Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1889 р. / «Свободная Россия»

«Свободная Россия»

Іван Франко

Під такою назвою почав виходити у Женеві російський журнал, за редакцією Вол. Бурцева і Вол. Дебогорія-Мокрієвича. Як головного його співробітника зустрічаємо М. Драгоманова. Вже самі ці імена дають гарантію, що цей журнал буде далеким від звичайного шаблону російських «соціально-революційних» журналів. Програму, вміщену на початку першого номера, аркуші якого ми тільки що отримали, можна резюмувати двома словами: політична свобода. Під політичною свободою редакція розуміє: особисті права і самоврядування.

Недоторканість особи, свобода слова, друку, зборів, віровизнання, національної мови, право подавати в суд чиновників і т. п. – це основні права кожного громадянина, кожної людини, безперечна власність кожного члена суспільства і як такі вони мають бути недоторкані для кожної адміністративної або політичної влади.

Під самоврядуванням редакція розуміє:

а) громади (сільські та міські), збірні громади, повіти, губернії (або краї) повинні мати широке місцеве самоврядування; збори обраних безпосередньо самим населенням представників повинні завідувати всіма питаннями місцевого життя і мати зверхність над всіма представниками місцевої адміністрації та поліції;

б) загальнодержавне представництво повинно складатися з вибраних депутатів і мати законодавчі права в усіх питаннях загальнодержавного життя; причому сама організація державного представництва повинна включати гарантію недоторканності місцевого самоврядування. На підставі особистих прав і місцевого самоврядування, на нашу думку, можуть бути задовільно розв’язані і питання різних народів у Росії.

Ось принципові пункта програми нового російського видання. Воно не революційне в розумінні колишніх російських революційних видань: у порівнянні з такими органами як «Вперед», «Набат» чи «Вестник Народной воли», його можна б назвати ліберальним у найширшому розумінні того слова. Але в той же час, враховуючи сучасні обставини в Росії, ці принципи є справді революційними, бо спрямовані до великого перевороту – повалення царського самодержавства. З такої точки зору редакція закликає до союзу російських лібералів і революціонерів.

Важливим принциповим пунктом, що становить критерій у оцінці подібних програм з нашої сторони, – це національне питання. У дотеперішніх російських революційних виданнях ми регулярно зустрічали (починаючи з «Колокола» Герцена) палкі прояви симпатії до поляків, часте протягання руки до згоди і т. д. Але ці фрази значною мірою послаблювалися або й заперечувалися повністю головними засадами російського централізму і революційного якобінства. У програмі «Свободной России» нема жодних подібних палких фраз. Ні поляків, ні українців вона не розглядає як сили, окремі від Росії, навпаки, уявляє собі, що вони і дрібніші народи згідно житимуть в рамках сьогоднішньої Росії, користуючись усіма правами, потрібними для національного та економічного розвитку, і в той же час в поєднанні з великим організмом вільної Росії матимуть належну опору проти будь-якого тиску ззовні.

У російському суспільстві, а швидше серед російської інтелігенції є два прошарки, дві інтелектуальні течії, до яких можна звернути вільний голос на зразок того, який бачимо в програмі «Свободной России» – революціонери і ліберали, тобто молодь і прогресивне громадянство, яке представляють переважно земства. З обома цими групами новий орган шукає домовленості досить характерним способом:

«Політична свобода не може бути кінцевою метою боротьби. Коли здобуто політичну свободу, то зроблено частину праці, але чекає своєї черги друга частина – економічні завдання. Скажемо більше: без ґрунтовних реформ сучасного економічного устрою неможливе і здійснення повної політичної свободи. Ситі й голодні ніколи не будуть однаковою мірою користуватися так званими основними правами. Все це цілком слушно. Але якщо в певному періоді своєї боротьби здобудемо якісь істотні елементи політичної свободи і в той же час не зможемо здійснити нічого істотного для зміни сучасного економічного устрою, то і такий результат у наших очах буде важливою перемогою і серйозним кроком вперед: політична свобода сама по собі є благом; крім того, ми переконані, що вона дуже важлива для кожного соціаліста хоча б тому, що без неї не може бути й мови не тільки про вирішення економічних питань у соціалістичному дусі, але навіть про серйозну постановку цих питань.

Для російських революціонерів особливо необхідно правильно оцінити значення політичної свободи. Ми живемо в умовах виняткового безправ’я, яке вже давно забуте в Європі, і тому політичне питання ніде не може мати такого значення, як у нас. Ще недавно ми жертвували політикою в ім’я економіки, тепер не можемо навіть говорити про одночасну постановку цих двох завдань. Необхідно зрозуміти раз назавжди і ніколи не забувати, що у цей час головне наше завдання – політичне питання. Кожне живе політичне угрупування, як тільки перебуватиме при владі, або принаймні матиме можливість робити тиск на уряд, зобов’язане провести якнайширші економічні реформи в дусі загальних інтересів. Таким чином, ми ясно стверджуємо, що наші симпатії настільки на боці економічних завдань, як і політичних.

Свого часу ми самі вірили в можливість боротьби за соціалістичні ідеали в сучасних політичних умовах Росії, але особистий досвід і спостереження російської дійсності та російського революційного руху привели нас до глибокого переконання, що у цей час в Росії не може бути жодних інших завдань, крім чисто політичних.

Це не шлях вбік, ані тим більше назад. Ні. Від політичної свободи ми дійдемо до всіх політичних реформ, що чекають своєї черги і врешті до соціалізму. У нашому органі ми присвятимо відповідне місце економічним питанням, які піднімає саме життя і будемо їх трактувати з точки зору селян і робітників.

Бо і навіщо маємо вводити в свою програму соціалізм і економічні вимоги? Від кого маємо очікувати їх виконання? Звичайно ж, не від уряду Олександра III, бо безглуздям було б покладати надії на самодержавного царя. Нема сенсу звертатись з економічними питаннями ні до земств, ні до міст: їх поле діяльності надто обмежене, щоб мати змогу задовольнити такі обширні економічні потреби народу. Економічні питання увійдуть до складу нашої програми, якщо будемо мати перед собою органи місцевого і державного самоврядування, а не безапеляційних деспотів. Тоді буде зовсім інакше, тоді представимо програму широких реформ земельних, фабричного законодавства, переселенського питання, державного кредиту для організації праці і т. п.

Соціалістичні вимоги у програмах не допоможуть організувати робітників і селян для справи революції. Розраховувати на це, означало б зовсім не знати ні умов російського життя, ні історії революційного руху. У 1870-х і 80-х роках революціонери не могли серед робітників і селян створити нічого такого, що б мало бодай вигляд серйозної сили для боротьби з урядом і також надалі – це наше глибоке переконання – не створять нічого, поки не здобудуть для себе недоторканність особистих прав, що більше, поки не зуміють забезпечити ті права. До того часу всі спроби робітничих і селянських організацій не матимуть жодного політичного значення, а царський уряд під час ваших проповідей про теорію соціалізму буде обдирати народ і калічити цілі покоління трудящого люду.

Ні, ми не повинні затримуватись на будь-яких інших завданнях, а постійно маємо бити в одну точку і всіма силами прагнути до якнайшвидшої зміни політичних умов життя нашої батьківщини. Тим шляхом підемо рука в руку з лібералами і чужими нам будуть усі ті, хто не поставить у своїй програмі на першому місці політичну свободу.

У нашому органі будемо підтримувати все, що може наблизити нас до нашого широкого політичного ідеалу. Будемо вітати кожний крок, хоча б якнайменший, до забезпечення прав людини і до розвитку самоврядування. Будемо стояти за земський собор з представників усіх станів, якщо саме життя висуне вперед це питання, як це було кілька років тому. Розуміється, що такий собор дуже далекий від нашого ідеалу, але навіть найідеальніший земський собор ще не вирішує питання політичної свободи; без серйозного місцевого самоврядування будь-який земський собор повторить у своїй діяльності безліч помилок централістського деспотизму. Ми перші підкреслюємо слабі сторони таких політичних установ як земський собор, але одночасно знаємо і їх позитивні сторони; до того ж ми впевнені, що саме в цьому лежить для нас єдиний вихід з коловороту сучасних суспільно-політичних умов нашого життя. Як би далі не укладалася історія Росії, які б факти не мали місце, – першим роком справжньої віднови Росії буде рік скликання земського собору.

Наше завдання – якнайшвидше наблизити російську історію до земського собору; це завдання гідне революційних організацій, варте жертв, які треба було б для цього понести. Закликаємо всі революційні сили, щоб ставали під наш прапор, «Революціонери» і «суспільство» надто довго йшли різними шляхами, їх роздвоєння переходило інколи у ворогування. Досить цього! Обов’язок щодо народу вимагає нашого союзу. Мусимо злитись в одну солідарну антиурядову партію і спільно працювати для спільної справи. Щирий, чесний, товариський союз усіх революційних сил, – це проблема дня. Час, давно час закинути нам поділ на «ми» і «ви», на «лібералів» і «революціонерів». Тепер ми всі революціонери і всі ліберали, і ніхто не має права відмовлятись від обов’язку і честі бути лібералом і революціонером. Геть самодержавство! Хай живе вільна Росія!»

Такий текст програми. Як бачимо, не можна йому відмовити ні концентрованості, ні щирості, ані також значної дози реальності, реальність ця межує, може, навіть з надто великими поступками на користь царя і «російського народу».

Справді, те, що говориться накінці про «російський народ», трохи дивно контрастує (а, може, і не контрастує) з побіжним трактуванням національного питання на початку. Повністю схвалюючи щирі прагнення редакції до самоврядування і до задоволення на цьому грунті всіх національних вимог, мусимо, однак, підняти питання, чи дійсно ці вимоги можна задовільнити і гарантувати при збереженні теперішніх державних рамок, і чи ті «рамки» самі собою не стануть великим тягарем для тих, які собі їх найменше прагнули б.


Примітки

Вперше без підпису надруковано польською мовою в газ. «Kurjer Lwowski» під назвою «Swobodnaja Rossija», I – II, 1889, 2, 6 березня.

В українському перекладі друкується вперше.

«Свободная Россия» – журнал, який видавали в 1888 – 1889 р. у Женеві російські емігранти В. Л. Бурцев і В. К. Дебогорій-Мокрієвич. Всього вийшло три випуски.

Бурцев Володимир Львович (1862 – 1942) – російський публіцист. У 1880-х роках був народовольцем, пізніше зблизився з партією есерів.

Дебогорій-Мокрієвич Володимир Карпович (1848 – 1926) – російський революційний народник. В 1877 р. брав участь в підготовці селянського повстання у Чигиринському повіті.

«Вперед» – назва двох російських закордонних періодичних видань народників (журналу і газети), які виходили під редакцією П. Л. Лаврова. Журнал «Вперед» публікувався в Цюріху (1873) і Лондоні (1874 – 1877). В 1875 – 1876 рр. в Лондоні під цією назвою друкувалась двотижнева газета.

«Набат» – революційний журнал, друкувався в Женеві в 1875 – 1881 рр. гуртком російських і польських емігрантів бланкістського напряму. Вийшло 20 номерів. Редактори: П. М. Ткачов, К. М. Турський, П. Грецко (П. В. Григор’єв).

«Вестник Народной воли» – журнал, який видавали в Женеві російські емігранти, члени виконавчого комітету «Народної волі» в 1883 – 1886 рр. Вийшло п’ять номерів. Члени редакції: Л. О. Тихомиров, П. Л. Лавров та ін.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 538 – 542.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 959

Модифіковано : 22.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.