3. Осип довідується про повстання

Іван Франко

У лісі також скінчилася робота. Лісничий дав знак трубкою, що час перестати. Звільна почали рубачі з гущавини, з ярів і дебрів стягатися купками на «шлябант», при котрім стояв лісничий. Він держав у руці «квитаруш», записав кождого, скільки хто нарубав, а на другій половинці картки виписував йому квиток, віддирав його і давав рубачеві. Рубачів було кількадесят, то воно тяглося досить довго, поки всі отримали квитки. Ті, що мали квитки, не відходили, а чекали, поки всі будуть готові. Ліс був досить далеко від села, і одинцем іти, а ще й смерком – неприємно. Ліпше купою.

Упоравши рубачів, лісничий пішов до своєї лісничівки. Надзорців не було ніяких, бо се не була панщина, а платна робота. Рубачі – самі парубки – довгою, гамірливою купою рушили до села.

– Хлопці, – відізвався Осип, обертаючися до всіх, – та розповіджте-бо, що се у вас за вечерниці з паничем? Одного, другого питаю, та вони щось мені бовкнуть та й утікають. Ну-бо, скажіть по щирості!

– Коли-бо нам панич остро заказав не говорити нікому, поки час не настане на те.

– Ей, хлопці! Вже з того видно, що воно щось не добром пахне!

Деякі парубки зацукалися.

– Та справді, що воно таке і до чого? Панич говорить багато і не договорює.

– Ну, що ж він вам говорить? – допитував Осип.

– Та що говорить, – нерадо відповів один парубок. – Говорить, що нам кривда, що нас податки тиснуть, що в рекрути беруть, що сіль дорога і що всьому тому повинен бути конець.

– А про панщину не говорить, що нас тисне?

– Про панщину якось не так. На панщину більше Гриць відказує.

– Ага, то, певно, старий його навчив! – зареготався Осип. – Ну, але який же конець хоче зробити панич із усею тою бідою?

– Та каже: всьому винні німці. Від них уся біда.

– Он воно що! Хіба німці завели панщину? – скрикнув Осип.

– Та панич каже, що німці. Вони наказали писати лівентарі, а з лівентарів усе лихо.

– Німці в нашім краю збагатилися! – додав другий парубок. – Послухай, якої співанки навчив нас панич. Ану, хлопці, разом голосами!

І серед вечірньої тиші разом кільканадцять молодих голосів затягло пісеньку:

Прийшли німці до краю

По своєму звичаю

З телячими торбами, –

Тепер вони панами,

Дорога сіль, табака!

Кождий німець собака;

Що з поляка зрабує,

В свої сакви пакує.

– Ха-ха-ха! Правда, гарна пісенька? – зареготалися парубки, скінчивши співати.

– Гарна, гарна, – понуро мовив Осип. – Тілько не дай боже, щоби про неї довідався пан комісар або який інший урядник.

– Або що?

– Ну, співали б ви її собі по пару літ на Грай-горі.

– На Грай-горі? А то що за Грай-гора?

– То такий палац, що в нім жиють закляті царевичі – а все в кайданах та до тачок приковані, – а їх пильнують дракони, а все при шаблях і під карабінами.

– Господи! Що ж воно таке? Ми гадали, що тілько в байках таке є, а ти говориш…

– Ой, та й дурні ж ви! – огризнувся Осип. – Ну, то скажу вам на розум. Грай-гора, а по-німецьки Шпільберг, – то такий фестунок, що в ньому карають найтяжчих кримінальників. А тепер такі накази острі, що за отаку пісеньку, як нічого, дістанеш пару літ тої Грай-гори.

– Ой, господи! – жахнулися парубки. – А панич нічого нам не казав про се. Правда, він казав мовчати, але то тілько до якогось часу…. Потому, каже…

– Коли потому?

– Або ми знаємо! Казав, що незадовго мусить бути конець усій нашій біді.

– Конець! А яким способом?

– Він того не казав.

– А ви його не питали?

– Та ніяково було. Але раз Гриць запитав, а він відповів, що швидко все нам розповість, а тепер ще не може.

– Ага! – мовив Осип. – Ну, так я вам скажу. Слухайте, хлопці, але також нікому про се не говоріть. Навіть татові, ані мамі, ні! Бо з того може бути велика біда.

– Ну, говори, говори! – гомоніли зацікавлені парубки і збилися в купу довкола Осипа.

– Пани приготовують повстання проти нашого цісаря і хочуть і нас, хлопів, затягнути до нього.

– Го-го! Не діждуть! А то яким правом? – закричали парубки.

– Тихо, хлопці! – мовив Осип. – Знайте се кождий для себе, але ша, язик за зубами! А до панича на розмови більше не йдіть!

– Нехай його суха ялиця б’є! – обізвався один парубок. – Він нас горівкою частує, пироги каже варити, говорить так масно. Ми гадали, що в тім нема нічого злого. Адже панич учений, то борше повинен знати, що вільно, а чого невільно. А коли то Грай-горою пахне, то хоч ти мені там марципанів давай, то я не піду більше.

– І я! І я! І я! – загукали парубки з усіх боків.

– Добре, хлопці, – мовив Осип. – Слухайте мене! Я вас на зле не наведу. А панич, кажете, добре з вами поводиться?

– Душа, не панич! Горівки дає щовечера. Гостить нас на вечерницях, хліба не жалує, говорить так солодко, мало не цілується з нами.

– Шкода, що в таку небезпечну справу вдається.

– Може би його остерегти?

– Але гадаєш, що то на що придасться? Вже як він собі раз узяв щось на гадку, то й головою наложить, а свойого не попустить.

Осип перервав сю розмову.

– А де ті ваші сходини бувають?

– У старої фірманки, у Митрихи.

– У глухої?

– У неї самої.

– А коли мають бути найближчі сходини?

– Та панич казав завтра, в неділю.

– Добре. Не йдіть же ж ви ніхто, я піду сам.

В часі тої розмови парубки минули ліс і вийшли на поле. Перед ними внизу лежало село, повите сутінком; тільки де-де крізь пітьму прорізувалися криваві іскорки – се світло з сільських хат. Лісова стежка, збігаючи вниз перед самим селом, доходила до дороги, що злучувала село з дальшим світом і йшла до Лютовиськ. У тім місці, де стежка виходила на дорогу, стояли панські залубеньки, запряжені парою гнідих. Віжки держав Гриць, а в залубеньках, обтулений важкою ведмежою шубою, сидів панич Никодим. Тільки його лице з довгими наостреними вусами виднілося з-посеред м’якого ведмежого пуху.

– Добрий вечір, хлопці! – гукнув панич.

– Доброго здоровля паничеві! – відповіли парубки.

– А що, ви з ліса?

– З ліса.

Парубки проходили попри залубеньки, кланяючися. Залубеньки стояли на місці. Коні форкали і перебирали ногами, бажаючи бігти до стайні. Панич мовчав, немов надумувався. Він, очевидно, хотів щось сказати парубкам і для того, побачивши їх здалека і почувши їх голоси, велів зупинити коні. Та тепер, побачивши серед юрби Осипа, завагувався. Далі переміг себе. Коли вже парубки всі минули його, він гукнув їм вдогін:

– А слухайте, хлопці! Приходіть нині! Розумієте, нині, не завтра. По вечері приходіть зараз. Маю вам щось цікавого сказати.

Парубки йшли далі. Ані один голос не відгукнувся на паничеві слова. Швидко вони ввійшли в село і почали розходитися по хатах, а панич з Грицем завернули в бокову вулицю, що понад потік вела просто до двора. Не доїздячи до двора, панич післав Гриця до старої Митрихи з наказом, аби зараз лагодила вечерю для парубків, а сам узяв поводи і, цмокнувши на коней, в’їхав на подвір’я.

Примітки

Шпільберг, або Грай-Гора – за часів австрійської монархії в’язниця для політичних і карних в’язнів у моравському місті Брно (Чехословаччина), яка існувала між 1740 – 1855 рр., відзначалася жорстоким режимом для в’язнів.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 230 – 234.