37. Дурисвіт Шнадельський

Іван Франко

В коршмі було ціле віче. За столом сидів панок яких тридцяти літ, високий, статний, зі здоровими вусами і гладко виголеним, трохи запитим лицем, а довкола нього з усіх боків сиділи і стояли, тиснучись докупи головами, селяни. Перед паном стояла гальба пива; між селянами кружили дві квартові фляшки горілки; чарки і фляшки йшли з рук до рук. У коршмі стояла духота, запах горілки, мокрих кожухів, людського поту і міцного тютюну мішалися докупи. Пан за столом, внуривши очі в гальбу пива, говорив голосно:

– Остерігаю вас, браття хлопи, не вірте нікому! Не вірте панам, не вірте попам, не вірте урядникам, не вірте адвокатам, не вірте професорам, бо всі брешуть. Усі до одного. Всі тільки на те дибають, аби хлопським добром поживитися, з хлопа сім шкір здерти, а потім сміятися з нього як із дурня.

– Ой, правда, правда! – зітхали селяни. – П’ють нашу кров, ще й сміються з нас.

– Ні на кого не надійтеся! – говорив далі пан. – Ані у пана, ані у попа, ані у старости, ані в суді нема вашої правди. Там усюди купована правда, усюди фальшивство, всюди кривда. Тілько один цісар наш тато, від нього одного можна надіятися справедливості. Тілько він один дбає за нас, бо ми всі його діти.

– Так, так! – потвердили ті, що сиділи за столом.

– Шукайте собі чоловіка, щоби був щира хлопська душа, хлопська кістка, і такого чоловіка шліть до цісаря, щоб він переказав йому всю вашу біду і всю вашу кривду. Тілько він один може вам допомогти, може вкоротити руки і панам, і попам, і жидам.

– Ой то, то! Аби жидам укоротив. Жиди світ зуймили, жиди нам жити не дають! – зітхали селяни.

– Не вірте жидам, не вірте нікому, бо всі вас дурять! Кождий аби лише своє горло залляти, аби свого мацька наповнити, а як хлоп бідує та гарує, про те йому байдуже.

– Ой, бідує! Ой, гарує, що й світа божого не бачить! – залунав у один голос стогін по всій коршмі.

– А такий адукат що? Сидить собі в місті в препишних палацах, вигідно, ясно, тепло і чисто, пошкрябає в канцелярії пером, помеле в суді язиком, а ти, хлопе, плати йому, солоно плати!

– Та й коби-то хоч поміг! – обізвався хтось із купи. – А то я три роки правувався за свою дідизнину, та й що з того? Пропало моє поле, ще й кошти мусив платити.

– А видите. І то не одному таке діється! Адже в кождій справі, яка є в суді, все бодай один мусить програти. А хто програє звичайно? Хто слабший, хто не вміє боронитися, хто не має чим мастити. Ну, а хто ж у нас найслабший, найбідніший? Хлоп. Тому хлоп усе мусить програти. І тому кажу: не вірте панам, не вірте попам, не вірте адукатам – нікому не вірте.

– А особливо не вірте отсьому пану, що видає себе за вашого приятеля, а дбає тілько про те, щоб обдурити, обдерти і викпити вас, – залунав різкий, смілий голос від дверей коршми.

Пан за столом підняв голову і встав із місця при тих словах.

– Що там за дурень рило рознімає? – крикнув він.

– Люди, – говорив Євгеній, виступаючи на середину коршми, де йому зроблено місце, – знаєте мене, хоч не всі. Я адвокат Рафалович, той, що боронив вас у суді. Остерігаю вас, що сей пан Шнадельський не є жаден адвокат, ані жаден оборонець, не має права провадити ніяких справ, а хто йому повірить яке діло, може бути певний, що пропаде його діло і ті гроші, які дасть йому. Мушу вам ще сказати, що пан Шнадельський служив у суді, і відтам його прогнали за крадіжки і фальшиві векслі.

– Брешеш, драбе! – ревнув Шнадельський, підскочивши за столом.

– І мушу вам іще додати, – говорив Євгеній, не звертаючи уваги на Шнадельського, – що сей пан повинен би ще нині дістатися до криміналу за ті ошуканства, яких допустився на людях і які, надіюсь, не у йдуть йому сухо.

– Безличнику! Падлюко! – казився Шнадельський, але Євгеній стояв обернений до нього плечима і говорив далі:

– Остерігаю вас, люди, не давайте йому жадних справ, ані жадних грошей, бо будете жалкувати, як буде запізно.

– Бийте його! Бийте на мою відповідь! – репетував Шнадельський і, вхопивши гальбу, кинув нею щосили на Євгенія. Але замість Євгенія гальба вдарила в голову старого Демка, що стояв обік адвоката.

– Пане! Що робиш? За що б’єш? – крикнув Демко, випростовуючись і підносячи свою окровавлену голову.

– Гов! Стійте! Що тут таке! – гукали одні, чуючи брязк скла.

– Бийте його! Бийте п’явку людську! – ревів Шнадельський. – Я відповім за все!

– Коби міг за себе відповісти, ошуканче! – крикнув Євгеній.

– Як смієш битися? – ревів Демко і сунувся до стола. Зчинився страшенний гармидер і заколот. Одні стояли за Шнадельським, другі за Євгенієм. Але закровавлена Демкова голова пуджала прихильників Шнадельського, а його нагла команда «бийте» також зробила зовсім не таке вражіння, якого він бажав собі. В коршмі знявся крик. Одні тислися до стола, другі від стола, Євгенія попихали в стиску сюди і туди, поки вкінці якась сильна рука не взяла його за плечі і не випхала до сіней.

– Пане, бійтеся бога, їдьте геть! – шепнув йому Демко. – Тут готово бути нещастя. Їдьте, поки час. Спасибі вам, що остерегли нас. Се протверезить людей, але не зараз, їдьте, їдьте!

Євгеній сів на бричку і поїхав. А в коршмі довго ще йшов гармидер і серед нього розлягався п’яний вереск Шнадельського.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 20, с. 325 – 328.