Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Основи суспільності / Часть друга / 6. Пані Олімпія шле Адася до Львова

Основи суспільності

Часть друга

6. Пані Олімпія шле Адася до Львова

Іван Франко

Пані Олімпія не йшла вже за людьми до офіцини. Вона почувала, що на се їй не стане сили, що даремне буде вмовляти в сю юрбу, буцімто тут нічого не сталося.

А головно її перелякала нагла присутність Деменюка, котрого голос зараз пізнала. Сей чоловік був з о. Нестором ще вчора пізно вночі, вийшов від нього так, що вона його не бачила. Чи він тільки вийшов? Чи пішов геть? Чи він знає що-небудь більше про події сеї ночі і що власне знає? Вона даремне ламала собі голову над сими питаннями, котрі піднімали в її серці цілу бурю тривоги і ніяк не хотіли прояснитися. Сам на сам з ним вона, може, була б відважилася взяти на розпити старого, вивідати у нього все, добитися повної певності, але при людях, при тих недовірливих і ворожо для неї настроєних людях – нізащо в світі! Вона не видержала б і одного його погляду, не здобулась би на те, щоб завдати йому найзвичайніше питання.

Не менше, коли ще не більше, перелякався, збентежився, зовсім змішався Адась, почувши з офіцини голос Маланки. Отся дівчина, в котрій ще вчора він бачив гарну «пташку», з котрою можна приємно побавитися, щоб її опісля, обскубану і споневіряну, пустити на чотири вітри, тепер була для нього якимось страшним ворогом, якоюсь могучою загрозою. Чому? Він сам не міг зміркувати. Адже ж нічого між ними не сталося, вона нічого не могла йому закинути, а те, що зробила для нього, зробила з доброї волі, без силування.

А все-таки її жалібні ридання та стогнання свердлили йому душу як страшні докори, проймали його невимовним страхом. Сей панич, такий ще гордий і фудульний перед хвилею супроти мужиків, такий, бачилось, лицар, тепер, сам на сам з матір’ю, зробився таким малим, безрадним, трусливим, мов дитина, що напотемки зайде в темний кут і боїться сама власного стуку. Він готов був заплакати, руки його тряслися, в душі все завмерло, крім одного, чисто звірячого інстинкту самоохорони.

– Мамо, я довше тут не лишуся! – промовив він розм’яклим, майже плаксивим голосом.

– Не бійся, синку! – мовила пані Олімпія, беручи його за руку. – Кріпися! Не подавайся!

– Ні, ні, ні! Не можу тут бути! Серед тих диких грубіянських людей… Серед того окруження… Здурію, мамо, здурію!

– Бог з тобою, Адасику! Що ти говориш! Мусимо держатися обоє разом. Мусимо не подаватися, мусимо боротися! Пам’ятай, що в противнім разі грозить нам загибель!

– Не можу! Не можу! – повторяв, мов помішаний, Адась, хапаючись обома долонями за голову. – Мушу геть відси! Мушу троха віддихнути свобідно, покріпитися…

– Ну, добре, добре, – мовила пані. – Так знаєш що, синку? Сідай зараз на бричку і їдь до Львова.

– До Львова? – радісно скрикнув Адась.

– Так. Адже там маєш у касині діло, правда?

– Ага, ага! В касині! Я було й забув! – уривано мовив Адась, немов силуючись щохвилі захопити трохи повітря в груди, як чоловік, котрого щось душить у горлі,

– Бачиш, се одно. А друге – мусиш зі своєю нареченою побачитися.

– Що? Що мама мовить? – здивовано питав Адась, витріщаючи на неї очі.

– Мусиш, синку, мусиш! – твердо промовила пані. – Тепер, після того, що тут сталося, піддержання зносин з сім’єю твоєї нареченої є для нас дуже важне! Дуже важне! Сам се зміркуєш, коли ближче про се подумаєш. А Еміль казав мені вчора, що вони, дочка і мати, нині або завтра мають бути у Львові.

– Але ж, мамо! – з виразом глибокого болю скрикнув Адась. – Я не зможу тепер, після сього, що сталося, показатись їй на очі! Не зможу слова сказати до неї!

– Ну, що ти, сину! Хіба би сама тебе не хотіла пустити. Але се неможливе. Ніхто ще ні про що не знає. І ти йди зовсім свобідно, говори зовсім свобідно, немовби нічого й не сталося. Можеш мимоходом сказати при Мількові, що піп, котрого він бачив у нас, троха щось занедужав, але то так, мимоходом! Згадай про се як про марницю, про котру нема що довго й балакати. Ще раз кажу тобі, Адасику, мусиш се зробити. Від сього дуже багато залежить.

Голос її, інтонація, жести, розвага і рішучість – усе те підбадьорило трохи знемощілого панича. Ота стара женщина, зів’яла, посивіла та похилена віком, виростала в його очах, робилась крепкою, здоровою і смілою за двох. Він чув, що не їй о нього, але йому о неї можна опертися, чув, що засоби її душевної сили ще такі значні, що вистарчать для них обоїх.

– Добре, мамочко, постараюся зробити все! – мовив він, цілуючи її в руку. – Нехай тілько троха передихну свіжим повітрям! Нехай троха розірвуся, вспокоюся!

– Розірвися! Вспокійся! Але не забувай ані на хвилю, що нас чекає важка і вперта боротьба, для котрої треба розумно і всесторонно приготовитися. Треба собі забезпечити всі входи і виходи.

– У мами надлюдська сила, надлюдський розум! – з подивом шептав Адась.

– Ні, синку, у мене тілько спокій, – промовила простодушно пані Олімпія. – Представ собі, сеї ночі я спала як убита. Мої нерви мов рукою відняв – спокійнісінькі. В голові ясно, не шумить, як уперед. Чую, що моя давня сила вернула. Так от що, синку, щоб не забути. Їдь же зараз до Львова і знаєш що? Поробивши оте все, що я тобі казала, сли можна – нині, а найдалі завтра вертай додому.

– Додому? – оп’ять сквасився панич.

– Конечно! Конечно! – оп’ять рішучо промовила пані. – І то вертай не сам, а з лікарем. Мусимо конче щось зробити хоч про людське око.

– Нехай і так! – промовив Адась.

– А гроші у тебе є?

– Є. Думаю, що сих буде досить.

– Гляди ж! Не надто шастайся! Будь оглядний і осторожний і вертай – коли можна, то нині, а як ні, то завтра, і з лікарем! А я тим часом буду тут сама робити що зможу.

Панич поскочив від мами і направився до возівні.

– Гадино, гей, Гадино! – гукав він, – Готові коні?

– Готові! – відізвався зі стайні Гадина.

– Запрягай до брички!

– Слухаю ясного пана!

– Адась! Ходи-но ще сюди! – закликала пані Олімпія.

Поки Гадина виводив зі стайні коні і запрягав маленьку блискучу паничеву бричку, Адась оп’ять наблизився до матері.

– Слухай, синку, – мовила вона, нахиляючись до нього. – От добре, що я ще вчас пригадала! Зараз, як приїдеш до Львова, пошукай Мендля.

– Мендля? Того лихваря?

– Того самого. Жебрай у нього грошей на вексель. Обіцяй, який хоче, процент і позич хоч з тисячу гульденів.

– А то нащо?

– Треба, синку. Роздумаєш, то й сам побачиш, що треба. Конче позич! А бодай так зроби, щоби хоч вексель був підписаний, навіть ще ліпше – кілька векслів, два або три, хоч би й на дрібніші суми. І добре би було, щоб ти говорив не з одним жидом, а з кількома, щоб між ними вість пішла, що торецький панич того і того дня зичив гроші.

– Ну, се для них не новина! – мовив понуро Адась.

– Тим ліпше, тим ліпше! Але нині се конечне потрібно. Чуєш, синку, конечне!

– Ну, що ж, коли потрібно, то я й зроблю. Се вже я можу зробити.

Бричка була готова.

– Ну, так до побачення, мамочко! – промовив Адась і, поцілувавши її в руку, скочив на козли і, вхопивши лівою рукою реміннії віжки, а правою батіг, цмокнув на коней, ляснув батогом у повітрі, і коні рушили з місця. Гадина тим часом побіг відчинити браму.

«Дивна жінка ота моя мама! – міркував Адась, чвалаючи гостинцем до Львова. – Я голову трачу, весь мов розбитий, мов у міх зав’язаний, а вона тілько тепер відзискала спокій. Формальну стратегію передо мною виложила. О, така жінка нешвидко зложить оружжя! З нею поборотися не всякому під силу буде!»

Коні летіли мов вихор. Широкі панські лани і вузькі мужицькі ниви пестрою рікою плили по обох боках гостинця; понад ровом мигали високі тополі, кучеряві рябинові дерева або обірвані давно з ягід черешні. Далеко-далеко на краю видокруга виднівся львівський Високий Замок з кіпцем Люблінської унії, білим мов сніг, у сонці. Повітря було тихе, тепле, прозірчасте. З поблизьких лук доходив запах свіжоскошеної трави. Декуди широкі лани конюшини дихали медовими пахощами.

Гостинцем тяглися тяжкі брики з набором або мужицькі драбинясті вози, запряжені маленькими миршавими коненятами. Десь-не-десь попадалися пішоходи, що йшли стежкою поза ровом гостинця. Все те, покрите потом і курявою, тягло до Львова – хто на торг, хто за зарібком, хто для спекуляції. Сотні думок, мрій та надій летіли до того великого города під Замковою горою, з котрого поки що видно було тільки шпилі найвищих веж. Адась перегонював їх усіх.

З сигарой у зубах, з батогом, застромленим обік, держачи віжки обома руками, він поганяв коні, тільки цмокаючи, пролітав поуз лінивих брик та хлопських возів, мов якась блискуча поява, за котрою даремне біжать наздогін зависні погляди та несповнимі мрії. «От кому щасливо живесь на світі!» – думають запилені та потомлені пішоходи. Не знають, бідолахи, що той зверхній блиск криє зовсім не блискуче ядро, що на душі у того блискучого щасливця така погань і таке пекло, яке їм, певно, і в сні не сниться. Не знають, що до того далекого, таємничого города гонять його такі фурії, котрих один вид міг би не одного з них душу заморозити смертельним жахом. Та куди їм се знати! В їх душі сіра щоденна жура гуде, мов чмелі, що в землі гніздяться; за тим упертим гудінням куди їм чути гудіння кусливих шершенів, що гніздяться на високих дубах?


Примітки

Люблінська унія (1569) – об’єднання Великого князівства Литовського з шляхетською Польщею в одну федеративну польсько-литовську державу – Річ Посполиту. Укладення Люблінської унії призвело до посилення соціального та національного гноблення на Україні і викликало загострення визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетських загарбників, за возз’єднання України з Росією. В тексті йдеться про на Високому Замку.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 336 – 341.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 205

Модифіковано : 2.03.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.