Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1889 р. / Пан Бобжинський як поступовець

Пан Бобжинський як поступовець

Іван Франко

1

Відомий професор унів[ерситету] і політик краківський д[обродій] М. Бобжинський, який у соймі і в раді держ[авній] вірно та витривало секундує різним ц. к. комісарам правительственним, випустив сими днями політичну брошуру п[ід] заг[оловком] «Z chwili rozstroju», якої задачею має бути відповідь на питання, чи й оскільки «проби розстрою», предвиджувані графом Ст. Тарновським у його відомій передвиборчій брошурі, виявилися під час виборів і які видали плоди?

Поки перейду до обговорення змісту тої брошури – щоправда, змістом дуже скупої та вбогої, коли не числити голослівних закидів, інсинуацій та загально киданих засудів на табір демократичний, – мушу згори з приємністю зазначити, що брошура д. Бобжинського писана тоном незвичайно спокійним та приличним, і тим самим уже дуже корисно відбиває від памфлета гр. Тарновського та від передвиборчих статей «Czasu», які наперекір усякій логіці, традиції та чемності промовляли тоном перекупок та уличників, кидали клевети та брехні і викликали формально враження рабіятів, і все те очевидно pour l’honneur du drapeau .

Д[обродій] Бобжинський заслужив на похвалу тим, що не пішов за сим прикладом у своїй брошурі і промовляє спокійно, а навіть осуджує деякі занадто сангвінічні передвиборчі вибрики консервативної преси. Чи, одначе, також зміст його брошури так само спокійний і чемний, як її тон, се інше питання, на яке хочу відповісти в отсій статті. У нас, на жаль, аж надто часто ще держиться дивне упередження, що спокійний тон заразом запорука правдивості та щирості і що спокійним тоном не можна виголошувати брехонь, неоправданих підозрінь та інсинуацій, а натомість тон живіший, острий та енергійний уважається знаком сліпої пристрасті, нерозваги і т. ін. На жаль, кажу ще раз, що уважне читання «спокійних» розумовань нашої т[ак] зв[аної] консервативної преси давно повинно було переконати нашу публіку, що діло стоїть якраз навпаки. Приступаючи до розбору брошури д. Бобж[инського], мило мені зараз на вступі привітати його як нашого сторонника з-під поступового стягу, бо він зовсім рішучо на початку своєї брошури пише ось що:

«Поступ – і хто ж би виступав проти нього? Коли яка партія винайшла фільтр, який не допускає до його зв’язку людей і думок ретроградних та застарілих, коли має повну сатисфакцію в тім, аби називати себе par excellence поступовою, то хто ж би завидував їй і хто би сердився, що поступ має о один гурток більше прихильників, і хто би, нарешті, відкидав поміч того гуртка, навіть сам не належачи до нього?»

Консервативна партія, до якої належить д. Бобж[инський], на його думку, «ніколи як така не виступала ні з якою ретроградною думкою. Навпаки, не було а ні одної здорової та поступової думки, якій би вона не дала підмоги, або якій би спротивилася». А коли так, то очевидна річ, що ніякої партії в краю поступової поза рамами поступовості д. Бобж[инського] і партії краківської нема й не повинно бути.

Варто, отже, придивитися ближче тій поступовості панів із-під Вавелю. Правду кажучи, ся поступовість досить дивного набоженства, коли прим[іром] одну з основних точок програми віча міст і місточок – проти ділання всяким ретроградним змаганням – згори прокламує як пусту фразу і пробу розстрою. Пуста фраза, бо на думку д. Бобж[инського] «ніяких ретроградних змагань у нашім краю ані в таборі консервативнім (те саме що «поступовім» у розумінню д. Бобж[инського]) нема й не було». Не входячи вже в правдивість сього твердження, дуже й дуже сумнівну, питаю тільки: «А чи таке змагання не може виявитися сьогодні, або в найближчій будущині? Чи наші «поступові» консерватисти не можуть упасти на помисл ущасливити нашу суспільність прим[іром] школами конфесійними, дальшими обмеженнями на полі просвіти, обмеженнями свободи горожанської та свободи совісті? Чи зародів таких змагань і заходів до їх переведення не бачили ми аж надто багато? І чи вони не були ретроградні? І чи боротьба з ними справді не повинна бути основною точкою програми сторонництв дійсно поступових? Коли п. Бобж[инський] може таку точку називати пустою фразою, то тим виставляє найліпше свідоцтво своїй власній поступовості та щирості.

Що така точка – не пуста фраза, а стріла, що цільно б’є в мету, се бачимо вже з того, що наші консерватисти, а з ними також і д. Бобж[инський] бачать у ній одну з «проб розстрою». Розстрою – чого? Очевидно, тої вимріяної в них суспільної гармонії, яка полягає хіба в тім, аби «chłopek» працював і був покірним, а шляхтич соймував і був гордим. Але ж панове, ся гармонія існує тільки в вашій фантазії, а в дійсності її знівечив уже цісарський патент із д[ня] 19 цвітня 1848 р., яким знесено панщину.

Теперішній наш конституційний лад полягає зовсім не на гармонії, але на репрезентації інтересів. Він допускає як основний факт те, що кождий стан має свої особливі інтереси, і в межах зачеркнених інтересом загальнодержавним дає змогу кождому станові і кождій народності добиватися якнайбільшого узгляднення тих спеціальних інтересів. Се добивання, очевидно, з духу самої конституції, не може бути гармонією, але мусить бути боротьбою. Отже, боротьбу, а не гармонію передвиджує наша конституція і приписує для її ведення дороги легальні та дозволені, а карає нелегальні. Балакати про гармонію там, де основою життя являється боротьба, підносити ту гармонію до якоїсь непорушної догми, се значить – ужию слів самого п. Бобж[инського| – «перевертати правду» і «числити на повний брак знання речі» у своїх – не прихильників, читачів та слухачів, бо ті, звичайно, дуже добре знають, де раки зимують, але у своїх противників, яких такою догмою звичайно силується мовчати. Що самі прихильники ідеї «суспільної гармонії» дуже добре знають її вартість і вживають її тільки pro foro externo а самі ніколи нею не в’яжуться, се доказала нам остатня передвиборча кампанія, в якій центральний виборчий комітет, сам поклавши правило, що до комітету мають належати також президенти рад повітових, сам же й потоптав те правило там, де признавав се відповідним не для загальнонародних ані суспільних, тільки для своїх чисто партійних, котерійних інтересів.

Отже, «суспільна гармонія» для простаків, які посміли би думати добиватися конституційною дорогою більшого узгляднення своїх власних інтересів, погроза «розстрою» на тих смільчаків, що посміли би отвирати очі тим простакам, а для себе – повна свобода ділання! Що той грізний «розстрій» ніщо інше, як тільки зріст самопізнання та самостійності суспільної та політичної серед людових мас, про се «поступові» консерватисти мовчать, бо інакше не сміли би те змагання, боротьбу з назадництвом, назвати пустою фразою. Та крик, який вони підносять проти всяких «проб розстрою», се найліпший доказ, що ходить тут о діло дуже реальне – для них і для їх противників, ходить о обмеження сфери їх впливів та привілеїв, о повніше переведення закону про горожанську рівноправність, якому вони за весь час автономічної ери клали тисячні, на вид дрібні, але на правду дуже важкі запори.

Що «розстрій» у тім напрямі, раз розпочатий, не дасть уговкати себе пустими фразами про «суспільну гармонію» там, де кождий день, кождий крок у житті навіть нетямучого переконує, що та «гармонія», се тільки бажання визиску економічного, суспільного та політичного з одного боку, а покірне улягання тій забаганці, з другого боку, – що такий розстрій чимраз більше мусить рости та змагатися, се діло, яке аби наші «консерватисти» якнайскорше побачили, та якнайдокладніше оцінили! Маскування того факту пустими фразами про «суспільну гармонію», про покірність та податливість «poczciwego ludku» треба назвати легкомисністю, яка колись дуже прикро може помститися.

2

Д[обродій] Бобж[инський] узяв на себе досить смілу, але при тім невдячну задачу доказати в своїй брошурі, що всі вчинки та реформи додатні в Галичині, се власність і немов привілей консервативної партії, яка також тому правдиво й одиноко поступова, а натомість усі ті, що зовуть себе поступовцями, або не мають ніяких політичних думок, або нічого позитивного зробити не хочуть і не можуть, або коли що роблять, то роблять тільки речі шкідливі, які пруть узад справу крайового розвою, значить, вони властиві ретрогради. Ся тактика зовсім не нова і зазначена вже старою людовою приказкою, в якій говориться про звалювання з хорої голови на здорову. Трохи трудніше доказати правду тих тверджень, або радше парадоксів, і д. Бобж[инський] переводить той доказ при помочі цілого ряду change-passez, вартих того, аби придивитися їм ближче.

Поперед усього з поспіхом, який відразу будить підозріння, д. Бобж[инський] хапає і ховає до кишені першу точку спору, роблячи вид, немовби сеї точки зовсім не було.

«Основні думки та напрями політики, – пише він, – яку консервативні елементи виткнули Галичині і за які колись у краю велася так завзята боротьба, сим разом серед виборів віднесли рідкий тріумф, бо ніхто не осмілився подавати їх у сумнів, а не один наш противник виразно затверджував їх. Навіть система нашого правительства, на яку не раз чули ми так багато нарікань і яка без сумніву небездоганна, в часі наших виборів не була виразно заатакована. Політика кола польського в Відні, ведена його більшістю з таким трудом і при таких конфліктах із опінією різних верстов нашого краю, лишилася в Галичині загалом поза рамами цілої акції виборчої».

Ті слова, висказані з таким задоволенням та апломбом, дуже пригадують відому людову анекдоту. Отець і син пішли в якійсь справі до суду. По якімось часі вертає син.

– А де тато? – питає мати.

– Прийдуть зараз.

– А виграли справу?

– Та виграли.

– А чому не йдуть?

– Та зараз будуть, тільки мають іще дістати 25 буків.

Такою самою виграною, як той бідолашний отець, може тішитися також програма політична, «виткнена» для нашого краю консервативними елементами і піддержувана з «таким трудом» і серед ненастанних конфліктів.

Бо й яка ж се програма? Чи не та загальновідома «stoimy i stać chcemy»? Бо й яка ж то політика? Чи не та, котру так наївно-добродушно вияснив п. Немчиновський як політику «жебрання за дрібні концесійки, антишамбрування у міністрів та шефів секційних і безоглядного підпирання уряду навіть у справах некорисних для краю, тому лиш, аби йому не робити трудностей». І ся політика по словам д. Бобж[инського] «в часі остатніх виборів святкувала рідкий тріумф» і не дочекалася ніякого закиду? Справді, аби могти з таким апломбом твердити щось подібне, треба бути глухим і сліпим, не бачити й не чути того, що діялося в краю в часі виборів, за що велася завзята боротьба і що було головною причиною тих так голосно окричаних «проб розстрою», а властиво проб легальної опозиції тій політиці, та тим змаганням, просто суперечним із духом конституції та парламентаризму, що здужали вже в нашім краю сплодити ціле гніздо деморалізації, протекційності та непотизму.

Адже ж кожда опозиційна промова, почавши від найпоміркованіших, а кінчачи найяркішими, що були виголошені перед виборцями, була голосом протесту проти тої політики, була більш або менш острою її критикою. Адже ж цілі купи фактів, зібрані в промовах Реваковича та посла Леваковського, що вже помину інших бесідників у Львові та на провінції, досадно ілюстрували здобутки тої політики. Адже ж кождий голос виборців, відданий без уваги на пресії та корупцію на незалежних кандидатів, був голосом засуду для тої політики, був votum недовір’я для тої кліки псевдоконсерватистів, що під консерватизмом розуміє хіба консервовання для себе різних синекур, протекцій, впливів та привілеїв. А п. Бобж[инський] «спокійним тоном» говорить про тріумфи, які святкувала та політика в часі виборів!

Не менше спокійним тоном виголошує п. Бобж[инський] ось яку тираду:

«Всі реальні точки програми віча міст і місточок, що змагали до піднесення просвіти та суспільного господарства в розширенню автономії краю та реформи його адміністрації, не містять у собі нічого такого, чого не підписав би зараз кождий консерватист. Міг би підписати тим сміліше, бо всі ті постулати знав дуже добре з остатнього шестиліття соймового, що за ними сам зі своїм клубом усе голосував, а не раз і сам їх формулював або за ними промовляв».

Отже, справді реальну часть тої програми підписав би кождий консерватист? Дуже гарно! Та чому ж сю програму враз зі всіма її реальними та нереальними точками (до «нереальних» д. Бобж[инський] зачисляє загальне голосування та боротьбу з назадництвом!) іще так недавно називано пробою розстрою, суспільним підпаляцтвом, мало що не пробою гайдамаччини?

Д[обродій] Бобж[инський] знає всі реальні точки тої програми з минулого соймового шестиліття, шкода тільки, що не додав, що знає їх переважно з комісійних кошів, у які повкидувано всі найважніші, пекучі крайові справи. Чи може д. Бобж[инський] хотів, аби програма віча міст і місточок обіймала речі зовсім нові, яких ніхто не видав, про які ніхто не чував і яких ніхто не порушував? Власне тому, що та програма обняла найжизненніші справи краю, мусили се бути справи найчастіше обговорювані, трактовані та ухвалювані.

Д[обродій] Бобж[инський] справедливо признає, що консерватисти не раз обговорювали та ухвалювали ті справи. Але кожде обговорення, се кий, що має два кінці. Про кожду річ можна говорити pro і contra, можна промовляти з точки погляду загального добра і з точки погляду інтересів котерійних або приватних. Da liegt der Hund begraben, пане професор! Ані на хвилю не сумніваємося, що й консерватисти порушували, обговорювали, вносили та ухвалювали всі справи, піднесені в програмі віча міст і місточок. Але піднесено їх у тій програмі власне тому, що досі їх обговорювання та рішання було недостаточне, хибне та шкідливе для загалу. Пригадаймо тільки справу дорогову! Пригадаймо ненастанну, систематичну працю соймової більшості над укороченням та обмеженням автономії громад і зведенням її до чистої ілюзії і порівняймо ті факти з шумною фразою п. Бобж[инського], що всі точки програми міст і місточок готов підписати кождий консерватист. Не в точках діло, а в розумінні тих точок, у розумінні цілого напряму, в якім повинен іти суспільний та політичний розвій краю. Тут основна різниця між консерватистами й поступовцями. Пощо ж маскувати та замазувати ту різницю?

3

По всім тім, що досі сказано, читач може осудити відповідно правду таких прим[іром] слів п. Бобж[инського]:

«Вони (не ті «вони», яких так боїться п.Страхайло в «Szczutku», але польські демократи й поступовці) не можуть або не хочуть відділити актуальну політику від фрази ані зрозуміти та признати її без фрази. Чого тільки діткнуться, те вже в їх руках чи устах набирає признаків більш або менше пустої фрази».

Бідні ті «вони», так тяжко скривджені судьбою, як колись пок[ійний] король Мідас! Чого тільки діткнуться, те з реальної речі робиться фразою, коли натомість сторонники пана Бобж[инського] скоро тільки діткнуться хоч би найпустішої фрази, вона, немов за дотиком чародійської палочки, переміняється в найреальнішу річ. Скажуть поступовці: «Боротьба з назадництвом» – се пуста фраза. А скажуть консерватисти: «Суспільна гармонія» – се «актуальна політика». Скажуть поступовці: «Загальне голосування та горожанська рівноправність» – се пуста фраза. А скаже «Czas»: «Не треба в соймі хлопів» – се здоровий, спасенний і поступовий погляд!

На доказ тої фатальної «фразоманії» демократів п. Бобж[инський] наводить твердження, що всі

«буцімто ретроградні або непрактичні внески в галицькім соймі впали не наслідком промов пп. Гольдмана та Романовича, а навіть, може, (!) не наслідком промов п. Гавзнера, але лиш тому, що проти них виступили посли консервативні. Посли з лівиці користали, очевидно, з кождого такого (се значить ретроградного) виступу для більш або менше вданих (д. проф. певно хотів сказати: вдатних) ораторських пописів, але знали добре, що дана справа не має попертя й її ухвалення в соймі зовсім не грозить».

І се пише історик! Так представляє історію сойму чоловік, що сам сидів у центрі машини, яка фабрикувала ті внески «буцімто ретроградні та непрактичні» і випускала їх не раз як ballon d’essay під фірмою поодиноких осіб немов на те тільки, аби засягнути язика в опінії публічній, а не раз також і під фірмою цілого сторонництва, коли була надія, що публічна опінія на стільки нечутка та збаламучена, що не дасть тим внескам відповідного відпору.

Твердити, що демократичні посли в тих тільки справах виступали з «ораторськими пописами» (в словарі краківських панів консервативні посли виступають завсігди з «мовами», а «ораторські пописи» являються властивістю виключно демократів, яких, мабуть, сам бог засудив на те, аби раз у раз виголошували самі пусті фрази), про які були певні, що в соймі не знайдуть попертя, се вже справді не «пуста фраза», але досить реальна брехня. І чи більшість консервативних послів відкидала ті внески наслідком тих або інших промов, чи, може, тому, що в них під натиском опінії публічної будився сором та бунтувалася совість, се вже мусимо лишити до оцінки їм самим.

А що, власне, в тій точці промови демократичних послів у соймі мали величезне, першорядне значення вже хоч би тому, що ті посли щонайменше ще не позабували й найчастіше прикликали на пам’ять своїм товаришам із правиці такі, у більшості консерватистів давно вивітрілі та немодні слова, як «вітчина», «горожанський обов’язок», «свобода», «рівноправність», «загальнонародний інтерес» і т. ін. Смію твердити наперекір усім запереченням п. Бобж[инського] й спілки, що, власне, посли з лівиці були в соймі тим голосом публічної совісті, який аж надто часто видається нахабністю та пустою фразою людям зблязованим та зашкаралущеним у шкаралущі егоїстичних інтересів, та, проте, ніколи не втратить своєї сили, доки між людьми не переведуться одиниці зі здоровим почуттям та з серцем, не змороженим та не сточеним до решти.

Доказавши так щасливо, що демократія «на політичнім полі не справдила побоювань, не підняла проб розстрою в дійснім, небезпечнім значінню того слова», отже, задавши мимоходом брехню гр. Ст. Тарновському, який перед виборами з такою галюцінаційною ясністю бачив ті проби й таким Єреміїним голосом кликав проти них, п. Бобж[инський] додає, одначе, що в напрямі суспільнім демократія, справді, робила такі проби. Було їх дві. Одна та, що пробувано зорганізувати міщанський елемент до самостійного виступу в акції виборчій, отже, на погляд п. Бобж[инського] виокремити міщанство від інтересу загальнонародного (читай: шляхетського!), а друга та, що віче делегатів міст і місточок пробувало простягти руку також до виборців сільських громад і розширити свій вплив також на селянство.

Не думаю вдаватися в розбір доказів п.Бобж[инського], який і тут визначається такою самою точністю в думанні та висловах, як і в попередньо розібраних уступах. Досить буде сказати, що проти всеї тої проби організації міського елемента до самостійної акції він виточує ось яку принципіальну гармату:

«Часи каст і кастових та станових інтересів минули безповоротно, особливо в містах. Місто в наших часах ані у нас, ані тим менше за границею не являється виключним гніздом одної суспільної верстви, міщанства. Теперішнє місто, коли сповняє свою задачу й розвивається здорово, робиться огнищем духового життя та економічного руху для цілого округу, на який розтягає свою діяльність».

Усе те дуже гарно, але чому ж власне шляхтич, властитель земельної посілості всею силою преться бути представником того міста? Чому власне ті «огнища духового життя та економічного руху» мають у соймі репрезентувати люди не раз економічно збанкротовані, які щодо духовної освіти стоять на рівні тих наших відомих політиків, із яких один висловив колись гасло: «Nie kiwajcie palcami w butach!», a другий доказував у соймі, що ліпші цирулики старої дати від докторів медицини?

А в тім декламація проти виокремлення та кастовості міст у Польщі зовсім не нова. Вона лунала в польських соймах іще від самого XVI в., нею пописувалися в тих соймах якраз найзагорільші кастовичі, власне, для підкопання автономії та самостійності міст, їх свобід, їх добробуту, їх життя духового та економічного. І справді, в минувщині їм удалося осягнути ту мету майже вповні. Та тепер, коли по незлічених униженнях, коштом кривавого труду одиниць, світлих та замилуваних у праці, наші міста починають помалу підійматися, не для кастових та виключних змагань, але в інтересі просвіти, духового та матеріального розвою підіймають свій голос і допоминаються місця в репрезентації краю потомки тої самої касти, найвиключнішої та найсамолюбнішої зі всіх, без сорому торочать їм проповіді проти кастовості. Смію думати, що сим разом ті проповіді приходять щонайменше о 100 літ запізно і що їх відповідно зрозуміють усі, та що вони не здужають зупинити природного, а для загалу народу так пожаданого розвою міст і розвою самостійного, незалежного та своїх інтересів на рівні з інтересами цілої вітчини свідомого міщанства.

4

Та найяркіше виступили «проби розстрою» при виборах із сільських громад. «Сама вість, – пише п. Бобж[инський], – що віче міст і місточок рішило розпочати окрему виборчу акцію в виборах із сільських громад, викликала глибокий неспокій і тривогу у всіх людей із глибшими думками (нібито пп. Стадницьких, Ляссоцьких і тов.) і дбалих о будучність» (свою та своєї касти). На щастя, одначе, ті проби зробили фіаско, а «ті з-поміж властителів більших земельних посілостей», проти яких розвинено найбільшу агітацію, «перейшли з тріумфом» (дуже не раз коштовним). Отже, не злий був результат виборів, але сама агітація, що «драпувалася дуже гарно, в поважніших «поступових» органах виступаючи під гаслом морального піднесення та політичного усамовільнення сільського люду».

Отже, на думку п[ана] Бобж[инського], «політичне усамовільнення сільського люду» – річ не злочинна, але, навпаки, дуже гарна, – се треба занотувати та добре затямити. «Ба, – скаже п. Бобж[инський] – читайте тільки далі, як я розумію політичне усамовільнення сільського люду!» Добре, добре, п. професоре, прочитаємо дуже радо, але перед тим, поступаючи стародавньою методою Сократа, попробуємо вияснити, як, властиво, загал тямучих людей розуміє ті слова.

Політичне усамовільнення, се, очевидно, не що інше, як доведення когось до того, аби в політичних питаннях мав свою власну волю, се зн[ачить] аби розумів ті питання і надто мав охоту та можність поступати втих справах так, як йому наказує совість, се зн[ачить] власний легальний інтерес та інтерес загалу. Що таке політичне усамовільнення селян – річ дозволена, річ пожадана й річ вимагана конституцією, сьому хіба не заперечить п. Бобжинський. Чи, одначе, стоячи на своїм теперішнім становищі він захоче назвати таке усамовільнення чимось дуже гарним, се побачимо зараз.

Чоловік політично усамовільнений («політично» беру в значенні ширшім так само як п. Бобж[инський], розуміючи під сим словом усе, що вибігає поза обрій приватних інтересів, отже ж, і питання суспільні та адміністраційні, бо про питання політичні в тіснішім значінню, про питання державні в часі виборів до сойму майже й мови бути не могло) мусить поперед усього розуміти справи політичні, отже, мусить знати, що теперішня конституція, оперта на репрезентації інтересів, і сама відокремлює інтереси дрібної селянської власності від інтересів великої власності, від інтересів міст та великих капіталістів, не тому, аби поставити їх супроти себе в вічній боротьбі, але тому, аби запевняючи кождій із них, та заспокоюючи їх природні потреби, осягати чимраз більший розвій та добробут загалу через забезпечення розвою та добробуту поодиноких частей.

Отже, такий чоловік мусить розуміти, що добровільне чи недобровільне здушення, обезсилення, атрофія політична або суспільна – не поступ, а регрес, шкода для цілості політичного організму, отже, діло антиконституційне. Мусить розуміти, що добровільна або недобровільна мовчанка про свої потреби, зречення від їх заспокоювання, замазування різниць між одним, конституцією признаним кругом інтересів і другим, се брехня, самовбійство або політичний злочин. А розуміючи се, з якими ж думками прочитаємо ось які слова п. Бобж[инського]:

«З того тону (морального піднесення та політичного усамовільнення) годі було трапити до люду, коли хто хотів намовити його, аби скинув із себе політичну опіку, якої досі уділяли йому земляни-шляхта. Треба було представити йому, що та курателя для його інтересів шкідлива, що інтереси більших і менших власників суперечні з собою, що заможніші земляни, вибрані селянами, будуть дбати не про їх, але про свої справи, добиватися своїх інтересів. Треба було втиснутися між шляхту і селянство, відшукувати, відновлювати та розширювати різниці між ними, треба було відкликатися переважно до від’ємних інстинктів та пристрастей люду».

Отже, бачите, як п. Бобж[инський] розуміє політичне усамовільнення люду. Розуміє так, аби той люд «самовільно» лишився під політичною опікою, під курателею шляхти, при якій мав би таке поняття про конституцію, що вона наказує вважати інтереси більших і менших земельних власників тотожними, і як що мають більші власники, то се вже eo ipso повинно вистарчити й для менших, хоч би вони того не мали; аби люд жив у тій певності, що оборона інтересів спеціально хлопських, се виплив «від’ємних інстинктів та пристрастей», а регуляція грунтового податку, при якій сотки тисяч річного тягару з панських грунтів перевалено на хлопські, шкільний закон, що 6 % податків звалює на хлопа, а тільки 3 % – на двори, закон дороговий, викуп пропінації за величезні мільйони, прокламування святості корчми та інші подібні факти, се випливи найчистіших, найблагородніших горожанських почувань!

Дивна річ, якою нерівною мірою мірить ті самі річи п. Бобж[инський]. Чому, питаємо, жадання рівності та горожанської самостійності в устах інтелігентних демократів тільки «пуста фраза», а в устах селян уже «виплив від’ємних інстинктів та пристрастей»? Чи се, може, не одна й та сама річ?

«Політична опіка шляхти землян над людом!» Послухаймо лише, якими гарними словами, з якою щирістю та вірою в свою місію промовляє та опіка!

«Працюємо щосили над піднесенням люду, закладаємо для нього школи, і то напевно не з тим наміром, аби з його рядів витворювати пролетаріат інтелігенції, але навпаки, аби вдержуючи його в рільничім стані, піднести його морально, освітити та ублагороднити. Подаємо йому надто образовання рільниче та промислове, призвичаюємо його до публічного життя в громаді та в повіті, і всі ті зусилля взяті разом, з нашого відома й з нашої волі збудили вже і збудять іще більше певне почуття самостійності серед сільського люду, охоту до думання та ділання за себе».

Які ж то благородні та великодушні опікуни! В поті чола працюють над піднесенням люду, боронячи найбільшої його святості, корчми, від усяких ворогів, вигризаючи з села кождого священика, який би смів надто енергічно ширити тверезість, і не вагаючися навіть виявити намір обалення міністерства, «прихильного крайові», в разі, якби воно задумало вдарити рішучо на ту святість, на ту найкращу підойму піднесення люду. Закладають для люду школи, очевидно, з власних фондів, й ще ласкаво дбають про те, аби той люд, борони боже, не надужив тих шкіл для витворювання «пролетаріату інтелігенції», але пильно бачать на те, аби виходив із них сам тільки неінтелігентний пролетаріат, який би потім ішов до нижчих шкіл рільничих, яких властива, висока задача – виробляти здібних двірських слуг. А всі ті зусилля взяті разом з волі та відома галицької шляхти, будять і будуть будити «певну» самодіяльність, і якраз та «певна» те зн[ачить] двірським слугам та неінтелігентному пролетаріатові властива самодіяльність, що, окрім «охоти до думання», заставляє його також «робити за себе», се те «політичне усамовільнення сільського люду», яке має на думці, якого бажає, та над яким працює п. Бобж[инський] і Сп[iлка].

Здається, що на тім можна скінчити розмову з ними.

Друковано в часописі «Kurjer Lwowski» у серпні 1889 р., ч. 217, 218, 220 і 221. Переклад писано в д. 26 – 28 липня 1913.


Примітки

Вперше без підпису надруковано польською мовою в газ. «Kurjer Lwowski» під назвою «Р. Bobrzyński jako postępowiec», 1889, 7, 8, 10, 11 серпня. Авторський переклад українською мовою зроблено 26 – 28 липня 1913 р., вперше надруковано у збірнику «В наймах у сусідів». Збереглися окремі аркуші двох версток статті з правками рукою І. Франка (ф. 3, № 233, 399, арк. 25 – 29, № 511, арк.1).

Подається за українським першодруком.

Тарновський Станіслав (1837 – 1917) – історик літератури, публіцист і громадсько-політичний діяч консервативного напряму, один з лідерів «станьчиків». Брав участь у польському повстанні 1863 р. У своїй публіцистиці різко виступав проти прогресивних сил Галичини.

Леваковський Кароль (1836 – 1912) – засновник польської дрібнобуржуазної народної партії («Stronnictwo Ludowe») в Галичині.

Мідас – напівлегендарний цар Фрігії (VIII – VII ст. до н. е.). За грецькою легендою бог Діоніс наділив Мідаса здатністю перетворювати в золото все, до чого він доторкався, навіть їжу. Франко вжив цей образ у переносному розумінні.

…виступали з «ораторськими пописами»… – тобто виголошували показні промови.

Єреміїним голосом кликав… – За біблійною легендою гнівні й скорботні промови пророка Єремії картали користолюбну знать. У даному контексті І. Франко взяв тільки зовнішній бік цього образу, а саме те, що граф С. Тарновський, який належав до польської знаті Галичини, гучно і різко виступав проти демократичних сил краю.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 550 – 562.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 909

Модифіковано : 12.06.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.