20. Василь помирає посеред церкви

Іван Франко

З Василем Півтораком дійсно чудо сталося! Панотець і всі домашні не можуть надивуватися, що се з ним зробилося. Ще вчора вечір бачили його смертельно хорого, ще вночі крізь сон чули тяжкий кашель і стогнання, – а тут нараз рано Василь встає зовсім здоров і просить панотця, щоби його пустив до церкви. Що з ним сталося? Яким чином він так напруго виздоровів? Ні, – вся челядь рішила, що тут без чуда нема.

Чуда, правда правдою, не було тут ніякого, і панотець був би то пізнав, якби був пильніше приглянувся Василевому лицю, а особливо очам. В них тлів такий жаркий, неприродний огонь, губи так часто судорожно здригали, руки і коліна тремтіли, що не треба було дуже великого лікаря, щоби пізнати, що се зовсім не здоров’я піддвигнуло Василя з постелі, але страшне зміцнення гарячки, що тота живість, то остатнє висилення організму, мов остатнє живе палахтення світла, заким має зовсім загаснути. Але панотець не мали часу приглядатися Василеві, – вони швидко пішли на утреню, а відтак сіли трохи подумати о проповіді.

Василь тим часом просив Сеня, щоби вивів його ід церкві, бо ще ніби не зовсім подужав і не зможе вдержатися на ногах. Він не менше других твердо вірив в своє чудесне виздоровління. На цвинтарі обступили його селяни цікавою громадою, і Василь почав їм широко розповідати про свої давні гріхи, про свою слабість, про страшилища, які йому привиджувались, і про муки, які терпів. «Але матінка божа змилосердилася надо мною. Через єї молитви, панове господарі, підвів мене господь. От слухайте. Нині над раном лежу я, – не сплю… Чую, – вітвираються двері, та так тихісінько, що й не чути. Дивлюся, входить жінка, вся в білім, а від неї така ясність сяє, що аж у очі б’є. От вона приходить до мене, а я лежу, та тремчу, та все пацір мовлю. Вона, братчики, притулила ми руку до грудей, а мені мовби жорновий камінь зняв, так відразу легко стало». – «А що? Ліпше ти?» – питає мене. «Та ліпше», – кажу. «А видиш, не треба грішити, пан біг за гріхи ще тяжче буде карати. Іди ж, небоже, і три неділі лежи «крижем» перед царськими дверми, потому ся висповідай, то ти всі гріхи будуть відпущені».

Василь довго ще говорив в той спосіб; людей чим раз, то більше купчилося коло нього, старі приятелі стискали його за руки, узнаючи на нім явну ласку божу. Вкінці забаламкали сумовито дзвони на хвалу божу, і весь народ попер до церкви, хрестячися побожно та цілуючи чорний дерев’яний кілок, котрим були прибиті Христові ноги на великім розп’ятті перед церковними дверми.

Іван не міг протиснутися ід татові, хоть дуже рад був з ним поговорити. Від якогось чоловіка він почув тото, що розповідав Василь, і сам не знав, що о тім і гадати. Він насилу хотів вірити в правдивість сеї бесіди, але в глибині душі щось ворушилося і шептало: «Ні, се не туди йде». Будь-що-будь, він постановив собі бодай по церкві поговорити з батьком і пішов до церкви, де вже почалася була хвала божа. Перед самими царськими дверми, на помості, лежав його отець у брудній сорочці, завалянім куртаці, нечесаний, нужденний, лежав лицем до землі, з простертими руками, правдивий образ розбитого, знищеного чоловіка, що кориться перед своїм побідителем. Люди з усіх боків цікаво поглядали на нього, матері підносили ззаду свої маленькі діти, щоби їм показати «чужу» на «зюмці», а як котре плакало, то страшили, що й їм так скаже «боженька» лежати, як не будуть тихо. Баби шептали, здихали побожно, зводили очі догори і хитали головами, лиш дяк співав своїм пискливим голосом усе однаково і під час кождої довшої молитви панотця заживав з ріжка табаки.

Лежить Василь Півторак і не рушається. Холодний поміст, бачиться йому, дихає під ним, підноситься і опадає, як груди велета. Холодний поміст, бачиться йому, висисає з його тіла нестерпиму паль, лагодить своїм холодом гарячку, тамує дихавичний кашель, йому легше, що раз, то легше. Молитви ніякі не йдуть йому на голову, та й чи до молитви йому тепер?.. Йому перемигнуло перед душею ціле життя, та не тото життя, яке розуміється в зібранні всіх пригід, нещасть і завірюх, але життя чисто ростинне, вегетативне. Йому бачиться, що тіло тяжіло на нім, мов камінь, давило і в’язало його, мов залізні пута, довгі літа, відколи затямить. Ба, йому бачиться, що воно ще й тепер тяжить на нім частиною своєї ваготи, путає його посліднім узликом ланца. Живо наперед, скидай з себе послідок ваги! Живо наперед, перерви послідній узлик ланца! Свобода, свобода! Як легко без пут, як весело, ясно, любо на світі без каменя на груді! Живо наперед! Живо наперед!..

А тим часом хвала божа іде своїм звичайним ладом. Уже по євангелію панотець стають на казання. Їх лице ясніє незвичайною радістю. Після звичайного, нині дуже сильно і, видимо, з щирого серця виголошеного: «Сей день, єго же сотвори господь, возрадуємся і возвеселимся в онь», панотець приступили просто до оповідання про блудного сина, широко і з притиском вияснили тото речення, що більша радість на небі задля одного наверненого грішника, як задля десяти праведників. «І от, християни, – кінчили панотець, – перед вами лежить такий син марнотратний, такий грішник, котрий молитвами святих божих тепер знов навернувся на путь істини. Нині у небі радість велика, нині пастир добрий найшов згублену вівцю, нині і наша громада позискала назад свого чесного члена. Радуймося і тішмося, християни, бо нема більшої утіхи, як тогди, коли бачимо свого ближнього, повертаючого з блудної дороги на дорогу вічного спасенія!»

А навернений грішник, блудний син, загублений баран, лежав тихо, недвижно на помості і не рушився й разу під час тих слів. А коли по службі божій люди хотіли його підоймити і вивести з церкви, з немалим переляком підняли з помосту бездушне, холодне вже і задеревіле тіло «наверненого грішника».

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 367 – 369.