20. Байка про байку

Іван Франко

– Але ж се все байки! – в один голос закричали діти, коли я скінчив оповідати їм оте все, що написано в тій книжці.

– Так, дітоньки, байки. А знаєте ви, що то байка?

– Знаємо, знаємо! То щось таке, що не є правда.

– Овва! А хто ж то сказав вам се?

– Ми самі так думаємо.

– Ну, то подумайте ліпше. Хіба ж се не правда, що вовк їсть барана, лис курей, сови пташок?

– Та се правда. Але ж ти оповідав нам, що лисичка копала поле і їла паляниці з медом, що вовк їхав на ослі в село, бажаючи бути війтом, що крук ніс у дзюбі головню і розложив огонь, і всякі такі несенітниці. Се вже не може бути.

– А коли не може бути, то пощо ж ви слухали?

– Пощо слухали? Бо цікаво.

– Що ж тут цікавого? Як може неправда бути цікава?

– Власне неправда найцікавіша! Се так смішно подумати, що вовк хоче стати війтом, що лис сидить у бочці з фарбою, що кіт говорить побожні вірші…

– А якби я почав оповідати вам, що вовк літає в повітрі, лис плаває в воді, кіт живе в норі під землею, то як думаєте, се була би правда чи неправда?

– Авжеж, неправда.

– А було би цікаво?

– Зовсім ні.

– Значить, не кожда неправда цікава?

– Та так, не кожда.

– Ну подумайте ж тепер, котра неправда цікава? Діти задумалися. Їх маленькі головки працювали, оченята блищали, але думки не клеїлися докупи.

– Візьміть для легшого зрозуміння два рисунки. Ось на однім нарисуємо барана з шістьма ногами. Як гадаєте, правдивий се баран?

– Та ні.

– А смішний?

– Також ні.

– Так. Се баран-каліка, а вид каліцтва збуджує в нас жаль, а не сміх. А тепер гляньте на отсей рисунок: осел грає на фортеп’яні. Правда се?

– Та ні.

– А смішно?

– Навіть дуже смішно.

– Що ж тут таке смішне?

– Те, що осел узявся не до свойого діла, робить щось таке, що можуть робити тілько люди.

– Чи всі люди?

– Навіть не всі люди. Ті, що вміють грати, можуть братися до сього, а ті, що не вміють…

– Таких, здається, якось називають?

– Еге, їх так і називають ослами.

– От і бачите! І ми дійшли до кореня! Значить, є осли й між людьми?

– Авжеж, є.

– Значить, коли я нарисую осла при фортеп’яні, то се не буде конче така цілковита неправда! Ну, а як думаєте, є межи людьми й інші звірячі натури: хижі вовки, хитрі лиси, добродушні слони, зрадливі круки, напасливі сови?

– Кажуть, що є й такі.

– От і бачите! Значить, говорячи про звірів, я не говорив цілковиту неправду. Певно, що дійсний кіт не говорив побожних віршів, але чи один же то облесний чоловік говорить такі слова, дибаючи на людську згубу! Дійсний осел не засяде грати на фортеп’яні, але кілько ж то двоногих ослів брязкає на фортеп’янах і інших струментах і загалом роблять такі роботи, котрих не вміють, до котрих би не повинні братися! Значить, дітоньки любі, не тим цікава байка, що говорить неправду, а тим, що під лушпиною тої неправди криє звичайно велику правду. Говорячи ніби про звірів, вона одною бровою підморгує на людей, немов дає їм знати:

– Та чого ви, братчики, смієтеся? Адже се не про бідних баранів, вовків та ослів мова, а про вас самих з вашою глупотою, з вашим лінивством, з вашею захланністю, з усіми вашими звірячими примхами та забагами. Адже ж я намисне даю їм ваші рухи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозуміли – не їх, а себе самих!

– Ну, се, мабуть, не зовсім так, як ти кажеш, – мовив до мене один старшенький хлопчик. – Якби так було, то треба би оповідати байки самим старшим людям, нехай би з них пізнавали свої хиби. А у дітей таких хиб звичайно ще нема, то пощо їм того? А тим часом старшим людям байок не оповідають, і вони їх навіть не люблять слухати, тілько власне діти. Для дітей мусить у них бути цікаве щось інше.

Правда, як розумно говорив той хлопчик? Він думав і привик уже в’язати одну думку з другою.

– А як думаєте, любі мої, – мовив я на те, – чи маленьким дітям можна давати їсти твердий хліб, волову печеню, капусту?

– Ні. Вони би від того занедужали. Їм дають кашку на молоці.

– От і бачите! Гола, повна правда життя – то тяжка страва. Старші можуть заживати її, вона для них смачна і здорова. Але дітям не можна давати її так, як старшим, треба приготовлювати її в ріденькім стані, в образках, у байках. І вони так приймають її. А при тім ще одно. Вони люблять звірів, чують себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх: от тим-то й оповідання про звірів їм такі цікаві, особливо, коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати і поводитися, як люди. Колись, як іще всі люди були прості, невчені, з дитячим розумом, усі вони любувалися байками так, як тепер любуються діти.

– А я найліпше люблю байки через те, що мої мама оповідають їх так гарно, так рівно-рівно, такою добірною мовою, – мовила дівчинка-школярка.

– Так, дітоньки! Се велика правда. Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у іншій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Тисячі річей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті.

– А кажуть, є такі пани, що хотіли би відібрати нам нашу мову, заборонити нам думати і говорити по-свойому. Чи то може бути правда?

– Правда, дітоньки. Є такі люди, що їх коле в очі те, що ми є на світі, раді би, щоб нас не було, і добирають усяких способів, аби скасувати нас. Але вони все пригадують мені ту синицю, що збиралася спалити море.

– О, о, о! То синиця збиралася палити море? А то за що? Як?

– Слухайте, дітоньки як то було!

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 20, с. 167 – 170.