1. Бідність галицького репертуару
Іван Франко
Гостина трупи руського театру народного у Львові розпочалася доволі гарно, а скінчилася повним фіаско, трохи що не розбиттям трупи. Се факт незаперечний і безперечно дуже сумний, тим сумніший, що не припадковий, а випливає з цілого супрягу обставин, серед, яких живе наша сцена.
Фіаско було повне – і економічне, і артистичне. Оскільки перші вистави були вдатні, остільки останні, як вистава «Різдвяної ночі», навіть у рецензента «Діла» викликали хіба зачудування та смуток. Щодо здобутків фінансових, то вони з жодної вистави не були надто блискучі, але все-таки перші вистави бодай сяк-так оплачувались, коли тимчасом на останню заповіджену виставу штуки «Пані молода з Боснії» майже ніхто не прийшов і вистава не могла відбутися.
Та найбільше лихо те, що сьогорічна гостина нашого театру у Львові скінчилася тим, що п’ятеро найліпших артистів нашої трупи: обоє Клішевські, Ольшанський, дуже добрий комік Керницький і тенор Карпинський покинули руську трупу і пристали до польського театру у Львові, а шостий, Курманович, пішов також шукати собі іншого хліба. Вже один сей факт, в зв’язку з тим, що наші артисти, вступаючи до польського театру, згодились на менші гажі і на підрядні ролі, свідчить про те, що внутрішні і зверхні обставини нашого театру ненормальні, що крайня пора подумати добре над тим, як би піддержати нашу сцену і допомогти їй до кращого розвитку.
Поперед усього запитаймося: що таке наш театр і чим він для нас важний? Здавалось би, що се питання зовсім лишнє і давно вияснене. На тисячні лади повторяють наші й чужі патріоти: театр – то школа життя, підойма національності і розсадник цивілізації, спосіб ублагороднення чуття і т. і. Та, на лихо, у всіх тих речах мені ввижається багато фальшивого, натягненого, вивченого з книжок, а не взятого з живої дійсності. Якою школою життя є для нас наш театр? Той театр, котрий досі навіть не трібував, а в значній часті навіть не може трібувати показати нам нашого життя таким, яке воно є?
Перегляньмо увесь наш репертуар, що ми в нім побачимо? Крім штук перекладених з німецького, польського, французького, значить, штук, котрі можуть мати для нас значення тільки або чисто естетичне, або задля своєї тенденції, т. є. пропагандове, головною оздобою нашого репертуару є штуки українські, переважно з життя народного, а почасти й з життя інтелігентних верств. Але і життя мужиків та міщан, і життя людей інтелігентних на Україні є зовсім інакше від нашого, інакші типи, інакші колізії. Значить – яка ж тут школа життя? Безперечно, штуки українські – для нас цінний набуток, але при нормальнім розвитку театрального діла вони повинні бути, так сказати, десертом, а не хлібом насущним нашої сцени. Хлібом насущним театру справді народного, справді спосібного до зросту і розвитку повинні бути свої штуки, де би виводились такі люди, яких ми бачимо, такі інтереси і колізії драматичні, яких ми самі є свідками, які відбиваються на нашій власній шкірі.
Чи відповідає тим вимогам наш галицький репертуар? Смію твердити, що не тільки що не відповідає, але при теперішніх наших відносинах навіть не може відповісти. Коли театр має бути школою життя, то мусить показувати нам те життя, зображувати і аналізувати його прояви, будити в слухачах критику сього життя, будити почуття, що такі а такі прояви є добрі, а тамті – погані. А щоб така критика була вірна, мусить бути повною і все-сторонньою, опиратися на повнім і широкім зображенні суспільності. Театр, котрий піддає прилюдній критиці тільки деякі дрібненькі явища, осмішує або клеймує тільки деякі невеличкі, покутні хиби а лишає на боці, промовчує або покриває брехнею головні, основні недостатки суспільності, той театр ніколи не стане вповні національним, не буде школою життя або буде злою школою.
В тім нещаснім положенні находиться досі наш галицько-руський театр, і, мабуть, не швидко ще настане доба, коли положення його поправиться. Погляньмо знов на наш репертуар і запитаймося, оскільки він відповідає призначенню театру яко школи життя? Що показали нам досі галицькі драматичні писателі?
Сказати правду, найлучшу річ з життя галицько-руського люду дав поляк Коженьовський в своїх «Верховинцях». Але явища, зображені в тій драмі і то зображені досить сміло, нині належать до історії. Опришки, мандатор – який нам нині до них інтерес? А надто ще нині ми знаємо, що Коженьовський, пишучи свою драму, далеко не догнав дійсності і що його мандатор є недоладною карикатурою супроти свого оригіналу – страшного, кривавого Грдлічки.
А з пізніших часів, по р. 1848 що показав нам наш репертуар драматичний? Довголітня важка боротьба народу о ліси і пасовиська відгукнулась ледве в одній слабенькій штуці Гушалевича «Сільські пленіпотенти», штуці, котра, мабуть, ніколи й не була на сцені – не знаємо, чи з вини дирекції театральних, чи задля заборони поліційної. І я певнісінький, що ще й нині наша власть політична не пустила б на сцену ані одної штуки, котра би серйозно зображувала перший-ліпший епізод тої боротьби. Значить, се поле заборонене.
Ідімо далі. Життя конституційне, вибори і виборчі агітації серед народу відгукнулись у нас досі також тільки в одній штуці – радше штучечці Цеглинського «Лихий день». Поважних вимогів до сеї штучечки ставити годі, хоч авторові треба признати заслугу, що зробив перший крок на сім полі. Чи багато дальших кроків можна тут буде зробити – про се поговоримо далі.
Такі безмірно важні факти, як лихва, ліцитації, вплив банків на селянство, вплив роздроблення грунтів, утрати землі, фабрик, тартаків, ґуралень і т. і. – все се досі неткнуте поле в нашій драматичній літературі. Певна річ, тут багато зробити можна, і цензура заборони не покладе, – треба тільки, щоб найшлися талановиті писателі. Тяжче вже діло з такими фактами, як рекрутчина (тут майже одинока, та й то слабенька проба – «Капрал Тимко»), жандармерія і її впливи; наші власті на пункті тих інституцій дуже делікатні і дразливі, і я сумніваюся, чи швидко ми побачимо їх вірне зображення на нашій сцені.
Але се все доторкається виключно одної верстви нашого народу – селянства. Певно, верства се для нас найважніша, але театр не може бути інституцією класовою, він повинен обіймати всю суспільність, зображувати всі верстви і поодиноко, і в їх взаємнім діланні одна на одну. І тут іменно, по моїй думці, лежить головна перепона для розвою нашого театру.
Примітки
Коженьовський Юзеф (1797 – 1863) – прогресивний польський письменник, творчість якого розвивалася у напрямі від романтизму до реалістичного побутописання. Автор ряду пройнятих демократичними настроями романів і повістей з життя народу.
Грдлічка – один з ватажків пушкарів – військових загонів, які на початку XIX ст. вели боротьбу проти гуцулів-опришків. Прославився жорстокістю і самоуправством. І. Франко змалював цей тип у незакінченому оповіданні «Гуцульський король».
Гушалевич Іван Миколайович (1823 – 1903) – український письменник у Галичині, москвофіл.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 279 – 282.