Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1889 р. / Політичні сторонництва в Галичині

Політичні сторонництва в Галичині

Іван Франко

Під таким заголовком почала «Wiener Allgemeine Zeitung» містити ряд статей, на які хочу звернути увагу читачів не так із огляду на їх основність та на висловлені в них нові погляди (ані з одного, ані з другого боку початок поміщений досі не обіцяє багато), як радше з огляду на важність самого предмета та на потребу вияснити по змозі фактичний стан угрупування партій у нашім краю, особливо в пору переходову між одною й другою каденцією соймовою.

Свою статтю (мимоходом кажучи, писану у Львові, а зовсім не редакційну) починає «Wiener Allgemeine Zeitung» зазначенням того факту, що столиця Австрії та живучі в ній політики в міру розвою політичних відносин по провінціях чимраз більше мусять тратити докладний перегляд та ясне розуміння внутрішніх течій у житті тих провінцій і судити про них тільки з результатів, се зн[ачить] із тих послів, яких ті провінції висилають до віденської ради державної.

Такий суд, коли взагалі поверховий і в многих випадках просто хибний, тим більше поверховим і хибним мусить бути в приложенні до Галичини. В краю, де 3/4 людності не вміють ані читати, ані писати, результат виборів має зовсім інше значення, яку краю з вищою освітою. Мужики в Галичині творять 74% усеї людності, але щодо політичної дозрілості стоять іще дуже низько. Проте з 63 послів, яких висилає до ради держ[авної] Галичина, 27 завдячує свій вибір мужикам. Велика посілість, яка на основі закону виборчого висилає 20 своїх послів, уміла досі майже все здобувати для себе також тих 27 мандатів (властиво значну їх часть – моя увага). Натомість інтелігентні верстви середні та стан купецький мусили вдоволятися 16 мандатами. Таким способом політична власть почивала в руках шляхти і лишиться в її руках доти, доки або закон виборчий не буде змінений, або поки рівень людової освіти не підійметься.

«Проти сього великого та вельможного сторонництва, яке – признаємо радо – крім своїх гріхів зробило для краю також не одно добро, підноситься тепер чимраз сильніше ліберальна людність міст. Величезну різницю між тими сторонництвами тим легше зрозуміти, що вона коріниться зовсім і одиноко в чисто космополітичнім питанні: поступ чи реакція? У питаннях національно польських усі сторонництва згідні. Аби, одначе, зрозуміти змагання та цілі польських лібералів, треба тямити, що польський лібералізм повстав на основі наскрізь демократичній, як опозиція проти верховодства інших, особливо в справах економічних. У словах та ділах польських лібералів стрічаємо все той несвідомий, може, та ніякою програмою не обнятий бунт проти всякого капіталу, який у Галичині репрезентує вища шляхта. Відси походить і дається вияснити те, що пануюче сторонництво всім лібералам, що тільки виступають на публічну арену, при кождій нагоді приписує змагання соціалістичні».

Ся аналіза, наведена тут у дослівнім перекладі, не докладна в многих точках, як се тямучий читач міг завважити відразу. Не зовсім правда, що галицький мужик із погляду політичної дозрілості така комплетна нуля. Остатні вибори і 40 % голосів мужицьких, відданих, не вважаючи на підкупства, агітацію та тероризм, на людових кандидатів, проречисто свідчать про те, що той люд, хоч слабо поступає в читанні та писанні, робить значні поступи в практиці конституційного життя. Певна річ, що, проте, політична перевага шляхти, що якось фатально йде в парі з перевагою темноти серед люду, буде держатися ще якийсь час, але не менше певне й те, що та перевага вже тепер не така сильна та безоглядна, як була перед кількома роками, і що, не вважаючи на чисельну перевагу шляхти в соймі, такі, приміром, закони, як службовий або дороговий, у тій формі що вперед, тепер ніяким способом не можуть перейти.

Не менше недокладна також характеристика галицьких лібералів. Помиляється віденський орган, твердячи, що в точці національно-польських змагань шляхта (зглядно головні її репрезентанти «станьчики») й ліберали зовсім згідні. Не треба забувати, що одна з головних точок практичної політики галицької шляхти була віддавна, а від появи «Teki Stańczyka» (політичної брошури краківського проф. Йосифа Шуйського, де немилосердно розбито польські національні ілюзії, що спричинили між іншим повстання 1863 р.) оголошена coram populo заява, що вони відрікаються всяких ширших національних аспірацій, усяких змагань, що сягають поза границі Галичини. І, справді, в справі відомих «rugów pruskich» та колонізаційної комісії Бісмарка, познанського земельного банку і т. і. галицька вища шляхта (Hochadel) аж надто виразно доказала, що те відречення не було пустою перехвалкою. Галицькі польські ліберали та демократи в тій точці все противилися та противляться галицькій шляхті.

Противляться вони їй ще в одній точці. З дивною неконсеквенціею та шляхта, вмиваючи руки від усього, що робиться з польським людом поза границями Галичини, внутрі тих границь, у відносинах до русинів держиться політики національної виключності та ігнорування всіх, хоч би й найсправедливіших національних домагань русинів. Польські демократи теоретично й практично признаються до інших поглядів, бачачи будущину Польщі в федераційнім, братерськім союзі з русинами, і як кардинальну умову того союзу кладучи обопільну поміч обох народів у спільних справах економічних, суспільних та політичних. Ті різниці, здається, досить значні та поважні, аби можна ігнорувати їх.

У продовженні свого львівського допису «Wiener Allgemeine Zeitung» дає докладнішу характеристику галицьких лібералів та русинів, не можучи, одначе, й сим разом устерегтися від деяких недокладностей.

«Від ліберального сторонництва в Галичині, – читаємо там, – чимраз виразніше відділяється радикальна фракція, яка, власне, в часі виборів до сойму крайового в деяких округах здобула значні меншості голосів. І коли велике сторонництво ліберальне, якого органами являються «Nowa Reforma» в Кракові, та «Dziennik Polski» у Львові, шукає зближення до трохи поступовіше забарвленої фракції сторонництва шляхетського, і, правдоподібно, знайде його, то фракція радикальна всі свої плани будущини будує на зближенні до русинів і помогла їм при остатніх виборах у многих округах своїми голосами до побіди.

Орган польських радикалів «Kurjer Lwowski» боронить руських аспірацій майже так само гаряче, як руські часописи. Русини, що не мають ніякої шляхти, на вид надаються дуже добре до утворення великого демократичного сторонництва, але се тільки на вид, бо мужі, що кермують рухом того народу, який тільки що від р. 1848 збудився до політичного життя, в великій часті належать до політичного напряму, який абсолютно не може міститися в рамах демократичного сторонництва.

Маємо в Галичині дві великі, хоч нечисленні руські партії, нечисленні тому, бо складаються майже виключно з проводирів, коли тим часом зовсім неосвічена велика маса мужиків насліпо голосує раз за тим, а другий раз за другим сторонництвом відповідно до енергії вжитих засобів агітаційних. Так зв[ане] сторонництво молодо-руське, на якого поміч найбільше числять польські радикали, не має явної позитивної політичної програми, а тільки бореться завзято з пануванням шляхти, не викладаючи при тім своїх остаточних національних ідеалів. Се поперед усього партія економічна, якої всі змагання звернені до піднесення добробуту сільського люду. На тім полі молодорусини можуть повеличатися вже великими та тривкими здобутками так само, як на полі шкільництва та освіти. Їх невисказуваний політичний напрям виявляється в їх пресі хіба тим, що з однаковою ненавистю ставляться до поляків, як і до москалів. Проте в соймі крайовім у найважніших справах голосують разом із ліберальними поляками.

Друга т[ак] зв[ана] староруська партія виявляє в своїй пресі замилування до всього, що російське, і забарвлена сильно клерикально. Змагання тої партії виявилися досить виразно в кількох політичних процесах.

Отсе в головних нарисах змагання та цілі політичних партій у Галичині. Коли їх тут трудніше розпізнати, ніж у кождім іншім краю, то се виясняється досить тою обставиною, що партійний рух у Галичині ще зглядно молодий, бо поляки аж до одержання автономії всі лучилися в змаганнях до однакових цілей національно-патріотичних.

Окрім національної боротьби між русинами й поляками партійний рух у Галичині обертається також довкола питання про допущення середньої верстви та мужицтва до праці над добробутом краю. Ліберальна партія не заперечує поодиноких заслуг, які положила шляхта, але хоче також приложити й свої руки до великого народного діла, та не хоче дати довше майоризувати себе через жмінку шляхтичів, яких класові інтереси аж надто часто суперечні з інтересами цілої людності. Та партійна боротьба закипіла дуже завзято аж тоді, коли почала грозити небезпека, що клерикалам удасться при помочі польських голосів у раді державній викликати в цілій державі реакцію, в якої можність ще перед кількома роками майже ніхто не вірив.

Партійна боротьба в Галичині ведеться, отже, в першій лінії не за інтереси крайові: її вихід має величезне значення для будущини цілої австрійської держави. Побіда лібералів при найближчих виборах до ради державної в Галичині зробила би відразу неможливою побіду ретроградних змагань у раді державній».

Стільки слів автора допису про політичні партії в Галичині. Розберімо їх за порядком!

Поперед усього не зовсім відповідним видається мені покладення на одну дошку краківської «Nowej Reformy», яка справи демократизму ставить звичайно принципіально і боронить їх, хоч, може, не все досить відважно, але все щиро, з органом львівських кар’єристів, що спекулюють на демократизм і рівночасно кокетують із елементами, у яких нема нічого спільного з демократизмом. Таке зіставлення образливе для «Nowej Reformy» і неправдиве фактично, та змушує кореспондента віденського часопису до парадоксального твердження, буцімто «Nowa Reforma» «шукає зближення з трохи поступовіше забарвленою фракцією сторонництва шляхетського».

Смію запевнити автора тих слів, що те твердження, оскільки би в нім містилися якісь уступки з демократичної програми на користь шляхетських привілеїв, хоч би й у поступовім (à la гр[аф] Войтіх Дзедушицький?) досі подаваних, у приложенні до «Nowej Reformy», зовсім неправдиве. Радше сказати можна навпаки, що поступовіші елементи з-поміж шляхти в соймі та поза соймом шукали досі, і, певно, ще не раз будуть шукати зближення до елементів демократичних, що може бути тільки доказом живої сили того напряму.

При тім ані один польський демократичний орган, ані «Nowa Reforma», ані «Kurjer Lwowski» не кладе своею метою боротьби зі шляхтою quand mȇme, як виходило би з представлення кореспондента віденського органу. Такий погляд зовсім абсурдний, і проти нього досить буде навести хоч би слова редактора «Kurjera Lwowskiego» д. Генрика Реваковича, висказані з кандидатської трибуни: «Демократи виступають не проти шляхти, але проти неблагородної та злої шляхти, так само, як не виступають проти жидів, а тільки проти злих жидів». Сей погляд так елементарний та ясний сам собою, що називання на його основі «Kurjera Lwowskiego» органом радикальним можна вважати хіба пустою грою слів. Кореспондент не знайшов і не виказав ані одної основної різниці між «Kurjer Lwowski» і «Nowa Reforma»; коли бувають які різниці, то дотикають хіба методи ділання, або подиктовані географічними відносинами (пильніша увага до руського руху), а не різницями в поглядах.

Ще кілька слів про відносини польських лібералів до русинів. Поперед усього мушу піднести цілковиту хибність твердження автора кореспонденції, буцімто радикали (чит[ай] Kurjer Lwowski» всі свої плани будущини будують на зближенні до русинів. Се абсурд ще більший від ділення польського демократичного табору на лібералів і радикалів. Виходило би з сього, що польські радикали мають якісь ближче неозначені плани будущини, незалежні від одинокої та неминучої основи всякої політики, від польського люду, і що для здійснення тих планів не мають ніякого іншого способу крім зближення до русинів.

Досить сформулювати ясно ту думку, аби пізнати всю її недоречність. Польські демократи, богу дякувати, не потребують ще ставати обома ногами на столику сусіда і хапати в повітрі якісь недосяжні привиди, поки бачать перед собою польський люд, масу зовсім не так темну, ріллю зовсім не так невдячну, як се не одному видається, доки в праці над освітою та добробутом того люду бачать найвищу та одиноку мету своєї політики, найвищий та одинокий свій план будущини.

Союз із русинами для них цінний лиш остільки, оскільки допомагає до осягнення тої мети. Тою метою подиктоване також становище, яке вони займають супроти русинів. «Kurjer Lwowski», як читачі могли переконатися, ніколи не виступав як безоглядний хвалитель навіть тих русинів (молодорусинів), у яких віденський кореспондент бачить головну опору польських радикалів. Навпаки, той орган усе й скрізь виступає критично, висловлює сміло свій незалежний осуд, подиктований виключно принципами поступу, інтересами правди та загального добра. Він виступає особливо проти односторонності, шовінізму та браку консеквенції в руській пресі, а з признанням підносить те, що заслугує на признання, як се було недавно з передвиборчою відозвою, в якій майже уперве виложено програму реальної політичної роботи.

З другого боку, одначе, сей орган ані з молодоруською, ані зі староруською партією не вважав ніколи відповідним воювати підозріннями замість доказів і вживати хоч би такого терміну, як moskalofil, ані залазити, що так скажу, людям із чобітьми в душу, аби підглянути, які там у них найтайніші плани та наміри. Стоїмо завше на тій думці, і наш редактор у своїй публічній промові висловив її досить виразно, що таке войовання підозріннями та відпихання людей шкодить обом сторонам, родить незадоволення і провокує не раз de facto те, що первісно було тільки пустим підозрінням. Проти клерикалізму та назадництва в обох руських партіях виступали ми і все будемо виступати однаково рішуче, та рівночасно вважаємо собі обов’язком совісті з однаковим признанням підносити все, що добре та пожиточне для краю роблять люди чи то з одної, чи з другої руської партії.

Друковано в часописі «Kurjer Lwowski» 1889, чч. 199 і 200. Переклад писано в дн. 24 і 25 липня 1913.


Примітки

Вперше без підпису надруковано польською мовою в газ. «Kurjer Lwowski» під назвою «Stronnictwa polityczne w Galicji», 1889, 20 – 21 липня. Авторський переклад українською мовою зроблено 24 і 25 липня 1913 р., вперше надруковано в збірнику «В наймах у сусідів». Зберігся рукопис перекладу, написаний частково Андрієм Франком, а частково – рукою невідомого переписувача (ф. 3, № 233, 399, арк. 2 – 16, № 891, арк. 1).

Подається за українським першодруком.

…і як кардинальну умову того союзу кладучи… – У рукопису перекладу після слова «кладучи» йде така частина речення – «обопільне пізнання та пошановання всіх національних прав і…», яка опущена в друкованому.

Ревакович Генрік (1836 – 1907) – польський публіцист і громадсько-політичний діяч буржуазно-демократичного напряму, редактор газети «Kurjer Lwowski».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 543 – 549.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1003

Модифіковано : 1.03.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.