бассім до них озвесь. –

Може, ключ де загубився

Або замок закрутився?

Дайте я лиш раз дмухну!»

Хоч і як всім не до сміху,

Але мали тут потіху.

«Ну, Бассіме! Ну, ну, ну!

Хочеш двері відчинити?

Хочеш баню тепенити?» –

«Певно!» – відповів Бассім.

«Ну, попробуй се зробити,

Коли хочеш буть прибитий

На хресті на місці сім».

Бассім

Що се за дурні балаки?

Калед

Друже, знать, не чув ти таки,

Як кричали маніфест:

«Всі лазні три дні заперти,

Хто ж відчинить, винен смерти,

І прибить його на хрест».

Вчувши сей указ султанський,

Мов болван тмутороканський,

Остовпів Бассім-бідар.

«Боже милий, боже правий,

Чи на нас ти не ласкавий?

Що се за новий удар?»

«Ти б, Бассіме, мій небоже.

Надаремно ім’я боже

В грішнії уста не брав! –

Так сказав господар бані. –

Від вина уста ті п’яні,

Від обжирства ум охляв.

За твої гріхи безмірні

Від учора правовірні

Терплять голод ковалі.

Краще б був ти задригнувся,

Ніж у наш цех навернувся

Нам на злидні немалі!

Тридцять літ уже, ти, блазню,

Я удержую сю лазню

І ніколи не чував

Ще подібного указу,

Аж свою ти довгобразу

Пику поміж нас упхав.

Тож махай і забирайся,

З ковалями там братайся,

А між банників не лізь!

Най тебе господь провадить!

Нам твоя присутність вадить,

Ти біду приносиш скрізь».

Став Бассім, неначе змитий.

Що було йому робити?

Чи сваритись, чи ридать?

Він забрав свої манатки

І дав драла без оглядки,

Почвалав, куди видать.

Йде та, знай, скрипить зубами,

Гнів свій вилива словами:

«А побий же божий грім

Гостей моїх препоганих!

То у головах їх п’яних

Початок тим бідам всім.

То чорти якісь, не люде!

Що лиш ляпнуть, все так буде,

І то все на людське зло.

Боже, як їх де поцуплю,

То такого лупня влуплю,

Щоб і слід їх замело!»

Поблукавши вулицями,

Він вернув домів без тями.

«Що робити? – крикнув він. –

Ні копійчини в кишені,

Всі кузні і лазні замкнені…

Постить треба? Хай вам хрін!

Ні, не буде сього зроду!

Краще скочу з моста в воду!

Що тут маю, все продам!»

І почав перебирати,

За порядком оглядати

Плащ, і пояс, і тюрбан.

«Сю барвистую хламиду

Занесу якому жиду,

Чей, за ню три драхми дасть;

А тюрбан отсей хрещатий

За дві драхми як продати,

То мов кинути псу в пасть».

І тюрбан в обруч ізвивши,

Плащ порядно ізложивши,

Взяв у руки наш бідар;

Він ще гостям насобачив

І пішов, куди сам бачив;

Просто носа на базар.

Помаленьку чимчикує,

Щось буркоче, щось міркує, –

Аж ось глянь – свята мечеть.

«Дай ввійду, помолюсь богу,

Щоб дав щастя на дорогу

І прогнав все лихо геть».

Увійшов, як слід обмився,

Щиро богу помолився,

І від серця відлягло;

Він покинув гостей клясти,

Став кругом очима пасти,

Чей, би добре що прийшло.

В сінях храму зупинився,

В плащ святочний нарядився

І тюрбан на лоб надів,

І стоїть собі, й міркує,

Як то зараз попрямує

На тандиту до жидів.

Аж ось жінка наближаєсь

І Бассіму приглядаєсь,

Бачить: крепкий се козак,

Плащ, тюрбан на нім заможний,

Мислить: се від суду возний, –

І рекла до нього так:

«Пане мій великоможний,

Чи не є ти з суду возний?»

«Так, – відмовив їй Бассім

І повів очима грізно, –

Я є возний, рано й пізно

Служу судіям усім.

А як хочеш, то одному,

Найчільнішому, святому…

А як хочеш, то й сам я

Пан, що правду важить, мірить

Тим, хто в правду його вірить, –

Я премудрий судія.

Одним словом, все я можу:

Правду людську, ласку божу,

Все готов тобі з’єднать, –

Лиш скажи, чого бажаєш,

Який біль на серці маєш, –

Твою кривду рад я знать».

«Пане, – мовить жінка з жахом, –

Як ти много одним махом

Набалакав, боже крий!

Певно, славний ти юриста,

Але в мене справа чиста:

Виправить довжок старий».

Бассім

Зволь лише мені сказати,

Хто се твій довжник завзятий,

Я його перед суддю,

Що між всіми наймудріший

І до бідних найщиріший,

Заразісько заведу.

Слухай, жінко справедлива,

Будь лише мені зичлива,

Справу сю віддай мені;

За третину п’ястра жваво

Виграю все, коли право

Є по твоїй стороні.

Та хоч би була та справа

Зла, нечесна і лукава,

Бридка, чорна, як смола, –

Я її на правду зверну,

На добро відміню скверну,

Хвіст пущу вперед чола.

«Пане любий, – каже баба, –

Скаржусь я на того драба,

Мого мужа. Щоб я так

Дочекала з бога ласки,

Як подружні обов’язки

Не сповняє сей пияк.

Як мав шлюб зо мною брати,

Обіцяв мені давати

П’ять динарів кожен рік

На шпильки, стяжки й одежу, –

Отсей довг від нього стежу,

Бо пропав із ним мій вік.

Вже п’ять літ із ним бідую,

Слова доброго не чую,

Ледве є що їсти й пить,

А ще дідько той лапатий

Видумав за домом спати, –

Най же довг мій заплатить!»

«Що ж за заробіток має

Муж твій?» – так Бассім питає.

«Муж мій, пане, чоботар». –

«Га, шкурлатник! Стій же, братку,

Я тобі прищеплю латку,

Кину в дрож тебе і в жар!»

«Пане любий, – мовить баба, –

Чи не слід на того драба

Скаргу в протокол вписать,

У судді на мій рахунок

Виєднати форлядунок

І тоді його зазвать?»

Бассім

Певно, певно! Ось до суду

Вже близенько, сам я буду

Особисто у судді,

Твою справу виторочу,

Форлядунок виклопочу, –

Буде діло все в ладі.

Се сказав Бассім і сміло

В суд ввійшов, мов мав там діло,

Десь постояв при стіні,

Потім гордо виходжає,

Шмат паперу в жмені має

І так мовить тій жоні:

«Ось папір! Тепер приладься!

Як на річі будеш знаться,

То побачиш ще й печать:

За годинку – кайтесь, люде! –

Чоловік твій смирно буде

Твої руки цілувать».

Аж підскочила шевчиха.

«Дай же боже йому лиха,

А вам, паночку, добра!»

І з намиста, що на шиї,

Відірвала дві новиї

Драхми чистого срібра.

«Нате, паночку хороший!»

Як Бассім дірвався гроший,

То, мов яструб в кігті, хап!

«Ще Бассім я! – повідає. –

Ще аллах за мене дбає,

А мій ворог – глупий цап!»

Повела його шевчиха

Аж на те підсіння стиха,

Де сидів її супруг,

І сама за вуглом стала,

І Бассіму показала;

«Он він, панцю, щоб оглух!»

Тут Бассім свій ум відсвіжив,

Свій тюрбан нагороїжив,

Вуса остро підкрутив,

Кашлянув, мов моздір грюкнув,

Палкою в підлогу стукнув,

Очі в лобі закотив.

Бачить, мужичок маленький.

І худенький, і бліденький

Над роботою клячить,

Як то кажуть, пушка духа,

Шиє й сам собі, як муха,

Якусь пісеньку мурчить!

Тут Бассім не рік нічого,

Наближається до нього,

Що клячав на килимку;

Килимок за роги цапнув,

З майстром враз на плечі хапнув,

Наче кицьку у мішку.

«Пане, що се за причина? –

В страсі запищав шевчина. –

Де, куди мене несеш?»

Бассім

Маєш тихо буть, смириться

І закону покориться,

Бо до трибуналу йдеш.

Швець

Пане, змилуйсь надо мною!

Адже ж не піду, як стою.

Положіть мене, щоб міг

Взяти свиту, вбратись гоже, –

Піду з вами в ім’я боже, –

Не несіть мене на сміх.

Змилувавсь Бассім, шевчину

З килимком на землю кинув;

Люд їх обступив вінком.

Швець пита Бассіма з чуду:

«Хто се зве мене до суду?

Чиїм-то я довжником?»

Бассім

Жінка зве тебе до суду,

А я урядово буду

Її справу заступать:

Ти весь вік їй закапарив,

Тож за п’ятдесят динарів

Ти їй мусиш одвічать.

Швець

О завзяття ти жіноче!

Що вона від мене хоче?

Лиш п’ять літ жонаті ми.

Їй динара в рік! Є свідки!

Але п’ятдесят? Се відки?

Бассім

Хоч заріжся, а візьми!

Зрештою, мій любий друже,

Се мені зовсім байдуже, –

Будеш се судді казать.

А тепер готов? їй-богу,

Час рушати нам в дорогу.

Я не маю часу ждать.

І Бассім потяг шевчинку

До судового будинку,

Жінка ж бігла передом.

Як минули півдороги,

Швець Бассіму бух у ноги

І сказав таким ладом:

«Пане любий, лиш дві слові

Подозвольте, коб здорові,

Мені з вами говорить!»

Бассім

Говори хоч двадцять штири!

Ми ж нічого не згубили,

Перед нами не горить.

Швець

Вірте! – все, що жінка клепче.

Се сліпа їй заздрість шепче.

Бачте, вчора пізно вніч

Я в сусіди загулявся,

Потім там обночувався, –

Відси й вийшла вся та річ.

Та кленуся бородою:

Задобрю і заспокою

Я її не в довгий час;

Най лише переспимося,

То і перепросимося,

І не буде звади в нас.

Тож прошу, мій пане милий,

Видай присуд справедливий! –

«Що за присуд?» – рік Бассім.

Швець

Дар візьми від мене, молю,

І пусти мене на волю, –

Буде краще нам усім.

Вечором домів я верну,

Свою жіночку химерну

Приголублю, обійму;

Та тепер, як зла, то в суді

Стану я в такій паскуді,

Що суддя замкне в тюрму.

Думає Бассім: «Хвалабу!

Біс надав мені сю бабу!

З нею панькатись не слід.

Краще взять, що сей дарує,

І нехай собі мандрує

Хоч до чорта на обід».

І сказав: «Мій друже чемний,

Певно, присуд сей приємний

І тобі, й твоїй жоні;

Але треба ж би подбати,

Щоби присуд той, о брате,

Був приємний і мені».

Швець відразу се второпав,

У калитці пошолопав,

Дав Бассіму драхми три.

Сей сказав: «Тьфу, тьфу на вроки!»

І у черес свій широкий

Впер, мов рака до нори.

Хвильку йшли ще так у парі,

Аж притрафивсь на базарі

Стиск народу, там вони

Буцімто згубились жваво;

Сей наліво, той направо, –

Вітра в полі догони.

«Жив мій бог! – Бассім аж крикнув. –

Ось п’ять драхм сьогодні смикнув,

То ще з голоду не вмру!

Дбав за мене бог багатий,

То й було би гріх зміняти

Поведенцію стару».

Тут він зняв свій плащ квітчастий,

З голови тюрбан кратчастий

І звинув їх у тлумак,

Край мечеті сів на сходи,

За сьогоднішні пригоди

Богу дякує юнак.

А шевчиха рада дуже,

Що пан возний її мужа

Без пощади тягне в суд;

Наперед чвалає жваво

І міркує: «Є ще право!

Є й на мужа в жінки прут!»

Озирнулась – що за нужа!

Ані возного, ні мужа

Позад неї ні сліду.

Як не крикне: «Леле! Леле!

Най вам дідько кості меле!

Тьфу на горе, на біду!»

Ревучи, мов за покійним,

З гнівом, вереском подвійним

Вулицями, знай, біжить.

Глянь, Бассім сидить край храму,

Очі впер в святую браму

І тлумак в руках держить.

Кинулась до нього баба:

«Ось дивіть на сього драба!

Де мій муж? Де мій довжник?» –

«Жінко, – рік Бассім їй строго, –

Чи я сторож мужа твого?

Чи довжник у тебе зник?»

Шевчиха

Як то? Ти не є пан возний?

Бассім

Брешеш, голосе безбожний!

Груба та брехня на цаль.

Я не возний, я не писар,

Ні від довжників комісар, –

З батька, з діда я коваль.

Тут шевчиха мов сказилась,

В чуб Бассімові вчепилась

Та й кричить: «Розбій! Розбій!

Правовірні, гей, біжіте,

Порятуйте, поможіте!

Мій довжник! Гнобитель мій!»

Тут народу тьма зібралась,

Та й питають, що за галас?

Шевчиха

Люди добрі, возний сей

Мав приставити до суду

Мого мужа за облуду,

Та й пустив. Рятуйте, гей!

В мене взяв дві драхми, ланець,

Підкупиться дав, поганець,

Та й пустив його із рук.

Де ж найду я правду й віру?

Таж такому бузувіру

Мало буків, мало мук.

Дехто з тих, що позбігались,

До Бассіма придивлялись.

«Жінко! – кажуть. – Майстрова!

Гнів і лемент ваш порожний, –

Се ж Бассім-коваль, не возний.

Певно, їх таких є два».

Бассім

Люди добрі, будьте свідком,

Отся відьма з чортом-дідьком

Бух на мене та й рипить

Про якісь дві драхми тощо,

І мене, бог знає пощо,

Возним хоче ізробить.

Тут сей голосно, той тихо

Дорікає: «Фе! шевчихо,

Не годиться так робить!

Гріх великий і публіка

Роботягу чоловіка

Забездарма зачепить».

Сей падкує, той кепкує,

Третій бабу в бік пакує,

Інший каже: «Жарт набік!»

Той кричить: «Вона здуріла!»

Сей свистить; «Горівку пила,

Та на мозок дур затік».

Стала баба, наче змита,

З пантелику чисто збита,

Далі плюнула й рекла:

«Отакі з лемішки пляцки!

Тьфу на розум мій дурацький!»

І додому потекла.

«Гей, на бороду пророка!

Возним бути – не морока, –

Міркував собі Бассім. –

Перед возним кождий страх ма,

Слово скаже він – та й драхма,

Ще й насвище в пику всім.

Наплювать на ремісництво,

На ковальство і банництво, –

Возним буду, поки жив!»

І, стуливши драхми в жменю,

На базар по хліб, печеню

І все добре поспішив.


Примітки

Мов болван тмутороканськийвираз зі «Слова о полку Ігоревім».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 133 – 147.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1051

Модифіковано : 14.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.