6. Загибель Йойни

Іван Франко

Чи не сміха? Як йому закляли ріпники, так усе доразу з ним сталося!

Цілий той шабас нипав Йойна, муркотів, цмокав, йойкав, а далі зібрався і рушив до рабина. Заскаржив Нуту. А я у Нути став на роботу, то все знаю від него самого. Заскаржив Нуту у рабина, що сей обікрав його, а Нута собі байдуже. Сміється. Що йому рабин зробить? Він за нашу полуйку взяв чистих п’ять соток, і що йому біда зробить!

Почав Йойна на вулиці чіпатися Нути, почав кидатися на него зовсім без пам’яті. Видно було, що чоловік помалу з глузду зсувається. А все одно торочить: обікрали мене! обрабували мене!

Та бо й яма, в котрій показалася кип’ячка, зробила йому збитка. Йойна наняв нових робітників, почали черпати, начерпали щось п’ять бочок кип’ячки та й годі. Забив Йойна яму, переждав день – пусто, переждав другий – пусто. А у Нути, хоч яма плитша, кип’ячка йде та йде. Я, роблячи у Нути, бачу бувало, як Йойна ходить коло своєї кошари, розводить руками, муркоче щось, стає, і знов бігає, і заглядає до ями, і сам не знає, що з собою діяти. Не раз аж язик мене свербить, щоб закпити собі з него, але знов і жаль мені його стане. Ми справді троха скривдили його. Але хто ж знав, що яма так живо вичерпається?

– Йойно, – мовлю раз до него з-за паркана.

Він аж звергся, почувши мій голос, немовби хто наглим вистрілом пробудив єго зо сну.

– Не бійтеся! Се я, Іван.

– Ни, чого тобі треба?

– Послухайте ви мене, Йойно, – мовлю йому щиро, – покиньте ви тепер сю яму, копліть он там у долинці.

Він не відповів нічого, але справді послухав мене. Другого дня його робітники забили сю нещасну яму і взялися до тої, що була розпочата в долинці. Працювали коло неї кілька день. Здавалося, що Йойна успокоївся троха, тілько очі єго блищали якимсь несамовитим огнем, а на вулиці, коли йшов, то не пізнавав нікого.

Аж одного дня чуємо крик коло Йойнової ями. Ріпники покинули роботу і кличуть Йойну. А він якраз тоді сидів чи, може, дрімав у тій самій кошарі, де ми зробили собі полуйку.

– Господару! Господару! – кричать ріпники з долини. – А ходіть-но сюди!

Було саме полуднє. Ми спочивали, в ямі не було нікого, то ми, почувши крик, повибігали з кошари.

– Ого, – мовлю я, – у Йойни сьогодні полуйка буде!

Саме в тій хвилі вибіг Йойна з кошари і, мабуть, почув мої слова, бо, біжучи, крикнув у наш бік:

– Ага, чорта з’їсте, не полуйку!

Ми зареготалися, повилазили на паркан і дивимося, що буде. А Йойна ще не добіг до ями і кричить здалека:

– А що, є кип’ячка?

– Є.

– А не бухає?

– Ні.

– А багато?

– Та вже пів’ями.

І напівжартом-напіврадісно один додав:

– Але то полуйка буде!

В тій хвилі Йойна зовсім сказився. Він кинувся на бідного ріпника та й лус його в лице!

– Ось тобі полуйка! А, драби! А, розбійники! І ви хочете мене обікрасти? Не дам! Не дам! Нічого не дам!

І він у якійсь шаленій нетямі кинувся до ями і, розхрестивши руки, припав ниць, щоб закрити собою те джерело свойого багатства. Гирло ями було досить вузьке. Він, опершися колінами на одній цямрині і вхопивши розхрещеними руками обі суміжні, заслонював собою яму, немов хтось хотів відібрати її у него, і все кричав:

– Не дам! Нічого не дам! Гвалт! Рятуйте! Розбійники!

Почали збігатися люди з усіх боків, а побачивши Йойну над ямою і не розуміючи, чого він хоче, думали, що сталося якесь нещастя, що хтось упав до ями або задусився. А в мні аж серце застигло.

– Хлопці! – скрикнув я до ріпників, що стояли довкола ями. – Він здурів! Відтягніть його від ями! Живо!

– А нехай його дідько візьме! – буркнув, не рушаючися з місця, той, що дістав невинно ляпаса.

І в тій хвилі Йойна, отуманілий від замороки, що валила з ями, вхопився обома руками за груди, бо йому неставало духу, а стративши підпору, тілько мигнув, замахав патинками і, мов галушка, булькнув у яму. Кип’ячка, що мала дати йому багатство, дала йому смерть. А полуйки своїм ріпникам таки вже не дав.

Його витягли аж за три дні, бо до ями через замороку не можна було доступити.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 23 – 25.